Синтаксична єдність і її будова

Мета будь-якого мовлення – це створення тексту, більшого чи меншого за обсягом, залежно від потреби. Текст, звичайно, складається з окремих речень. Але щоб повно висловити якусь думку, якесь конкретне повідомлення, одного речення, як правило, замало. Думка чи повідомлення найчастіше висловлюються кількома реченнями, об’єднаними між собою спільним змістом і будовою.

Група з двох або більше граматично самостійних речень, пов’язаних між собою спільними змістом та будовою, що висловлює якесь одне розгорнуте повідомлення, називається синтаксичною (надфразовою) єдністю.

Кожна синтаксична єдність – ніби мініатюрний твір. Вона будується за моделлю: зачин – розгортання думки чи повідомлення – кінцівка.

У зачині висловлюється думка чи повідомлення в не загальнішому вигляді. Це опорне речення, яке становить основу для подальшого викладу і є найбільш самостійним. Хоч не завжди: іноді воно без наступних речень може бути незрозумілим. А часом суть зачину викладається лише в якійсь частині першого речення або й у двох реченнях, як, наприклад, в уривку з „Повчання” Володимира Мономаха: Що таке людина, як подумаєш про це ? Велика розумом людина, та не може осягнути вона всіх чудес землі. Дивиться, як усе мудро влаштовано в світі: як небо влаштоване, або як сонце, або як місяць, або як зірки, і тьма, і світло, і земля як на водах покладена. Господи, завдяки волі твоїй! А звірі, а птиці різні, а риби всякі! І цьому диву подивуємося, як створено людину і які різні та багатоликі людські обличчя; якби і всіх людей зібрати, то кожен має свій вид і образ обличчя. І тому подивуємося, як птиці небесні із раю –вирію летять, і перш за все до нашого дому, але не поселяються в одній країні, а сильні й слабі розлітаються по всіх землях, щоб наповнилися щебетом ліси й поля. Все це дано людям на користь, на їжу і на радість їм. Тут у перших двох реченнях (власне, у виразі та не може вона осягнути всіх чудес землі) висловлено основну думку (думку про багатство, різноманітність і досконалість світу) в її найзагальнішому вираженні з тим, щоб далі розвивати, конкретизувати її. Правильно визначений зачин допомагає читачеві повніше, глибше проникнути в суть подальших авторських міркувань чи замальовок, зорієнтуватися в місті всієї розповіді.

У наступній частині – розгортанні – в одному або кількох реченнях розвивається чи пояснюється думка або описується подія, названа в зачині. Розгортання може по різному стосуватися зачину, між ними можуть бути різні смислові зв’язки .

Інформація, висловлена в зачині, у розгортанні, може доповнюватися, розширюватися, деталізуватися. Наприклад, у статті „Мовлення внутрішнє” з енциклопедії „Українська мова” у першому реченні дається визначення поняття, а в подальших –це визначення конкретизується, уточнюється, розвивається: Мовлення внутрішнє – виростання у процесах розумової діяльності психічних відображень мовних знаків – слів і речень – без вимовляння їх уголос і без писемної фіксації. Внутрішнє мовлення супроводжується прихованою артикуляцією мовних звуків, яка піддається інструментальній реєстрації. Внутрішнє мовлення як думання з опорою на образи мовних знаків відмежовують від пригадування повної форми якогось суцільного усного чи писемного тек сексту. Внутрішнє мовлення у процесі думання відрізняється від зовнішнього мовлення стислістю, уривчастістю, значним смисловим навантаженням окремих слів, можливістю заміни конкретних образів певних слів і словосполучень схематичними уявленнями про них чи про їхні функції у структурі думки. У зачині виділено основну ознаку розглядуваного психічного явища: внутрішнє мовлення – це мовчазне вимовляння слів у процесі думання. У наступному реченні це визначення конкретизується, доповнюється: внутрішнє мовлення, хоч воно й мовчазне, проте відбувається з участю мовних органів (точніше – з участю ділянок мозку, відповідальних за роботу цього явища з механічним пригадуванням завченого суцільного тексту. В останньому реченні розкривається характер ці засоби внутрішнього мовлення.

Розгортання може являти собою пояснення, коментар чи тлумачення того, про що було сказано в зачин. Розглянемо, наприклад, будову такого уривка: Мовно-культурний розвиток України відбувається викривлено, однобічно. Тут забезпечено право на вільний мовно-культурний розвиток національних меншин, зокрема чисельно найбільшої російської, але не забезпечено другої, необхідної для державної стабільності, вимоги лояльності російської національної меншини до державної мови і культури (Л.Масенко). Тут у зачині висловлено думку про ненормальний розвиток України. І це твердження залишилося б незрозумілим, якби не було пояснення, даного в наступному реченні.

У розгортанні може аргументуватися, обґрунтовуватися, підтверджуватися судження, вислове в зачині. Наприклад, в уривку. Значення Харкова в історії української культури, мови, духовності в цілому загальновідоме. Нагадаю, що з цим містом пов’язана творча діяльність великого українського філософа поета Григорія Сковороди, який старокнижну літературну традицію доповнив звертанням до живого мовлення, а також творчість фундатора української художньої прози на живомовній основі на Григорія Квітки-Основ’яненка і видатного мовознавця-славіста Олександра Потебні, що так по-синівському опікувався долею рідної мови. З ближчого до нас часу не можна обійти ренесансу української культури в 1920-ті роки, де Харків як столичне місто відігравав провідну роль в утвердженні функціонування української мови (В. Калачник) у зачині висловлюється думка про важливу роль Харкова у національному житті України. І це положення далі аргументується загадкою про діяльність таких пов’язаних із Харковом видатних людей, як Григорій Сковорода, Григорій Квітка-Основ’яненко, Олександр Потебня, а також згадкою про українське відродження в 20-х рр. ХХ ст..

У розгортанні автор може висловлювати своє ставлення до явища, названого в зачині, давати йому певну оцінку, характеризувати його. Наприклад, в уривку із “Зачарованої Десни” О.Довженка опис переплітається з авторським захопленням: До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо – геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа – огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвітне. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу. моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

Між реченням в синтаксичній єдності і, зокрема, між зачином та розгортанням можлива й інша смислова залежність – асоціації, принагідні зауваження, міркування, спогади, побажання тощо. Важливо тут лише те, щоб не випливало одне з одного, не розпорошувало увагу читача, не відводило її вбік від теми розмови в загальну логічну структуру всього тексту.

Що ж до побудови розгортання, то між окремими повідомленнями, реченнями, які містяться в ньому, може бути сурядна або послідовна залежність.

При с у р я д н і й з а л е ж н о с т і всі повідомлення однаково доповнюють думку чи розгортають опис, поданий у зачині, тобто вони називають одночасні, рівнозначні явища. Наприклад, в уривку

“Ще не вмерла і не вмре!”

Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жива наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.

Живе наша мова – і з нами наші князі і гетьмани, наші письменники і вчені, на державники і збройні оборонці.

Живе наша мова – і наш голос звучить у вселенському хорі народів.

Бо наша мова – це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.

Бо мова це – ми, українці, - добрий, чесний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип білої людини.

Бо наша мова – це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.

Отож, не лише клянімося в любові до рідної мови не лише плачемо над її долею, а працюємо для неї, вивчаємо заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо її (В. Іванишин, Я. Радевич – Вінницький ) основна думка – невмирущість України та її народу, висловлена в зачині, далі це положення розвивається, конкретизується низкою рівноправних щодо висловів.

При послідовній залежності кожне наступне повідомлення доповнює, розвиває попереднє, випливає з попереднього Наприклад, в уривку Націоналізм – це антитеза, протидія шовінізмові. Яка його перша ознака ? Це – гуманізм, людяна основа. Він рятує, утверджує духовність і самобутність народу і кожної особи. Чи ж не тим рятує націоналізм людство від безбарвної одноманітності ? Шовінізм же навпаки – самобутність народу і знищує, уодноманітнює людей, гнітить яскраву національну індивідуальність.

То може, націоналізм – це інстинкт духовного самозахисту народу? Він не принижує, не нівечить, не пригнічує жодної іншої нації. Він спрямований на захист свого народу, його розквіт (С. Плачинда) кожне наступне речення розгортає, доповнює, конкретизує думку, висловлену в попередньому. Наступне речення без попереднього стає незрозумілим.

У чистому вигляді ці два способи побудови розгортання трапляються рідко. Найчастіше вони суміщуються, як, наприклад: І коли підносиш ногу, щоб вийти з городу, то пильно дивишся вниз, щоб не наступити на живу рослину (Є. Гуцало), де перше й друге речення пов’язані сурядним зв’язком третє – виражає послідовність дії.

У кінцівці робиться підсумок усього сказаного. Але кінцівка не обов’язкова. Зокрема, й не буває тоді, коли певна синтаксична єдність входить до якоїсь більшої синтаксичної цілісності. Наприклад, у синтаксичній єдності Людина її життя і здоров’я честь, і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (Конституція України) перше речення становить зачин; друге і третє – конкретизують початкове положення, між ними сурядна залежність; у четвертому, яке тісно пов’язане з першим, - підсумовується сказане в попередніх реченнях синтаксичної єдності.