Внесення

Внесення (слова, синтаксично не пов’язані з членами речення) – це повнозначні слова в реченні, які не відповідають на питання в ньому і слугують для уточнення його змісту та вираження комунікативних і моральних відношень.

Наприклад, у реченні Мені вже, вірите, набридли мандри по чужих краях (М. Руденко) члени речення такі: підмет – (хто? що?) мандри; присудок – (що зробили?) набридли; означення – (які мандри?) по чужих краях; додаток – (кому набридли?) мені; обставина часу – (коли набридли?) вже. До слова ж вірте ніякого питання поставити не можна. Воно вжите для того, щоб підкреслити достовірність інформації. Це внесення.

У реченні Я не спатиму, люба, до світу, буду думати й буду писать (1. Варган) підмет – я, однорідні присудки – не спатиму, буду думати,, буду писать, обставина часу – до світу. Слово люба на жодне питання в реченні не відповідає – воно лише називає особу, до якої звернена мова. Це також внесення.

До внесень належать звертання, вставні слова й речення, вставлені слова й речення, слова-речення та вигуки.

Внесення в реченні виділяються з обох боків комами, рідше – тире. Вставленні слова й речення можуть також братися в дужки.

Звертання

Звертання – це слово або словосполучення в реченні, що називає особу, іноді – предмет, до яких звернена мова.

Наприклад, у реченні Сій, сіваче, в людські груди правди вічної зерно (П. Грабовський) слово сіваче вказує особу, до якої звернена мова.

У функції звертання виступає іменник у кличному відмінку (вживання в цій функції називного відмінка не відповідає нормам української мови ). Звертання може виражатися як одним словом , так і групою слів : Ой бандур , рідно сестро, золотії струни! Вложи в неї моє серце, високії думи(П.Куліш).Тобі, земле моя рідна і велика, матінко велична, мої всі поривання(О. Ольжич).

У звертання можуть входити особові займенники ти, ви: Ви, співці природні наші, ви, красо всього народу! Ви нам честь відрятували, ви нам винні народу. Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!(З тв. Лесі Українки).Іноді звертання виражається лише одним основним особовим займенником: слухай ,ти! Що ти там одному плещеш? Гей1 Ти! – гукнув голова. – Відчини! Чув?Чіпко! (З тв.Панаса Мирного). Такі звертання надають усьому текстові пестливого або, навпаки, зневажливого забарвлення, залежно від усієї тональності висловлювання.

У діловому стилі при звертанні до осіб вживають означення шановний, вельмишановний, високошанований, високо поважання шановний, високоповажний. У приватному листуванні використовують означення дорогий, люб`язний, любий, коханий, милий, рідний тощо. Наприклад: Високоповажний Іване Семеновичу! Сердечне спасибі Вам за поздоровлення з святками. Дорогий друже! довго чекав ти мого листа і, як тепер бачу, не даремне сподівався хоч через мене дихнути родинним теплом (З тв. М. Коцюбинського).

Розрізняють власне звертання і риторичне звертання.

Власне звертання називає конкретну особу чи осіб, увагу яких привертає мовець до свого висловлювання. А тепер скази мені, Оверку,за що ти воюєш: за славу, за віру, за гроші чи все – таки за Вітчизну – Україну – Неньку? (В. Кожелянко). Таке звернення вимагає певної реакції названої ним особи не сказане.

Р и т о р и ч н е з в е р т а н н я не розраховане на безпосередня реакцію тих, кому воно адресоване. Воно стосується відсутніх осіб, тварин або не живих предметів: Бідна волошко, чому ти вжитті, а не на клумбі волієш рости? (М. Рильський). Не вам , в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятою стать (Т. Шевченко). Таке звертання виконує не комунікативну, а стилістичну роль.

Звертання в реченні, крім називання того, до кого звернена мова:

при дієслові в другій особі виконує функцію, подібну до функції предмета (вказує на носіння дії, стану, ознаки)Мужай прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов... (М. Рильський). Куди ж мене зовеш, брунатна бджілко? (П. Стус)

При особових займенниках ти, ви, ми, зворотному себе та співвідносних із ними присвійних займенниках твій, ваш наш, свій виконує роль близьку до уточнення: І, може, в тихій твоїй хаті я буду знову розмовляти з тобою, друже мій.(Т. Шевченко). Чи не продали б ви, чоловіче, тої яблуньки, що росте в вашому садочку.(М. Коцюбинський). Зачерпнімо, любі друзі, ми води одним відерцем! (П. Тичина)

у ролі риторичного звертання своїм звертанням може наближатися до вигука: Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупав би та дав свої діткам (П. Куліш)

непоширене, вимовлене з особливою інформацією, набуває певного комунікативного значення – запрошення, прохання, спонукання, попередження, застереження, докору тощо (так зване вокативне речення): Лушня постояв – постояв та знову підійшов під вікно. – Чіпко! Чіпко! – Чіпка лежить на полу, мовчить (П. Мирний). Марто! – загрозливо озвався з порогу Варчук. І дівчина злякано метнулася в бік (М. Стельмах).

У вимові перед звертанням паузи звичайно немає, пауза, як правило, робиться після нього. На письмі звертання обов’язково виділяється з обох боків комами: Зеленійте, доли і лужечки, і, орли, здіймайтесь у імлі, розривайтесь, круті бережечки, по вкраїнській молодій землі!(А. Малишко).

На початку речення, залежно від інтонації, звертання може виділятися також знаком оклику – тоді наступне слово пишеться з великої букви: Україно! Яка ж бо гарна ти! (М. Нагнибіда)

У групі звертання можуть бути однорідні члени, відокремлені означення тощо. Тоді всередині такого поширено звертання ставлятьсь розділові знаки відповідно загальних правил: Будь славен, мир, поля, і ріки, і цвіт ранкової зорі (В. Сосюра) Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом твоє серденько – колюче терня? (І. Франко)

Вигуки від звертання виділяються комами : Гей, Орфею небораче! Де ти змандрував від нас? (Леся Українка)

Але не відокремлюються комами (і паузами також) слова о, ой, якщо вони виступають у ролі підсилювальної частки: Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий, багато ти, бачив, у море носив козацької крові(Т. Шевченко).О слово рідне! Ти стоїш на чаті предковічних пам’яток святині. (П. Куліш)

Звертання відповідає на питання хто? Що? І може граматично (за родом, числом) пов’язуватися з присудком у реченні. Тому, щоб не сплутати його з членами речення, зокрема з підметом, слід мати на увазі таке:

іменник у кличному відмінку - це завжди звертання: Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою. (Т. Шевченко);

Іменник, якого стосується дієслово в другій особі, - це звертання (підметом при такому дієслові можуть бути лише займенники другої особи ти, ви):О, спинися, прекрасна ранкова ця мить, - дай напитись твого життєдайного трунку (Г. Донець);

звертання не змінюється займенниками він, вона, воно, вони; при цьому стоїть або можна поставити займенники другої особи ти, ви, твій, ваш у будь – якому відмінку (ці займенники до звертання не входять): Крізь сотні сумнівів я йду до тебе, добро і правду віку (В. Стус)