КПК

91

загальнодоступні наукові знання у галузі матеріального та процесуального права, якими повинні володіти (і вирішувати пов’язані з ними питання) самі особи, що провадять дізнання, слідчі, прокурори, судді.

За своєю структурою висновок експерта складається з трьох частин: вступної, дослідницької та висновків. Зміст висновку експерта визначено законом (ст. 200 КПК України).

Акти чи інші документи, й відомчі також, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (приміром, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо отримані на запит суду, органу дізнання, слідчого чи адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 „Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах”). На підставі проведених досліджень експерт встановлює нові фактичні дані та викладає їх у своїх відповідях. І саме ці дані є доказами у справі, якщо вони сформульовані в категоричній формі, а не є припущеннями. Імовірний висновок експерта не є доказом і не може бути покладений в основу вироку чи іншого процесуального рішення по справі. Його можна використати лише для висунення версій у справі.

Висновок експерта підлягає ретельній оцінці слідчим, прокурором, суддею та іншими суб’єктами доказування e кримінальному процесі, насамперед, щодо додержання закону при призначенні та проведенні експертизи, обґрунтованості відповідей експерта, їх відповідності іншим матеріалам справи. Необхідно перевірити компетентність експерта, наявність або відсутність обставин, які усувають його від участі в справі, чи не вийшов він за межі своєї компетенції, чи ґрунтуються висновки на повідомлених експерту даних, чи не збиралися вихідні дані цим же експертом, чи достатньо даних для певних висновків. Потрібно також проаналізувати наукову обґрунтованість висновку, правильність застосування конкретної методики та дозволеність її використання експертом, а також логічність відповідей експерта та їхню повноту.

Висновок експерта для особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду не є обов’язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідній постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75 КПК України).

Питання 5. Речові докази в кримінальному процесі: поняття, види, порядок залучення та зберігання

Речові докази – це предмети, що були знаряддям вчинення злочину; зберегли на собі сліди злочину; були об’єктом злочинних дій; гроші, цінності й інші речі, нажиті злочинним шляхом; інші предмети, що можуть бути засобами для розкриття злочину та виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності (ст. 78 КПК України).

92

Дати вичерпний перелік речових доказів неможливо, і тому закон, перелічуючи основні їх види, додатково вказує, що речовими доказами є і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності обвинуваченого.

Знаряддя вчинення злочину - це різноманітні предмети, що мають певне призначення у сфері побутової, господарської, медичної, військової чи іншої діяльності (ніж, викрутка, отрутохімікат, пістолет тощо), спеціально виготовлені чи пристосовані для вчинення конкретного злочину (відмичка, фінка та ін.).

Транспорті засоби можуть бути визнані знаряддям злочину лише, якщо їх використання було безпосередньо пов’язане зі вчиненням дій, належних до об’єктивної сторони складу злочину, коли без їх використання вчинення злочину було б неможливим або надто складним (транспортування членів злочинної групи до місця вчинення злочину, перевезення викраденого майна з місця вчинення злочину тощо).

Предмети, що зберегли на собі сліди злочину, – це предмети, які набули певних ознак (властивостей) унаслідок події злочину. Це предмети, що зберегли на собі сліди рук, ніг, зубів, взуття, крові, фарби, мікрочастки та ін. Оскільки в багатьох випадках матеріальні сліди неможливо відокремити від поверхні, на якій вони розташовуються, ці сліди вилучаються разом з предметами, на яких вони відображені, а коли й це неможливо – виготовляються копії, зліпки (це виняток із загального правила про незамінність речових доказів).

Об’єкти злочинних дій – це предмети, на які було безпосередньо спрямоване злочинне посягання (майно, гроші, автомобіль тощо). Необхідно розрізняти об’єкт злочинних дій як вид речових доказів і об’єкт злочину в кримінальному праві (суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом).

Гроші, цінності й інші речі, нажиті злочинним шляхом, – це все те, що було набуто на викрадені гроші та гроші, отримані від продажу викраденого, а також власне гроші, отримані від реалізації викраденого майна.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при провадженні слідчих дій (огляді, обшукові, виїмці), а також подаються учасниками процесу й іншими особами.

Предмети визнаються речовими доказами та приєднуються до справи постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду лише після того, як вони будуть:

•уважно оглянуті;

•по можливості сфотографовані;

•докладно описані в протоколі огляду (ч. 1 ст. 79 КПК України). Зберігають речові докази до набрання вироком законної сили або до

закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

93

Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети – в органі дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установ чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання або досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а також передають. з одного суду до іншого, речові докази передають разом зі справою.

Інколи речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їхнім володільцям, якщо це не зашкодить успішному провадженню в справі.

Документи, що є речовими доказами, мають зберігатися при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видають копії.

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися та не можуть бути повернені володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, що їх отримали, повертають взамін такі ж речі або сплачують їхню вартість за державними цінами на момент повернення.

Вирішення питання про речові докази формулюється у вироку, ухвалі чи постанові суду або постанові органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому:

–знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

–речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;

–речі, що не становлять жодної цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це – передають їм;

–гроші, цінності й інші речі, нажиті злочинним шляхом, передають у дохід держави;

–гроші, цінності й інші речі, що були об’єктом злочинних дій, повертають їхнім законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Питання 6. Протоколи слідчих і судових дій як джерела доказів

Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід та результати проведених ними слідчих дій. До таких дій, згідно з КПК України, належать: огляд, освідування, виїмка, обшук, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин подій та ін.

Самостійним джерелом доказів є протоколи всіх слідчих дій, окрім допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, очних ставок, оскільки при цих слідчих діях особа, що провадить дізнання, слідчий, суддя безпосередньо сприймають тільки відомості про факти й обставини, які спостерігалися іншими особами. Тож протоколи допитів і очних ставок є лише засобом фіксації показань цих осіб, а джерелом доказів є показання. Не є джерелом доказів і протокол допиту експерта, бо зафіксовані в ньому показання є згідно

94

із законом, лише роз’ясненням або доповненням його висновку (ст. 201 КПК України).

Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (крім провадження експертизи), та всі рішення, окрім підсумкового по справі.

Протоколи судових дій – це протокол судового засідання суду першої інстанції та апеляційного суду (ст. 84 КПК України).

Особливості протоколів слідчих і судових дій як джерел доказів:

- як носій інформації у справі постає процесуальний документ (протокол), складений у встановленому законом порядку органом розслідування чи судом (ст. 82 КПК України);

–ця інформація складається з конкретних відомостей, зафіксованих і засвідчених з дотриманням необхідних процесуальних гарантій;

–за своїм змістом це відомості про реальні факти й обставини, що були безпосередньо сприйняті особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею (судом), понятими й іншими учасниками конкретної слідчої (судової) дії при її провадженні.

Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами в справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі, якщо ці протоколи були підроблені чи якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК України).

Згідно з ч. 3 ст. 85 КПК України, до протоколу можуть бути додані матеріали, що пояснюють його зміст (фотознімки, матеріали звукозапису, відеозапису, плани, схеми та ін.). Такі матеріали є невід’ємною частиною протоколу та мають доказове значення лише в поєднанні з протоколом.

Питання 7. Протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів

Протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, – це письмові документи, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативнорозшукову діяльність, у яких відображаються її факт, зміст і результати.

При характеристиці вказаного питання, слід звернути увагу на такі важливі моменти:

1. У чинному законодавстві про оперативно-розшукову діяльність відсутня окрема норма, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативнорозшукових заходів з розкриттям їх змісту та порядку їх здійснення. Оперативно-розшукові заходи лише в загальній формі вказані в ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”, яка встановлює права підрозділів, що її здійснюють. Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст і порядок регламентований у відомчих нормативно-правових актах.

95

2.Згідно ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” одні оперативно-розшукові заходи проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного підрозділу – до них відносяться:

– проникнення до житла чи іншого володіння особи;

– зняття інформації з каналів зв’язку, застосування інших технічних засобів отримання інформації (п. 9);

– контролювання шляхом відбору за окремими ознаками телеграфнопоштових відправлень (п. 10).

За результати здійснення – складається протокол з додатками, який є джерелом доказів у кримінальному процесі.

3.Інші оперативно-розшукові заходи – проводяться за рішенням керівника оперативно-розшукового органу:

– контрольна та оперативна закупівля і поставання товарів, предметів і речовин, у тому числі й заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування протиправних діянь (п. 2);

– здійснення візуального спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомки, оптичних і радіоприладів та інших технічних засобів (п. 11).;

Закон про оперативно-розшукову діяльність не вимагає, щоб за результатами цих оперативно-розшукових заходів складався протокол (на практиці – зведення, рапорт, довідка та ін., може бути і протокол). Але при цьому слід зазначити, що протоколи цих оперативно-розшукових заходів не можуть бути використані як докази, оскільки на це немає вказівки в законі, вони можуть відповідно до пунктів 1 і 2 ст. 10 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” бути використані лише для вирішення питання про порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій та отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі відповідно до вимог КПК (на практиці, результати здійснення візуального спостереження у громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відео зйомки, оптичних та радіоприладів, інших технічних засобів залучаються у кримінальний процес і є таким джерелом фактичних даних, як документ).

4.Відмінністю протоколу оперативно-розшукового заходу, про який вказує ч.2 ст. 65 КПК, від зведення, меморандуму, довідки, рапорту є не лише те, що він визначається як самостійний вид джерела фактичних даних у кримінальному процесі, а й те, що такий протокол за змістом повинен відрізнятися від вказаних оперативно-розшукових документів. Вбачається, що він повинен складатися не співробітниками оперативно-технічних підрозділів, які відповідно до відомчих нормативно-правових актів складають зведення, меморандуми, а на їх основі з опрацюванням аудіо-, відеоматеріалу оперативним співробітником, у провадженні кого знаходиться оперативнорозшукова справа.

5.КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них,

96

складеними уповноваженими органами за результатами оперативнорозшукових заходів і порядок їх складання та допущення до кримінального процесу. Виходячи із загальних вимог, які ставляться до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів повинні відповідати вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в ході оперативно-розшукових заходів не беруть участі поняті.

До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки, які пояснюють зміст протоколу.

6.Відповідно до ст. 68 КПК органами досудового слідства, прокурором,

судом можуть бути допитані як свідки всі особи, які проводили оперативно0розшукові заходи, складали й підписували протокол і відносно яких є дані, що їм відомі обставини, які мають відношення до справи, а також витребувані технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися ці фактичні дані.

7.З метою нерозголошення відомостей про осіб, які проводили оперативнорозшукові заходи та брали у ньому участь, до них слід застосовувати ті ж засоби захисту, як і щодо осіб, які підлягають захисту у кримінальному процесі

(ст. 52-3 КПК).

8.Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюються за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК). Особливість їхньої оцінки полягає в тому, що при оцінці фактичних даних, отриманих в ході ОРД, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з’ясовувати:

– чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям і завданням ОРД (ст. 1 Закону „Про ОРД”);

– чи уповноваженим на те суб’єктом ОРД проведені ОРЗ (ст. 5 Закону “Про ОРД”);

– чи передбаченими законом заходами отримані матеріали ОРД (ст. 8 Закону “Про ОРД”);

– чи передбачені законом підстави для проведення ОРЗ (ст. 6 Закону “Про ОРД”);

– чи у встановленому порядку проведені оперативно-розшукові заходи

(ст.ст. 8, 9, 9-1, 9-2 Закону “Про ОРД”);

– чи у встановленому порядку оформлені результати оперативнорозшукових заходів .

Після визначення належності та допустимості протоколи оперативнорозшукових заходів і додатки до них можуть залучатися до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити до кримінальної справи як докази, то їх використовують, відповідно до ст. 10 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність”, як орієнтовну інформацію для планування та проведення слідчих дій, висунення версій тощо.

97

Питання 8. Інші документи як джерела доказів

Інший документ – будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, цифрами тощо) зафіксовано обставини, що мають значення для справи (ст. 83 КПК України).

Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин.

Особливості інших документів як джерел доказів:

•основна відмінність інших документів від протоколів полягає в тому, що вони можуть бути складені поза межами кримінального процесу та не особами, які здійснюють кримінальне судочинство;

•для віднесення предмета до документа не має значення матеріал, з якого він виготовлений, спосіб його створення й те, яким умовним кодом передано його зміст;

•закон не встановлює будь-якої форми викладення відомостей у документах. Якщо вони мають офіційний характер, то повинні містити всі необхідні реквізити (дату, підпис, печатку, штамп та ін.). Якщо йдеться про неофіційні документи (скажімо, приватні листи), то форма викладу відомостей про факти в них є довільною;

•доказове значення має зміст, а не форма документів. Якщо ж документи важливі для справи іншими своїми ознаками: зовнішнім виглядом, місцем і часом їх виявлення, матеріалом, на якому виготовлені, тощо, то вони мають ознаки речового доказу та повинні бути залучені до справи за відповідними правилами;

•документи залучаються до матеріалів справи без винесення будь-якої постанови особою, що веде процес.

Джерелом доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:

– наявністю відомостей про фактичні обставини, які мають значення для справи;

– наявністю даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;

– дотриманням вимог щодо реквізитів службових документів;

– наявністю посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа та на осіб, від яких отримано дані.

Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник невстановленого власника).

За характером виникнення документи поділяють на дві групи:

– офіційні (що надходять від підприємств, організацій і установ);

– особисті (що надходять від приватних осіб).

Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Необхідно мати на увазі, що такі документи можна використовувати, в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їхніх власника та джерело походження.

98

За способом фіксації відомостей документи можуть бути:

– письмові – на папері (довідки, характеристики, листи);

– електронні – інформацію в яких зафіксовано в електронних даних з обов’язковими реквізитами документа (ч. 1 ст. 5 Закону України „Про електронні документи та електронний документообіг”). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ і документ на папері, кожен з них є оригіналом та має однакову юридичну силу. Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону України „Про електронні документи та електронний документообіг”);

–графічні (схеми, графіки, креслення);

–знакові (табуляграми);

–фотота кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);

–відеозапис (відеотеки);

–звукозапис (фонограми).

Питання 9. Кримінально-процесуальне доказування: поняття, мета, значення. Доказове право

Кримінально-процесуальне доказування – це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці й оцінці доказів за цими версіями, а також в обґрунтуванні висновків по справі.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тож у ньому застосовуються, зважаючи на специфіку, всі закони та категорії сучасної гносеології. Кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім, з історичним, адже досліджують подію минулого.

Водночас кримінально-процесуальне доказування має і свою специфіку, воно:

–не має на меті пізнання закономірностей розвитку природи та суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з’ясування обставин конкретного діяння);

–не може тривати нескінченно, позаяк обмежене процесуальними строками;

–здійснюється спеціальними суб’єктами за допомогою специфічних засобів у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Доказове право – підгалузь кримінально-процесуального права, сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах. До його системи належать:

99

•норми глави 5 „Докази” КПК України, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

•норми-принципи кримінального процесу – вільна оцінка доказів; усебічність, повнота й об’єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;

•норми, якими врегульовано права й обов’язки учасників кримінального процесу щодо доказування (наприклад право обвинуваченого, потерпілого й інших заінтересованих учасників процесу подавати докази; обов’язок органу дізнання виконати доручення слідчого про провадження слідчих і оперативнорозшукових дій);

•норми, що регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання й перевірки доказів (глави 12, 14–18,26 КПК України);

•норми, що встановлюють підстави та порядок прийняття й обґрунтування процесуальних рішень (наприклад, ст. 131 КПК України: „коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого”).

Теорія доказів (вчення про докази) поділяється на частини:

–Загальну (принципи доказового права, поняття доказів, їх властивості і класифікацію, предмет і межі доказування, сутність і структуру доказування);

–Особливу (досліджує окремі і види доказів і специфіку їх процесуального формування).

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є встановлення об’єктивної істини. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах: світ може бути пізнано; практика є критерієм істинності пізнання.

Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо у Росії після запровадження суду присяжних) унаслідок появи концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення в кримінальній справі.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Проте досліджувана у межах кримінального судочинства дійсність уже стала минулим. Отож, матеріальні й ідеальні сліди є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім цього, необхідно, щоб знання про дійсність були об’єктивними. Така вимога може зумовити нескінченний ланцюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.

Про об’єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, до якого треба прагнути, але не завжди можна досягти (таке значення мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким є процедура доказування.

100

Значення кримінально-процесуального доказування:

• кримінально-правове значення полягає в тому, що:

а) тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи скоєно злочин і якою є його кваліфікація;

б) доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність;

• кримінально-процесуальне значення доказування:

а) правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу;

б) усі питання, що виникають під час провадження в кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених під час доказування обставин;

в) участь заінтересованих суб’єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);

г) докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі.

Питання 10. Характеристика елементів кримінально-процесуального доказування

Процес доказування формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в порівняно самостійні елементи. Вони є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування. Елементи доказування єдині для всіх категорій кримінальних справ. У деяких стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю та поєднанням.

Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з трьох елементів: збирання, перевірки й оцінки доказів. Однак такий підхід не цілком відображає зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування чи доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обґрунтування висновків у кримінальній справі. Зважаючи на це, деякі вчені виділяють п'ять елементів процесу доказування.

1.Побудова (висунення) та динамічний розвиток версій у кримінальній справі. Версія — це обґрунтоване зібраними матеріалами припущення слідчого, особи, що провадить дізнання, про форми зв’зку і причини певних явищ розслідуваної події (або події загалом) як одне з можливих пояснень встановлених на цей час фактів і обставин справи. Версії відіграють важливу роль у доказуванні, сприяючи всебічному, повному й об’ктивному дослідженню обставин справи. Висунуті версії під час подальшого провадження в справі можуть доповнюватися, змінюватися, замінюватися іншими, а деякі з них – простовуватися (відпадати). У кожній справі є, як мінімум, дві версії: 1) подія злочину сталася; 2) події злочину не було.

2.Збирання доказів – це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, що здійснюється відповідно до процесуальної