КПК

101

форми, в межах їхніх повноважень, і полягає в пошуку, виявленні джерел фактичних даних, вилученні й отриманні необхідної інформації та її фіксації.

Способи збирання доказів (ст. 66 КПК України):

–провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події тощо);

–вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред’явити предмети та документи, що можуть встановити необхідні у справі фактичні дані;

–вимога проведення ревізій;

–вимога до банків надати інформацію, що містить банківську таємницю, юридичних і фізичних осіб у порядку й обсязі, встановлених Законом України „Про банки і банківську діяльність”;

–подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їхніми представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами Й організаціями;

–оперативно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, що мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду в справах, які перебувають у їхньому провадженні.

Способи закріплення (фіксації) доказів:

–складання протоколів слідчих дій, судових засідань, складання протоколів з відповідними додатками уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

–винесення постанов особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею та ухвал судом про приєднання до справи як доказів предметів і документів;

–застосування науково-технічних засобів фіксації інформації, виготовлення планів, схем, зліпків, відбитків та ін.

3. Перевірка доказів – це діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду з ретельного, всебічного й об’єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні джерела; як кожний доказ окремо, так і сукупно з іншими. Докази перевіряють державні органи та посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб’єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Способи перевірки доказів:

–аналіз змісту кожного доказу, а також його джерела;

–зіставлення доказу з іншими доказами та їхніми джерелами;

–провадження повторних, додаткових або нових слідчих дій (передовсім, очної ставки, відтворення обстановки й обставин події, пред’явлення для впізнання, провадження експертизи);

–здійснення оперативно-розшукових заходів.

102

4.Оцінка доказів – це розумова (логічна) діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому, що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді доказів сукупно, законом та правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність доказів та їх достатність для обгрунтування процесуального рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого й особи, що провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК України). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, що дії у кримінальнопроцесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

Вільна оцінка доказів припускає варіативність у результатах оцінки одних

ітих же доказів, яка здійснюється різними посадовими особами, що ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора та суду всіх інстанцій, котрі, оцінивши докази, наявні в справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового слідства.

Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим та начальником слідчого відділу, а також прокурором, пов’язаних з даванням вказівок щодо найважливіших питань, які виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду чи про закриття справи). У ч. 2 ст. 114 КПК України встановлено право слідчого в разі незгоди з цими вказівками подати справу прокуророві чи прокуророві вищого рівня з письмовим викладом своїх заперечень. У такому разі прокурор або скасовує вказівки начальника слідчого відділу чи прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. При цьому законодавець виходив з того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи та, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.

Внутрішнє переконання – це такий стан свідомості суб’єкта оцінки, коли він упевнений у правильності власних висновків по справі та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

На формування внутрішнього переконання впливають почуття суб’єкта оцінки, морально-етичні чинники тощо. Водночас тільки внутрішнє переконання не є підставою для прийняття рішень, воно не має правового значення. Така впевненість суб'єкта оцінки має ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи сукупно, тобто внутрішнє переконання суб'єкта оцінки повинно мати об'єктивну основу.

5.Обґрунтування висновків у справі, яких дійшли суб’єкти доказування,

– це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінальнопроцесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обґрунтування) та посиланнями на відповідні норми права (юридичне обґрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб – як учасників конкретного кримінального процесу, так і для решти членів референтної групи, до якої, крім посадової особи, що обґрунтовує

103

рішення, суб’єктів, які здійснюють відомчий контроль і прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпілого), належать й інші юристи.

Органи, що ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки рішенні, обґрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів щодо правильності цих висновків.

Обґрунтуванню, зокрема, підлягають висновки:

–про наявність або відсутність обставин, які належить встановити (статті 64, 23 КПК України);

–доброякісність або недоброякісність доказів та їхніх джерел;

–належність і допустимість доказів;

–їхні юридично-значущі властивості;

–характер необхідних у справі рішень.

Питання 11. Предмет доказування у кримінальній справі

Предмет доказування – це сукупність передбачених кримінальнопроцесуальним законом обставин, які потрібно встановити по кожній кримінальній справі та які мають правове значення для її правильного вирішення.

У предметі доказування виділяють: кримінально-правовий, цивільноправовий, кримінологічний та кримінально-процесуальний елементи.

Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК України, а саме:

–подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

–винність обвинуваченого у вчиненні злочину та мотиви злочину;

–обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, які характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують і обтяжують покарання;

–характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі. Проте ці обставини конкретизуються законом щодо справ про злочини та суспільно небезпечні діяння неповнолітніх (статті 433, 448 КПК України), осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину або вчинили суспільно небезпечне діяння в стані неосудності (статті 417, 420 КПК України).

Крім цього, в межах предмета доказування повинна встановлюватися наявність або відсутність також:

–обставин, які виключають злочинність і караність діяння;

–обставин, що можуть потягнути звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.

Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов’язаними із заявленим цивільним позовом і можливою конфіскацією майна винного.

104

Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини й умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК України).

Кримінально-процесуальний елемент – це ті обставини, довести які необхідно для вирішення поточних питань провадження в кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінально-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого та ін.).

Питання 12. Межі та суб'єкти доказування

Межі доказування – це такий обсяг доказів, який є достатнім для встановлення всіх обставин, належних до предмета доказування, та правильного вирішення справи.

Межі доказування – це межі доказової процесуальної діяльності, що констатують:

–повноту версій, котрі перевіряються;

–„глибину” дослідження обставин, які підлягають встановленню;

–обсяг доказів та їхніх джерел, обов'язкових для визнання наявності чи відсутності цих обставин;

–достатність обґрунтування висновків у кримінальній справі.

Межі доказування є різними в кожній кримінальній справі. Однак вони обов’язково мають забезпечувати законність і обґрунтованість прийнятих у справі процесуальних рішень.

Характеристики меж доказування:

- предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета та засіб її досягнення. Межі доказування визначають глибину, ступінь дослідження обставин справи, обсяг доказів, необхідних для їх достовірного встановлення;

–правильне визначення меж доказування залежить від предмета доказування, активності суб’єктів доказування, від якості та кількості доказів;

–неправильне визначення меж доказування в справі може потягнути звуження чи безпідставне розширення процесу доказування. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, належні до предмета доказування, будуть недостатньо досліджені та їх не можна буде вважати встановленими. Безпідставне розширення меж доказування призводить до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто до збирання доказів, які не стосуються справи чи встановлюють обставини, що вже надійно доведені;

–межі доказування під час досудового розслідування змінюються залежно від зміни обставин, які підлягають доказуванню на певний момент провадження в справі;

–межі доказування на досудовому слідстві й у судовому засіданні можуть не збігатись унаслідок необхідності перевірки всіх можливих версій, неоднаковості визначення предмета доказування, відмінностей в оцінці, належності, допустимості та достовірності зібраних доказів.

105

Суб’єкти доказування – це суб’єкти, що беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб’єкти доказування поділяють на дві групи:

1)державні органи та посадові особи, що зобов’язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати й використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя – усі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК України);

2)особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб’єкти, заінтересовані в результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть подавати докази, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки якогось доказу тощо.

Питання 13. Особливості процесу доказування у різних стадіях кримінального процесу

Процес доказування відбувається в усіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, що визначаються особливостями кожної стадії.

Особливості процесу доказування в стадіях кримінального судочинства полягають у такому.

1.Кожна стадія має притаманне тільки для неї коло засобів доказування – пізнавальних дій (наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано відібрання пояснень від громадян або посадових осіб; призначення та проведення експертизи не може відбуватись у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку).

2.Кожна стадія має власні суб’єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи та досудового розслідування це, зазвичай, органи дізнання та досудового слідства; e судових стадіях – суд, суддя.

3.Хоча коло обставин, які підлягають доказуванню в кожній кримінальній справі, визначено у загальній статті КПК України (ст. 64), усе ж таки вони мають свою специфіку в кожній стадії. До прикладу, винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадії порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею та виконання вироку.

4.Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними й межі доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів, суб’єкт, який веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними особливостями розумової діяльності, життєвим і професійним досвідом, умовами діяльності у тій чи тій стадії. Ці обставини, своєю чергою, зумовлюють можливість розширення чи звуження меж доказування на кожній зі стадій процесу.

106

Тема 6. Заходи кримінально-процесуального примусу

Питання 1. Заходи кримінально-процесуального примусу: поняття, ознаки, види, класифікація

Заходи кримінально-процесуального примусу – це передбачені кримінально-процесуальним законом процесуальні засоби державно-правового примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами (посадовими особами), які ведуть кримінальний процес, у чітко визначеному законом порядку стосовно осіб, котрі залучаються до кримінально-процесуальної діяльності, для запобігання та припинення їхніх неправомірних дій, забезпечення виявлення та закріплення доказів для успішного виконання завдань кримінального судочинства.

Ознаки заходів кримінально-процесуального примусу:

–державно-владний характер відносин, які виникають, розвиваються та припиняються під час застосування заходів примусу;

–їхня специфічна цілеспрямованість;

–примус під час їх застосування може полягати у фізичному, матеріальному чи моральному (психологічному) впливові державного органу на суб’єкта кримінального процесу;

–вони завжди пов’язані з певними обмеженнями прав і свобод суб’єктів процесу;

–застосовується в разі, якщо авторитету закону та переконання в необхідності виконання приписів норм права є недостатньо;

–заходи примусу застосовуються всупереч волі та бажанню суб’єктів, виключно на підставі закону.

У науці кримінального процесу виділяють такі види заходів кримінально-

процесуального примусу:

1) запобіжні заходи; 2) запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну

справу (ст. 98-1 КПК України); 3) зобов’язання про явку (ч. 3 ст. 148 КПК України);

4) поміщення особи в приймальник-розподільник для неповнолітніх (ст. 7-3 КПК України);

5) поміщення обвинуваченого до медичного закладу (ст. 205 КПК України);

6) відсторонення обвинуваченого від посади (ст. 147 КПК України); 7) привід свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 2

ст. 70, ч. З ст. 72, статті 135, 136 КПК України); 8) накладення арешту на майно (ст. 126 КПК України);

9) одержання зразків для експертного дослідження (ст. 199 КПК України); 10) накладення арешту на кореспонденцію (статті 187, 187-1 КПК

України);

107

11) зняття інформації з каналів зв’язку (статті 187, 187-1 КПК України) та

ін.

Класифікація заходів кримінально-процесуального примусу:

• за цілями застосування:

–заходи, що забезпечують участь і належну поведінку суб’єктів процесу (запобіжні заходи, привід, відсторонення від посади тощо);

–заходи, що забезпечують виявлення, вилучення та дослідження доказів, а також цивільний позов і можливу конфіскацію майна (зняття інформації з каналів зв’язку, обшук, освідування, накладення арешту на майно та ін.);

• за часом дії:

–заходи, що тривають протягом певного часу (запобіжні заходи, поміщення обвинуваченого до медичного закладу тощо);

–заходи, які є короткочасними (обшук, освідування, привід та ін.);

• за підставами застосування:

–заходи, що застосовуються у зв’язку з невиконанням процесуальних обов’язків (привід, запобіжні заходи тощо);

–заходи, які застосовуються незалежно від процесуального правопорушення (одержання зразків для експертного дослідження, зняття інформації з каналів зв’язку та ін.);

• за режимом обмеження прав і свобод людини:

–заходи, що пов’язані з ізоляцією особи;

–заходи, які не пов’язані з ізоляцією особи.

Питання 2. Поняття та види запобіжних заходів, підстави й загальні правила їх застосування

Запобіжні заходи – це частина заходів процесуального примусу, спрямованих на забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого через певне обмеження їхніх особистих прав.

Своєчасне застосування запобіжного заходу, при наявності для цього підстав, створює благотворні умови для встановлення об’єктивної істини у кримінальній справі. І, навпаки, безпідставне, необґрунтоване застосування запобіжного заходу, завжди пов’язаного з обмеженням свободи підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, веде до істотного порушення прав людини й тягне за собою несприятливі наслідки до посадових осіб, які його обрали, у вигляді дисциплінарної, матеріальної чи кримінальної відповідальності.

Окрім ознак, притаманних усім заходам кримінально-процесуального примусу, запобіжні заходи мають ще й такі:

–їх може бути застосовано тільки до певних суб’єктів кримінального процесу: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого;

–мають особистий характер, бо обмежують особисті права цих суб’єктів процесу;

–характеризуються специфічними підставами та метою застосування;

108

–мають більший, порівняно з іншими заходами, ступінь примусу (обмеження прав).

Система запобіжних заходів (ст. 149 КПК України):

1) підписка про невиїзд (ст. 151 КПК України); 2) особиста порука (ст. 152 КПК України);

3) порука громадської організації чи трудового колективу (ст. 154 КПК України);

4) застава (ст. 154-1 КПК України); 5) затримання – тимчасовий запобіжний захід (статті 106, 115, 165-2КПК

України); 6) взяття під варту (ст. 155 КПК України);

7) нагляд командування військової частини (ст. 163 КПК України); 8) віддання неповнолітнього під нагляд батьків, опікунів, піклувальників

або адміністрації дитячої установи (ст. 436 КПК України).

Наявність такої системи запобіжних заходів забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ, який передбачає взяття до уваги не лише обставин кримінальної справи, а й суворості запобіжного заходу.

Про суворість (м’якість) запобіжних заходів ідеться в кримінальнопроцесуальному законі:

–у ч. 2 ст. 151 КПК України зазначено, що підписка про невиїзд “ ...може бути замінена більш суворим запобіжним заходом”;

–у ч. 2 ст. 156 КПК України вказано: “...підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу (взяття під варту) на більш м’який немає”.

За ступенем суворості запобіжні заходи умовно розташовуються так: підписка про невиїзд; поручительство, віддання неповнолітніх і військовослужбовців під нагляд; застава; взяття під варту.

Загальні цілі застосування запобіжних заходів у кримінальному процесі

(ч. 1 ст. 148 КПК України):

• запобігання (звідси – запобіжні заходи):

–спробам ухилитися від дізнання, слідства чи суду;

–перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі;

–продовженню злочинної діяльності;

• забезпечення:

– виконання процесуальних рішень.

Загальними підставами застосування запобіжних заходів є достатні підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений (ч. 2 ст. 148 КПК України):

1) намагатиметься ухилитися від:

–слідства та суду (наприклад, висловлював наміри виїхати за межі населеного пункту; оголошувався його розшук у цій справі; одержав закордонний паспорт) чи

–виконання процесуальних рішень (ухилявся без поважних причин від явки за викликом; ігнорував письмове зобов’язання про явку);

109

2)перешкоджатиме встановленню істини в справі (чинив уплив на свідків і/або потерпілих, інших обвинувачених, схиляючи їх до відмови давати показання; погрожував експертові з тією ж метою) чи

3)продовжуватиме злочинну діяльність (раніше неодноразово засуджувався; після вчинення злочину, у зв’язку з яким порушено справу, знову вчинив злочин або злочини).

Цілі є бажаним майбутнім результатом, якого очікують після застосування якого-небудь заходу, а підстави – це те, що вже відомо та покладено в основу рішення про застосування запобіжного заходу.

Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, підозрюваний, обвинувачений або підсудний дає письмове зобов’язання про явку за викликом дізнавача, слідчого, прокурора чи суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування (ч. 3 ст. 148 КПК України).

Загальні правила застосування запобіжних заходів:

1)може бути застосовано тільки в порушеній кримінальній справі та лише за наявності до того підстав;

2)при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім підстав, зазначених у ст. 148 КПК України, потрібно брати до уваги, зокрема, тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюють або обвинувачують особу; її вік, стан здоров’я; сімейний і матеріальний стан; вид діяльності; місце проживання й інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК України);

3)може бути обраний тільки органом дізнання, слідчим, прокурором, судом (суддею);

4)запобіжний захід не може бути суворішим, аніж покарання за статтею, за якою особу обвинувачують (приміром, взяття під варту застосовують у справах про злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки – ч. 1 ст. 155 КПК України);

5)запобіжний захід обирається, зазвичай, щодо обвинуваченого, підсудного, засудженого, а в разі його обрання щодо підозрюваного – обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше від 10 діб з моменту застосування запобіжного заходу (ч. 4 ст. 148 КПК України);

6)дозволено застосовувати запобіжний захід тільки щодо належного суб’єкта (наприклад, запобіжні заходи не застосовуються до неповнолітнього, що не досяг віку кримінальної відповідальності);

7)стосовно однієї особи може бути застосовано лише один запобіжний захід. Однак це не заперечує можливості одночасного застосування іншого заходу процесуального примусу (приміром, обвинуваченого, щодо якого обрано підписку про невиїзд, можна усунути від посади, яку він обіймає);

8)запобіжний захід застосовують і замінюють на інший за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді чи за ухвалою суду, а взяття під варту – виключно за постановою судді або за ухвалою суду;

9)запобіжний захід скасовують чи замінюють, якщо вже немає потреби в раніше обраному заході;

110

10)запобіжний захід, окрім взяття під варту, обраний прокурором, може бути скасовано чи замінено слідчим (органом дізнання) лише за згодою прокурора;

11)запобіжний захід може бути змінено, якщо:

–його обрано необґрунтовано чи незаконно, але є підстави для обрання іншого заходу;

–суттєво змінилися обставини, що їх було взято до уваги при обранні запобіжного заходу (наприклад, змінилася кваліфікація злочину, стан здоров’я обвинуваченого);

12) запобіжний захід скасовують:

–при закритті кримінальної справи (ч. 1 ст. 214 КПК України);

–при постановленні виправдувального вироку (ч. 9 ст. 335 КПК України). Якщо підсудний перебуває під вартою, то суд негайно звільняє його з-під варти

взалі судового засідання (ст. 342 КПК України);

–при постановленні вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання чи засуджено до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі.

Питання 3. Підписка про невиїзд: сутність і порядок застосування

Підписка про невиїзд – це запобіжний захід, суть якого полягає у покладенні на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого обов’язку не відлучатися з місця постійного проживання чи з місця тимчасового перебування без дозволу органу дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді).

Під місцем постійного проживання потрібно розуміти той населений пункт, у якому обвинувачений за певною адресою має постійне житло, зареєстрований і проживає. Місце тимчасового перебування – це місце, в якому він перебуває у зв’язку з відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо. Закон не передбачає права органу дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду при обранні підписки про невиїзд визначати місце проживання обвинуваченому на період провадження в справі. Він надає їм лише право заборонити обвинуваченому залишати місце постійного проживання чи тимчасового перебування без їхнього дозволу.

Дозвіл на залишення місця проживання є необхідним у випадках постійного чи тимчасового переїзду до іншого населеного пункту або іншої місцевості. При переїзді в межах місця проживання (у зв’язку з отриманням, наймом, обміном квартири та ін.), вказаного в підписці, дозвіл не потрібен, але про зміну адреси обвинувачений повинен повідомити орган, у провадженні якого перебуває справа.

Дозвіл на постійний або тимчасовий виїзд з місця проживання чи відмову в цьому оформлюють мотивованою постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду. Постанова про відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена обвинуваченим у загальному порядку.