КПК

81

• експерт за результатами експертизи складає висновок експерта, що є самостійним джерелом доказів у кримінальному процесі; результати діяльності спеціаліста відображаються в протоколах слідчих дій і судового засідання, а також у додатках до них як схеми, зліпки, графіки, фотознімки тощо.

Питання 20. Перекладач у кримінальному процесі: його процесуальний статус

Перекладач – це особа, що володіє мовою, якою провадиться судочинство та мовою особи, котра не володіє мовою судочинства, що залучається дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею чи судом для здійснення перекладу.

Статус перекладача в кримінальному процесі має також особа, запрошена до участі в справі для роз’яснення знаків німого чи глухого (ч. 4 ст. 128 КПК України).

Перекладач зобов’язаний:

–з’явитися за викликом особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду;

–повно й точно здійснити доручений йому переклад;

–не втручатися в діяльність дізнавача, слідчого, прокурора, судді чи суду та надавати будь-яку оцінку показанням осіб, які він перекладає;

–не розголошувати без дозволу слідчого, прокурора дані досудового слідства.

Перекладач має право:

–робити зауваження з приводу проведення слідчої дії, в якій він бере участь, що підлягають занесенню до протоколу;

–на відшкодування витрат, пов'язаних з явкою за викликом для участі у процесі;

–на винагороду за виконання дорученої роботи, якщо вона не належить до кола його службових обов'язків;

–за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.

Обставини, що виключають участь перекладача в кримінальній справі, ті ж самі, що й для експерта та спеціаліста (ст. 62 КПК України).

Юридична відповідальність перекладача:

•кримінальна (за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків – за ст. 385 КК України; за завідомо неправильний переклад

–за ст. 384 КК України; за розголошення даних досудового слідства чи дізнання – за ст. 387 КК України);

•адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або в порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, що свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил – ч. 1 ст. 185-3 КУпАП; за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства чи дізнання – cт. 185-4 КУпАП).

82

Питання 21. Понятий у кримінальному процесі, його права та обов’язки

Понятий – це особа, котру залучають до участі в кримінальній справі з метою засвідчення її підписом відповідності записів у протоколі виконаній процесуальній дії.

Залучення незаінтересованих осіб як понятих має на меті створення необхідних умов для правильної та повної фіксації перебігу й результатів, зазначених у ст. 127 КПК України, процесуальних дій.

Понятих обов’язково має бути залучено до провадження таких процесуальних дій: обшуку, виїмки, огляду, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, опису майна. До провадження освідування понятих залучають, якщо слідчий визнає це за необхідне.

Понятих має бути не менше, ніж двоє (ч. 1 ст. 127 КПК України). Понятим може бути особа, що є повнолітньою, грамотною, щоб прочитати

протокол і підписати його, незаінтересованою у результатах провадження у справі.

Понятими не можуть бути:

–потерпілий і його родичі;

–родичі підозрюваного й обвинуваченого;

–працівники органів дізнання та досудового слідства.

Понятий зобов’язаний:

–бути присутнім під час провадження процесуальної дії;

–після її закінчення засвідчити своїм підписом відповідність записів у протоколі виконаній дії;

–не розголошувати без дозволу слідчого чи дізнавача дані, що стали відомі йому у зв’язку з виконанням своїх обов'язків.

Понятий має право:

- бути присутнім при усіх діях особи, що провадить процесуальну дію, в якій він бере участь;

–робити зауваження та заяви з приводу процесуальної дії, що провадиться за його участі, які підлягають обов'язковому занесенню до протоколу;

–ознайомлюватися з протоколом процесуальної дії;

–на відшкодування витрат, пов'язаних з участю в кримінальному процесі;

–за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.

Питання 22. Секретар судового засідання: його процесуальний статус

Секретар судового засідання – це посадова особа суду, яка бере участь у розгляді справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанції і яка веде протокол. За дорученням судді він здійснює підготовку справи до розгляду її в

83

судовому засіданні; повідомляє учасників процесу про час і місце судового розгляду; перевіряє перед відкриттям судового засідання явку до суду викликаних осіб, з’ясовує причини неявки і доповідає про це головуючому; веде протокол судового засідання і виконує інші доручення головуючого, пов’язані з підготовкою і проведенням судового розгляду справи. Ці дії секретаря судового засідання у законі не закріплені.

Секретар судового засідання зобов’язаний вчасно й точно виконувати доручення судді, своєчасно і грамотно вести й оформлювати протоколи судового засідання з додержанням зазначених у законі вимог (ст. 87 КПК).

КПК не містить спеціальної статті, яка б регулювала права та обов’язки цього суб’єкта процесу. Тому окремі дії секретаря судового засідання зафіксовані у різних статтях, зокрема, у протоколі судового засідання зазначається прізвище та ініціали секретаря судового засідання (п. 3 ч. 3 ст. 87 КПК), протокол судового засідання підписують головуючий і секретар судового засідання (ч. 1 ст. 87-1 КПК), а порядок відводу передбачений статтями 54, 62 КПК.

Під час кримінально-процесуального провадження беруть участь й інші особи: педагоги; лікарі; батьки або інші законні представники неповнолітнього свідка; заявник про злочин; особи, яким пред’являється для впізнання підозрюваний (обвинувачений) чи інший учасник процесу; особа, що дала пояснення у справі; поручителі; заставодавці тощо.

Питання 23. Забезпечення безпеки суб’єктів кримінального процесу

Забезпечення безпеки суб’єктів кримінального процесу – це діяльність відповідних державних органів щодо досягнення стану безпеки суб’єктів процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека – це загроза спричинення шкоди життю, здоров’ю, майну, житлу, що є реальною, тому зумовлює потребу в захисті.

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав мають:

–особа, що заявила до правоохоронного органу про злочин або в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припиненні та розкритті злочину чи сприяла цьому;

–потерпілий або його представник у кримінальній справі;

–підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;

–цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники;

–свідок;

–експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

–члени сімей і близькі родичі осіб, перелічених вище, якщо погрозами чи іншими протиправними діями стосовно них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства;

–посадові особи державних органів, уповноважених вести кримінальний процес, члени їхніх сімей і близькі родичі.

До органів, які забезпечують безпеку суб'єктів кримінального процесу, належать державні органи, які:

84

–приймають рішення про застосування заходів безпеки;

–здійснюють заходи безпеки.

Особи, взяті під захист, мають право (ст. 52-2 КПК України, ст. 5 Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 року):

–подавати клопотання про вжиття заходів безпеки чи про їх скасування;

–знати про застосування стосовно них заходів безпеки;

–вимагати від органу дізнання, слідчого, прокурора, суду застосування додаткових заходів безпеки або скасування здійснюваних заходів;

–оскаржити незаконні рішення чи дії органів, які забезпечують безпеку, до відповідного органу вищого рівня, прокурору або до суду.

Особи, взяті під захист, зобов’язані:

–виконувати умови здійснення заходів безпеки та законні вимоги органів, які забезпечують безпеку;

–негайно інформувати названі органи про кожен випадок погрози чи протиправних дій щодо них;

–поводитися з майном і документами, виданими їм у тимчасове користування органом, який забезпечує безпеку, згідно з установленими законодавством правилами.

Орган, який приймає рішення про застосування заходів безпеки, має право (ст. 6 Закону України „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві”):

–витребувати необхідні матеріали й отримувати пояснення без провадження слідчих дій за заявами та повідомленнями про загрозу безпеці осіб, стосовно яких приймається рішення про застосування заходів безпеки;

–вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, вжиття додаткових заходів;

–скасовувати здійснювані заходи повністю або частково.

Органи, що здійснюють заходи безпеки, мають право:

–визначати заходи безпеки, засоби та методи їх застосування, в разі необхідності змінювати й доповнювати ці заходи;

–вимагати від осіб, взятих під захист, дотримання умов здійснення заходів безпеки, а також виконання законних розпоряджень, пов’язаних із застосуванням цих заходів;

–звертатися до органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, в провадженні якого перебуває кримінальна справа, з клопотанням щодо прийняття рішення про застосування заходів безпеки при провадженні процесуальних дій або про скасування здійснюваних заходів.

Органи, що забезпечують безпеку, зобов’язані:

–негайно реагувати на кожен випадок протиправних дій, що став їм відомим, стосовно осіб, вчинених у зв'язку з їх сприянням судочинству;

–забезпечувати захист життя, здоров'я, житла та майна відповідно до характеру загрози;

–своєчасно повідомляти осіб, взятих під захист, про зміну чи скасування заходів стосовно їхньої безпеки;

85

–дотримуватися законності та ставитися з повагою до прав і свобод громадян;

–забезпечити обмежений доступ до відомостей про заходи безпеки й осіб, взятих під захист.

Згідно ст. 7 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 року, до осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, застосовуються наступні заходи забезпечення безпеки:

1.Особиста охорона, охорона житла і майна.

2.Видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку.

3.Використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних і інших переговорів, візуальне спостереження.

4.Заміна документів і зміна зовнішності.

5.Зміна місця роботи або навчання.

6.Переселення в інше місце проживання.

7. Поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення.

8.Забезпечення конфіденційності відомостей про особу.

9.Закритий судовий розгляд.

10.З урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя,

здоров’я, житла та майна осіб, взятих	під	захист,	можуть
здійснюватися й інші заходи безпеки.
У відповідності зі ст. 5 Закону України	“Про	державний	захист

працівників суду і правоохоронних органів” від 23 грудня 1993 року, для забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та їх близьких родичів, недоторканності житла, а також збереження їх майна з урахуванням конкретних обставин можуть застосовуватися відповідно до законодавства такі заходи:

1. Особиста охорона, охорона житла і майна.

2. Видача зброї, засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку.

3.Встановлення телефону за місцем проживання

4.Використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження.

5.Тимчасове розміщення у місцях, що забезпечують безпеку.

6.Забезпечення конфіденційності даних про об’єкти захисту.

7. Переведення	на	іншу	роботу,	направлення	на	навчання,
заміна документів,	зміна	зовнішності,		переселення в		інше місце
проживання.

86

Тема 5. Докази і доказування у кримінальному процесі

Питання 1. Поняття та ознаки доказів у кримінальному процесі

Усі необхідні обставини у кримінальному процесі встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів.

Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень.

Доказ складається з трьох елементів:

1.Тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації).

1.Аргументів (доводів або підстав доказу – це вихідні теоретичні чи фактичні положення за допомогою яких обґрунтовують тезу).

2.Демонстрації (це логічний зв’язок між аргументом і тезою).

Докази у кримінальному процесі – це різноманітні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, й інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК України).

Доказ у кримінальній справі розглядають у єдності змісту (фактичних даних про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи) та процесуальної форми (передбаченого законом джерела відомостей про факти).

Для розуміння сутності судових доказів слід виходити з того, що:

–коло фактичних даних (відомостей) законом не обмежене, вони можуть бути найрізноманітнішими за змістом – важливо, щоб вони мали відношення до обставин, що підлягають встановленню у кримінальній справі;

–перелік фактичних даних (показання свідка, обвинуваченого, висновок експерта тощо), закріплений в ч.2 ст. 65 КПК, є вичерпним, ні з яких інших джерел слідчий, суд, орган дізнання /особа, яка провадить дізнання/ не можуть одержувати фактичні дані і засновувати на них свої рішення;

–відомості про обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, які містяться у законному джерелі, залучаються до кримінального процесу у визначеному законом порядку, тобто шляхом провадження слідчих, судових та деяких інших процесуальних дій.

Процесуальні джерела доказів – це форма закріплення та збереження фактичних даних.

Види джерел доказів (ч. 2 ст. 65 КПК України):

1)показання свідка;

2)показання потерпілого;

3)показання підозрюваного;

4)показання обвинуваченого;

5)висновок експерта;

6)речові докази;

87

7)протоколи слідчих і судових дій;

8)протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

9)інші документи.

Кримінально-процесуальні докази не є чимось сталим протягом усього часу провадження в кримінальній справі, їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів, чи не долучати, навіть не один раз. Однак у будь-якому разі фактичні дані для того, щоби стати доказами в справі, повинні мати певні ознаки.

Ознаки доказів (їхні юридичні властивості): належність; допустимість;

достовірність; достатність (щодо сукупності доказів).

Належність доказу – це можливість фактичних даних під час їх використання встановлювати наявність або відсутність обставин, належних до предмета доказування (обставин, які підлягають доказуванню в справі та мають значення для її правильного вирішення).

Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести до процесуального обігу. Усі докази, що дають у конкретних умовах місця та часу підстави для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.

Допустимість доказу – це властивість доказу, що характеризує законність джерела, умов і способів отримання фактичних даних.

Допустимість доказу дає можливість органові чи посадовій особі, що ведуть процес, згідно із законом, використати цей доказ при провадженні у кримінальній справі.

Умови допустимості доказів:

–отримання фактичних даних з належного (встановленого законом) джерела – ч. 2 ст. 65 КПК України (наприклад, не можуть бути доказами в кримінальній справі фактичні дані, отримані в результаті допиту особи, що не могла підлягати допиту як свідок, – ч. 1 ст. 69 КПК України);

–отримання фактичних даних належним суб’єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);

–одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (з дотриманням передбаченої законом процедури);

–належне оформлення джерела фактичних даних (у відповідному процесуальному документі).

Достовірність доказу – це властивість доказу, що характеризує відповідність, адекватність відображення ним матеріальних і нематеріальних (ідеальних) слідів події.

Достатність доказів – це властивість доказів, яка надає можливість суду чи органам досудового розслідування покласти їх сукупність в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо певної їх сукупності.

88

Питання 2. Класифікація доказів у кримінальному процесі

У науці кримінального процесу докази класифікують за наступними критеріями:

1) за способом (механізмом) формування:

–особистісні (особисті) докази – походять від осіб (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновку експерта та ін.). Для них характерне психічне сприйняття людиною та передання в усній або письмовій формі відомостей, що мають значення для справи;

–предметні (речові) докази – це матеріальні об’єкти, що мають властивості, які відображають обставини події як сліди впливу, зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об’єктах, передається не в мовній формі, а через безпосереднє сприйняття ознак предмета;

2) за характером формування джерела доказу:

–первинні докази – це докази, отримані з першоджерела, „з перших рук”, які сформувалися, виникли безпосередньо внаслідок події (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка-очевидця, оригінал документа та ін.);

–похідні докази – це докази, отримані з проміжних джерел, „з інших рук”, які сформувалися, виникли не безпосередньо внаслідок події та мають опосередкований зв’язок з нею (фактичні дані, що містяться в показаннях свідка, які стали йому відомі від іншої особи, копія документа тощо);

3) за відношенням до тези (предмета) обвинувачення:

–обвинувальні докази – це докази, що встановлюють подію злочину та винуватість обвинуваченого в його вчиненні, а також обставини, які обтяжують його вину;

–виправдувальні докази – це докази, що встановлюють відсутність події злочину чи складу злочину, невинуватість певної особи, а також обставини, які пом’якшують покарання обвинуваченого (алібі);

Слід зазначити, що не завжди докази бувають тільки обвинувальними або тільки виправдувальними. Бувають випадки, коли доказ є обвинувальним в одній своїй частині і виправдувальним – в іншій (наприклад, коли свідок посвідчує, що особисто бачив, як обвинувачений ударив потерпілого, і одночасно, вказує на обставини, що пом’якшують відповідальність обвинуваченого: збуджений стан, викликаний образою з боку потерпілого).

Трапляється й так, що доказ є обвинувальним щодо одного обвинуваченого і виправдувальним щодо іншої особи, притягнутої в цій справі до кримінальної відповідальності (наприклад, свідок посвідчує, що бачив, як даний обвинувачений вчинив бійку і вдарив потерпілого і що другий обвинувачений не тільки не брав участі у бійці, але навпаки, намагався розняти тих, хто бився).

4) за відношенням до обставини, що підлягає доказуванню:

89

–прямі докази – це докази, що прямо, безпосередньо вказують на наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню в кримінальній справі; безпосередньо встановлюють або заперечують наявність події злочину і вчинення його обвинуваченим (наприклад, показання свідка, який бачив як обвинувачений ударив ножем потерпілого, показання самого обвинуваченого про те, як він вчинив інкримінований йому злочин);

–непрямі (побічні) докази – це докази, що встановлюють лише проміжні факти, тільки їх сукупність є підставою для висновку про наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню в справі. Вони дозволяють встановити ті чи інші проміжні факти, на підставі яких і встановлюються різні елементи головного факту, вони прямо не встановлюють елементу головного факту у справі, але побічно вказують на можливість їх існування (наприклад, показання свідка, який бачив у обвинуваченого речі, викраденні у потерпілого; речові докази – закривавлений одяг обвинуваченого; показання свідка про те, що він бачив як обвинувачений тікав з того місця, де потім було виявлено труп потерпілого).

Слід відмітити, що доказ може бути прямим в одному випадку і непрямим

віншому, у разі, коли, наприклад, в справі про вбивство є анонімний лист, який містить погрозу позбавити потерпілого життя – висновок експерта про те, що цей лист написав обвинувачений, є непрямим доказом. Коли йдеться про підробку посвідчення, то висновок експерта про те, що текст цього документа написано рукою обвинуваченого, буде прямим доказом.

Речові докази майже завжди є непрямими, але іноді і вони можуть бути прямими доказами (наприклад, у справі про вбивство пістолет, знайдений в обвинуваченого, може побічно вказувати на те, що вбивство скоєно цією особою; у справі ж про незаконне зберігання зброї цей речовий доказ безпосередньо встановлює наявність злочину і тому є прямим доказом).

Питання 3. Показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого як джерела доказів

Показання – це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокуророві, судді (суду).

Давати показання для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом; для свідка — обов’язком.

Предметом показань:

- свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, зокрема про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємини з ними (ч. 2 ст. 68 КПК України);

– потерпілого – будь-які обставини, що підлягають доказуванню в справі, зокрема й про взаємини з обвинуваченим (ч. 2 ст. 72 КПК України);

90

–підозрюваного – обставини, що стали підставою його затримання чи застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі (ч. 1 ст. 73 КПК України);

–обвинуваченого – обставини, пов’язані з пред’явленням йому обвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи (ч. 1 ст. 74 КПК України).

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їхнє джерело. Коли показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

Види показань підозрюваного та обвинуваченого:

• обмова – це показання, в яких підозрюваний чи обвинувачений викривають інших осіб у вчиненні інкримінованого їм або іншого злочину;

• самообмова – це такі показання, в яких підозрюваний чи обвинувачений визнає свою вину у вчиненні злочину, якого він не вчиняв або ж викриває тільки себе у вчиненні злочину, який насправді був вчинений групою осіб;

• алібі – це показання, в яких підозрюваний чи обвинувачений висувають твердження про те, що він інкримінованого злочину не міг вчинити, позаяк у момент його вчинення перебував в іншому місці.

Обов’язок перевірити алібі, як і будь-які показання, покладено на органи досудового слідства, прокуратуру та суд. Підозрюваний і обвинувачений мають право, але не зобов’язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої інстанції зобов’язаний постановити виправдувальний вирок у зв’язку з недоведеністю їхньої участі у вчиненні злочину.

Необхідно також мати на увазі, що показання підозрюваного й обвинуваченого мають важливе значення не тільки для встановлення істини в справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інтересів.

Питання 4. Висновок експерта у кримінальному процесі

Висновок експерта – це письмовий документ, у якому на підставі дослідження, проведеного експертом за постановою посадової особи, що веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові питання.

Експерт дає висновок від свого імені та несе за нього особисту відповідальність. У разі необхідності в справі може бути призначено кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо (ч. 3 ст. 75 КПК України).

Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, що веде процес, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні чи інші спеціальні знання.

До спеціальних знань належать: знання експерта в певній галузі науки, техніки, іншої сфери людської діяльності, набуті ним унаслідок професійної підготовки та досвіду роботи. До них не належать загальновідомі й