КПК

31

норми, що уповноважують – наділяють учасників кримінального судочинства відповідними процесуальними правами. Використання їх залежить від розсуду суб’єктів (наприклад, ч. 1 ст. 88 КПК надає учасникам судового розгляду право ознайомитися з протоколом судового засідання і подати письмові зауваження. Але скористатися цим правом чи ні, вирішують самі учасники судового розгляду);

норми, що забороняють – зобов’язують учасників кримінального процесу утримуватися від вчинення певних дій. Забороняючі норми можна розглядати як різновид зобов’язуючих або імперативних норм. (наприклад, ч. 3 ст. 22 КПК: „Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів.”).

За порушення приписів, які містяться у зобов’язуючих і заборонювальних нормах, до суб’єктів кримінального-процесуальної діяльності можуть бути застосовані наступні санкції:

1. Процесуальні (привід через органи внутрішніх справ свідка, повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, скасування постанови слідчого чи вироку суду тощо).

2. Дисциплінарні (догана, звільнення з роботи тощо).

3. Адміністративні (злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта від явки до органів дізнання та досудового слідства тягне за собою адміністративний штраф тощо).

4. Кримінально-правові (відмова свідка від дачі показань – кримінальна відповідальність за ст. 385 Кримінального кодексу України).

Як і всі правові норми, кримінально-процесуальні норми за своєю структурою складаються з трьох частин – гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – визначає умову (обставину), за наявності якої певна норма повинна застосовуватися. Диспозиція – визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, що регулюються нормою, та яка поведінка передбачається чи дозволяється цією нормою. Санкція – передбачає несприятливі для суб’єкта процесу наслідки, які настають у разі невиконання норми.

Гіпотеза і диспозиція кримінально-процесуальних норм, зазвичай, формулюються досить чітко в одній статті або її частині. Санкції нерідко містяться в інших статтях або ж формулюються стосовно кількох або багатьох однорідних норм. Наприклад, у ч. 2 ст. 271 КПК закріплено таку норму: “Всі учасники судового розгляду, а також усі присутні в залі судового засідання повинні беззаперечно виконувати розпорядження головуючого про додержання порядку в судовому засіданні”. Санкції ж за невиконання цього обов’язку (попередження, видалення із залу засідання тимчасово або на весь час судового розгляду справи тощо) містяться у частинах 1 і 2 ст. 272 КПК, ч. 1, ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), процесуальні ж санкції за винесення незаконних судових рішень у вигляді скасування чи зміни вироку, постанови, ухвали, закриття справи, направлення справи на додаткове розслідування або новий судовий розгляд тощо – у статтях

366, 396 КПК.

32

Питання 6. Чинність кримінально-процесуального закону

Кримінально-процесуальний закон, як і будь-який закон, має власні правила дії в часі, просторі й стосовно осіб. Вони викладенні у ст. 3 КПК України.

Дія кримінально-процесуального закону в просторі може бути територіальною й екстериторіальною.

Територіальна чинність кримінально-процесуального закону окреслена територією України та визначається державним суверенітетом. Провадження у кримінальних справах на території України здійснюється за правилами Кримінально-процесуального кодексу України незалежно від місця вчинення злочину.

Екстериторіальна дія закону регулюється міжнародними договорами та передбачає поширення законодавства певної держави за межі її території. Так, провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває поза межами України під прапором або розпізнавальним знаком України, здійснюється згідно з кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги, застосовується кримінально-процесуальне законодавство України. Однак на прохання установи, від якої надійшло доручення про правову допомогу, при виконанні доручення може застосовуватися процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України. Питання про застосування в такому разі законодавства іноземної держави вирішують Верховний Суд України та Генеральний прокурор України.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі може бути прямою та зворотною. Пряма дія закону полягає в тому, що при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє під час провадження дізнання, досудового слідства чи судового розгляду справи.

За загальним правилом, закон зворотної сили не має (ст. 58 Конституції України). Проте кримінально-процесуальний закон, згідно з яким покращується становище учасників процесу (надаються нові додаткові права, скасовуються певні обмеження тощо), має зворотну силу, тобто поширюється на ті кримінально-процесуальні відносини, що виникли до його прийняття.

Закон (а отже, й кримінально-процесуальний закон) набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 5 ст. 94 Конституції України).

Офіційні джерела опублікування нового закону:

1)журнал „Вісник Верховної Ради України”;

2)газета „Голос України”;

3)газета „Урядовий кур’єр”.

33

Чинність кримінально-процесуального закону щодо осіб

характеризується загальним правилом: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб’єктами відносин, котрі він регулює. Дія кримінально-процесуального закону поширюється на всіх громадян України, осіб без громадянства й іноземних громадян, окрім осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності (дипломатичним імунітетом).

На порядок дії кримінально-процесуального закону за колом осіб поширюється загальне правило: закон діє щодо всіх осіб, які перебувають на території його дії та є суб’єктами відносин, на які він розрахований. Дія процесуального закону поширюється на всіх громадян України. Згідно зі ст. 5 Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. документами, що підтверджують громадянство України, є:

–паспорт громадянина України;

–свідоцтво про належність до громадянства України;

–паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

–тимчасове посвідчення громадянина України;

–проїзний документ дитини;

–дипломатичний паспорт;

–службовий паспорт;

–посвідчення особи моряка;

–посвідчення члена екіпажу;

–посвідчення особи на повернення в Україну.

Згаданим Законом України не допускається вихід із громадянства України, якщо особу, яка подала клопотання про це, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або щодо якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності та підлягає виконанню (ч. 13 ст. 18).

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено:

1.Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. (зокрема п. 1, 3 ст. 22; ст. 24; п. 2, 3, 5 ст. 27; ст. 29, 30, п. 1, 2, 4 ст. 31; п. 2

ст. 36; п. 1 ст. 40), яка ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 березня 1964 року.

2.Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 року.

3.Віденською конвенцією про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. (зокрема, статті 31, 33, 41, 43, 53, 59, 61).

Дипломатична недоторканність включає:

–недоторканність особи;

–недоторканність архівів;

–недоторканність документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового й житлового приміщення;

–імунітет від кримінальної юрисдикції України (без згоди на це акредитуючої держави);

34

–імунітет від давання показань як свідка без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету;

–допит, обшук, виїмка у приміщеннях дипломатичних представників і в приміщеннях, де проживають члени дипломатичних представництв та їхні сім’ї, котрі користуються правом дипломатичної недоторканності, провадяться тільки за згодою дипломатичного представника. Така згода запитується через Міністерство закордонних справ України.

Дипломатична недоторканність може бути:

1) повною – вона обумовлює непідсудність за кримінальними справами судам України щодо будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони особою під час виконання її офіційних функцій чи в інших випадках, наприклад, у побутових відносинах;

2) обмеженою – за неї непідсудність поширюється виключно на дії, вчинені певною службовою особою під час здійснення своїх офіційних функцій.

Слід мати на увазі, що на осіб, які володіють повною чи обмеженою дипломатичною недоторканністю, може бути поширена кримінальна юрисдикція України, якщо відповідна держава дасть ясно виражену згоду на це

іпозбавить таку особу дипломатичного імунітету.

До осіб, на яких поширюється повна або обмежена дипломатична недоторканність, належать:

–Генеральний секретар ООН, його помічники та інші посадові особи ООН, а також члени їхніх сімей;

–представники іноземних держав, члени парламентських делегацій, а також, на підставі взаємності, співробітники делегацій іноземних держав, які приїздять в Україну чи проїжджають через її територію транзитом для участі у міжнародних переговорах, міжнародних конференціях та нарадах або з іншими офіційними дорученнями, члени сімей цих осіб, які їх супроводжують, якщо вони не є громадянами України;

–дипломатичні агенти: посол, посланник, повірений у справах;

–члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, що мають дипломатичний ранг, – радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники аташе і члени сімей зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України;

–дипломатичні кур’єри під час виконання своїх обов’язків;

–дипломатичні агенти, які акредитовані в іншій державі і транзитом проїжджають через територію України; члени їхніх сімей, які супроводжують цих осіб або прямують окремо, щоб приєднатися до них або повернутися у свою державу;

–дипломатичні агенти, які є громадянами України або постійно в ній проживають, – лише щодо офіційних дій, вчинених ними під час виконання своїх функцій;

–адміністративно-технічний персонал дипломатичних представництв і члени його сімей;

35

– консульські посадові особи консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій.

Іноземці та особи без громадянства мають такі ж процесуальні права і обов’язки, як і громадяни України.

Питання 7. Застосування кримінально-процесуального закону за аналогією

Застосування закону за аналогією у кримінальному процесі України є можливим і практично необхідним (у кримінальному праві аналогії не існує). Це зумовлено наявністю в ньому прогалин, хоч кількість їх шляхом постійного удосконалення кримінально-процесуального законодавства і зменшується, але усунути їх зовсім і створити ідеальний кримінально-процесуальний кодекс, який з вичерпною повнотою регулював би всі питання, неможливо.

Застосування кримінально-процесуального закону за аналогією – це застосування при провадженні в кримінальній справі закону, що регулює схожі (аналогічні) відносини. До аналогії закону вдаються, коли в законодавстві немає спеціальної норми для врегулювання відносин, які подібні до врегульованих.

Застосування кримінально-процесуального закону за аналогією передбачає дотримання певних умов:

1)передбачений кримінально-процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;

2)аналогія закону в жодному разі не повинна вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, чи до покладення на них додаткових обов'язків;

3)аналогія закону в жодному разі не повинна вести до надання органам дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду додаткових повноважень.

36

Тема 3. Принципи (засади) кримінального процесу

Питання 1. Поняття, система та значення принципів (засад) кримінального процесу

Принцип – наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають.

Засада – це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму тощо.

Принципи (засади) кримінального процесу – це закріплені в законі вихідні положення, правила, що відображають панівні в державі політичні й правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість та побудову кримінального процесу загалом, форму й зміст його стадій та інститутів.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов’язані між собою, зумовлюють один одного, а тому утворюють систему.

Ознаки принципів кримінального процесу:

1)вони закріплені в нормах кримінально-процесуального права;

2)вони є основою для удосконалення чинного кримінальнопроцесуального законодавства;

3)вони є загальними, фундаментальними правовими положеннями у сфері кримінального судочинства;

4)норми-принципи діють на всіх або декількох стадіях кримінального процесу і обов’язково в його центральній стадії – судовому розгляді кримінальної справи;

5)порушення хоча б одного принципу, зазвичай, призводить до порушення інших принципів кримінального процесу, а отже, до порушення законності під час провадження в кримінальній справі;

6)процесуальні рішення, що прийняті з порушенням будь-якого принципу,

єнезаконними та підлягають скасуванню.

Згідно ч. 3 ст. 129 Конституції України основними	засадами
судочинства є:

1)законність;

2)рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3)забезпечення доведеності вини;

4)змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості;

5)підтримання обвинувачення в судів прокурором;

6)забезпечення обвинуваченому права на захист;

7)гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8)забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9)обов’язковість рішень суду.

37

Принципи кримінального процесу можуть бути класифіковані залежно від певних ознак.

За юридичною силою джерела, в якому закріплені принципи:

–конституційні - у Конституції України (переважно, в розділі 2 та в ст. 129);

–інші (спеціальні) – в інших законах, передусім, у Кримінальнопроцесуальному кодексі України.

Залежно від поширеності принципу на галузі права:

–загальноправові - ті, що діють у всіх галузях права, але з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві (наприклад, принцип законності);

–міжгалузеві - ті, що діють у кількох галузях права, зокрема й з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві (приміром, принцип змагальності);

–галузеві – ті, що діють лише в межах кримінального процесу (до прикладу, принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).

Значення принципів кримінального процесу:

1)гарантія дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі;

2)юридична база для тлумачення певних кримінально-процесуальних норм, а також для вирішення суперечностей, що виникають під час кримінально-процесуальної діяльності;

3)основа для удосконалення кримінально-процесуальних інститутів і розвитку кримінально-процесуальної форми;

4)кожне рішення правозастосувача, яке приймається з порушенням вимог принципів, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення.

Питання 2. Принцип законності в кримінальному процесі

Принцип законності – це конституційно-правове положення, згідно з яким усі суб’єкти кримінального процесу повинні виконувати приписи норм кримінально-процесуального й інших галузей права (ст. 58, п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції України, статті 2, 5, 15 КПК України).

У сфері кримінального процесу діє не принцип “дозволено все, що не заборонено”, а протилежна засада – “дозволено тільки те, що передбачено законом”, інакше неодмінно запанує сваволя владних державних органів і посадових осіб, які ведуть процес.

Зміст принципу законності в кримінальному процесі визначається такими положеннями:

– усі учасники кримінального процесу зобов’язані дотримуватися приписів законів, а для державних органів і їхніх посадових осіб діє принцип „дозволено тільки те, що передбачено законом”;

38

–у разі конкуренції закону та відомчих нормативно-правових актів, якими регламентується порядок провадження в кримінальних справах, підлягає застосуванню закон;

–при конкуренції конституційних норм і норм інших законів слід застосовувати норми Конституції України як ті, що мають найвищу юридичну силу;

–правильне застосування закону є завданням кримінального процесу (ст. 2 КПК України);

–ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК України);

–ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше, як за вироком суду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України);

–істотне порушення кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК України) та неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК України) є підставами до скасування чи зміни вироку.

Дотримання законності забезпечується системою процесуальних гарантій. До них, зокрема, належать: така побудова кримінального процесу, при якій у кожній наступній стадії перевіряється законність і обґрунтованість рішень, прийнятих у попередніх стадіях; можливість оскарження рішень та дій органів досудового розслідування, прокуратури й суду; нагляд прокурора, судовий і відомчий контроль за дотриманням законів органами дізнання та досудового слідства.

Питання 3. Принцип державної мови судочинства

Принцип державної мови судочинства – це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні провадиться українською (державною) мовою (ст. 10 Конституції України; ст. 19 КПК України; статті 3, 18 3акону України „Про мови в Україні”; ст. 10 Закону України „Про судоустрій України”).

Закріплюючи цей принцип в Загальній частині КПК, законодавець керувався перш за все міркуванням про те, щоб провадити судочинство мовою держави, від імені якої проголошується вирок, а також зробити доступним кримінальний процес населенню даної місцевості, тобто гласним, відкритим.

Зміст принципу державної мови судочинства визначається такими положеннями:

–особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою та користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК України; ч. 3 ст. 18 Закону України „Про мови в Україні”);

–слідчі та судові документи вручають: 1) особам, які беруть участь у справі, на їхню вимогу, в перекладі рідною мовою чи іншою мовою, якою вони

39

володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України „Про мови в Україні”); 2) обвинуваченому – незалежно від його вимоги (ч. 3 ст. 19 КПК України). Письмово перекладаються тільки ті документи, щодо яких законом передбачена необхідність їх вручення. Зокрема, для обвинуваченого перекладаються копії: постанови про притягнення його як обвинуваченого; обвинувального висновку; постанови про закриття щодо нього кримінальної справи; вироку. Решту документів перекладають усно.

Хто є особою, що не володіє мовою судочинства, закон не встановлює. Це поняття є оціночним і його визначає посадова особа, що веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє мовою, якщо вона її розуміє та вільно висловлюється нею.

Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, та допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінально-процесуального закону й тягне за собою безумовне скасування вироку або постанови у справі (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК України).

Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження додаткового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК України стосовно забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою провадиться слідство, перекладачем.

Винятки з принципу:

1)судочинство може провадитися мовою більшості населення певної місцевості, тобто в роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватися, поряд з українською, і їхні національні мови (ч. 2 ст. 19 КПК України, ч. 2 ст. 3 і ч. 2 ст. 18 Закону України „Про мови в Україні”);

2)якщо громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою чи якщо в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення певної місцевості, у роботі названих органів може використовуватись українська мова чи мова, прийнята для всього населення (ч. 3 ст. 3 і ч. 2 ст. 18 Закону України „Про мови в Україні”).

Питання 4. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність

Принцип забезпечення права людини на свободу й особисту недоторканність – це конституційно-правове положення, згідно з яким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду й тільки на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 29 Конституції України, ст. 14 КПК України).

40

Кожен з учасників кримінального процесу має право на свободу й особисту недоторканність, ніхто з них не може бути позбавлений свободи та права на особисту недоторканність.

Винятки з принципу:

–до особи (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного чи засудженого) може бути застосовано запобіжний захід у виді взяття під варту, але тільки за рішенням суду та лише за наявності до того підстав і умов, визначених кримінально-процесуальних законом;

–особу може бути затримано, але тільки в разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити. Уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірено судом.

Затриману особу негайно повинні звільнити, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Завідомо незаконні затримання чи арешт тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 Кримінального кодексу України (надалі – КК).

Питання 5. Принцип забезпечення недоторканності житла

Принцип забезпечення недоторканності житла – це конституційно-

правове положення, згідно з яким не допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду (ст. 30 Конституції України, ст. 14-1 КПК України).

Положення, що розкривають зміст принципу:

1)кожному учасникові кримінального процесу гарантовано недоторканність житла й іншого його володіння;

2)ніхто не має права без законної підстави увійти до житла всупереч волі осіб, які в ньому проживають;

3)не допускається проникнення до житла чи іншого володіння учасника кримінального процесу, проведення в них огляду чи обшуку.

Незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 365 КК України.

Винятки з принципу:

–проникнення до житла чи іншого володіння особи допускається, але тільки для провадження в них огляду чи обшуку та лише за вмотивованим рішенням суду;

– у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку.

Зокрема, без рішення суду може бути проведено: