КПК

41

–огляд і обшук житла чи іншого володіння особи у випадках (ч. 5 ст. 190 та ч. 6 ст. 177 КПК України): а) пов’язаних з урятуванням життя людей і майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні злочину; б) за письмовою згодою власника;

–огляд місця події: а) у невідкладних випадках при здійсненні огляду місця події за заявою або повідомленням особи про вчинений щодо неї злочин; б) у разі відсутності цієї особи; в) якщо неможливо отримати від неї згоду.

Питання 6. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків

Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків – це конституційно-правове положення, згідно з яким усім громадянам гарантується таємниця їхніх переговорів і недоторканність їхньої кореспонденції та банківських вкладів (ст. 31 Конституції України; ст. 14-1 КПК України; ст. 6 Закону України „Про поштовий зв’язок”; ст. 9 Закону України „Про телекомунікації”; ст. 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”).

У кримінальному процесі цей принцип реалізується через такі положення:

1)кожному громадянинові гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також банківських вкладів;

2)ніхто, й посадові особи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду також, не мають права розголошувати інформацію, що стала відомою їм з кореспонденції та телефонних розмов інших осіб.

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 364 КК України.

Винятки з принципу: таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може бути порушено, але тільки за таких умов:

– з метою запобігти злочинові;

– щоб з’ясувати істину під час провадження в кримінальній справі, якщо іншими способами отримати інформацію неможливо;

– за наявності загрози вчинення насильства чи інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист (за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб);

– рішення про прослуховування телефонних та інших переговорів, накладення арешту на кореспонденцію приймається головою апеляційного суду чи його заступником (ч. 4 ст. 187 КПК України).

Інформацію щодо юридичних і фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, банки розкривають на письмову вимогу суду чи за рішенням суду; органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України на їхню письмову вимогу щодо операцій за

42

рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу (ч. 1 ст. 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність”).

Питання 7. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте й сімейне життя

Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте й сімейне життя – це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи державних органів, котрі ведуть кримінальний процес, зобов’язані ставитися з повагою до кожної людини, яку залучають до кримінального процесу, не втручатися в її особисте та сімейне життя (статті 3, 28 Конституції України).

Цей принцип випливає з положень ст. З Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, відповідно до якої жодна людина не може зазнавати катувань або нелюдського чи такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

–кожний учасник кримінального процесу має право на повагу до його честі та гідності;

–нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

–під час виконання процесуальних дій не допускаються приниження честі та гідності особи чи дії, що є небезпечними для її здоров’я; провадження процесуальних дій, пов’язаних з оголенням особи, може провадити тільки слідчий тієї самої статі в присутності понятих тієї ж статі (наприклад, ч. 3

ст. 184, ч. 3 ст. 193, ч. 2 ст. 194 КПК України);

–заборонено домагатися показань обвинуваченого й інших осіб, які беруть участь у справі, через насильство, погрози й інші незаконні заходи (шантаж, обіцянки надати певні пільги, підкуп та ін.) (ч. 3 ст. 22 КПК України);

–ніхто з учасників процесу не може зазнавати втручання в його особисте та сімейне життя;

–не допускається збирання, зберігання, використання й поширення конфіденційної інформації про учасника кримінального процесу без його згоди;

–з метою запобігти розголошенню відомостей про інтимні аспекти життя осіб, які беруть учать у кримінальній справі, допускається закритий судовий розгляд справ (ч. 2 ст. 20 КПК України).

Цей принцип щодо поваги честі та гідності особи винятків не має.

Винятки з принципу щодо невтручання в особисте життя особи:

–органи, що провадять кримінальний процес, мають право збирати щодо громадян інформацію, але тільки ту, яка має значення для вирішення справи, при цьому посадові особи, які ведуть процес, зобов’язані вживати заходів до

43

того, щоб не було розголошено виявлені обставини особистого життя учасників процесу (наприклад, під час обшуку чи виїмки – ст. 185 КПК України);

– особу може бути піддано дослідженням у межах провадження експертизи, зокрема й примусово (ст. 205 КПК України), але тільки на підставі закону та лише з метою отримати докази в кримінальній справі.

Питання 8. Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами

Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами – це конституційно-правове положення, відповідно до якого розгляд кримінальних справ у всіх судових інстанціях (першій, апеляційній, касаційній) є відкритим (п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

–ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному й іншим учасникам судового розгляду (ч. 1 ст. 254 КПК України);

–розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим, тобто всі особи, що досягли 16 років, мають право бути присутніми під час судового засідання. Особи, які не досягли цього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими чи свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК України);

–перебіг судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами та висвітлюватися в засобах масової інформації.

Винятки з принципу:

Винятки з цього принципу пов’язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, що провадять

обов’язково – якщо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці;

з ініціативи суду чи за клопотанням учасників судового розгляду:

а) у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку; б) у справах про статеві злочини;

в) в інших справах з метою запобігти розголошенню відомостей про інтимні аспекти життя осіб, які беруть участь у справі;

г) у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист. Однак навіть у разі проведення закритого судового розгляду принцип гласності не нівелюється, позаяк: у залі судового засідання присутні потерпілий свідки, прокурор, захисники й інші учасники судового розгляду; слухання справ здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства; вирок суду оголошується публічно. Його зміст може бути доведений до відома населення і засобам масової інформації. Але, слід зазначити, що у вироках у справах, які

44

слухаються в закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, які стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Слід мати на увазі, що гласність на стадії досудового розслідування значно обмежена правилом про недопустимість розголошення даних досудового слідства (ст. 121 КПК). Але в тому обсягу, в якому визнають слідчий, прокурор, особа, що провадить дізнання, дані досудового слідства можуть бути повідомленні іншим особам (ч. 2 ст. 10 КПК, ч. 1 ст. 121 КПК).

Питання 9. Принцип змагальності у кримінальному процесі

Принцип змагальності - це конституційно-правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам (обвинуваченню та захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром – судом (ст. 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 24 і п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 16-1 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1)ніхто не може бути суддею у власній справі;

2)розмежування в суді трьох кримінально-процесуальних функцій (обвинувачення, захисту та вирішення справи);

3)виконання кожної з функцій органами, незалежними один від одного;

4)рівність прав сторін і підтримання судом рівного положення сторін протягом усього часу провадження в кримінальній справі;

5)панівне становище суду;

6)заборона вирішення судом за власною ініціативою суперечливих питань, які виникають між сторонами;

7)суду заборонено виходити за межі пред’явленого обвинувачення;

8)законом передбачено можливість для потерпілого й обвинуваченого скористатися допомогою, відповідно, представника та захисника своїх прав.

Змагальність найбільш повно проявляється у судових стадіях кримінального процесу. У досудовому провадженні принцип змагальності досить обмежений (оскільки органи досудового розслідування самостійно приймають рішення з переважної більшості питань провадження в справі), однак елементи цього принципу застосовуються, наприклад, при вирішенні судом питання про надання дозволу на застосування органами дізнання та досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (приміром, взяття під варту, поміщення до медичного закладу для провадження судовомедичної чи судово-психіатричної експертизи) і на провадження певних слідчих дій (зокрема, огляду або обшуку в житлі чи іншому володінні особи), а також при розгляді судом скарг на дії та рішення органів дізнання й досудового слідства (про порушення кримінальної справи, про відмову в порушенні кримінальної справи, про закриття кримінальної справи).

Винятків з цього принципу немає.

45

Питання 10. Принцип диспозитивності у кримінальному процесі

Принцип диспозитивності – це конституційно-правове положення згідно з яким суб’єктам кримінального процесу надано та забезпечено можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід та результати кримінально-процесуальної діяльності (п. 4 ч. 3 ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

–усі учасники кримінального процесу повинні бути ознайомлені зі своїми правами та їм повинна бути надана можливість їх реалізації;

–учасники кримінального процесу (сторони) мають можливість вільно розпоряджатися своїми процесуальними правами;

–суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов’язків та здійснення наданих їм прав.

Винятки з принципу пов’язані з діяльністю прокурора щодо представництва інтересів громадян і держави у кримінальному процесі (зокрема, йдеться про випадки порушення прокурором кримінальних справ приватного обвинувачення та за відсутності скарги потерпілого – частини 3, 4 ст. 27 КПК України).

Питання 11. Принцип презумпції невинуватості

Принцип презумпції невинуватості – це конституційно-правове положення, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку та встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1)визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2 ст. 15 КПК України);

2)особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3)ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обов’язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК України);

4)ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості чи відмову обвинуваченого давати показання за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

46

5)затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи притягнення до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, зокрема і взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини чи покарання винного;

6)обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7)усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України);

8)недоведена винуватість у вчиненні злочину юридично дорівнює доведеній невинуватості особи;

9)до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинуваченим не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.

Винятків цей принцип не має.

Питання 12. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист - це конституційно-правове положення, відповідно до якого посадові особи, що ведуть процес, зобов’язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину (частини 1, 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК України; ст. 5 Закону України „Про міліцію”; статті 9, 12, 21 Закону України „Про досудове ув’язнення”).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1)забезпечення права особи знати, в чому її підозрюють або обвинувачують;

2)забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання або відмовитися від цього, подавати докази, виступати з останнім словом тощо);

3)забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах й інших державних органах в Україні діє адвокатура), а в окремих випадках забезпечення обов’язкової участі захисника відповідно до закону;

4)забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якщо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів або з інших об'єктивних причин не може запросити захисника, то участь захисника в справі забезпечується коштом держави.

Винятків цей принцип не має.

47

Питання 13. Принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя та підкорення їх лише законові

Принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя та підкорення їх лише законові – це конституційно-правове положення, відповідно до якого суддя при здійсненні правосуддя в кримінальній справі повинен керуватися тільки законом, виходити зі свого внутрішнього переконання що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ст. 126 Конституції України; ст. 18 КПК України; ч. 1 ст. 14 Закону України „Про судоустрій”).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

–судді незалежні від упливу та думки будь-яких органів державної влади

йуправління, посадових осіб, громадських організацій, партій і рухів, колективів та угрупувань, засобів масової інформації, окремих громадян;

–судді при вирішенні справи незалежні від вищестоящого суду. Скасовуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, вищестоящий суд не вправі визначати наперед висновки суддів у справі й обмежувати своїм рішенням їхню незалежність (статті 376, 395 КПК України);

–судді при вирішенні справи незалежні від висновків органів досудового розслідування, від правової позиції прокурора в справі, а також від висновків учасників кримінального процесу (потерпілого, підсудного, захисника та ін.);

–судді при вирішенні справи є незалежними всередині судової колегії, зокрема, народні засідателі від суддів, судді, що входять до складу суду, від головуючого. Кожен зі складу суду може вільно висловити свою думку з питань, які обговорюються суддями, а в разі незгоди з винесеним рішенням, письмово викласти свою окрему думку.

Гарантії незалежності суддів:

• встановлений законом порядок обрання (призначення) суддів, зупинення їхніх повноважень і звільнення з посади (статті 126, 127, 128 Конституції України);

• передбачена законом процедура здійснення правосуддя;

• таємниця наради суддів при прийнятті рішення та заборона її розголошення (ст. 322 КПК України);

• заборона під загрозою відповідальності (адміністративної та кримінальної) втручання в діяльність судді (статті 185-5, 185-6 КУпАП (Кодекс України про адміністративні правопорушення); статті 376, 377 КК України);

• відповідальність за неповагу до суду чи судді (ст. 185-3 КУпАП);

• закріплення особистої недоторканності й особистої безпеки суддів (ст. 126 Конституції України; ст. 13 Закону України „Про статус суддів”; ст. 15 Закону України „Про судоустрій”; Закон України „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів”);

•особливий порядок фінансування судів;

•система органів суддівського самоврядування. Винятків цей принцип не має.

48

Питання 14. Принцип публічності

Принцип публічності – це правове положення, відповідно до якого орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою повноважень здійснити в офіційному порядку, незалежно від позиції будь-кого з суб’єктів, усі процесуальні дії в кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу та задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю (ст. 4 КПК України).

Принцип публічності кримінального процесу проявляється у таких положеннях:

–закон зобов’язує державні органи, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави;

–закон зобов’язує ці органи керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань і уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій та громадських організацій, окремих громадян;

–органи, що ведуть кримінальний процес, зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, й до їх покарання;

–органи, що ведуть кримінальний процес, зобов’язані встановити всі суттєві обставини, зібрати та перевірити всі необхідні докази, незалежно від клопотань учасників процесу;

–органи, які ведуть кримінальний процес, зобов’язані за наявності відповідних підстав надати певний статус його учасникам, а також забезпечити права всіх учасників кримінального судочинства.

Отже, порушення кримінальних справ, розслідування злочинів і здійснення правосуддя у справах не залежить від позиції потерпілого. Такі кримінальні справи належать до категорії справ публічного обвинувачення.

Винятки з принципу:

1) справи приватного обвинувачення (ст. 125 КК – умисне легке тілесне ушкодження); ч.1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень); ст. 356 КК (самоправство), тобто ті кримінальні справи, що порушуються судом не інакше, як за скаргою потерпілого, досудове розслідування в цих справах не провадиться, обвинувачення в яких підтримує сам потерпілий, вони підлягають закриттю у разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним (ч. 1 ст. 27 КПК України);

2) справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 152 КК України – зґвалтування), тобто ті кримінальні справи, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, але за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним, закриттю не підлягають (ч. 2 ст. 27 КПК України);

3) законом передбачена можливість закриття у зв’язку з примиренням обвинуваченого, підсудного, з потерпілим кримінальної справи публічного

49

обвинувачення, але тільки в разі наявності відповідних матеріально-правових і процесуальних підстав (ст. 46 КК України, ст. 8 КПК України).

Внесені зміни до КПК України від 21 червня та 12 липня 2001 року свідчать про те, що у стадії судового розгляду справи дія цього принципу публічності суттєво обмежена порівняно з раніше діючим законодавством.

Так:

–суд (суддя) не порушує кримінальну справу у ході судового розгляду (ст. ст. 276, 278 КПК), а також у порядку провадження за протокольною формою (глава 35 КПК);

–суд з власної ініціативи не вирішує питання щодо відшкодування збитків, завданих злочином (ст. 29 КПК), витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину ( ст. 93-1 КПК);

–суд не продовжує судовий розгляд справи у випадку, коли прокурор відмовився від обвинувачення, а потерпілий не підтримує обвинувачення (ч. 2

ст. 282 КПК);

–суд першої інстанції суттєво обмежений у праві з власної ініціативи збирати докази (статті 296, 303 КПК), він не вправі відмовити учасникам судового розгляду у дослідженні доказів, якщо вони є належними і допустимими (ст. 253 КПК);

–суд зв’язаний думкою учасників судового розгляду також при вирішенні питання про недоцільність дослідження окремих доказів (ст. 299 КПК).

Питання 15. Принцип всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи

Принцип всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи – це правове положення, відповідно до якого особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують та обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК України).

Цей принцип кримінального процесу проявляється в таких положеннях:

–обов’язок всебічно, повно й об’єктивно дослідити обставини справи з метою встановлення істини стосується лише особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора. Щодо суду, то він, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, повинен забезпечити сторонам належні умови для об’єктивного, повного та всебічного дослідження обставин справи;

–всебічність, повнота й об’єктивність є вимогами, що характеризують способи дослідження обставин справи, вони взаємопов’язані та взаємозумовлені й полягають у такому:

а) всебічність – це висунення та перевірка всіх можливих версій, що випливають з обставин справи;

б) повнота – це правильне, повне визначення всіх обставин, які підлягають доказуванню у справі, збирання, перевірка й оцінка всієї сукупності доказів, що стосуються справи;

50

в) об’єктивність – це неупередженість осіб, які ведуть розслідування та здійснюють судовий розгляд справи.

Порушення цього принципу тягне за собою процесуальні наслідки – направлення справи на додаткове розслідування, закриття провадження у справі, постановлення виправдувального вироку, скасування чи зміни судових рішень.

Винятків цей принцип не має.

Питання 16. Принцип вільної оцінки доказів

Принцип вільної оцінки доказів – це правове положення, відповідно до якого особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд, суддя оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, керуючись законом (ст. 67 КПК України).

Принцип вільної оцінки доказів проявляється в таких положеннях:

–особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд, суддя оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, тобто на підставі власної думки й упевненості в правильності своїх висновків;

–внутрішнє переконання особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, судді повинно ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності;

–оцінюючи докази та приймаючи рішення, особа, що провадить дізнання, слідчий, прокурор, суд, суддя повинні керуватися законом;

–жоден доказ для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, судді не має наперед встановленої доказової сили;

–усі рішення, що приймаються в справі, повинні бути вмотивованими та ґрунтуватися на аналізі доказів, наявних у справі, а не на враженнях, припущеннях, міркуваннях особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, судці.

Винятків цей принцип не має.

Питання 17. Принципи безпосередності дослідження доказів і усності процесу

Безпосередність полягає в тому, що суд при розгляді кримінальної справи по суті повинен безпосередньо дослідити докази у справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи. При цьому суд і учасники процесу сприймають доказову інформацію безпосередньо з першоджерел, що дозволяє уникнути викривлення і втрат.

КПК (статті – 301, 306, 308), як виняток, дозволяє оголосити у судовому засіданні показання підсудного, потерпілого, свідка, які були дані ними під час досудового розслідування і зафіксовані у відповідних протоколах:

1. Коли явка свідка чи потерпілого в судове засідання неможлива з поважних причини.