КПК

21

–обов’язкові – це документи, що складаються відповідно до безумовної вимоги закону про їх складання в будь-якій або в певній категорії кримінальних справ (постанова про порушення кримінальної справи, постанова про призначення експертизи тощо);

–факультативні – це документи, складання яких не є обов’язковим у справі та залежить від фактичних обставин справи й розсуду особи, що веде процес (протокол очної ставки, доручення та ін.);

• за місцем складання:

–документи, що складаються в службових приміщеннях органів досудового розслідування, прокуратури та суду (постанова про притягнення як обвинуваченого, обвинувальний висновок тощо);

–документи, які складаються поза межами службових приміщень відповідних органів (протокол обшуку приміщення, протокол опису майна та ін.).

Поняття 10. Реабілітація у кримінальному процесі

“Реабілітація” (від пізньолат. – “відновлення”) – термін, який широко використовують у медицині для позначення комплексу медичних (зокрема й профілактичних) заходів, спрямованих на відновлення чи компенсацію порушених функцій організму та працездатності хворих й інвалідів.

У юриспруденції під терміном “реабілітація” (відновлення в правах) розуміють міжгалузевий правовий інститут, норми якого регламентують підстави та порядок прийняття реабілітаційних рішень, відповідальність держави перед громадянами, процедуру відшкодування завданої шкоди, правовий стан після її відшкодування.

Реабілітація у кримінальному процесі являє собою систему передбачених законом соціально-правових заходів, спрямованих на повне поновлення у колишніх правах громадянина, якого протиправно притягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено, та відшкодування заподіяної йому шкоди.

Правові підстави реабілітації:

1)ст. 62 Конституції України: “У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням”;

2)ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: “Якщо будь-яка особа остаточним рішенням була засуджена за кримінальний злочин і якщо винесений їй вирок був згодом скасований або їй було дароване помилування на тій підставі, що якась нова чи нововиявлена обставина незаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, котра зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно з законом, якщо не буде доведено, що вказана невідома обставина не була свого часу виявлена виключно або частково з її вини”;

3)ст. 53-1 КПК України;

4)ст. 1167 Цивільного кодексу України;

22

5)Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органу дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”;

6)Положення про застосування цього Закону (затверджене спільним наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41).

Юридичні факти, з настанням яких виникає право на відшкодування шкоди (ст. 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”):

• постановлення виправдувального вироку суду;

• закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину чи недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину (це підстави закриття кримінальної справи, що реабілітують);

• відмова в порушенні кримінальної справи за відсутністю події чи складу злочину.

Право на відшкодування шкоди в сфері кримінального процесу мають:

1)громадяни, яким цю шкоду завдано незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокурора та суду, до яких, згідно зі ст. 1 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду”, належать:

– незаконне засудження;

– незаконне притягнення як обвинуваченого;

– незаконне взяття та тримання під вартою;

– незаконне проведення в процесі розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, незаконне усунення від посади й інші процесуальні дії, що обмежують права громадян (приміром, незаконне застосування примусових заходів медичного характеру за рішенням суду; незаконне порушення справи щодо особи та ін.).

Фізична особа, що в процесі дізнання, досудового слідства чи судового розгляду через самообмову перешкоджала з’ясуванню істини й таким чином сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою чи підписки про невиїзд, незаконному затриманню, не має права на відшкодування шкоди (ч. 4 ст. 1176 ЦК України);

2)у разі смерті громадян, яким слід було відшкодовувати шкоду, право на

їївідшкодування переходить до їхніх спадкоємців.

Види відшкодування шкоди:

–повернення (заробітку й інших грошових доходів, які громадянин втратив унаслідок незаконних дій; майна, конфіскованого чи зверненого в дохід держави судом, вилученого органом дізнання чи досудового слідства, а також майна, на яке накладено арешт тощо);

–компенсація моральної шкоди;

23

– поновлення порушених прав (трудових, пенсійних, житлових, інших особистих прав).

Порядок визначення розміру шкоди та її відшкодування чітко регламентовано правовими нормами, що є гарантією реалізації права громадянина на поновлення своїх прав. Відшкодування шкоди здійснюється коштом держави, що є гарантією її повернення громадянам.

Поняття шкоди у кримінально-процесуальному законодавстві не розкривається. Водночас аналіз окремих норм процесуального закону (ст. 28, 29, 50 КПК України) та юридичних джерел із цього питання дозволяє розглядати (як родові види шкоди) фізичну, моральну і майнову шкоду.

Види майнової шкоди (збитки) визначені у ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України (далі – ЦК), а відшкодовуються вони в порядку, встановленому ст. 1166, 1177, 1192 ЦК тощо.

Так, фізична шкода визначається як сукупність змін, що сталися об’єктивно внаслідок вчинення злочину у стані людини як фізичної істоти. До складових фізичної шкоди належать: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання, біль.

Якщо відшкодування фізичної шкоди певним чином ускладнено, то відшкодування витрат на лікування можна визнати компенсаційною формою відшкодування фізичної шкоди, яка піддається обрахуванню. Це питання може стати предметом цивільного позову у кримінальній справі (ст. 28, 29 КПК України).

Упостанові Пленуму Верховного Суду України № 8 від 22 грудня 1978 р. “Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами України норм кримінально-процесуального законодавства, якими передбачені права потерпілих від злочинів” і постанові Пленуму Верховного Суду України № 11 від 7 липня 1995 р. “Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат” (зі змінами та доповненнями), дано роз’яснення, що суб’єктом права на відшкодування шкоди у справах даного виду можуть бути потерпілі, а також прокурор відповідно до ч. 2 ст. 29 КПК України. Згідно з ч. 5 ст. 49 КПК у справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, право на відшкодування шкоди мають також його близькі родичі (батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, онуки – п. 11 ст. 32 КПК), які в установленому законом порядку повинні визнаватися потерпілими на підставі поданої ними заяви.

УЦивільному кодексі України не визначено поняття моральної шкоди, а лише наведено її види. Зокрема, згідно ч. 2 ст. 23 ЦК, моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку

зкаліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2)у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3)у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4)у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

24

Моральна шкода, згідно ч. 3 ст. 23 ЦК, відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб у порядку, визначеному ст. 1167, 1168 ЦК.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначає суд залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги доцільності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування (ч. 4 ст. 23 ЦК).

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 5 ст. 23 ЦК).

Визначення поняття моральної шкоди дано в п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, де зазначено: “Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб”.

Серед основних обставин, що впливають на розмір компенсації, Пленум Верховного Суду України визначає:

–характер і тривалість страждань;

–стан здоров’я потерпілого;

–тяжкість завданої травми;

–істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках;

–ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, його посади тощо).

На досудовому і судовому слідстві існують особливості щодо доказування моральної шкоди. Зокрема, на досудовому слідстві підлягає доказуванню лише сам факт заподіяння моральної шкоди, тобто наявність її фактичних наслідків – характеру й тяжкості погіршення стану здоров’я, тривалості страждань тощо. Визначення конкретного розміру грошової компенсації за моральну шкоду визначається судом, а тому знаходиться за межами доказування на досудовому слідстві.

Питання про відшкодування витрат на стаціонарне лікування потерпілого повинно вирішуватися згідно з Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених із винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р.

Як передбачено цим Порядком, сума коштів, що підлягає відшкодуванню, визначається стаціонарним закладом охорони здоров’я, в якому перебував на лікуванні потерпілий, з урахуванням кількості ліжко-днів, проведених ним у

25

стаціонарі, та щоденної вартості його лікування. Строк і обґрунтованість перебування потерпілого від злочину на стаціонарному лікуванні визначаються на підставі даних закладу, де він перебував на лікуванні. Документом, яким повинні бути підтверджені вказані факти, має бути витребувана слідством і приєднана до справи довідка-розрахунок бухгалтерії цього закладу із записом про вартість одного ліжко-дня та загальну суму фактичних витрат на лікування потерпілого.

Витрати, пов’язані з наданням медичних послуг нестаціонарними закладами охорони здоров'я (наприклад, пов’язані з наданням швидкої допомоги, амбулаторним лікуванням тощо), не відшкодовуються.

Таким чином, у загальному вигляді доказування характеру й розміру шкоди, завданої злочином, а також розміру витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння, вимагає встановлення таких типових обставин:

1)наявності факту завдання моральної шкоди потерпілому;

2)виду і розміру майнової шкоди;

3)фізичної шкоди, а також розміру витрат на стаціонарне лікування потерпілого та причинного зв’язку цих видів шкоди зі злочинними діями;

4)оцінки у грошовому виразі витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування, протезування, відновлення здоров’я потерпілого, а у разі його смерті – на поховання й виплати для підтримання матеріального добробуту і виховання непрацездатних членів сім’ї потерпілого та його неповнолітніх дітей, а також призначених потерпілому внаслідок утрати чи зменшення працездатності грошових виплат.

26

Тема 2. Кримінально-процесуальний закон. Кримінально-процесуальне право

Питання 1. Поняття та значення кримінально-процесуального закону

Кримінально-процесуальний закон – це такий закон, приписи, якого,

по-перше, обов’язкові для слідчих органів, що розслідують кримінальні справи, по-друге, для прокуратури, яка здійснює нагляд за розслідуванням кримінальних справі підтримує державне обвинувачення у суді; по-третє, для суду, який вирішує кримінальні справи та виносить вироки про винуватість або не винуватість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, й про застосування до винуватих покарання.

Кримінально-процесуальний закон – закон, обов’язковий для виконання, як інші закони нашої держави. Тільки за умови його дотримання можна досягнути головної мети кримінального процесу та виконати завдання кримінального судочинства.

Значення кримінально-процесуального закону:

1.Регулює діяльність органів досудового розслідування, прокуратури й суду при розслідуванні й розгляді кримінальних справ і їхні відносини з громадянами та організаціями, які беруть участь у провадженні кримінальних справ.

2.Надає вказаним органами і особам певні права та покладає на них визначені обов’язки.

3.Встановлені кримінально-процесуальним законом правові норми реалізуються через кримінально-процесуальні відносини, які є загальною та обов’язковою формою здійснення кримінально-процесуальних норм.

Питання 2. Поняття та значення кримінально-процесуального права. Його предмет і методи

Кримінально-процесуальне право – це одна з галузей права України,

сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших фізичних і юридичних осіб, що залучаються до сфери кримінального судочинства під час провадження у кримінальних справах.

Предметом кримінально-процесуального права є суспільні відносини, що виникають у сфері розкриття та розслідування злочинів, здійснення правосуддя у кримінальних справах (тобто кримінально-процесуальні відносини).

Методи кримінально-процесуального права: 1) імперативний метод правового регулювання, що має примусовий характер і використовується за схемою „обов’язок + відповідальність”. Цей метод правового регулювання домінує у кримінальному процесі України; 2) диспозитивний метод правового регулювання, що має дозвільний характер і використовується за схемою „право

27

+ гарантія”; 3) змагальний метод правового регулювання, що застосовується для врегулювання тристоронніх відносин.

Значення кримінально-процесуального права полягає в такому:

–забезпечення застосування кримінально-процесуальних норм, які охороняють особу, суспільство та державу від злочинних посягань, регламентуючи діяльність органів досудового розслідування, прокуратури та суду;

–створює передумови для виконання завдань кримінального судочинства;

–закріплення повноважень і функцій суб’єктів кримінального судочинства;

–встановлення підстав, умов та порядку застосування заходів примусу;

–встановлення правил, дотримання яких є необхідним для достовірного з’ясування обставин кожної справи.

Питання 3. Джерела кримінально-процесуального права

Кримінально-процесуальне право України – писане й кодифіковане. Єдиним джерелом кримінально-процесуального права України є закон. Отже, кримінально-процесуальні норми, що регулюють порядок провадження в кримінальних справах, розміщуються в нормативно-правових актах, які мають силу закону.

До джерел кримінально-процесуального права України належать:

1)Конституція України як акт, який має найвищу юридичну силу, а його норми є нормами прямої дії. Конституція України встановлює концептуальні положення кримінального процесу, закріплює його принципи;

2)Кримінально-процесуальний кодекс України – систематизоване зведення кримінально-процесуальних норм, які докладно регламентують увесь порядок провадження в кримінальних справах. За час існування Української РСР було прийнято три Кримінально-процесуальних кодекси: у 1922, 1927 та 1960 роках. Нині триває робота з підготовки нового КПК України, обговорюються відповідні проекти цього кодексу;

3)інші закони України („Про судоустрій”, „Про статус суддів”, „Про прокуратуру”, „Про міліцію”, „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про адвокатуру”, „Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” тощо). Ці закони мають переважно комплексний характер і кожен з них має власний основний предмет правового регулювання. Питання ж кримінального процесу в них є фрагментарними, оскільки містяться там унаслідок регламентації організаційних та інших спеціальних питань;

4)міжнародні угоди та договори з питань правової допомоги у кримінальних справах, учасником яких є Україна та які ратифіковані Верховною Радою України. Серед них виділяють: багатосторонні міжнародні договори, що визначають становище особи у сфері кримінального процесу й вимоги до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод громадян у кримінальному судочинстві (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права людини,

28

Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини та ін.); а також двосторонні міжнародні договори про надання правової допомоги у кримінальних справах;

5)рішення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституційними повністю чи в певній частині закони й інші правові акти, на підставі яких (зважаючи на які) органи досудового розслідування, прокурор або суд здійснюють провадження у кримінальних справах;

6)рішення Європейського суду з прав людини щодо питань, пов’язаних з тлумаченням відповідності законодавства, на підставі якого національним судом вирішена кримінальна справа, вимогам міжнародних актів з прав людини.

Роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, а також накази, інструкції та вказівки Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України належать до нормативних актів, які встановлюють і роз’яснюють порядок застосування певних кримінально-процесуальних норм, а тому вони не

єджерелами кримінально-процесуального права.

Найвищу юридичну силу і пряму дію на території України має Конституція України.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні їй відповідати (Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 року „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя”).

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України у разі:

1)коли зі змісту норм Конституції України не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом;

2)коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції України чи прийнятий після цього, суперечить їй;

3)коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовано, а нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції України;

4)коли Укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України.

Питання 4. Наука кримінально-процесуального права. Зв’язок кримінального процесу з іншими галузями права і суміжними науками

Наука кримінально-процесуального права – частина юридичної науки, яка:

1. Розробляє теорію кримінального процесу, узагальнює досвід кримінально-процесуальної діяльності, аналізує актуальні питання застосування кримінально-процесуального законодавства, що мають місце у практиці правоохоронних органів та суду, розробляє науково-практичні рекомендації.

29

2.Вивчає чинне кримінально-процесуальне право в цілому, його інститути

йнорми, практику їх застосування органами досудового розслідування, прокуратури й суду.

3.Вивчає історичний шлях розвитку кримінального процесу як в Україні, так і в зарубіжних державах.

Предмет кримінально-процесуальної науки – визначає специфіку застосування у ній загальнонаукових, окремих наукових і спеціальних методів пізнання, зумовлених загальними діалектико-матеріалістичним методом, що зобов’язує розглядати всі явища і процеси в розвитку та протиріччях.

Загальнонаукові методи: – аналіз;	– дедукція;
– синтез;	– аналогія;
– індукція;	– порівняння та інші.

Окремі наукові та спеціальні методи, що застосовуються в галузевих юридичних науках:

–наукове моделювання;

–метод конкретних соціологічних досліджень;

–логіко-юридичний;

–порівняльно-правовий;

–історичний;

–формально-логічний;

–математичний та інші.

Кримінальний процес як вид державної діяльності, галузь права, як наука і навчальна дисципліна тісно пов’язаний і взаємодіє з іншими галузями права, видами державної діяльності, науками й навчальними дисциплінами. Він поєднується насамперед з:

1.Конституційним правом – в Конституції України закріплено більшість засад (принципів) кримінального процесу, основні права й свободи громадян, судова система. У кримінально-процесуальному праві ці засади відтворюються

йконкретизуються, закріплюється система процесуальних гарантій їх здійснення, охорони прав і свобод громадян.

2.Законодавством про судоустрій, прокурорський нагляд і адвокатуру – у

якому встановлюються основні принципи організації й діяльності суду, прокуратури, органів дізнання і досудового слідства, адвокатури. Кримінальний процес визначає порядок діяльності цих органів щодо порушення, досудового розслідування, судового розгляду й вирішення кримінальних справ, а також участі адвокатів у цій діяльності.

3.Законодавством про оперативно-розшукову діяльність (ОРД) –

завданням ОРД є пошук і фіксація в інтересах кримінального судочинства фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб і груп. Матеріали ОРД використовуються як приводи й підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій, отримання фактичних даних, які можуть бути доказами в кримінальній справі.

4.Кримінальним правом – норми кримінального права приводяться в дію і застосовуються органами дізнання і досудового слідства, прокурорами й судами до осіб, які вчинили злочини, тільки у межах кримінального процесу. В

30

свою чергу, основні питання предмета доказування в кримінальній справі визначаються складом того чи іншого злочину, сформульованого в кримінальному праві. Цей нерозривний зв’язок кримінального процесу і права можна виразити так: кримінальний процес без кримінального права був би непотрібним, а кримінальне право без кримінального процесу було б безсилим.

5.Законодавством про виконання покарань – цей зв’зок зумовлений передусім тим, що вид і міра покарання, вид виправно-трудової установи визначаються вироком суду, і з моменту звернення вироку до виконання починають діяти норми законодавств про виконання покарань.

6.Криміналістикою та судовою психологією – всі організаційні, тактичні,

методичні й психологічні прийоми розслідування злочинів, які розробляються вказаними науками, застосовуються тільки в межах кримінального процесу і не можуть суперечити нормам кримінально-процесуального прав, тим правилам і прийомам розслідування злочинів, провадження слідчих дій, що закріплені в ньому. Досягнення судової психології широко використовуються, зокрема у формі проведення судно-психологічної експертизи.

7.Кримінологією – жодна з розроблених кримінологами рекомендацій не може бути здійснена на практиці, якщо вона суперечить кримінальнопроцесуальному закону, бо це призвело б до порушення законності державними органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю. Кримінологія ґрунтується на нормах кримінально-процесуального права, аналізі діяльності органів дізнання і досудового слідства, прокуратури й суду по конкретних справах, на вивченні цих справ.

8.Судовою медициною і судовою психіатрією – досягнення яких використовуються, зокрема при провадженні освідування, огляді трупа, призначенні судно-медичної і судово-психіатричної експертиз. Правові основи призначення і провадження цих експертиз, оформлення і використання їх результатів, участі судових медиків у провадженні слідчих і судових дій містяться в нормах кримінально-процесуального права.

Питання 5. Поняття, види та структура кримінально-процесуальних норм

Кримінально-процесуальні норми – це встановлені державою загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, виконання яких забезпечується заходами державного примусу.

Види кримінально-процесуальних норм:

норми, що зобов’язують (імперативні) – категорично диктують суб’єктам кримінально-процесуальної діяльності певну поведінку (наприклад, ст. 4 КПК: „Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчинені злочину, і до їх покарання”);