17. Дайте характеристику монополістичній стадії розвитку капіталізму (перша половина хх ст.). Основні положення праці в. Леніна “Імперіалізм, як вища стадія капіталізму” (1917 р.).

Після великої циклічної кризи 1873— 1878 рр., що мала загальносвітовий характер, швидкими темпами відбувалася трансформація пануючої в провідних країнах світу економічної системи. Місце сотень виробників у кожній галузі почали займати одиничні найбільші компанії — монополії.

Капіталістична монополія — об'єднання капіталів, що виникає на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу з метою зосередження виробництва та збуту значної частини продукції галузі, встановлення монопольних цін і забезпечення стабільних надприбутків. Найпростішими формами монополій є пул, конвенція, корнер, ринг; складніші — картель, синдикат, трест, концерн

зміни в техніці й технології виробництва та розвитку продуктивних сил, спричинені другою технологічною революцією, створили матеріальні передумови для утворення монополій і переходу капіталізму від промислової стадії й вільної конкуренції до монополістичної. Спочатку епоху структурних інституціональних змін у XX ст. визначали поняттям імперіалізм (від лат. — державна, вища влада), пізніше поширився термін монополістичний капіталізм. Регулярна циклічність економічних криз наприкінці XIX — на початку XX ст. (1873, 1883, 1893, 1901, 1902 pp. та ін.) сприяла процесу монополізації економіки. Розорення невеликих і середніх підприємців у період криз посилювало концентрацію і централізацію виробництва та капіталу. їх рівень у країнах не був однаковим, але наприкінці XIX — на початку XX ст. монополія як форма організації виробництва й капіталу зайняла панівне становище.Типові приклади: компанія "Стандарт ойл", частка якої наприкінці XIX ст. становила майже 90 % нафтовидобутку в США і майже 60 % світового видобутку нафти, "Форд моторс”, частка якої у 20-х роках XX ст. становила 80 % американського автомобільного ринку і дві третини світового, "Юнайтед стейте стіл", "Юнайтед фрутс", компанії Крупна, Нобеля та інших найбільших промисловців.

Змінився також характер товару. Замість звичайних традиційних з'являлися марочні товари — бренди: "Кока-кола", "Кемел", "Лівайс", "Еріксон", "Проктореад Гембл" тощо. У конкуренції марок провідну роль відігравали нецінові чинники.

Різко піднялися межі входження в галузі, особливо у нові капіталомісткі -автомобілебудування, хімічну промисловість, металургію, електроенергетику, виробництво зброї, авіа- й судноспорудження, шляхове будівництво.

Посилилося законодавче регулювання підприємницької діяльності: спочатку в сфері антимонопольного законодавства, потім у галузі регулювання відносин між працею і капіталом. На кінець епохи виникли перші законодавчо встановлені соціальні гарантії.

Для монополістичної системи властиве різке загострення боротьби між найбільшими компаніями світу й між урядами національних держав, які підтримували їх, за контроль над джерелами дешевої сировини та ринками збуту. Це призвело до значного посилення ролі мілітаристських кіл (військово-аристократичної партії), особливо в Німеччині, Японії, Великій Британії, Італії, Австрії та Росії, а також до розв'язання двох світових воєн і безлічі регіональних конфліктів.

В епоху монополістичної конкуренції поліпшилися рівень і якість життя всіх без винятку соціальних груп населення. Це відбулося завдяки успіхам медицини і поширенню освіти, з одного боку, та значному розвитку виробництва — з іншого. Збільшення обсягів виробництва забезпечили шляхом упровадження в промисловість досягнень так званої другої хвилі науково-технічної революції (двигун внутрішнього згорання, турбогенератор, електрика, синтетичні матеріали та ін.), а також наукової організації праці (хронометраж, конвеєр, раціоналізація).

Поліпшення добробуту було відносно значним і вкрай нерівномірним як у регіонах, так і в соціальних групах. Найбільші обсяги споживання спостерігалися в "середніх" соціальних групах, найменші — у селян і найманих робітників сільського господарства. Найвищі показники зростання були у США, Німеччині та Японії. Однак у другій і третій країнах, а також у Росії, до складу якої входила й Україна, економічні досягнення використовували на фінансування військового сектору.

Економічне зростання періодично переривали циклічні економічні кризи, найзначніша з них — Велика депресія 1929—1933 рр. — стала найбільшим випробуванням як для ринкової економічної системи, що після кризи почала в черговий раз трансформуватися, так і для економічної теорії.

В епоху монополістичної конкуренції в Європі та Північній Америці завершився демографічний перехід. Чисельність населення стабілізувалася на рівні 400 і 200 млн осіб. Потім помірне збільшення населення підтримувалося (якщо таке було) винятково за рахунок міграції вихідців з Азії та Африки..

Відповідні суспільні зміни вплинули і на формування нової економічної думки. У 1933 р. на протилежних берегах Атлантики американець Едуард Чемберлін (1899—1967) й англійка Джоан Робінсон (1903—1983) видали свої праці, назвавши їх "Теорія монополістичної конкуренції: реорієнтація теорії вартості" та "Економічна теорія недосконалої конкуренції".

У цих творах досить детально проаналізовано й обґрунтовано функціонування ринкового механізму в обставинах, котрі порушують (виключають) умови вільної конкуренції. Зокрема, обидва автори виходять з того, що ринкову ціну формують не колективні дії учасників ринку, оскільки неоднорідність товарної продукції (диференціація) позбавляє можливості покупців отримувати повну інформацію про ціни на неї, а фірми-виробники конкурувати між собою у зв'язку з браком вибору ефективнішої діяльності.

В. І. Ленін (Ульянов) (1870-1924) на основі теорії та методології марксизму дав характеристику економічному розвитку і показав хід еволюції капіталізму в країні («Розвиток капіталізму в Росії»). На ранньому етапі своїх досліджень Ленін критикує позиції існуючих у той період напрямків ліберальних народників (які відстоювали інтереси дрібної буржуазії) і «легальних марксистів» (які захищали великий капітал). У цей же період він обґрунтовує закон піднесення потреб (робітників) у міру розвитку товарного виробництва, а також закон переважного росту засобів виробництва на основі розвитку техніки.Найбільшу цінність для економічної науки має ленінська теорія імперіалізму, викладена в завершеному вигляді в роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму». Тут проаналізовані нові явища і процеси в розвитку провідних країн світу й узагальнені в цілісне вчення. Імперіалізм, за Леніним, — це особлива, вища й остання стадія в розвитку капіталізму, що відрізняється від попередньої п’ятьма основними ознаками: 1) концентрація виробництва і капіталу, що дійшла до такого високого ступеню розвитку, що вона створила монополії, які грають вирішальну роль у господарському житті; 2) злиття банкового капіталу із промисловим і створення на базі цього фінансового капіталу фінансової олігархії; 3) вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів, набуває особливо важливого значення; 4) утворяться міжнародні монополістичні союзи капіталістів, що ділять світ; 5) завершений територіальний поділ землі найбільшими капіталістичними державами. Імперіалізм — це капіталізм на тій стадії розвитку, коли склалося панування монополій і фінансового капіталу, отримав видатне значення вивіз капіталу, почався розділ світу міжнародними трестами і закінчився розділ всієї території землі найбільшими капіталістичними країнами.

Монополізм неминуче породжує дві протилежні тенденції в розвитку продуктивних сил: одна — до прогресу на основі конкуренції, що зберігається між монополіями та аутсайдерами, інша — до застою і загнивання, властива монополії взагалі. Загнивання і паразитизм капіталізму на стадії імперіалізму проявляється й у наступному: утворення невеликої групи найбагатших країн-кредиторів, що живуть за рахунок вивозу капіталу і збору відсотків, тоді як більшість країн-боржників бідні; мілітаризація економіки; зміна співвідношення сил через нерівномірний розвиток імперіалістичних країн веде до війн і масштабних терористичних актів; корупція набула величезних розмірів й охоплює цілі прошарки соціуму, гальмуючи прогрес людства. Імперіалізм — остання стадія капіталізму, на якій відбувається і завершується настільки високе усуспільнення виробництва, що воно впритул підводить суспільство до нового етапу його розвитку, яким є соціалізм. Однак зміна етапів не може бути еволюційною, для ломки системи і викорінювання всіх її негативних проявів необхідна соціалістична революція.