33. Дайте загальну характеристика інституціоналізму та основним етапам його розвитку. Соціально-психологічний інституціоналізм т.Веблена.

Інституціоналізму належить провідна роль у сучасній економічній науці. Він виник на межі XIX—XX ст. у США. Його засновниками були Т. Веблен, Д. Коммонс, у. Мітчел та ін. Інституціоналізм з самого початку являв собою загальносвітову течію. Представники інституціоналізму розглядають економіку як систему, за якою відносини між господарюючими агентами складаються під впливом як економічних, так і соціальних, політичних та психологічних чинників. Об'єктом їх досліджень є інститути, під якими слід розуміти корпорації, профспілки, державу, а також різні юридичні, морально-етичні та психологічні явища, тобто звичаї, норми поведінки, інстинкти тощо.

Інституціоналізму притаманні три основні ідеї.

По-перше, надто широке трактування предмета економічної теорії. На думку інституціоналістів, економічна наука не повинна досліджувати суто економічні відносини. Це занадто вузько і часто призводить до самих лише абстракцій.

Важливо враховувати весь комплекс умов та чинників, що впливають на господарське життя: правові, соціальні, психологічні, політичні. Правила державного управління становлять собою не менший, а, можливо, більший інтерес, ніж механізм ринкових цін.

По-друге, слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток і трансформацію суспільства. Досягнення рівноваги в системі можливе, на думку інституціоналістів, лише за умов соціального контролю над економікою, що дало б змогу ефективно використовувати всі переваги ринкового механізму, усувати його негативні риси та недоліки. Як вважають інституціоналісти, ринок не є нейтральним та універсальним механізмом розподілу ресурсів.

По-третє, слід відмовитися від аналізу економічних відносин з позицій так званої економічної людини. Проти диктату підприємців необхідні дії не окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій, профспілок та державних органів. Держава має опікуватися екологією, освітою та медициною. У розвитку інституціоналізму виділяють три етапи.

Перший етап - 20-30-ті роки XX ст. - характеризується формуванням основних положень інституціоналізму; родоначальниками цього етапу є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл.

Другий етап - середина XX ст. - досліджуються демографічні проблеми, соціально-економічні суперечності капіталізму, була розроблена теорія профспілкового руху; типовими представниками є Дж. М. Кларк, А. Берлі, Г. Мінз.

Третій етап - 60-70-ті роки XX ст. - цей етап називають неоінституціоналізмом. Тут економічні процеси ставляться в залежність від технократії, а також пояснюється значення економічних процесів у соціальному житті суспільства; видатними ідеологами цього етапу є Дж. Гелбрейт, Р. Коуз.

ТорстейнВеблен (1857-1929) - американський економіст, соціолог. Основою розвитку суспільства Веблен вважав психологію колективу. Спираючись на це положення, він сформулював психологічну теорію економічного розвитку, де стверджував, що трактувати економічні явища треба із соціологічної й історичної позицій.

Справа в тому, що Т. Веблен виступав проти панівного серед економістів із часів А. Сміта уявлення про те, що вся господарська діяльність зумовлена прагненням кожного її суб'єкта до найбільшої вигоди, тобто до максимізації особистої користі від наявних ресурсів. Веблен проголосив, що "homoeconomicus" (людина економічна) діє як рахункова машина, яка безупинно зіставляє корисність благ і тягарі з їх придбання, - це безнадійно спрощена модель. Поведінка людей у сфері економіки визначається численними і нерідко суперечливими мотивами. Тут поряд із природженими схильностями, такими як інстинкт чи наслідування, прагнення до суперництва, діють соціальні інститути: звичаї, традиції, норми поведінки тощо, закріплені здебільшого у вигляді правових настанов або суспільних установ. Із загальноприйнятого переконання, що кожен індивід прагне тільки до найбільшої вигоди, не можна пояснити такі незаперечні явища, як схильність до престижного споживання чи заощадження на шкоду задоволенню від безпосереднього споживання.

Веблен критикує й індивідуалістичний підхід, метод "робінзонад", що використовувався його попередниками.

Він переконаний, що вивчати потрібно не стільки дії індивідуума, скільки колективні дії, здійснювані на основі й у рамках групових інститутів - профспілок, підприємницьких об'єднань, політичних партій та ін.

За Вебленом, епоха ринкового (грошового) господарства охоплює дві стадії. На першій стадії і власність, і реальна влада належать підприємцям. На другій - відбувається розкол між бізнесом та індустрією, що виявляється в антагонізмі інтересів фінансистів - власників капіталу й організаторів виробництва. Бізнес опиняється в руках підприємливого класу, зацікавленого лише в прибутку на свій капітал. Власники не вкладають цей капітал у виробництво, а надають у кредит. Безпосереднім джерелом доходів для бізнесмена стає не індустрія, а фінансова сфера. Власність капіталістів перетворюється на абсентеїстську (реально відсутню) - вона втілюється не в засобах виробництва, а в цінних паперах. У виробництві, у його розвитку і прогресі тепер зацікавлені лише організатори виробництва; технічні фахівці не мають свого капіталу і використовують надані їм у кредит засоби дозвільного класу.Щодо теоретичної моделі сучасної економіки Веблен категорично відкидає можливість її побудови на основі аналізу попиту та пропозиції. В умовах панування монополістичних корпорацій, що одержують можливість збільшення прибутку за рахунок навмисного скорочення виробництва і "роздмухування" цін, співвідношення попиту та пропозиції нічого не може пояснити. Увага Веблена зосереджена на можливостях монополій використовувати методи насильства і таємної змови для встановлення контролю над індустрією. Важливим фактором посилення монополій він вважав гіпертрофію кредиту. Збільшуючи за рахунок кредиту купівельні можливості, великі фірми втягуються у спекулятивні операції, а не в розширення виробництва. Утворюється піраміда кредиту, виникає гігантський розрив між грошовою оцінкою капіталу (оскільки майбутній, очікуваний прибуток капіталізується, виходячи з поточної ставки відсотка) і реальним капіталом. Починається кредитна інфляція, за якої неминуче випливає вимога негайного погашення позичок. Результатом стають спад ділової активності, банкрутство певних фірм, поглинання суперників найбільшими і найспритнішими корпораціями. За тривалістю фази депресії набагато перевершують фази піднесення.

34.Розкрийте зміст соціально-правового та кон’юнктурно-статистичного інституціоналізму. Дж. Р. Коммонс, У. Мітчелл. На початку XX ст. в США виник інституціоналізм, найвизначнішими представниками якого виступили Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл. Інституціоналізм — концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних інститутів у процесі їхнього функціонування.Методологіяінституціоналістівпередбачала: 1) широке використання описово-статистичного методу; 2) історико-генетичний метод; 3) як оригінал - категорію інституту (сукупність правових норм, звичаїв, звичок).

На чолі соціально-правового напрямку в інституціоналізму в кінці XIX ст. стояв Дж. Р. Коммонс. Для методології Коммонса характернопоєднання низки положень школи граничної корисності та юридичної концепції в економіці, сформульованої вченими нової історичної школи в Німеччині. Об'єктом дослідження Коммонса були інститути. До них він відносив сім'ю, виробничі корпорації, торгові об'єднання, профспілки, державу. При цьому він виходив з неприйняття ідей про класову боротьбу робітників, а також прагнення зробити систему бізнесу ефективною настільки, щоб вона заслуговувала збереження.

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував і у висунутій ним концепції вартості, відповідно до якої вартість товарної продукції є не що інше, як результат юридичної угоди «колективних інститутів». А до останніх він відносив спілки корпорацій, профспілок, політичних партій, що виражають професійніінтереси соціальних груп і прошарків населення.

У своїх дослідженнях Коммонс з'єднував теорію граничної корисності з юридичною концепцією в економіці. Всі проблеми капіталізму він бачив в недосконалості юридичних норм. Це недосконалість призводить до нечесної конкуренції. Вирішення цієї проблеми він бачив у використанні юридичних законодавчих органів держави.

Предметом дослідження Коммонса є сфера обігу, але вона розглядається не як реальний рух товарів, а як переміщення титулів власності, тобто як юридичні угоди. У результаті весь розвиток капіталістичної економіки бачиться Коммонсом як очікування майбутніх сприятливих угод.

Марксистського вчення про класову боротьбу Дж. Коммонс протиставляв положення про проведення державоюреформ у галузі законодавства і створення уряду, представленого лідерами різних «колективних інститутів». Ринкові відносини в сучасному капіталістичному суспільстві, вважав Коммонс, в силу різних причин можуть бути нечесними і несправедливими. Зробити відносини обміну чесними можливо за допомогою встановлення розумного законодавства та правильного застосування законів. Він був переконаний у необхідності створення такого уряду, який був би підконтрольний громадській думці і здійснював демонополізацію економіки.Державніправові рішення в рамках економічних реформ, як вважав Коммонс, усунуть протиріччя і конфлікти в суспільстві, ознаменують перехід до стадії адміністративного капіталізму.

Дж. Коммонс запропонував свою періодизацію стадій капіталістичного суспільства. Початковою стадією був торговельний капіталізм. Йому на зміну приходить підприємницька стадія. Потім слід банківський капіталізм і, нарешті, адміністративний капіталізм. На стадії фінансового капіталізму виникають великі об'єднання підприємців та професійні спілки. Кожні об'єднання добиваються привілеїв для своїх членів. У результаті виникає гармонія інтересів, що підсилюється на стадії адміністративного капіталізму. Спеціальніурядові комісії є верховним арбітром при укладанні угод міжколективнимиінститутами.

Свої погляди на природу колективнихдій Коммонс намагався реалізувати на практиці, активно співпрацюючи зАмериканськоюфедерацією праці. Під його впливом в 1935 р, був прийнятий «Акт про соціальну захищеність», що заклав основи пенсійного забезпечення в США. Юридичні (правові) аспекти «колективних дій» Дж. Коммонса, так само як антимонопольні реформаторські ідеї в працях Т. Веблена,знайшлиреальне практичне застосування вже в 30-і рр.., В період так званого «нового курсу» президента США Ф. Рузвельта

Засновником кон'юнктурно-статистичного інституціоналізму, прийнято вважати У. Мітчела .

Особистий внесок У. Мітчелла в інституційну теорію полягає: 1) у виявленні впливу на економічні чинники (в категоріях грошового обігу, кредиту, фінансівта ін) допомогою так званих неекономічних чинників (в тому числі психологічних, поведінкових та інших) за конкурентного вивчення цифрових показників і встановлення закономірностей уколиваннях(кон'юнктурі) цих показників на базі широкого масивустатистичнихданих щодо фактичного матеріалу та їїматематичноїобробки, 2) у спробі обґрунтування концепції безкризового циклу за допомогою різних варіантів державного втручання в економіку.

У центрі досліджень Мітчела перебували циклічні явища і процеси в економіці, зокрема, проблема грошового обігу. Починаючи аналіз, він намагався визначити, які чинники найбільшою мірою впливають на економіку, а в ній - на фінанси,грошіі кредит. Мітчел вважав, що саме ці сфери є найважливішими і їх розумне регулювання може запобігти кризам.Встановивши, які чинники -психологічні, соціологічні,культурні, релігійні та ін, надають максимальний вплив на хід господарської еволюції суспільства, Мітчел намагався висловити їх кількісно, ​​вивчаючи закономірність у їх коливаннях.

Мітчелл зібрав величезний фактичний матеріалпро розвиток народного господарства США за період з 1867 по 1948 р., опрацював ці дані і дав їх у вигляді динамічних рядів ВНП, інвестицій і грошей. Ці показники відображали реальний стан справ в економіці і використовувалися для характеристики капіталістичної кон'юнктури, особливо окремих галузей виробництва. Мітчелу вдалося виділити певніколивання, цикли у змінах економічної кон'юнктури, які він представив як логічний наслідок взаємодії різних параметрів, що визначають динаміку виробництво. На перше місце серед досліджуваних факторів він висував ціни, курси акцій, інвестиції,грошовий обіг, торгівля,заощадженнята інші показники сфери обігу. Висновок, зроблений Мітчелом, полягав у тому, щоекономічна кризапо суті являє собою лише певну - нижчу - фазу ділового циклу.

Отже , відмінні особливості інституціоналізму полягають у наступному:

1. Інституціоналісти вельми розширено трактують предмет економіки. На їхню думку, ця наука не повинна займатися суто економічними відносинами. Важливо враховувати весь комплекс умов і факторів, що впливають на господарськежиття, - правових, соціальних, психологічних, політичних.

2. Слід вивчати не стільки функціонування, скільки розвиток, трансформацію капіталістичного суспільства. Вони виступають з критикоюкапіталізму, за розширення соціальних програм.

3. Потрібно відмовитися від аналізу економічних відносин з позиції, так званого "економічного" суспільства. Потрібні не розрізнені дії окремих членів суспільства, а спільні, скоординовані дії організацій (профспілки, органи держави та ін) проти диктату підприємців. В основу аналізу інституціоналістами покладено описовий метод. Формуючи своє розуміннясуспільної структури, факторів суспільного розвитку, інституціоналісти виходять в основному з зовнішнього щодо поверхневого підходу до цих явищ, не проникають у сутність. Вони ігнорують важливу роль виробництва, не визнають визначальної ролі відносин власності на засоби виробництва, обумовленого ними класового складу суспільства. Відкидаючи ідею провиробничі відносинияк основи соціально-економічної структури, інституціоналісти сформували свій специфічний підхід до вивчення суспільних явищ, економічного процесс

35. Розкрийте сутність політики воєнного комунізму і нової економічної політики та специфіку їх здійснення в Україні. Відбудова народного господарства України у 20-30 роки ХХ ст.З початком громадянської війни літом 1918 р. та іноземної інтервенції 2 вересня ЦВК оголосив Республіку єдиним військовим табором. Установили командно-адміністративний режим з метою зосередження в державі всіх ресурсів і порятунку господарських зв'язків, почали вживати надзвичайні заходи, що пізніше назвали політикою "воєнного комунізму", яка завершилася до весни 1919 р.

Визначають такі складові політики "воєнного комунізму": введення продовольчої диктатури; націоналізація всіх підприємств; централізація розподілу сировини та готової продукції; заборона вільної торгівлі, обмеження грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів; мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, уведення загальної трудової повинності; запровадження продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші продукти сільського господарства.

"Воєнний комунізм" — модель державного регулювання економіки, що мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини, що передбачало вживання вимушених тимчасових заходів, а з іншого — його реалізація на практиці свідчила про спробу безпосереднього переходу до нового суспільного устрою. Своєрідною основою політики "воєнного комунізму" стала продрозкладка, згідно з якою кожна губернія мала здати державі лишки зерна та інших продуктів.

Продрозкладка — система примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів в 1919-21 роках, введена рішеннями Раднаркому у Радянській Росіїі поширена на територію Української Народної Республіки військовою силою. Ця система зобов'язувала селян здавати державі за твердими цінами надлишки хліба та інших продуктів.

В Україні, де майже 65 % урожаю спрямовували на ринок, цю політику не схвалювали. Невдоволення спричинив і план колективізації села, проголошений 14 лютого 1919 р. у Декреті ВЦВК "Про соціалістичне землекористування і заходи до соціалістичного землеробства". Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств і перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва зумовив невдоволення і протест селян

У 1920 р. внаслідок громадянської війни та реалізації політики "воєнного комунізму" порівняно з 1917 р. виробництво промислової продукції в країні зменшилося і становило 1/10 довоєнного рівня. У 1920 р. продукували сталі 1,7 %, прокату — 1,8, вугілля (Донбас) — 22 % від рівня 1913 р. Такий стан економіки спонукав до нової хвилі націоналізації. В Україні вона почалася втретє. Держава отримала 11 тис. промислових підприємств, щоправда, їй вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. із них. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію, 30 тис. бійців якої працювали на окремих підприємствах, їх не одноразово використовували як знаряддя примусу. В господарській практиці поширилися мілітаризація праці, трудові повинності.

Очолювану Й. Сталіним Українську трудову армію застосовували також з метою вилучення із селянських господарств хліба, а з 1920 р. — ще й м'яса, яєць, окремих видів овочів. Хоча офіційна продрозкладка для України становила 140 млн пудів, однак Й. Сталін вважав, що в країні є 600 млн пудів хлібних лишків. Щоб відібрати їх у селян, організували велетенську армію. Штат лише губернських, повітових і районних продовольчих комітетів нараховував 60 тис. осіб. Також діяли члени продовольчих загонів, трудова армія, війська внутрішньої служби.

Після закінчення громадянської війни наприкінці 1920 р. слід було вирішити насамперед завдання відбудови народного господарства. Перехід до розвитку в мирних умовах потребував також зміни форм і методів управління економікою країни. Воєнізована система управління, бюрократизація апарату, невдоволення продрозкладкою спричинили весною 1921 р. внутрішньополітичну кризу, яка виявлялась у повстаннях і страйках на підприємствах.

У березні 1921 p. X з'їзд РКП під час внутрішньополітичної боротьби ухвалив рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком. Це започаткувало перехід до нової економічної політики (НЕП).

Поява нової моделі господарювання зумовлена низкою об'єктивних причин: переходом до мирного будівництва, що потребувало зміни акцентів в економіці, кризовим станом економіки, який мав тенденцію до посилення і стимулював відхід від військово-комуністичної доктрини, невдоволенням селянства продрозкладкою, несприятливим для комуністів становищем світового революційного руху, який змушував більшовицький режим дотримуватися гнучкішої політики стосовно селянства.

Із переходом до НЕПу всюди почала відроджуватися кооперація. Уряд вбачав у ній оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливу складову з'єднання міста і села. Протягом нетривалого періоду сільськогосподарська кооперація зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: в Україні, наприклад, майже 37 % планової заготівлі зерна і 50 % технічних культур. У 1924 р. кооперативні організації забезпечували близько 96 % потреб промисловості в сировині. До кінця періоду відбудови в країні всіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського населення республіки. Натуральний податок замінили грошовим, дозволили наймати й орендувати землю.

Відродження товарно-грошових відносин зумовило необхідність відновити грошову систему. У жовтні 1921 р. було засновано Державний банк РСФРР. В Україні діяли банки як загальносоюзного, так і республіканського значення, відновили роботу фінансово-кредитні установи місцевого значення, яких у 1925—1926 рр. налічувалося 250. Відкрилися біржі (перша Харківська — лютий 1922 р.). Протягом 1924—1925 рр. у країні їх діяло 15 із загальним річним обігом понад 1 млрд руб. У 1924 р. було створено Наркомат внутрішньої торгівлі СРСР (відповідно й України).

Протягом 1922—1924 рр. здійснили грошову реформу — ввели тверду конвертовану грошову одиницю (червінець). У листопаді 1922 р. сформували Держбанк СРСР. Він випустив банківські білети (червінці), які забезпечувалися в обсязі 25 % золотом та іноземною валютою, а частина — дефіцитними товарами, короткотерміновими векселями й іншими зобов'язаннями. Золотий вміст червінця (7,74 г чистого золота) відповідав 10 рублям 1913 р. Червінець почав витісняти радянські знаки. Якщо в січні 1923 р. у грошовому обігу країни було 97 % радянських знаків і лише 3 % червінців, то в лютому 1924 р. радянських знаків залишилося тільки 16,8 %, а червінці становили 83,2 %, в Україні відповідно 26,5 і 73,5 %.

Створення грошової системи поряд із податковою реформою сприяло бездефіцитності державного бюджету. Відповідно до податкової реформи з кінця 1923 р. промислові підприємства відраховували до держбюджету 70 % усіх прибутків (сільгоспподаток становив майже 5 %), що забезпечило в 1923—1924 рр. збалансованість державного бюджету. Скасували трудову повинність, ввели відрядну оплату праці (1922 р.).

Відбулися значні зміни в аграрній політиці. Натуральний податок замінили грошовим (у 1923 р. ввели єдиний податок, який вилучали в змішаній формі на вибір селянина, з 1924 р. — тільки грошовий). За Земельним кодексом 1922 р. дозволяли наймати батраків і орендувати землю, скасували на 10 років величину земельних меж. У 20-х роках виникли перші колгоспи (колективні господарства) — кооперативні господарства, які добровільно об'єднувалися з метою спільного ведення великого сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва і колективної праці. У 1925 р. в Радянському Союзі їх налічувалось 22 тис. Для них були властиві вища механізація праці та товарність.

Отже, основні заходи нової економічної політики, зокрема формування відносин між містом і селом на економічній основі, розвиток промисловості на нових організаційних принципах і на базі електрифікації, кооперування населення, часткове запровадження госпрозрахункових відносин, застосування концесій, допущення приватного капіталу в економіку, налагодження державного регулювання, планування й управління економікою, дали змогу до 1925 р. досягти головних довоєнних показників економічного розвитку. Однак період НЕПу не характеризувався гармонійним безкризовим розвитком. Навпаки, дестабілізувальні процеси розхитували економіку майже щороку: фінансова криза (1922 р.), криза збуту (1923 р.), товарний голод (1924 р.), зростання інфляції (1925 р.). Проте взаємодія плановості і розвиток ринкових відносин забезпечували динамічну рівновагу в господарській системі.

36. Дайте характеристику промислового розвитку в Україні в роки довоєнних п’ятирічок (1928-1941рр.). Західноукраїнські землі в 1920-30-х роках.ХІV з’їзд партії (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію – створення великого машинного виробництва та технічну реконструкцію народного господарства, здійснювану на найпрогресивнішій тоді енергетичній основі. Курс на індустріалізацію України передбачив перетворення СРСР із держави , що ввозить машини в державу, що їх виробляє, з аграрної у промислову. Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом, і ця обставина диктувала необхідність здійснити індустріалізацію в найкоротші строки, щоб створити потужну оборонну промисловість.

3 1926 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб "наздогнати і випередити капіталістичний світ" в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Чи в цілому в 3,3 рази.

Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. В другій і третій п'ятирічках ця частина була значно зменшена, так вважалося, що на випадок війни промислові центри України були б надзвичайно уразливі для нападу.

Важливим завданням індустріалізації було зміцнення та подальший розвиток її паливнометалургійної бази. Були споруджені 3 нові гіганти світового значення – “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”.

У 1932 р. в Україні виникла нова галузь металургійної промисловості – електрометалургія. Швидкими темпами створювались трубопрокатне виробництво, кольорова металургія.

На початку 30-х років на перше місце у капіталовкладеннях вийшло машинобудування. Продукція машинобудування і металообробки за першу п’ятирічку зросла у 4 – 5 рази.

Якщо в першій п’ятирічці Україна отримала понад 20% капіталовкладень, то в другій (1933 – 1937 рр.) і в довоєнні роки 3-ї п'ятирічки (1938 – 1941 рр.) вони були скорочені.

У другій п’ятирічці в Україні було збудовано 1000 заводів з 4500, а у третій – 600 з 3000 заводів.

Таким чином, індустріалізація в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мала цілий ряд особливостей: вкладення у промисловість республіки, особливо у початковий період, значної частини коштів; зведення в Україні у роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява у промисловості України нових галузей.

У результаті індустріалізації Україна стала індустріальною країною. У 1940 р. промисловий потенціал України в 7 разів перевищував рівень 1913 р. Вона перетворилась на одну з найпередовіших промислових країн Європи. Вона посідала 2 місце в Європі (після Німеччини) за виплавку чавуну, 3 місце – за виробництво сталі (після Німеччини та Англії), 4 місце за видобуток вугілля.

За 12 років, з 1928 р. до 1941 р., у СРСР у ході індустріалізації було збудовано 9 тис. великих промислових підприємств, оснащених сучасною на той час технікою. Хоч плани довоєнних п’ятирічок були виконані не повністю, але на шляху перетворення країни з сільськогосподарської в індустріальну тоді було зроблено великий крок уперед. На першому місці по значенню і обсягу продукції були галузі важкої промисловості. Легка і харчова промисловість хронічно відставала.

Але високі темпи розвитку промисловості в 1928 – 1940 р. (пересічно 17% щорічно) досягалися головним чином за рахунок невиправно великого залучення  до виробництва людських і матеріальних ресурсів. Порушення нормального економічного життя, доцільних пропорцій у розвитку господарства, фактична ліквідація товарно-грошових відносин, держпрозрахунку, бюрократичне, некомпетентне управління, неймовірна централізація, надзвичайні заходи зумовили екстенсивний, затратний характер економіки. Нічим необґрунтоване прагнення забезпечити небачений “стрибок” в індустріалізації країни створював умови постійного, безперервного штурму, неймовірного напруження всіх сил народу.

Як результат Першої Світової війни, післявоєнного мирного урегулювання в Східній Європі, а також Римського договору між УНР та Польщею і Радянсько-Польської війни Західноукраїнські землі у міжвоєнний період опинилися під владою країн Східної Європи: Польщі, Чехословаччини, Румунії. Відроджена після Першої Світової війни Польща, яка ставила мету відновити свої кордони 1772 року, зуміла закріпити за собою Галичину і Волинь. Румунія окупувала колишню австро-угорську провінцію Буковину і українські землі у складі Бессарабії — Хотинщину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшло Закарпаття, яке раніше належало Угорщині.

Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Майже половину її території становили так звані «східні креси» — західноукраїнські і західнобілоруські землі. Близько третини населення країни були представниками національних меншин. Найчисленнішими були українці. За переписом 1931 р., на західноукраїнських землях у складі Польщі проживало 8,9 млн. чоловік. Серед них було 5,6 млн. українців, 2,2 млн. поляків, 1,1 млн. представників інших національностей — євреїв, білорусів, німців та ін.

Економічна політика Польщі в українських землях переслідувала мету гальмування розвитку і перетворення їх на аграрно-сировинний придаток до корінних польських земель. Внаслідок такої політики економіка Західної України була доведена до катастрофічного стану. Так, на чотири воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Штучне стримування промислового розвитку створювало труднощі в аграрному секторі. Надлишок робочої сили і малоземелля посилювали аграрне перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) становила в Західній Україні 81,1 %, а в центральній Польщі — 53,7%. Таке становище посилювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Впродовж 1919—1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі.

У 1923 р. у Відні на з'їзд офіцерського об'єднання Української військової організації радикальних студентських груп була створена організація українських націоналістів (ОУН). Керівником. ОУН до 1938 р. був Е. Коновалець, а після його убивства агентами НКВД - А.Мірошник. Ідеологічною основою ОУН був "інтегральний націоналізм", що розробив Д. Донцов як теоретик українського націоналізму.

Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. СУП використовувала різні форми і методи боротьби. Найдійовішими вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після убивства оуновцями і 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пероцького були арештовані майбутні лідери ОУН – С. Бандера і Н. Лебідь.

Українські землі під владою Румунії. На території Румунії у 1920 р. проживало майже 790 тис. українців, що становило 4,7% усього населення країни. Основними місцями їх зосередження були Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. Неприхована колоніальна політика призвела до деградації народного господарства українських земель. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах — більш ніж на чверть.

Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бессарабії зменшилися майже в три рази. Внаслідок аграрної реформи було встановлено орендну плату за один гектар землі 1 160 лей, але незабаром плата зросла до 2000 лей. В 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду. В 1918—1928 pp. румунська влада запровадила воєнний стан у всій провінції. Українські землі активно роздавалися румунським офіцерам. Тривала прискорена румунізація краю. Було закрито всі українські школи, переслідувалася українська церква. До 1927 р. Буковина втратила залишки автономії, якою володіла за влади Австрії. В 1928—1937 pp. настав період лібералізації, він охоплював 1926—1933 pp., коли було дещо послаблено антиукраїнські дії.

Закарпаття під владою Чехо-Словаччини. Після падіння Австро-Угорської імперії гостро постало питання про долю Закарпаття. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було створено Американську Народну Раду карпатських русинів, яку очолив Г.Жаткович. Рада обґрунтувала три варіанти вирішення карпатського питання:

1) надання повної незалежності Закарпаттю;

2) об'єднання з галицькими і буковинськими українцями;

3) одержання автономії.

На засіданні Ради 12 листопада 1918 р. в Скрентоні було вирішено приєднати Закарпаття до Чехо-Словаччини. Таке рішення в подальшому було закріплене Тріанонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехо-Словаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію. Значною мірою ці рішення так і не були реалізовані. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехо-Словаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей. Край був сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Питома вага промисловості в економіці становила трохи більше 2%. Стан сільського господарства був кризовим.

У 30-х роках тут діяло до ЗО політичних партій, які репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. У Закарпатті постійно зростала кількість початкових шкіл. Так, з 525 шкіл у 1914 р. вона збільшилася до 851 в 1938 p., кількість гімназій — із 3 до 11. Було дозволено вибирати мову викладання. Тут вільно діяли різні українські суспільні організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте і в Закарпатті проводилася чехізація, зокрема за 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах. Але вона була порівняно м'якою і без утисків українців.

37. Охарактеризуйте основні етапи розбудови національної економіки та ринкового трансформаційного процесу в Україні.Найважливішою ознакою вітчизняної економіки є її трансформаційний характер, пов'язаний з якісними перетвореннями основоположних засад суспільного життя.

Об'єктивна необхідність ринкової трансформації економіки України зумовлена вичерпанням екстенсивних факторів економічного зростання, соціально-економічною неефективністю, негнучкістю та низькою адаптивністю командно-адміністративної системи до умов науково-технічного прогресу та постіндустріальних перетворень.

Трансформаційний характер економіки України пов'язаний з такими перехідними процесами:

- суверенізацією національного господарського комплексу;

- лібералізацією та демократизацією економічного життя;

- плюралізацією форм власності та господарювання;

- структурною постіндустріальною перебудовою;

- започаткуванням інноваційного типу суспільного відтворення;

- гуманізацією та соціалізацією економічних процесів;

- радикальною зміною функцій та ролі держави;

- становленням громадянського суспільства з розвиненими демократичними інститутами;

-гармонійним включенням до глобального соціально-економічного середовища.

Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, мають певну специфіку, пов'язану з такими аспектами:

- тривалий час вітчизняна економіка функціонувала як складова єдиного народногосподарського комплексу СРСР, що розвивався на директивно-планових засадах;

- інверсійний характер переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки, пов'язаний зі специфікою послідовності економічних перетворень;

- постсоціалістичні трансформації характеризуються винятково високою залежністю економічних процесів від політичних рішень.

З 2000 р. в Україні розпочалося поступове відродження економіки, що знаходить вияв у стабільному щорічному прирості ВВП. Водночас уповільнення економічної динаміки в 2004- 2006рр. стало наслідком впливу таких чинників:

- вичерпання інерції відновлювального зростання екстенсивного характеру, набутої у попередні роки, коли відбувалося підвищення економічної активності після глибокого та тривалого трансформаційного спаду;

- погіршення зовнішньої кон'юнктури та втрати українськими експортерами частини зовнішніх ринків;

- різкої номінальної ревальвації гривні, її перманентної реальної ревальвації та надмірно різкого зниження рівнів тарифного захисту, які спричинили послаблення позицій українських товаровиробників на зовнішніх ринках і витіснення їх із частини внутрішніх ринків через суттєве збільшення приросту імпорту;

- значного підвищення фіскального тиску на суб'єктів господарювання, яке відбулося внаслідок перегляду дохідної частини державного бюджету та скасування переважної частини податкових пільг;

- негативного впливу фіскалізації економіки на інвестиційні процеси, різкого сповільнення інвестиційної активності та відпливу інвестиційних ресурсів з інноваційно орієнтованих галузей промисловості, що привело до утвердження традиційно сировинної моделі вітчизняного виробництва та експорту,

Довгострокова стратегія інноваційних перетворень вітчизняної економіки, нерозривно пов'язана з соціально-ринковим вибором суспільства, передбачає переосмислення місця та ролі людини у відтворювальному процесі, усвідомлення того, що постіндустріальні тенденції та глобалізація світогосподарського розвитку змінюють відносну цінність ресурсів, перетворюючи інтелект та інформацію на головне багатство нації, здатне легко переливатись із країни в країну.

Стратегічним пріоритетом розвитку вітчизняної економіки на сучасному етапі є перехід до людино центричної моделі суспільного прогресу та перетворення людського ресурсу в його інтелектуальній, інноваційній та інформаційній складових на пріоритетний напрям капіталовкладень.

Урахування світового досвіду постіндустріальних перетворень розвинених держав світу та вітчизняної практики господарювання дає змогу зробити висновок, що найважливішими передумовами утвердження людиноцентричної моделі економічного зростання є:

- подолання застарілих уявлень про залежність економічного прогресу нації виключно від розширеного відтворення матеріально-речового складу суспільного багатства;

- забезпечення динамічного економічного зростання шляхом проведення активної інвестиційної політики, спрямованої на активізацію людського капіталу;

- формування національної інноваційної системи як органічної цілісності науки, інновацій та виробництва;

- удосконалення національного законодавства згідно з вимогами міжнародних стандартів та угод у сфері інтелектуальної власності, її комерціалізація та належний правовий захист;

- структурна перебудова економіки галузевого і територіального спрямування, реструктуризація інституціональної системи, адміністративно-територіальна реформа;

- поступова зміна соціально-економічного генотипу нації у напрямі зростання соціальної активності, самостійності, вивільнення творчого потенціалу особистості;

- становлення громадянського суспільства з розвиненими демократичними інститутами, здатними забезпечити самореалізацію особистості та самоорганізацію соціуму;

- упровадження нової парадигми зовнішньоекономічних зв'язків, спрямованої на гармонійну інтеграцію країни до глобального економічного середовища.

Таким чином, розвиток економіки України на сучасному етапі пов'язаний з вирішенням низки стратегічних проблем, які визначають основні орієнтири економічної політики уряду.