22. Економічні погляди о.В. Чаянова і м. Кондратьєва в період 1920-1930 рр.
Політична економія соціалізму - це своєрідна економічна доктрина, для якої були характерні не тільки оригінальність, догматичність й ідеологічна моральність, але ще й те, що вона створювалася в строгій відповідності із заздалегідь сконструйованою теоретичною моделлю.Джерелами політекономії соціалізму були ідеї соціалістів-утопістів, що втілюють вічну мрію людства про справедливе суспільство, й класична доктрина Маркса й Енгельса, яка обґрунтовує справедливість класової боротьби й об'єктивну неминучість заміни капіталізму комунізмом.
Подальший теоретичний розвиток основних положень марксистської доктрини здійснював В.І. Ленін. Однак загального уявлення про соціалізм було недостатньо, коли виникло завдання формування реальної економічної системи.
Уже в перші роки радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей і напрямів розвитку політекономії. Визначається основне коло питань, які необхідно буде вирішити. У ті роки комуніст Базаров виклав математичну теорію економічного росту, а професор Кондратьєв розробив метод статистичного аналізу довгих і коротких хвиль економічного росту.
Характерною рисою економічної думки перших післяреволюційних років був справжній плюралізм. Однак із другої половини 20-х років, а особливо з 1929 р., ситуація різко змінилася, приналежність автора до більшовицької партії стає головним аргументом визнання його теорії. Науково-аналітичний підхід підмінюється класово-партійним й ідеологічним.
Однак помилково було б стверджувати, що всі економісти ідеологізували економічну науку або сліпо захищали партійні інтереси. Радянські вчені у 20-х і на початку 30-х років зробили величезний внесок у розвиток економічної теорії. Це насамперед М.Д. Кондратьєв, О.В. Чаянов, Є.Є. Слуцький, В.В. Леонтьев і багато інших.
Олександр Васильович Чаянов (1888-1939 рр.) Найбільший учений, економіст-аграрник. Народився в Москві, закінчив Московський сільськогосподарський інститут. В 1919 р. очолив науково-дослідний інститут сільськогосподарської економіки. За свої погляди був репресований і в 1939 р. розстріляний.
Теорія селянського господарства
Головним предметом дослідження вченого було сімейно-трудове селянське господарство. Вирішення аграрного питання він вбачав у зрівняльному розподілі землі: за трудовою нормою - це означало, що селянин повинен одержати такий наділ (ділянку) землі, який він міг би обробити працею своєї родини, й за споживчою нормою, щоб дохід із землі задовольняв усі потреби родини.
Відмінність селянського господарства від фермерського, на його думку, у мотиві виробництва: фермера цікавить прибуток, а селянську родину ріст валового доходу й забезпечення рівномірної зайнятості всіх членів родини. Учений сформулював положення про виняткове виживання селянських господарств, які тривалий час здатні витримати тривале й значне зниження цін, а також ріст витрат, оскільки селянські господарства не женуться за прибутком, а опікуються підтримкою існування самого землевласника і його родини.
Фермер у подібних умовах втрачає прибуток і частину заробітної плати. Така ситуація для фермера - загибель, тому що він використовує найману працю.
Теорія кооперації
З теорією селянського господарства пов'язана й теорія кооперації. Розвиток села й вихід із кризи учений вбачав у створенні кооперації. На його думку, велике господарство має перевагу над дрібним. Тому оптимальною для нашої країни було б комбінація окремих селянських господарств із великими господарствами кооперативного типу. За сімейним виробництвом залишається процес вирощування рослин і тварин. Усі інші операції, у тому числі переробка продукції, її транспортування, реалізація, кредитування, наукове обслуговування будуть здійснюватися кооперативами.
Микола Дмитрович Кондратьєв (1892-1938 рр.)Російський економіст, народився в селянській родині, закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. В 1917 році був заступником міністра продовольства в Тимчасовому уряді. Після жовтня 1917 р. працює в сільськогосподарській академії, а потім очолює кон'юнктурний інститут. Саме в цьому інституті він написав роботу, яка принесла йому світову популярність "Великі цикли кон'юнктури" (1922 р.). В 1938 р. був розстріляний за неправдивим звинуваченням.
Аграрне питання
Вирішення аграрного питання М.Д. Кондратьєв вбачав у процесі соціалізації землі. На його думку, у селі повинно бути зрівняльне сімейно-трудове користування землею "кожному трудящому земля повинна надаватися безоплатно (безкоштовно)".
Учений виділяв три прийнятні форми землекористування: особисту, общинну й артільну, але вважав, що вибір форми повинен здійснюватися на місцях.
Кооперація
Микола Дмитрович Кондратьєв вірив у можливість широкої кооперації в сільському господарстві. Позитивні аспекти кооперації полягають у відсутності прагнення до прибутку й у можливості росту продуктивності праці. Принципами кооперування учений вважав добровільність і послідовний перехід до вищих форм кооперації.
Теорія довгих хвиль
Однак світову популярність принесла Миколі Дмитровичу Кондратьєву не теорія кооперації, а розроблена ним теорія великих циклів (теорія довгих хвиль). Виклад цієї теорії містився у статті "Світове господарство і його кон'юнктура під час і після війни" (1922).
Інтерес Кондратьєва до проблеми довготривалих коливань був викликаний прагненням з'ясувати тенденції розвитку народного господарства. Ця проблема відповідала його науковим інтересам, оскільки він створив і очолював до 1928 р. кон'юнктурний інститут.
Кондратьєв провів обробку найважливіших економічних показників (індексів цін, відсотків на капітал, заробітної плати, обігу зовнішньої торгівлі, видобутку вугілля, золота, виплавки чавуну тощо) у чотирьох країнах - Англії, Франції, Німеччини, СІЛА - за 140 років.
У результаті обробки даних він виявив тенденцію, що демонструє існування періодичних циклів тривалістю від 48 до 55 років. Ці цикли містили в собі фазу піднесення й фазу спаду.
Теорія довгих хвиль виходить із того, що економічна система постійно перебуває у стані відхилення від макроекономічної рівноваги. Причину виникнення циклів Кондратьєв пов'язував із революційним відновленням засобів виробництва, тобто зі зміною ряду поколінь техніки й технології.
Охарактеризуйте історичні умови виникнення та розкрийте сутність маржиналізму. Австрійська школа граничної корисності. К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем – Баверк.
В останній третині XIX ст. в економічній теорії виникла нова течія - маржиналізм (від marginal - граничний). Виникнення маржиналізму зумовлювалось передусім об'єктивними чинниками: поглибленням поділу праці, розширенням капіталістичного ринку, зростанням взаємозалежності та конкурентної боротьби між економічними суб'єктами. Головна функція підприємця була пов'язана з вибором правильного рішення щодо розміру ресурсів і продаж, рівня ринкових цін. Теорії маржиналізму стали формою відображення первинних економічних потреб і прагнень приватних підприємців. Крім того, нова течія виконувала й ідеологічну функцію, протиставляючи свої концепції марксизму й виступаючи проти трудової теорії вартості.Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також всього народного господарства (макроекономіка). Основні положення маржиналізму такі:
o використання граничних величин як інструментів для аналізу змін економічних явищ;
o основа вивчення - поведінка окремих фірм і поняття потреби споживача;
o дослідження раціонального розподілу ресурсів і знаходження оптимального використання цих коштів;* предмет аналізу - досягнення економікою стійкого стану не тільки на макро-, а й на мікрорівні;
o широке застосування математичних методів для оптимального розв'язку статистичних задач;
o гедонізм, тобто життя заради щастя.Заслугою маржиналістів є обґрунтування необхідності спільного вивчення попиту і пропозиції (на першому етапі вивчалися проблеми попиту, а класики віддавали пріоритет проблемам виробництва (пропозиції)).
Маржиналісти сформулювали двокритеріальну теорію вартості, базою якої були як граничні витрати, так і гранична корисність.
Для досягнення рівноважного стану економіки на мікрорівнімаржиналісти застосовували математичне моделювання процесів.
Австрійська школа маржиналізму - найстаріший неокласичний напрям.
Основні положення австрійської школи маржиналізму:
o в трудовій теорії вартості увага цієї школи зосереджена на споживній вартості, корисності;
o представники школи ввели до економічної науки поняття "суб'єктивна корисність (цінність)", визначивши останню як основу ціноутворення. Суб'єктивна корисність - значущість певної речі для певної людини;
o замінено терміни класичної політекономії "вартість" і "товар" на "цінність" і "економічне благо";
o застосовувався принцип монізму - єдиною основою ціни визнавалася корисність.
Негативною стороною цієї школи є відсутність зв'язку теорії з практикою.
Карл Менгер (1840-1921) - основоположник австрійської школи маржиналізму, професор кафедри політичної економії Віденського університету. У 1871 р. він опублікував книгу "Основи політичної економії", де досліджував порушення фізіологічної рівноваги людини як результат незадоволення бажань і прагнень
.Методологія дослідження Менгера зводиться до мікроекономічного аналізу. Автор "Основ політичної економії" вважав, що економічні процеси потрібно вивчати через "... їх причинний зв'язок і закони, якими вони керуються". Критерій економічного характеру благ він виводив із відносин між потребою в благах і кількістю благ.
Схожість Менгерової методології з класичною полягала у незастосуванні математичних методів.
Принцип спадної корисності Менгер виводить з того, що вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця запасу. Ця найменша корисність залежить від співвідношення кількості благ (об'єктивний чинник) та інтенсивності споживання індивіда (суб'єктивний чинник). Тому кожна додаткова одиниця блага набуває все меншої і меншої цінності.
Цінність матеріальних, благ визначається за шкалою конкретних потреб конкретної людини. Менгер поділив економічні блага на порядки - так звана шкала Менгера. Вона є спробою пояснити місце кожного блага в шкалі корисності та міру насичення потреби в ньому, причому розрізняються абстрактна корисність різних категорій благ (предмети споживання, одяг, взуття, паливо, прикраси) і конкретна корисність кожної одиниці певного роду благ (наприклад, першого, другого, третього і т. д. кілограма хліба; першої, другої, третьої і т, д. пари взуття).
Блага першого порядку - це найначальніші (споживні) блага, що забезпечують безпосереднє задоволення потреб людини. Блага більш високих порядків - це блага, які використовуються для виробництва споживних благ. Внаслідок цього використовувані споживні блага наділяють цінністю економічних ресурсів, витрачених на їх виробництво.
Благами вищого порядку є засоби виробництва. До останніх Менгер також відносив "користування капіталом і діяльність підприємців".
Обмін виникає, коли блага певного суб'єкта для нього менш бажані, ніж блага іншого індивіда. В останнього таке ж ставлення до власних товарів. Обмін для них взаємовигідний, але нееквівалентний.
Разом із вигодою обмін, за Менгером, є економічною жертвою, що віднімає "частину економічної користі, яку можна витягти з існуючого мінового співвідношення". Менгер відносить торговців до виробників подібно до землевласників і фабрикантів, оскільки торговці сприяють більш повному задоволенню людських потреб, тобто їхня діяльність відповідає цілям будь-якого господарства.
Пропорції обміну благ визначаються співвідношенням їх граничної корисності.
Ойген фон Бем-Баверк (ЕйгенБем-Баверк) (1851-1914). Основні праці "Основи теорії цінності господарських благ" (1886 р.), "Капітал і прибуток" (1884 р.), "Позитивна теорія капіталу" (1889 р.), "Теорія Карла Маркса і її критика" (1896 р.).
Концепція прибутку. Справжнє благо - заробітна плата, майбутнє благо - засоби виробництва. Справжнє благо ціниться вище, ніж майбутні блага. У грошовій сфері це положення є джерелом відсотка. Відсоток - винагорода підприємця за очікування. Відсоток (прибуток) - це категорія, пов'язана з обміном справжніх і майбутніх благ, оскільки веде до розподілу прибутків, що отримуються протягом певного часу.
Теорія ціноутворення. Модель ціноутворення Бем-Баверка побудована за принципом застосування рівнодіючих оцінок до різних пар продавців і покупців і показує, що "величина ринкової ціни обмежується і визначається величиною суб'єктивних оцінок товару двома граничними парами".
Ціна на конкурентному ринку, за Бем-Баверком, - це об'єктивна цінність. Механізм ціноутворення визнає як роль праці, так і витрат виробництва. Вирішальними фігурами системи стають суб'єкти ринку (покупці й продавці). Теорія виходить з положення про те, що запас благ обмежений, тому цінність товару (блага) залежить тільки від попиту (пропозиція еластична). Механізм визначення граничної корисності при обміні виходить з урахування даних про ціну і прибутки споживача.
Теорія цінності та граничної корисності. Цінність - це суб'єктивна корисність, розмір якої залежить від суб'єкта й обставин. Абстрактну корисність мають всі блага, а цінність - обмежене число благ. Найменшу користь від блага Бем-Баверк називає граничною корисністю, остання збігається з тією корисністю, яку приносить остання одиниця цього блага, що задовольняє найменш важливу потребу.
Поняття обміну. Обмін економічно можливий, якщо покупець оцінює річ вище, а продавець нижче за ту річ, в якій виражається ціна першої. Чим вища при цьому різниця оцінок, тим вища вигода операції.
Фрідріх фон Візер (1851-1926). Основна праця - "Теорія суспільного господарства" (1914 р.), в якій він висуває й обґрунтовує "теорію ставлення". За цією теорією частина цінності блага має бути віднесена на рахунок іншого продуктивного блага (праця, земля, капітал), що бере участь у виробництві, тобто кожному з трьох чинників належить частина цінності створеного продукту. Теорію математично розробив Дж. Б. Кларк.
Теорія витрат. По-перше, продуктивні блага представляють майбутнє. Цінність їх залежить від цінності кінцевого продукту, тому витрати виробництва набувають цінності від цінності кінцевих продуктів. По-друге, пропозиція є зворотною стороною попиту - попиту тих, хто володіє товаром. При цьому витрати виражаються у платі за відвернення ресурсів від альтернативних варіантів використання, а також у ціні за послуги чинників, що використовуються для виробництва іншими виробниками.
Закон Візера: дійсною вартістю (корисністю) будь-якої речі є недоотримана корисність інших речей, яка могла бути створена за допомогою інших ресурсів, витрачених на виробництво цієї речі.
На відміну від О. Бем-Баверка Ф. Візер обстоював необхідність втручання держави в економіку. Вчений виступав на захист приватної власності, а приватну форму господарювання вважав єдиною, яка виправдала себе.
Кембріджська та Амеріканська школи маржиналізму. Економічні погляди А. Маршалла, Д.Б. Кларка.
Маржиналізм відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині ХІХ ст. Маржиналізм не був абсолютно однорідною течією, він складався з кількох шкіл — австрійської, кембриджської (англійської), американської та лозаннської.
У центрі уваги економістів кембриджської школи був механізм ринкового формування цін. А. Маршалл визнавав лише функціональний аналіз, тому всі три параметри ринку (ціну, попит, пропозицію) він розглядав разом, у їх взаємодії. Свій висновок А. Маршалл сформулював так: ні попит, ні пропозиція не мають вирішального значення з погляду визначення ціни; попит і пропозиція — рівноправні елементи механізму ринкового ціноутворення. З одного боку, ринковий механізм, що діє в умовах необмеженої конкуренції, встановлює залежність попиту та пропозиції від ціни. Якщо, наприклад, на певному товарному ринку ціна зростає, то попит знижується, а пропозиція збільшується. З іншого боку, ринкова система діє в протилежному напрямі, визначаючи рух ціни співвідношенням попиту та пропозиції. Кембриджська школа широко використовувала поняття ринкової рівноваги — такого стану ринку, коли попит на певний товар дорівнює його пропозиції, тобто існує стала ринкова ціна — ціна рівноваги.
Активно використовуючи частково-рівноважний аналіз і графічний метод дослідження, А. Маршалл уперше поєднав в одній системі координат графіки попиту та пропозиції, що дістали назву "хрест" Маршалла (рис. 1)
.
Крива Д — графік попиту (сіетапсі), відображення закону спадання граничної корисності товару для споживачів; крива S — графік пропозиції (supply), відображення закону зростання граничних витрат для виробників. Рівноважна ціна р і кількість q задовольняють як споживачів (покупців), так і виробників (продавців). За вищою ціною виробники могли б продати більшу кількість товару, але споживачі не куплять цієї кількості, і виробникам доведеться зменшити ціну. Нижча ціна (р2) спонукає споживачів до збільшення покупок, але виробники не відповідають адекватним зростанням кількості вироблюваної продукції, вони збільшать ціну від р2 у напрямі р. Ринкова вартість (цінність) визначається рівновагою попиту та пропозиції, граничної корисності продукту та граничних витрат виробництва.
Згідно з позицією А. Маршалла ідеальною є така картина ринкової взаємодії, коли попит і пропозиція однаково впливають на зміну ціни. Проте характер цієї взаємодії змінюється залежно від тривалості відрізку часу, що розглядається. У межах короткотермінового інтервалу пріоритет отримує попит, тому що пропозиція більш інерційна, потребує впровадження нових виробничих потужностей або нових умов виробництва. Величина пропозиції, таким чином, має постійний характер, а попит перетворюється на вирішальний ціноутворюючий фактор. У межах довготермінового інтервалу роль головної ціноутворюючої сили виконують пропозиція та пов'язані з нею витрати виробництва. Чим довший період, тим сильніший їх вплив порівняно з дією фактора попиту. Причину такого становища в довготривалій перспективі А. Маршалл вбачав у тому, що саме виробництво визначає рух потреб, які потім набирають вигляду граничних корисностей і попиту. Концепція формування ринкових цін була логічною та збалансованою, тому вона суттєво вплинула на подальший розвиток економічної теорії. Ідея про вирішальну роль попиту в короткотерміновому регулюванні цін стала одним з принципів кейнсіанської системи макрорегулювання. Інший висновок — про переважне значення пропозиції в довготерміновій динаміці цін — розвинули теоретики сучасного консерватизму.
Прагнучи поєднати теорію граничної корисності з теорією витрат виробництва, А. Маршалл провів реформу всередині маржиналізму — граничні характеристики почали застосовуватися не тільки для попиту та споживання, а й для пропозиції та виробництва. Було впроваджено поняття граничних витрат — витрат на виробництво останньої одиниці певного товару, які ототожнювалися з мінімальною ціною (ціною пропозиції). У граничних витратах теоретики кембриджської школи бачили суму доходів, які розподіляються між власниками окремих факторів виробництва, а саме: заробітної плати, відсотка на грошовий капітал і підприємницького доходу. При цьому останній поділявся на дві частини: перша розглядалась як компенсація витрат праці підприємця з управління, а друга — як плата за ризик, пов'язаний з невизначеністю ринку.
Попит на певний товар лідер кембриджської школи поставив у залежність від трьох факторів — граничної корисності, ринкової ціни та грошового доходу, який використовується на споживання; вирішальне значення він надавав першому з них. А. Маршалл досліджував проблеми попиту на окремі товард й розробив концепцію еластичності попиту. Рух попиту визначається еластичним щодо ціни, якщо при зміні ціни на 1 % попит на товар змінюється більш як на 1 %.
З ім'ям А. Маршалла пов'язана розробка неокласичної теорії грошей, викладеної в його праці "Гроші, кредит і торгівля" (1923). Основне рівняння цієї теорії виражає потребу у грошах з точки зору використання доходу*:
М = кРУ,
де М — обсяг грошової маси; к — коефіцієнт Маршалла, що визначає частину доходу, яку люди прагнуть залишити в готівковій формі (він обернено пропорційний до швидкості обігу грошей V, тобто к = 1/V); Р — загальний рівень цін на товари; У — обсяг валового національного продукту (ВНП).
З кембриджських реформ почався масовий перехід економістів на шлях вивчення функціональних співвідношень економічних явищ та досліджень конкретних товарних ринків. Ідеї кембриджської школи панували в економічній науці до початку 30-х років XX ст. Наступні кризові потрясіння показали необґрунтованість розрахунку А. Маршалла на високу ефективність ринкового механізму та його здатність забезпечити саморегулювання капіталістичного господарства. Стало зрозумілим, що явища капіталістичного відтворення не можна пояснити тільки мікроекономічно, з позицій ізольованого раціонального суб'єкта.
Головною відмінністю американської школи маржиналізму від розробок австрійської та кембриджської шкіл став аналіз проблем виробництва й розподілу, що спирався на концепцію граничної продуктивності праці й капіталу. Засновником цієї школи був Дж. Б. Кларк, який вніс нові моменти в методологію маржиналізму, передусім ідею про статику й динаміку господарської системи. Під статикою Дж. Б. Кларк розумів певні умови, необхідні й достатні для встановлення рівноваги ринкової системи. На його думку, економіка має не один, а кілька станів рівноваги, тому в будь-який момент може перейти від статичного стану до динамічного. Динаміку вчений уявляв як повільний, безкризовий перехід від одного стану рівноваги до іншого. Таким чином, принципи статики й динаміки, що застосовуються у фізичних дослідженнях, було перенесено на вивчення економічних явищ, які багато в чому є породженням суспільних відносин.
Процеси виробництва й розподілу Дж. Б. Кларк розглядав з позицій маржиналізму, тобто у вигляді діяльності раціональних суб'єктів: робітника, грошового капіталіста та підприємця. Робітник вкладає у виробництво свою працю, розраховуючи на заробітну плату, а власник грошового капіталу сподівається на отримання відсотка. Прибуток підприємця в статичній ситуації дорівнює нулю, і тільки в умовах динамічного розвитку підприємець має додатковий доход.
Лідер американської школи не обмежився новою інтерпретацією теорії факторів виробництва. Він прагнув вирішити реальну проблему, яка має велике значення для окремого підприємства — як визначити найкращу пропорцію між витратами факторів виробництва, що відповідає стану рівноваги? Пошук відповіді потребував упровадження понять граничної продуктивності факторів виробництва на основі законів спадної продуктивності праці й капіталу. Граничну продуктивність Дж. Б. Кларк поставив у залежність від обсягу факторів виробництва. Наприклад, закон спадної продуктивності праці діє так: якщо обсяг грошового капіталу постійний, а кількість робітників збільшується, кожен новий робітник вироблятиме дедалі меншу, спадну кількість продукту. Рано чи пізно черговий робітник стає граничним: він виробляє продукт, ціна якого дорівнює ринковій заробітній платі. Саме його продуктивність Дж. Б. Кларк назвав граничною, а отриманий результат — граничним продуктом. У цьому разі кількість робітників досягла оптимального значення, яке відповідає рівновазі; граничний робітник має стати останнім, хто зайнятий на підприємстві.
Економісти американської школи стверджували, що в кожній виробничій одиниці статичної економіки можливе встановлення оптимального співвідношення витрат виробництва, яке забезпечує мак-симізацію випуску продукції. Це співвідношення, коли гранична продуктивність праці та гранична продуктивність капіталу дорівнюватимуть відповідно ринковим значенням заробітної плати та відсотка.
Основні наслідки промислового перевороту та аграрних реформ в Україні (друга половина XIX - початок XX ст.). Економічні погляди М. Туган – Барановського, І. Вернадського.
Після селянської реформи 1861 р. Російська імперія, в т. ч. й Україна, залишалася аграрною країною. Однак протягом наступних 20 років завершується промисловий переворот, тобто перехід від мануфактури з її ручною працею до машинної індустрії. Україна мала для цього чудові умови, якщо говорити про багатство природних ресурсів. Донбас мав багатющі поклади кам'яного вугілля — головного промислового палива, а Кривбас — залізної руди. В результаті швидко сформувалися два найбільших у Східній Європі і всій Російській імперії центри важкої промисловості — Донецький басейн і Дніпровський промисловий район. Південь став найбільш урбанізованим районом України. Багатство природних сировинних ресурсів, сприятливе географічне положення й економічне законодавство, дешева робоча сила, — все це привернуло до України іноземний капітал (бельгійський, французький, меншою мірою англійський та німецький), що теж дало позитивні наслідки. З часів реформи 1861 р. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів, а залізної руди — у 158 разів! Донбас швидко перегнав Урал за своїм значенням як промислового району, а Криворіжжя та Катеринослав видатний журналіст Василь Гіляровський порівнював з Каліфорнією часів «золотої лихоманки». На початку XX ст. Україна давала вже 70 % загальноімперського видобутку кам'яного вугілля і приблизно половину виплавки чавуну і сталі. За цей же період тільки у Катеринославській та Херсонській губерніях виникло 17 потужних металургійних заводів. Ця територія швидко вкривається особливо густою мережею залізниць. Перша в Наддніпрянській Україні залізниця Одеса — Балта була збудована у 1863—1866 pp. Першою ж в Україні була залізниця Перемишль — Краків (1859) та Перемишль — Львів (1861). Дніпро став потужною артерією промислових та пасажирських потоків, значно збільшилась кількість пароплавів. У 1892 р. від Хрещатика на Поділ у Києві рушив перший в Україні трамвай. Активно будувалися шосейні шляхи.
До початку XX ст. завершилася індустріалізація степової України. Значними промисловими центрами, особливо машинобудування, стали тоді Харків, Катеринослав та Одеса. Остання була на той час найбільшим містом України (400 тис. жителів) і поряд з Херсоном та Миколаєвом стала її морськими воротами. Останнє сприяло поверненню України до Європи, віддаляючи її від Москви та Петербурга, на котрі спрямовував Україну ще Петро І. Все це привело до швидкого розвитку всіх галузей промисловості, активному використанню в ній наукових здобутків.
Водночас змінює свій характер і сільське господарство: зростає врожайність, з'являються нові сорти сільськогосподарських культур, розвиваються товарні відносини. Зменшується роль тваринництва, зате відбувається справжня «цукрова революція» (українські заводи давали тоді 90% загальноімперського виробництва цукру), все більші площі відводились під посіви соняшнику
Соціальні наслідки цих змін були разючими: повним ходом йде формування буржуазії та пролетаріату, відбувається процес розшарування селян, більшість з яких біднішає. Щоправда, на півдні України, і особливо Кубані, це було не так помітно, фермерський шлях розвитку місцевого сільського господарства привів до появи міцного прошарку заможних селян-козаків, рівень життя яких явно перевищував рівень пересічного селянина Наддніпрянщини, де дедалі гостріше відчувалася гальмуюча роль поміщицького землеволодіння. Досить сказати, що найбільшим землевласникам Фальц-Фейнам належало понад 100 тис. десятин землі, великому князю Миколаю Миколайовичу — 76 тис, П. Струкову, Ю. Попову, графам Канкріним — по 60—75 тис. десятин. І це в той час, коли на півдні України понад 19% селян не мали посівної площі.
На рубежі XIX—XX ст. Російська імперія — передусім завдяки інтенсивному промисловому розвитку України — стала однією з найпотужніших великих держав. Вона стає імперіалістичною державою. Про це свідчила, наприклад, висока концентрація виробництва й капіталу, посилення агресивної зовнішньої політики, спрямованої на загарбання нових колоній. В той же час російський імперіалізм був військово-феодальним, оскільки в соціально-економічному та політичному житті держави зберігалося чимало анахронізмів, характерних для феодального ладу (поміщицьке землеволодіння, самодержавний устрій, відсутність конституції та елементарних гарантій прав людини тощо). Були створені перші монополії, які в Російській імперії виникли у формі синдикатів (монополія, у котрій об'єднані підприємства різних власників). Найвідомішими з них були: «Продвагон», «Продуголь», «Продамет». В Україні перший синдикат виник ще наприкінці XIX ст. і об'єднав підприємства цукрової промисловості. Переростання капіталізму в його імперіалістичну стадію призводить до виникнення перших економічних криз. У 1900—1903 pp. Російська імперія, а з нею і Україна, відчула на собі тяжкі наслідки світової економічної кризи, що викликало падіння життєвого рівня трудящих, безробіття. Російський уряд відчув загрозу революції і спробував знайти вихід у невеликій успішній війні за Маньчжурію. Але замість сподіваної перемоги російсько-японська війна 1904—1905 pp. принесла Росії ганебну поразку і не відвернула, а значно наблизила вибух революції.
Серед української наукової еліти найпомітнішою є постать Михайла Туган-Барановського (1865—1919) — видатного українського економіста, історика, міністра фінансів в уряді Центральної Ради. У 1905 р. у роботі "Теоретичні основи марксизму" М. Туган-Барановський, критикуючи теорії трудової вартості, додаткової вартості, зниження середньої норми прибутку К. Маркса, зробив спробу на основі філософії І. Канта про найвищу цінність людської особистості сформулювати етичну основу економічної науки. Критикуючи теорію трудової вартості, він водночас намагався синтезувати її позитивні надбання з концепцією граничної корисності австрійської школи. Він запровадив у науковий обіг поняття "вартість" (витрати на засоби виробництва і праці) і "трудова вартість" (витрати живої праці). Крім того, вчений розмежував категорії "вартість" і "цінність". Цінність має суб'єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об'єктивну (оцінка такої корисності суспільством). У другому разі цінність є ціною. Тому за правильного розуміння теорія граничної корисності, на думку вченого, не заперечує теорії трудової вартості. Більше того, перша є підтвердженням другої і така узгодженість посилюється з поглибленням та підпорядкуванням господарському принципу розподілу народної праці.
У такому контексті твердження про певну залежність цінності, вважав він, від суб'єктивної корисності перетворюється в догму. М. Туган-Барановський заклав лише основу майбутньої цілісної системної теорії, в якій поєднується теорія вартості в її раціональному вигляді та деякі позитивні аспекти концепції граничної корисності, збагачені західними вченими.
Причини економічних криз та циклів М. Туган-Барановський вбачав у диспропорції між інвестиціями і заощадженнями, у невідповідності між темпами розвитку капітальних товарів, тобто засобів виробництва і предметів споживання. Хоча такий висновок високо оцінив Й. Шумпетер, ці суперечності логічніше розглядати як форму вияву обґрунтованої К. Марксом основної суперечності. Розподіл, зокрема розмір заробітної плати, вчений розглядав як результат співвідношення сил найманих робітників і капіталістів та їх боротьби за частку суспільного продукту, акцентуючи лише на соціальних факторах, а економічним фактором вважав зростання продуктивності суспільної праці, яке, у свою чергу, позитивно впливає на загальну продуктивність.Вагомим є внесок М. Туган-Барановського в теорію кооперації, ринків і прибутків, економічних циклів та ін.
Відомим представником української економічної думки в роки реформи був професор Київського університету І. Вернадський (1821-1884).В теоретичних питаннях Вернадський був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ.
Свої економічні погляди Вернадський найповніше виклав, будучи видавцем і редактором журналу "Экономическийуказатель".
Уже в перших своїх працях із політичної економії він ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії, показати дії економічних законів, під якими він розумів "природні закони виробництва", які є вічними й незамінними й не підлягають сваволі влади".
Вернадський писав, що економічні закони проявляються в усій своїй силі скрізь, де існують праця і обмін, тобто товарне капіталістичне виробництво. Інших форм він не визнавав. Характерно, що докапіталістичні форми виробництва він вважав такими, що зовсім не підлягають вивченню власне політичною економією як наукою про цінність, тобто про товарне виробництво.
Вернадський був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію. Він намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими він розумів закони товарного виробництва.
Особливості праці в докапіталістичних господарствах, за Вернадським, полягали в тому, що в них були відсутні будь-які стимули підвищення продуктивності праці, передусім через хижацьке ставлення до неї. У докапіталістичних формаціях панувала монополія на засоби праці і позаекономічний примус. За капіталізму ж праця набуває іншого характеру стосовно засобів виробництва.
Вона перебуває у протиборстві з володіннями. Отже, Вернадський зробив спробу показати відмінності в застосування праці на різних етапах розвитку суспільства, виходячи з основного критерію – "володіння засобами виробництва".
Вернадський у своїх працях розглянув ряд важливих питань політичної економії. Багато уваги приділяв він проблемі змін форм праці. Й це зрозуміло, оскільки навколо неї точилася гостра дискусія.
Вернадський дотримувався тієї точки зору, що праця є "головним ї єдиним джерелом багатства", що вона й визначає відношення людини до предметів і людини до людини. Він також намагався довести різницю між споживною вартістю та вартістю. Остання, за Вернадським, визначається працею, а не споживчими якостями.
Антикріпацькі ідеї в Україні (перша половина XIX ст.) Економічні погляди М. Драгоманова.
Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських заворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.
Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.
Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностайні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).
Представники революційно-демократичного напряму були прихильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямованих на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.
Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних позиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволюційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і переконання поміщиків у необхідності проведення реформ.
Так, антикріпацькі ідеї того часу можна пов’язати з такими прізвищами:
В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків.Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропонує наділити селян землею у вічне користування, виступає за встановлення «межі залежності» селян від поміщиків, заявляє про доцільність заміни панщини грошовим оброком.
А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У вирішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непокоїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького господарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян землею тощо.А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.
Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.
Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками.
Д. Струков намагається з’ясувати умови успішного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв’язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського господарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.
Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до можливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів.
Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.
Європейсько відомий український мислитель та вчений М. П. Драгомановзначну частину свого життя, а саме 19 років, змушений був провести закордоном, у еміграції. На жаль, на батьківщині, розділеній могутнішимидержавами, належного офіційного визнання його як інтелектуала,, прихильника і генератора ліберальних поглядів та ідей – годі було йсподіватися. Та й не дивно: Російська імперія побоювалася вільнодумства.І саме на чужині з’явилисяз-під пера кращі праці Драгоманова – вже зрілого мислителя.
Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Драгоманова займаютьекономічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для суспільства. Але водночас він підкреслював її
антинародну спрямованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала
селянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм
експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», писав М. Драгоманов.
Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов вбачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, «головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.».
На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва М. Драгоманов намагається використати політичну економію. Високо оціюючифундаментальні праці з політичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.
Саме відсутність економічної літератури, зазначав він, негативно позначається на інтелектуальному розвитку молоді. Проте першочерговим
завданням він вважав не переклад Мілля, Маркса, Лассаля, а створення популярного курсу політичної економії, зрозумілого для трудящих мас.
Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його поліпшення. Це,капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його поліпшення. Це, передусім, «освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками».
Крім того, писав він, необхідно домагатися підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.
Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.
Майбутнє суспільство М. Драгоманов зв'язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, «без яких інколи не можна обійтись».
Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф.Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому ґрунті — здійсненні соціально-економічних реформ.
Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики. Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом.
Охарактеризуйте революційно – демократичному та ліберально – народниций напрями в економічній думці України (друга половина XIX - початок XX ст.). Економічні погляди М. Подолінського, П. Червінського, М. Левитського.
Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку у пореформений період було революційне народництво. На відміну від революціонерів-демократів 50-60-тих років, які захищали інтереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступали з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпосництва.
Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і народники Росії, вірили у самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою революції. Народники України організаційно були зв'язані з народницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими та російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів - особливостей форм селянського землеволодіння в Україні та національних факторів.
Перший фактор був пов'язаний з тим, що в Україні не було общинної форми землеволодіння, на відміну від російських губерній. Це зумовило певну різницю теоретичних засад російських та українських народників. Відповідно і соціалістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі. Також слід зазначити, що деякі народницькі гуртки зв'язували питання політичної боротьби саме з різними формами землеволодіння. Вони вбачали, що позитивний кінець політичного перевороту пов'язаний з общинною формою землеволодіння.
Другим фактором, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з іншими політичними угрупуваннями, такими як громадівцями, членами буржуазного національно-визвольного руху (особливо з представниками його лівого, демократичного крила), а також з ліберальними елементами та буржуазною інтелігенцією (особливо народникам подобались її конституційні домагання). Це було пов'язано зі спільними ідеями та цілями цих різних політичних течій та зі спільною їхньою діяльністю: пропаганда на селі і розповсюдження нелегальної літератури.
До революційного-демократичного руху відносились С.А. Подолинський, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші. Слід зазначити, що саме до цієї течії належали представники Західної України, які займалися економічними питаннями.
Результати діяльності революційних народників були невдалими, вони не спромоглися викликати заворушень серед селянства та загальнодержавного повстання проти самодержавства. Боротьба за загальнодемократичні вимоги перетворилась на терористичні акти. Після вбивства царя Олександра І проти революційного народництва розпочалися реакція та репресії.
Сергій Подолинський - видатний вчений, громадський діяч, творець теорії про працю як основного зберігача сонячної енергії. найбільше уваги до Подолинського як науковця привернуло його дослідження про збереження і перетворення сонячної енергії людською працею. Про це дослідження вчений надрукував 6 статей протягом 1880 і 1883 років французькою та німецькою по дві, російською та італійською по одній мовами під назвою «Праця людини та її відношення до розподілу енергії». Цю терію Подолинський називав самостійною, і яка допоможе визначити соціалізм і закони Маркса як необхідний наслідок загального закону збереження енергії, кількість якої повинно безмежно зростати.
У цій праці він розкрив енергетичні відмінності органічної та неорганічної природи, проаналізував співвідношення, що існує між працею людини і розподілом енергії на поверхні Землі, розвинув «учення про енергію, її види, їх взаємне перетворення і про світове розсіювання6, нарешті, подав нове природничо-наукове визначення праці. На основі цих досліджень Подолинський робить такі висновки: праця дає змогу нагромаджувати енергію або зберігати її від розсіювання; найкращий вид корисної праці назване землеробство; праця здатна у десять разів більше зберегти енергію, ніж сама містить. Ці висновки означають, що існують величезні можливості задоволення людських потреб за рахунок зростання енергетичного бюджету Землі. Всупереч Мальтусу, Подолинський наголосив, що збільшення населення планети і підвищення продуктивності праці приведуть до нагромадження енергії, а відтак до прогресу людства. Проте, на думку вченого, капіталізм зумовлює нагромадження енергії, але при цьому відбуваються її витрати (війни, загибель людей, сильна диференціація доходів населення). У першому випуску цієї праці Подолинський визнає соціалізм як найкращий засіб для забезпечення найбільшого нагромадження енергії.
Ці висновки Подолинський надсилає Марксу, щоб той висловив свою думку щодо розробленого питання. Маркс відгукнувся позитивно, але звернувся до Енгельса, якого вважав більш компетентним у цьому питанні. Оцінка Енгельсом висновків Подолинського була неоднозначною. Енгельс зазначав, що позитивом є висновок про здатність праці довше стримувати і довше працювати сонячну енергію, але друг Маркса негативно відгукнувся про спроби довести Подолинським природничу прерогативу соціалізму. Ця неоднозначна оцінка Енгельсом висновків Подолинського призвела до негативної інтерпретації його теорії збоку радянської історіографії та деяких дослідників діяльності нашого вченого. Проте саме зараз відбувається звернення до висунутих сто років тому теорій Подолинського. У 1984 році бельгієць російського походження І. Пригожин у своїй праці «Порядок із хаосу» порушив аналогічні проблеми і дістав такий же самий результат, що й Сергій Андрійович. За це Пригожин отримав Нобелівську премію, а про Подолинського забули.
Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає в Україні у 70-тих роках. Його представники були зв'язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому дрібне виробництво селян та виробників. Велике значення у зміцненні дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації.
Характерна риса ліберальних народників була їхня участь в революційних рухах 70-тих років. Вони проповідували мирні шляхи розвитку, проте були за зміну суспільного устрою. Однак вже наприкінці 70-тих ліберальні народники поривають з революційним рухом, зближуючись із буржуазними лібералами, і починають пропагувати теорію «малих діл», вирішення найближчих проблем.До ліберального народництва відносились П.А. Червинський, земські діячі, статистики, зокрема О. Шлікевич, В. Варзар, О. Русов, а також М.В. Левитський, Т.І. Осадчий та інші.
П.А. Червінський (1849-1931)1 - типовий представник ліберального народництва 70-тих років в Україні. У 1876-1890 роках він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. У своїх працях, як і всі народники в цілому, Червінський обстоює самобутній економічний розвиток Росії. При цьому вчений доводить можливість застосування вчення Маркса для російської дійсності, що більшість заперечувала.
Економіка Росії, на думку Червінського, перебуває в перехідному стані між натуральним (особистим) і товарним виробництвом. Проте він не бачить в Росії розвиток великої промисловості, бо нема пролетаріату, виникнення якого перешкоджає за умов оббеземелення перешкоджає община, яку через це Червінський захищає. Вчений виступає проти капіталістичного розвитку Росії, вважаючи його тут штучним, на відміну від Заходу, де капіталізм має історичне підґрунтя розвитку. Розуміючи переваги великого виробництва над дрібним, майбутнє Росії вчений пов'язує зі новим «своєрідним типом» народного господарства, основою якого має бути община, яка використовує сучасну техніку і зберігає натуральне господарство.
Микола Васильович Левитський (1859-1936) - найбільш відомий представник ліберального народництва в Україні. Будучи студентом юридичного факультету Харківського університету, який закінчив у 1885 році, брав активну участь у гуртку молодих українофілів. Але на початку 90-тих років у нього сформувались остаточно ліберально-народницькі погляди. Ці погляди були по-в'язані з критикою капіталізму, заперечення капіталістичного розвитку Росії. Як доказом цих поглядів використовувалась теорія відтворення Сісмонді. Проте ця критика капіталізму була однобічною і поверховою.
Розглядаючи розвиток капіталізму в Росії як штучне явище, яке Левитський закликав зупинити, у противагу йому він ставить дрібне виробництво і натуральне господарство селян і робітників, яким провіщає велике майбутнє. Свої теорії Левитський захищає на практиці. Він є автором численних проектів розвитку дрібного виробництва, які намагається втілити у життя. Вчений є прихильником створення різних форм кооперацій, сільськогосподарських виставок, надання дешевого кредиту виробникам тощо. Не забуває Левитський і про общину, називаючи її «запорукою майбутнього добробуту», бо вона полегшує перехід до суспільного господарства всієї громади, всього села.
Охаректеризуйте особливості державно – монополістичного розвитку країн Європейської цивілізації на початку XX ст. Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. «Новий курс» Ф. Рузвельта
20-ті рр. ХХ ст. характеризувались досить стійкими темпами економічного розвитку в провідних країнах світу, що дозволило їм зробити значний крок на шляху структурної модернізації виробництва. При цьому найбільш високі показники економічного зростання притаманні США, в історію економіки країни цей період входить за назвою “проспериті”, тобто період процвітання. І хоча США, як і всі країни, що воювали в Першій світовій війні,переживали повоєнну кризу на попередньому етапі, викликану насамперед необхідністю конверсії та переведенням економіки країни на “мирні рейки”, але вже у 1923 р. індекс промислового виробництва у Сполучених Штатах на 42 % перевищував довоєнний рівень. Особливих успіхів досягли такі галузі промисловості, як автомобілебудування, авіаційна, хімічна, гумова, виробництва штучного шовку та радіоапаратури. Цьому сприяли розвиток серійного та масового виробництва, його спеціалізація, типізація та стандартизація.
Успішно впроваджувалися у виробництво потокова та конвеєрна системи, велика увага приділялася раціоналізації процесу праці тощо. Також значними, хоча і менш вражаючими, були досягнення інших країн – Англії, Франції, Італії, Японії та ін.Більшість економістів вважали, що настала епоха “вічного” процвітання, але ж поза їх увагою залишалась низка факторів, як, наприклад, те, що поряд з процвітанням та прискореним розвитком нових галузей у деяких старих – вугільній, текстильній, суднобудівній, сільському господарстві – спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатню інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.
Відродження господарства Німеччини та необхідність виконання рішень Версальської угоди вимагали серйозного реформування економіки країни. Серед перших нагальних завдань найголовнішим стає грошова реформа (1923 р.), в основу якої було покладено ідею припинення інфляції та стабілізації валюти. Проведена реформа дозволила досить швидко впорядкувати бюджет та протягом 1924 р. навіть досягти певного перевищення надходжень над видатками.Найважливішу роль у відбудові німецької промисловості й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. У серпні 1924 р. на Лондонській конференції країн-переможниць була прийнята програма послаблення умов сплати репарацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала назву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924 р.
Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13 % перевищила його. Наприкінці 1928 р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса.У червні 1929 р. цей план замінено новим – планом
Юнга (О. Юнг, президент електротехнічного тресту Моргана, один з авторів плану Дауеса, був призначений головою комітету експертів щодо репараційної проблеми. Запропонований ним проект було прийнято за основу).
План Юнга визначав остаточну суму репарацій – 113,9 млрд. марок та граничний термін її сплати – 57 років, по 2 млрд. марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів були державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою. Проте розгортання світової економічної кризи 1929-1933 рр. фактично відмінило новий репараційний план. Улітку 1931 р. за пропозицією американського президента Г. Гувера проголошується мораторій на щорічну сплату репарацій, а в 1932 р. переглядається й сума (її встановлюють у 3 млрд. марок і надають відстрочку у виплаті на 15 років).Світова економічна криза 1929-1933 рр., відома в історії як “Велика депресія”, охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на декілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX-XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від
кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона мала надзвичайно жорсткий та нищівний характер.
Суперечки про те, що стало причиною кризи, в економічній літературі ведуться й досі. Зовні ця причина – перевиробництво або, як говорять деякі вчені, – “перегрів” економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які необхідно було ліквідувати. До кінця 20-х років ХХ ст. економічна система країн Заходу досягла такої складності, що механізм “незримої руки”, тобто ринкової саморегуляції, перестає діяти на повну силу, і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку, і необхідним стає втручання держави; відсутність же такого втручання спричинить поглиблення
кризи та непередбачувані соціальні наслідки.
Криза розпочалася наприкінці жовтня 1929 р. з краху на Нью-Йоркській біржі. До 1933 р. промислове виробництво в США скоротилося порівняно з 1929 р. на 46 %, при цьому виробництво сталі зменшилося на 76 %, автомобілів – на 81 %; криза боляче вдарила й по
аграрному сектору (пшениці збирали на 36 % менше, кукурудзи – на 45 %). Збанкрутіли десятки тисяч промислових підприємств, більше
5 тис. банків, близько 1 млн. фермерських господарств. Різко знизилася заробітна плата, за рівнем економічного розвитку країну було відкинуто до рівня 1911 р.
Найстрашнішим наслідком кризи стало всезростаюче безробіття: у пік кризи без роботи залишилась четверта частина працездатного населення.
Не менш складно криза проходила в Німеччині, викликавши надзвичайно гостру реакцію та підготувавши ґрунт для приходу до влади. фашистів. До середини 1932 р. (пік кризи) промислове виробництво в Німеччині скоротилося більше ніж на 40 %, причому в суднобудуванні – у 5 разів. Залишилась без роботи майже половина всіх найманих робітників, майже вдвічі скоротилося ремісниче виробництво та дрібна торгівля. Світовий характер кризи зумовив скорочення кредитування промисловості міжнародними фондами, що також погіршило становище в країні. В Англії та Франції криза розпочалася дещо пізніше, та й рівень падіння обсягів виробництва не був таким значним: у Франції – на 30,9 %, в Англії – на 16,2 %. Особливо складний та затяжний харак-тер криза мала в країнах, економічно та політично залежних від світових економічних лідерів.Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначили генеральну лінію політики урядів усіх країн. Спочатку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить
швидко стало очевидним, що доктрина “невтручання” держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не приносить бажаних наслідків.
На початку 30-х років ХХ ст. головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та політичних відносин.
Найбільш яскравою антикризовою політикою стала програма “нового курсу” президента Ф.Д. Рузвельта в США. Теоретичною базою його реформ було вчення англійцяДж.М. Кейнса про необхідність втручання держави в економіку з метою стимулювання інвестицій та пом’якшення криз. Конгрес надав надзвичайні повноваження президенту Ф.Д. Рузвельту в проведенні реформ.
Першою акцією нової адміністрації, яка приступила до виконання своїх обов’язків у лютому 1933 р., було проголошення надзвичайного стану та закриття всіх банків на “банківські канікули” до 5 березня 1933 р., коли був прийнятий Надзвичайний закон про банки. Він містив у собі такі заходи: надання Федеральною резервною системою позик банкам, наділення міністра фінансів правом попереджати масове вилучення вкладів, відкриття після “канікул” лише тих банків, які будуть визнані здоровими.Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф.Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати Закон про відбудову національної промисловості (НІРА) та Закон про регулювання сільського господарства (ААА), прийняті в першій половині 1933 р. Відповідно до закону підприємці повинні були об’єднуватися в союзи, усередині яких діяли так звані “кодекси чесної конкуренції” –
правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та найму та захищали інтереси споживачів.
Досвід реалізації "нового курсу" мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику "дефіцитного фінансування" державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.