Основні риси «чистої» монополії
Фірма – монополіст є єдиним виробником товару і оброблює в собі галузь.
Товар, який виробляє монополія, унікальний в тому плані, що не має близьких замінників - товарів-субститутів.
Єдиний виробник сам визначає ринкову ціну товару та об’єми його продажу.
Для нових фірм повністю закритий вхід в галузь.
Бар’єри для входу в галузь для підтримання монопольної влади:
виключні права від уряду;
патенти, ліцензії та авторські права;
ефект масштабу чи економія від масштабу;
власність на всю пропозицію виробничого фактору;
перевага низьких витрат великого виробництва;
недобросовісна конкуренція.
Монопольна влада
Монополіст регулює ціну так, щоб споживачі придбали весь обсяг товару, який він пропонує, визначаючого при цьому не тільки обсяг його пропозиції, але і його ціну. Таким чином монополіст отримує монопольну владу.
Монопольна влада має такі особливості:
збільшення попиту не обов’язково веде до збільшення кількості товару, що пропонується. Замість цього монопольна фірма відповідає на збільшення попиту збільшенням ціни;
зміна цінової еластичності попиту, що пов’язано з кожною даною ціною, приводить до утворення нової кривої граничного доходу;
монопольна фірма не реагує на ціну як на задану зовні, а сама її визначає.
Показники монопольної влади:
Індекс, який розглядає високий прибуток як ознаку монополії є індекс Лернера.
Спосіб виміру монопольної влади – це визначення величини на яку ціна, що максимізує прибуток, перевищує граничні витрати.
IL=(Pm - MC) / Pm = 1 / Ed
де ІL – лернеровський індекс монопольної влади;
МС – граничні витрати;
Рm – монопольна ціна;
Еd – еластичність попиту на продукцію фірми.
В умовах досконалої конкуренції МС=Р. При цьому ІL=0. Якщо ІL є позитивною величиною (ІL>0) то фірма має монопольну владу. Чим вище ІL тим більше монопольна влада.
Для характеристики монопольної влади використовується показник, визначаючий ступінь концентрації ринку.
Це індекс Герфіндаля – який вимірює концентрацію ринку оцінюючи ринкову частку продажу фірми у відсотках сумуючи ці частки, піднесені до квадрату.
ІH = S12+S22+…+Sn2,
де ІН - індекс Герфіндаля;
S1 – питома вага випуску великої фірми;
S2 - питома вага наступної по величині фірми;
Sn - питома вага найменшої фірми
Для чистої монополії (в галузі діє одна фірма) S1 =100%, то ІН =10000.
Якщо у галузі діє 100 однакових фірм, то S1 =1%, а ІН = S12 *100 =100.
Галузь вважається за галузь високої концентрації, якщо ІН=1800 і більше.
Вибір монополістом ціни й обсягу виробництва
Спадний характер кривої попиту суттєво впливає на розробку моделі поведінки монополіста на ринку при виборі обсягів виробництва.
Ціна реалізації додаткової одиниці продукції для монополіста завжди перевищує додатковий дохід, отриманий від її продажу (граничний дохід).
Якщо в умовах досконалої конкуренції Р=МR, то при монополії Р >МR.
Рис. 10.2. Ціна та грошовий дохід в умовах «чистої» монополії
Р1 = 110 у.од.
Р2 =100 у.од.
Для збільшення обсягу продажу ціна знижається від Р1 до Р2 (110-100) (Q1) (Q2).
При цьому попит виріс від 4 до 6 од. (від Q1 до Q2)
Збитки від зниження ціни:
(Р1 - Р2 )*Q1 = (110-100)*4 =40 у.е.
Звідси прибуток:
(Q2-Q1)*Р2=(6-4)*100 =200
Чистий прибуток: 200-40 =160 у.е.
Цінова стратегія монополіста передбачає взаємозв’язок еластичності попиту по ціні, загального доходу та граничного доходу:
коли попит еластичний (Е >1), зниження ціни призведе до збільшення доходу;
коли попит нееластичний (Е <1), то зниження ціни призведе до зменшення загального доходу;
коли попит з одиничною еластичністю (Е =1), загальний доход максимальний, а грошовий доход дорівнює нулю.
Максимум доходу монополіст досягає при одиничній еластичності попиту (ТR-max).
Виробник, який намагається максимізувати прибуток, буде завжди намагатися уникнути нееластичної ділянки кривої попиту.
Рис. 10.3. Попит, граничний доход та загальний доход в умовах
«чистої» монополії
Збільшення обсягу виробництва можливе тільки до такого рівня, при якому граничний доход дорівнює граничним витратам.
Умови максимізації прибутку для монополії: МR = МС<P
Рис. 10.4. Максимізація економічного прибутку монополістом
Рівновага для монополії настає в точці, де перетинаються криві граничного доходу і граничних витрат (МR = МС).
Монополіст виробляє обсяг продукції Q1 та реалізовує його за ціною Р1.
В порівнянні з конкурентною галуззю монополія, яка максимізуючи прибуток, намагається виробити менший обсяг продукції та встановити більш високу ціну на свій товар. Збитки від монополії зазнаються як збитки для суспільства.
Монополіст перерозподіляє частину доходів споживачів на свою користь, яка дорівнює площі прямокутника Р1АКР2.
Чисті збитки для суспільства від монополії це площа трикутника АВF (їх називають величиною мертвого вантажу монополії, або «мертвими збитками»).
Ціни монопольного ринку вище конкурентних, разом з тим ми повинні пам’ятати, що монополіст прагне до максимізації сукупного прибутку, а не прибутку на одиницю продукції.
Рівновага монополіста в довгостроковому періоді
Монополія, яка максимізує прибуток у довгостроковому періоді збільшує обсяг виробництва до тих пір, поки не буде випускати таку кількість товару, при якій би досягалась рівність МR=LMC (граничного доходу довгострокових граничних витрат).
МR – граничний дохід;
LMC – довгострокові граничні витрати;
LАC – довгострокові середні витрати;
MC - короткострокові граничні витрати;
АС - короткострокові середні витрати.
Утримання монопольної позиції фірмою на протязі тривалого періоду можливо тому, що вільний вхід на ринок відсутній. Якщо монопольна фірма прибуткова, вона може сподіватися на прибутки як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.
У довгостроковому періоді прибутку монополістів загрожує розробка товарів – субститутів. Поступово монополіст може прийти до нульового економічного прибутку. У; цьому стані він досягає довгострокової рівноваги. Максимізація прибутку або мінімізація витрат у довгостроковому інтервалі передбачає обсяг випуску, за якого граничні витрати дорівнюють граничному доходу. Маючи можливість контролювати одночасно і випуск, і ціну, монополія завищує ціни, скорочуючи при цьому обсяги виробництва.
«Макроекономіка»
Дайте характеристику неокласичній моделі економічного зростання Р. Солоу. Сутність “Золотого правила”.
Вирішення проблем економічного зростання передбачає застосування різних моделй економічного зростання.
Неокласична модель економічного зростання – теорія або використовувана модель для пояснення довгострокових напрямів економічного зростання розвинених країн. Ця модель наголошує на можливості нагромадження капіталу, тобто зростання капіталоозброєності праці і технічних змін при поясненні потенційного реального ВВП.
Модель економічного зростання Р.Солоу – неокласична модель економічного зростання, яка була розроблена в 50-60-х рр. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу (рис.12.2).
Рисунок 12.2 – Модель економічного зростання Р.Солоу
Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процес довгострокового зростання національного доходу. Основні передумови та позначення моделі Солоу:
пропозиція товарів описується за допомогою відомої нам виробничої функції: Y = F(К,L), яка характеризується постійним ефектом масштабу виробництва. Це означає, що коли обсяги ресурсів капіталу (К) і робочої сили (L) помножити на довільне додатне число (z), то й обсяг випуску зросте пропорційно цьому множникові: F(z·K,z·L)=z·F(K,L).
Якщо припустити, що z = 1/L, то виробнича функція матиме вигляд:
(
),
або y = f(k), де у – продуктивність праці Y/L, а k – капіталооснащення праці К/L (тут застосовані малі букви для позначення кількісних показників у розрахунку на одного працюючого). В результаті таких перетворень маємо функцію з двома змінними (у та k), хоча третя змінна (L) і залишається залученою до аналізу;
виробнича функція є нелінійною, у = f(k), і характеризується спадною граничною продуктивністю капіталу (МРК), тобто при зростанні показника k графік виробничої функції стає все пологішим, а тому кожна наступна додаткова одиниця капіталу виробляє менше продукту в порівнянні з попередньою. Іншими словами, накопичення капіталу не завжди має сенс: може настати момент, коли додатковий капітал не сприятиме зростанню обсягів випуску;
сукупний попит задається через характеристики споживання (с) та інвестицій (i) в розрахунку на одиницю праці: у=с+і, де с=С/L, а і=І/L. Враховуючи, що споживання є пропорційним до доходу і залежить від норми заощадження (s), тобто с=(1-s)·у, отримаємо y = (1-s)·y+і. Звідки: і=s·у Ю і=sЧf(k). В умовах рівноваги інвестиції дорівнюють заощадженням і є пропорційними до доходу. Чим більший показник k, тим більшим буде обсяг виробництва f(k) і тим більшими будуть інвестиції і.
“Золоте правило” Р.Солоу полягає в тому, що при визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С). (Золоте правило( виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації – s ):
МРК = s.
Вивченню та виправленню зазначених недоліків і обмежень моделі Солоу присвячена сучасна теорія економічного зростання, яка почала розвиватися на початку 70-х рр. і побудована на емпіричному аналізі факторів економічного зростання.
Одним з її напрямків є теорія ендогенного зростання, яка пов'язує процес зростання з усіма можливими якісними й кількісними факторами: ресурсними, інституційними, міжнародними тощо. Прикладами таких факторів є: частка робочої сили з початковою чи середньою освітою (характеристика якості трудових ресурсів), частка військових витрат у ВВП (характеристика структури розподілу ресурсів), середньодушове споживання алкоголю (як характеристика трудової та соціальної мотивації), кількість військових конфліктів (як характеристика суспільної та політичної стабільності) тощо. Такі моделі враховують інвестиції в людський капітал, наукові дослідження і дають змогу описати динаміку зміни технології, замість того щоб задавати її екзогенно. Проте формальний опис ендогенних моделей зростання є досить складним.
При побудові таких моделей звичайно користуються лінійною регресією. За базу даних беруться перехресні вибірки для різних країн світу. Так, наприклад, Р. Левін і Д. Рене (1992р.) та Р. Баро і Й.-Х. Лі (1994р.) за результатами проведеного емпіричного дослідження вказують на такі фактори зростання :
початковий рівень доходу на душу населення (чим нижчим він є, тим більше можливостей для зростання з використанням вже існуючих у світі технологій та форм організації виробництва);
середній темп приросту населення (коли темпи приросту населення дуже високі, то менша величина середнього доходу на душу населення);
частка робочої сили, яка має середню та вищу освіту (характеризує якісний склад трудових ресурсів);
частка інвестицій у ВВП (тісний прямий кореляційний зв'язок);
очікувана середня тривалість життя людини (характеризує якісний склад трудових ресурсів);
частка державних витрат у ВВП (без витрат на оборону та освіту);
різні показники соціальної і політичної нестабільності (наприклад, кількість збройних конфліктів);
нерівність у розподілі доходів.