4.2. Етапи формування світової валютної системи

Становлення світової валютної системи наприкінці XIX – початку XX 112н..було обумовлене бурхливим розвитком капіталізму й інтернаціоналізацією господарської діяльності, розвитком міжнародних економічних відносин і в першу чергу – міжнародної торгівлі. При експорті й імпорті різноманітних товарів і послуг виникла необхідність визначати валютний курс. У компаній світу з’являлись значні проблеми з переказуванням навіть невеликих сум грошей з однієї країни до іншої. Міжнародний валютний обмін суп­113н.113113113прокат складні процедури, на дотримання яких витрачався значний час. Створений Австро-німецький валютний союз (1857–1866 pp.) на основі договору між Австрією і членами німецького мит­ного союзу щодо постійного обмінно­го курсу валют і загальної одиниці обліку, мав формальний характер, оскільки не сприяв реальній інтеграції грошових і банків­113н.113113систем, національні валюти країн при цьому не заміщувались єди­ною грошовою одиницею. Війна між Авст­рією і Прусією 1866 р. стала причиною розпаду цього об’єднання.

Роль міжнародних платіжних систем принципово змінилася, починаючи з 1867 р., коли вони фактично отримали статус найважливіших стратегічних інструментів світової політики, що і стало початком формування світової валютної системи.

На рис. 4.1 подано схематичне зображення еволюції валют­них систем.

Рисунок 4.1 – Схематичне зображення еволюції валютних систем

Перша світова валютна система стихійно сформувалася в XIX 113н.. після промислової революції. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., що визнала золото єдиною формою світових грошейі мала своїм наслідком Франко-прусську війну 1870–1871 рр.

Перехід від срібного стандарту, заснованого на срібному стандарті французького франка, до золотого стандарту (золотого монометалізму) був пов’язаний з примусовою відмовою від функціонування в Європі з 1865 р. Латинського платіжного союзу, в який входили Франція, Бельгія, Італія, Швейцарія, Папська область і Греція – на противагу Німеччині і Голландії.

Перемога Бісмарка над своїм боржником, Францією, привела до створення Другого Німецького рейху, коронації кайзером (114н.114114114прором) Вільгельма I Гогенцоллерна. У Франції ж разом з падінням срібного франка впала імперія Наполеона III. Республіка, яка з’явилася після поразки Паризької комуни (1871 р.), заплатила Німеччині в перерахунку за номіналом на золотий стандарт величезну контрибуцію за свої борги по знеціненому монетному сріблу Латинського платіжного союзу. Золота німецька марка стала третьою, після фунта Великобританії і долара США, провідною світовою і європейською валютою, яка витіснила із обігу знецінену до того моменту срібну французьку валюту.

Паризька валютна система характеризувалася наступними принципами:

• в її основу був покладений золотомонетний стандарт;

• кожна з національних валют мала золотий зміст. Відповідно до золотого змісту встановлювалися золоті паритети. Будь-яку валюту можна було вільно конвертувати в золото;

• встановився режим вільно плаваючих валютних курсів з урахуванням ринкового попиту і пропозиції, обмежений “золотими точками”: якщо ринковий курс валюти виявлявся нижчим за паритет, заснований на золотому підкріпленні, то за зовнішніми зобов’язаннями вигідно було платити золотом.

Для нормального функціонування валютної системи, заснованої на золотомонетному стандарті, необхідна наявність золотих запасів у кожної з країн, що входять до системи, а також достатня кількість золотих грошей в обігу. Початкова обмеженість загальносвітових запасів золота зумовила неминучість кризи і подальшої зміни валютної системи. Золотий стандарт відігравав певною мірою роль стихійного регулятора виробництва, зовнішньоекономічних зв’язків, грошового обігу, платіжних балансів, міжнародних розрахунків. Основна частина міжнародних розрахунків здійснювалася за допомогою тратт (переказних векселів), виписаних у якій-небудь національній валюті. Однак такою валютою виступав головним чином англійський фунт 114н.114114114пргів, золото ж використовувалося для покриттяпасивного сальдо міжнародних розрахунків країни. Країни з дефіцитним платіжним балансом вимушені були проводити 115н.115115115прока політику– обмежувати грошову масу в обігу, щоб перешкоджати відтоку золота з країни. Виняток становила Великобританія, оскільки її валюта де-факто була резервною (у 1913 р. 80 % всіх міжнародних розрахунків здійснювалися у фунтах стерлінгів). Проте з кінця XIX 115н..спостерігалася тенденція до скорочення золота в грошовій масі, знижуючи загальну стійкість системи (у США, Франції, Великобританії з 28 % у 1872 р. до 10 % у 1913 р.) і в офіційних резервах (з 94 % у 1880 р. до 80 % у 1913 р.).

Росія, не бажаючи більш залишатися осторонь індустріальної Європи, відмовилася від срібного стандарту свого рубля лише 33 року по тому і перейшла на золотий (золотомонетний) у період з 1895 по 1899 р. зусиллями міністра фінансів графа С. Ю. Вітте і голови уряду П. А. Столипіна. Політичні наслідки цього переходу не були добре прораховані. Індустріальний розквіт поєднувався із занепадом сільського господарства, яке спеціалізувалося на експорті зерна до Європи, а після відміни срібного стандарту рубля зійшло нанівець. Надалі уряд, що прийшов до влади після Жовтневої революції 1917 р., відмовився платити за царськими міжнародними боргами, залишивши Росію поза клубом світових держав.

Поступово золотомонетний стандарт вичерпав себе, оскільки не відповідав ні масштабам господарських зв’язків того часу, ні умовам, необхідним для подальшого розвитку економіки. Політичні суперечності, закладені в Паризькій валютній системі, зокрема те, що США і Великобританія не допустили Німеччину в клуб світових держав 115н.дустріального суспільства, призвели до Першої світової війни 1914-1918 рр., яка прискорила кризу світової валютної системи. З початком війни центральнібанки держав-учасниць системи призупинили розмін банкнот на золото і збільшили їх емісію для покриття військових витрат, що, в свою чергу, спровокувало гіперінфляцію і хаос валютних відносин. До 1920 р. курс фунта стерлінгів відносно долара США знизився на 1/3, французького франка та італійської ліри – на 2/3, німецької марки – на 96 %. Безпосередньою причиною валютної кризи стала військова і повоєнна розруха.

Але з часом вихід був знайдений. Переможці в Першій світовій війні – США, Франція і Великобританія – у 1922 р. зібралися в Генуї на Міжнародній економічній конференції і визначили принципи другої світової валютної системи, в основу якої був покладений 115н.115115115провізний стандарт, сформований на золоті і провідних валютах, конвертованих у золото. Девізами почали називати засоби віноземній валюті, що призначалися для міжнародних розрахунків і були прирівняні до золота. Новий пристрій світової валютної системи юридично закріплювався міждержавною угодою.

Генуезька валютна система базувалася на наступних принципах:

• її основу складали золото і девізи – іноземні валюти. Національні гроші почали використовуватися як міжнародні платіжні і резервні засоби, що знімало обмеження, пов’язані із застосуванням золотомонетного стандарту, але водночас ставило світову валютну систему в залежність від стану провідних національних економік (проте в період між двома світовими війнами статус резервної не був офіційно закріплений за жодною з валют, а фунт стерлінгів і долар США боролися за лідерство в цій сфері);

• зберігалися золоті паритети. Конвертованість валют у золото могла здійснюватися як безпосередньо (валюти США, Франції, Великобританії), так і опосередковано, через іноземні валюти;

• був відновлений режим вільно плаваючих валютних курсів;

• валютне регулювання стало новим елементом світової фінансової системи і здійснювалося у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій і нарад. Спроби регулювати валютні відносини, в першу чергу – валютні курси, фактично означали визнання неефективності теорії ринкової рівноваги у сфері зовнішньоекономічних зв’язків і міжнародних розрахунків.

Країни-переможниці отримали для себе вирішальні односторонні політичні переваги перед рештою валют світу. Могутня довоєнна німецька золота марка була знецінена і витіснена з ринку провідних світових валют. Під впливом закону нерівномірності розвитку внаслідок першої світової війни валютно-фінансовий центр перемістився з Західної Європи до США. Це було зумовлено рядом причин:

• значно виріс валютно-економічний потенціал США. Нью-Йорк перетворився у світовий фінансовий центр, збільшився експорт капіталу. США стали головним торговим партнером більшості країн;

• США перетворилися з боржника на кредитора. Заборгованість США в 1913 р. досягала 7 млрд 116н.116., а вимоги – 2 млрд116н.116.; до 1926 р. зовнішній борг США зменшився більш ніж удвічі, а вимоги до інших країн зросли в 6 разів (до 12 млрд116н.116.);

• відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1914–1921 рр. чистий приплив золота до США (в основному з Європи) склав 2,3 млрд 117н.117.; у 1924 р. 46 % золотих запасів капіталістичних країн виявилися зосередженими в США (у 1914 р. – 23 %);

• США були майже єдиною країною, що зберегла золотомонетний стандарт, і курс долара до західноєвропейських валют підвищився на 10–90 %.

Переміщення основного світового валютно-фінансового центру із Західної Європи в США повинно було знайти своє віддзеркалення в устрої світової валютної системи. Сполучені Штати прагнули до затвердження гегемонії долара в міжнародних розрахунках (проте отримали статус резервної валюти лише після Другої світової війни), що призвело до гострого суперництва між доларом і фунтом стерлінгів. Нова валютна система принесла відносну валютну стабільність у світових торговельно-фінансових відносинах, але одночасно створила передумови для тривалих валютних воєн і численних девальвацій, що і спричинило економічний і фінансо­вий розлад.

Стабільність валютної системи була остаточно підірвана світовою економічною кризою. Велика депресія 1929–1933 рр. послабила позиції американського долара. Валютні кризи вражали то одні, то інші країни, внаслідок чого відбулося збільшення дефіциту державних бюджетів, девальвації, відтік золота. Міжнародний кредит, особливо довгостроковий, був паралізований у результаті масового банкрутства іноземних боржників, включаючи 25 держав (Німеччина, Австрія, Туреччина та 117н..), які призупинили зовнішні платежі. Утворилася маса “гарячих” грошей – грошових капіталів, що стихійно переміщувалися з однієї країни в іншу в пошуках одержання спекулятивного надприбутку. Валютні протиріччя загострили суперечності світового117н.117117117дарства й посилили суперництво на світовому ринку. Світова валютна криза тривала до 1936 року.

Етапи світової валютної кризи

Перший етап (1929–1930 рр.) ознаменувався знеціненням валют аграрних і колоніальних країн, тому що різко скоротився попит на сировину на світовому ринку і ціни на нього зменшились на 50–70 %. Оскільки їх мізерні валютні резерви не покривали дефіциту платіжного балансу, курс валют цих країн знизився на 25–54 % (в Австралії, Аргентині, на 80 % – у Мексиці).

На другому етапі (середина 1931 р.) слабкою ланкою у світовій валютній системі виявилися Німеччина й Австрія. Німеччина запровадила валютні обмеження, припинила платежі за зовнішніми боргами і розмін марки на золото. Фактично в країні був скасований золотий стандарт, а офіційний курс марки заморожений на рівні 1924 року. Німеччина стала на шлях автаркії.

Третій етап ознаменувався скасуванням золотого стандарту у Великобританії восени 1931 р., коли світова економічна криза досягла апогею. Безпосередньою причиною стало погіршення стану платіжного балансу та зменшення офіційних золотих резервів країни, у зв’язку з різким скороченням експорту товарів і прибутків від операцій з послугами. 21 вересня 1931 р. був припинений розмін фунта стерлінгів на золоті злитки, а курс його знижений на 30,5 %. Одночасно проведена девальвація валют країн Британської співдружності націй (крім Канади) і скандинавських країн, що мали з Великобританією тісні торгові зв’язки. На відміну від Німеччини, у Великобританії не впроваджувалися валютні обмеження. Великобританія виграла від девальвації за рахунок використання англійськими експортерами валютного демпінгу.

На четвертому етапі валютної кризи, в квітні 1933 р., був скасований золотомонетний стандарт у США. Головною причиною такого рішення стало значне і нерівномірне падіння цін (оптових – на 40 %, у тому числі на сировину – на 55, пшеницю – на 75, роздрібних – на 20 %), що викликало масові банкрутства. Банкрутство 10 тисяч банків (40 % загальної кількості банків країни) підірвало грошово-кредитну систему США і призвело до скасування розміну доларових банкнот на золоті монети. З метою підвищення конкурентоздатності національних корпорацій США проводили політику зниження курсу долара. До січня 1934 р. долар знецінився відносно золота на 40 % (в порівнянні з 1929 р.) і був девальвований на 41 %, а офіційна ціна золота підвищилася з 20,67 до 35 дол. За тройську унцію. США взяли на себе зобов’язання обмінювати долари на золото за цією ціною для іноземних центральних банків з метою зміцнення міжнародних позицій своєї валюти. Девальвація долара стимулювала експорт США, але меншою мірою в порівнянні з Великобританією, тому що в умовах економічної депресії товарні ціни в країні підвищилися в 1933–1935 рр. на 20 %.

На п’ятому етапі, восени 1936 р., в епіцентрі валютної кризи опинилася Франція, яка довше за інші країни підтримувала золотий стандарт. Світова економічна криза охопила Францію останньою, і вона продовжувала обмінювати фунти стерлінгів і долари на золото. Спираючись на збільшений золотий запас (83 млрд фр. Франків в 1932 р. проти 29 млрд в червні 1929 р.), Франція очолила золотий блок з метою збереження золотого стандарту. Економічна криза викликала пасивність платіжного балансу, збільшення дефіциту державного бюджету, відтік золота з країни. У 1929–1936 рр. експорт Франції скоротився в 4 рази при зменшенні світового експорту в цілому на 36 %. З 1 жовтня 1936 р. Франція призупинила розмін банкнот на золоті злитки, а франк був девальвований на 25 %. Оскільки золотий зміст французької валюти не було зафіксовано, а до 1937 р. були лише встановлені межі коливань (0,038–0,044 г чистого золота), з’явилося поняття “блукаючий франк”. Незважаючи на девальвацію, французький експорт скорочувався, тому що валютна і торгова війни обмежили можливості валютного демпінгу для експортерів.

Внаслідок кризових явищ Генуезька валютна система втратила еластичність і стабільність. У внутрішньому обороті країни призупинився розмін банкнот на золото. Збереглася тільки зовнішня конвертованість валют у золото за угодою центральних банків США, Великобританії і Франції. Ще одним потрясінням для світової валютної системи стала економічна криза 1937 р., яка викликала нову хвилю знецінення валют. На початок Другої світової війни не залишилося жодної стійкої валюти.

У період світової війни валютні обмеження застосовували практично всі країни. Заморожені офіційні курси валют практично не змінювалися, хоча купівельна спроможність грошей в умовах інфляції постійно знижувалася. Знову зросла роль золота як світового резервного і платіжного засобу. Військові, стратегічні товари можна було придбати тільки в обмін на золото. Війна ще більше поглибила кризу Генуезької валютної системи.

Пошуки виходу з валютної кризи почалися в роки війни англійськими і американськими фахівцями. Експерти, що брали участь у створенні проекту нової валютної системи, прагнули розробити принципи валютної системи, здатної забезпечити економічне зростання і обмежити негативні соціально-економічні наслідки криз. В результаті були підготовлені проекти Г. Д. Уайта (США) і Дж. М. Кейнса (Великобританія), засновані на наступних загальних принципах:

• вільна торгівля і рух капіталу;

• урівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси;

• 119н.119119119прокат119119і стандарт;

• створення міжнародної організації для спостереження за функціонуванням світової валютної системи, для взаємної співпраці і покриття дефіциту платіжного балансу.

Згодом за основу був узятий американський варіант, і третя світова валютна система отримала оформлення на валютно-фінансовій конференції ООН в Бреттон-Вудсі в 1944 р. Прийнятий на конференції Статут Міжнародного валютного фонду (IMF – International Monetary Fund, МВФ) визначив такі принципи Бреттон-Вудської валютної системи:

1. Введення 120н.120120120прокат120120ію стандарту, заснованого на золоті і двох резервних валютах– доларі США і фунті стерлінгів.

2. Бреттон-Вудська угода передбачала чотири форми 120н.120120120пртання золота:

• були збережені золоті паритети валют і введена їх фіксація в МВФ;

• золото залишалося міжнародним платіжним і резервним засобом;

• США прирівняли долар до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти;

• казначейство США продовжувало розмінювати долар на золото іноземним центральним банкам за офіційною ціною, виходячи із золотого змісту долара.

3. Курсове співвідношення валют і їх конвертованість почали встановлюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених в доларах. Для девальвації більш ніж на 10 % був потрібний дозвіл МВФ. Межі відхилення ринкового курсу від паритету були встановлені в 1 % за Статутом МВФ і 0,75 % – за Європейською валютною угодою. Дотримання меж коливань курсів входило в завдання центральних банків відповідних країн, для чого вони були зобов’язані проводити доларові інтервенції.

4. Створення міжнародних валютно-кредитних організацій – Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку (IBRD – International Bank for Reconstruction and Development, МБРР). Основними завданнями МВФ стали надання кредитів в іноземній валюті для покриття дефіциту платіжних балансів в цілях підтримки нестабільних валют, контроль за дотриманням принципів світової валютної системи і забезпечення валютної співпраці країн.

У перспективі передбачалися введення взаємного обігу валют і поступова відміна валютних обмежень, для чого був потрібний дозвіл МВФ.

Таким чином, долар США і фунт стерлінгів Великобританії отримали вирішальні політичні переваги на післявоєнному ринку і застосовувалися як резервні валюти. Рубль СРСР міг би теж стати світовою резервною валютою, що спочатку і було заплановано, оскільки СРСР входив до числа країн-переможниць. Проте цей унікальний історичний шанс не був використаний з ідеологічних міркувань. Таке рішення стабілізувало б статус-кво в світі, але Сталін, сповідуючи ідеологію світової пролетарської революції, прагнув до світового панування. СРСР не став учасником Бреттон-Вудської світової валютної системи, відмовився платити за своїми міжнародними боргами по ленд-лізу.

США і Великобританія вже в другий раз не пустили Німеччину (тепер уже у формі Третього Німецького рейху) в клуб світових держав, а Росія (спочатку царська, а потім радянська), яка з різних причин порушувала закон пріоритету світової валютної системи в зовнішній політиці, не зуміла скористатися роллю повноцінної світової держави, не дивлячись на прямі запрошення і очевидні реальні можливості.

Провідне положення США у світовій економіці після закінчення війни знайшло своє віддзеркалення в затвердженні доларового стандарту. Долар – єдина валюта, конвертована в золото, став базою валютних паритетів, переважаючим засобом міжнародних розрахунків, валютою інтервенції і резервних активів. Фактично він виконував ту ж роль, що і золото у валютній системі, заснованій на золотомонетному стандарті. США згодом використовували статус долара як резервної валюти для покриття дефіциту свого платіжного балансу. Економічна перевага США і слабкість їх конкурентів, що виражалася в дефіциті платіжних балансів, особливо з США, а також в недоліку золотовалютних резервів, викликали загальний попит на долари і породили “доларовий голод”, що привело до безлічі валютних обмежень в більшості країн.

Офіційні валютні курси носили штучний характер. Нестійкість економіки, кризи платіжних балансів і посилення інфляції привели до зниження курсів валют до долара в результаті численних девальвацій. В той же час низькі курси національних валют країн Західної Європи і Японії були необхідні для заохочення експорту і відновлення зруйнованих війною економік, у зв’язку з чим Бреттон-Вудська валютна система протягом чверті століття сприяла зростанню світової торгівлі і виробництва. Проте накопичувалися суперечності, що стали причиною її кризи і руйнування. Долар поступово втрачав монопольне положення у валютних відносинах, а марка ФРН, швейцарський франк і японська єна почали широко використовуватися як міжнародний платіжний і резервний засіб. Зникла характерна для повоєнних років економічна і валютна залежність Західної Європи від США. Сформувалися три світові валютні центри: США, ЄЕС (EEC – European Economic Community, або the Common Market – Європейське економічне співтовариство, або Спільний ринок) і Японія. Одночасно відбулося величезне збільшення короткострокової зовнішньої заборгованості США у вигляді доларових накопичень іноземних банків – “доларовий голод” змінився “доларовим перенасиченням”.

В кінці 60-х років наступила криза Бреттон-Вудської валютної системи, суть якої полягала в суперечності між інтернаціональним і глобальним характером міжнародних економічних відносин і використанням для їх здійснення національних валют, схильних до знецінення (переважно долара).

Політичні суперечності Бреттон-Вудської світової валютної системи виявилися повною мірою в 1967 р., коли Франція пішла на загострення відносин з США, обміняла накопичені 4,704 млрд 122н.122. На золото (4,2 тис. т), ставши другою після США державою за розмірами накопичених золотих резервів, і ввела власнийвільно конвертований золотий франк. За Францією на такі дії пішла і ФРН, яка ввела золоту марку (цього разу – не розв’язуючи чергову світову війну в Європі). Це призвело до краху Бреттон-Вудської світової валютної системи на початку 70-х 122н.., оскільки золоті запаси США підійшли до критичної нижньої межі (14 млрд122н.122., що відповідало 12,5 тис. т золота), і вільний розмін доларів на золото був припинений адміністрацією президента США Р. Ніксона.

Конфлікт між США, Францією і ФРН усередині НАТО (North Atlantic Treaty Organization – Північноатлантичний Союз) посилив політичну напруженість і закінчився переїздом штаб-квартири НАТО з Парижа до Брюсселя, ледве не закінчившись військовими діями між союзниками НАТО в Європі.

Причинами валютної кризи стали наступні обставини:

• економіки різних країн з 1969 р. були охоплені світовою циклічною кризою;

• валютна система, заснована переважно на одній національній валюті – доларі, прийшла в суперечність з реаліями світового господарства. У міру ослаблення економічних позицій США збільшувалося покриття дефіциту платіжного балансу країни національною валютою, що призводило до зростання зовнішнього боргу. В результаті короткострокова заборгованість США зросла за 1949–1971 рр. у 8,5 раза, а офіційні золоті резерви скоротилися в 2,4 раза. У результаті стійкість основної резервної валюти виявилася підірваною. Положення ускладнювалося наполегливою відмовою США до 1971 р. девальвувати свою валюту, а режим фіксованих паритетів і курсів посилював курсові перекоси;

• ринок євродоларів, який спочатку підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, на початку 70-х років став джерелом “гарячих” грошей, які загострювали валютну кризу;

• посилення інфляції і відмінності в її темпах в різних країнах негативно впливали на динаміку курсів валют і створювали умови для курсових перекосів;

• хронічний дефіцит платіжних балансів одних країн і активне сальдо інших підсилювали різкі коливання валют у відповідних напрямах;

• дезорганізуючу роль відіграли і міжнародні корпорації, які володіли величезними активами в різних валютах і постійно брали участь у валютних спекуляціях.

Своєї кульмінації криза Бреттон-Вудської системи досягла навесні і влітку 1971 р., коли в кризі опинилася американська валюта. Долар США в масовому порядку конвертувався в золото і стійкі валюти. Безконтрольно кочівні євродолари наповнили валютні ринки Західної Європи і Японії, центральні банки скуповували їх для підтримки курсів у встановлених МВФ межах. Криза долара викликала, особливо з боку Франції, політичні виступи проти валютної політики США. Заходи, розроблені для порятунку Бреттон-Вудської системи, не дали бажаного результату. Введення “золотого ембарго” і додаткового 10 %-го імпортного мита фактично було початком торгової і валютної воєн. Пошуки виходу з кризи завершилися висновком 18 грудня 1971 р. Вашингтонської угоди, яка передбачала:

• девальвацію долара на 7,89 %, підвищення офіційної ціни золота на 8,57 %;

• ревальвацію ряду валют;

• відміну 10 %-го митного збору в США;

• розширення меж коливань валютних курсів до 2,25 % і встановлення центральних курсів замість паритетів.

Вашингтонська угода тимчасово згладила суперечності, але не усунула причини їх появи. У лютому-березні 1973 р. валютна криза знов охопила долар. 12 лютого була проведена повторна його 123н.123123123вація на 10 %, а також підвищена офіційна ціна золота на 11,15 %– до 42,22 дол. За унцію. Масові продажі доларів спричинили закриття провідних валютних ринків з 2 по 19 березня, після чого був здійснений перехід до плаваючих валютних курсів. Шість країн ЄЕС відмінили зовнішні межі коливань курсів своїх валют до долара та інших валют, що створило своєрідну європейську валютну зону на противагу долару.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи породила велику кількість проектів валютної реформи – від створення колективної резервної одиниці, випуску світової валюти, забезпеченої золотом і товарами, до повернення до золотого стандарту. Золотодевізний стандарт був вигідний Європі, але став невигідним для США: золотом в злитках було забезпечено до того моменту не більше 20 % доларів, що знаходилися в обігу за кордоном, і США його практично відмінили (демонетизували золото).

У 1972–1974 рр. “Комітетом двадцяти” МВФ було підготовлено проект реформи світової валютної системи, який був втілений в Угоді країн-членів МВФ в Кінгстоні (Ямайка) в січні 1976 р., і ратифікований в квітні 1978 р. За цих умов і була сформована четверта світова валютна система – Ямайська.

Основні принципи організації валютних відносин згідно з Ямайською валютною системою:

• ліквідовано 124н.124124124прокат124124і стандарт і введено стандарт СПЗ (SDR – Special Drawing Rights, спеціальні права запозичення). Ця валюта стала елементом у структурі міжнародної ліквідності;

• юридично завершилася демонетиризація золота: скасовані його офіційна ціна, золоті паритети, припинений розмін доларів на золото;

• країни отримали право вибору будь-якого режиму валютного курсу: фіксованого, плаваючого або їх змішаного варіанта;

• права МВФ по нагляду за валютними курсами розширені і перед МВФ була поставлена ціль підсилити міждержавне валютне регулювання.

Нова міжнародна розрахункова одиниця СПЗ, заснована на кошику ключових світових валют, не змогла стати “справжніми” світовими грошима. Цьому перешкоджали проблеми, пов’язані з питаннями її емісії, розподілу і забезпечення, з методом визначення курсу і сфери використання. Початкова обмеженість застосування СПЗ і складний механізм емісії були причиною постійного зниження її значення і частки в міжнародних розрахунках і резервах. Важливою проблемою СПЗ є їх забезпечення, оскільки на відміну від золота, вони позбавлені власної вартості. Спочатку (з 1970 р.) одиниця СПЗ прирівнювалася до 0,888671 г золота, що відповідало золотому вмісту долара того періоду. Звідси їх первинна назва – “паперове золото”. Тому умовна вартість СПЗ залежала від зміни ціни золота. З 1 липня 1974 р. у зв’язку з переходом до плаваючих курсів валют було відмінено золотий вміст СПЗ, оскільки прив’язка до золота ускладнювала їх використання в розрахунках між центральними банками, бо золото оцінювалося за нереально заниженою офіційною ціною. З 1 липня 1974 р. курс СПЗ визначався на основі валютного кошика – середньозваженого курсу спочатку 16 валют країн, зовнішня торгівля яких складала не менше 1 % світової торгівлі. З 1 липня 1978 р. склад валютного кошика був скоректований з урахуванням посилення валют нафтовидобувних країн (ОПЕК). З січня 1981 р. валютний кошик скоротився до 5 валют. Серед них – долар США, марка ФРН, японська єна, французький франк, фунт стерлінгів. З 1999 р. марка ФРН і французький франк замінені на євро. Йдеться про валюти країн, що мають найбільший обсяг експорту товарів і послуг і частку в офіційних резервах країн – членів МВФ. Склад і частка валют у кошику СПЗ міняються кожні 5 років. МВФ щодня визначає вартість СПЗ в доларах з урахуванням зміни його плаваючого курсу. Валютний кошик додав певну стабільність СПЗ в порівнянні з національними валютами. Але всупереч задуму, СПЗ не стали еталоном вартості, головним міжнародним резервним і платіжним засобом. Практика їх використання не відповідає цілям, зареєстрованим у зміненому в 1978 р. Статуті МВФ. СПЗ в основному застосовуються в операціях МВФ як коефіцієнт перерахунку національних валют, масштаб валютних порівнянь; квоти, кредити, доходи і витрати виражені в цій рахунковій валютній одиниці.

Зміцнення валютно-економічних позицій країн-членів ЄС і Японії привело до поступового переходу від стандарту СПЗ до багатовалютного стандарту на основі валют п’яти провідних країн світу – долара США, фунта стерлінгів, марки ФРН, японської єни, швейцарського франка.

Формально монопольне положення долара як резервної валюти було підірвано в результаті Ямайської валютної реформи, але позбавлений цього статусу долар фактично залишився провідним 125н.125125125проним платіжним і резервним засобом, що зумовлено більш міцним економічним, науково-технічним і військовим потенціалом США в порівнянні з іншими країнами, їх величезними закордонними інвестиціями. Зарубіжні підприємства американських монополій випускають більше продукції, ніж будь-яка західноєвропейська країна або Японія. Це визначає панівну роль США в міжнародних економічних відносинах, зокрема валютно-кредитних і фінансових.

Введення плаваючих валютних курсів не змогло забезпечити їх стабільність, не дивлячись на великі витрати на валютні інтервенції. Цей режим усунув процес накопичення курсових перекосів, характерний для фіксованих валютних курсів, але не дозволив досягти вирівнювання платіжних балансів, покінчити з раптовим переміщенням “гарячих” грошей і валютними спекуляціями. В умовах вільного переміщення капіталів самопосилювались процеси коливання валютних курсів. Тиск величезної маси грошей, використовуваних для інвестицій (як правило, портфельних) в різні регіони світу, приводив до “розгойдування” курсів національних валют, при якому валюти спочатку різко зміцнювалися, а потім знецінювалися, що і ставало причиною краху національних валютних систем. У таких умовах країни вважають за краще вводити режим регульованого плаваючого валютного курсу, підтримуючи його різними методами валютної політики, іноді досить жорсткими.

Політичні суперечності Ямайської валютної системи зумовили серію світових фінансових криз після 1976 р. Долар США знаходився в об’єктивній суперечності: з одного боку, – це національна валюта США, з іншого – єдина світова резервна валюта, що виконує функцію світових грошей.

Поступова еволюція Ямайської валютної системи не виключила об’єктивну необхідність її подальшої реформи і в першу чергу пошуку шляхів стабілізації валютних курсів, а також вдосконалення світового валютного механізму, який був одним із джерел нестабільності світової і національних економік. Найбільше просунулися в цьому напрямі країни Західної Європи.