Петрочко Дитина в СЖО

1. Система		3. Система
права
		соціально-
	4	педагогічної
		діяльності
І\	Іакрорівен
	I
/Незор&рівеї I
.	( - - -	4. Система
2. Система

	забезпечення		соціально-
			педагогічного
	прав дітей
			забезпечення
	в Україні
		І/Ііиро^івені,	прав дітей

Рис. 1.3. Взаємозв'язок системи соціально-педагогічного забезпечення прав дітей з іншими системами

З позиції системного підходу, соціально-педагогічне забезпечення прав дітей буде вибудовуватися як множина елементів у їх різноманітних зв'язках. У свою чергу, таке структурне комплектування забезпечить цілісність розвитку системи, позитивну динаміку змін, поєднання індивідуального і типового.

Системність - провідна характеристика права. Вона полягає у тому, що право -- це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, в якій пов'язані та узгоджені всі елементи (властивості, функції, принципи, механізми, групи). Права дитини є поняттям з категорії прав людини, тому їм належать усі вищезазначені елементи системи.

Усвідомлення сутності елементів системи права дозволяє зрозуміти соціально-педагогічне забезпечення прав дітей як цілісний процес, під час здійснення якого недопустимо зосереджуватися лише на реалізації окремих прав (за винятком захисних) чи діяти всупереч принципам права, його механізмам.

Визначальною характеристикою системи прав можна вважати сукупність їх властивостей (ознак). Проаналізувавши матеріали різних наукових джерел [276; 329; 436], визначаємо такі властивості прав дитини: універсальність,

42

неподільність, загальнообов'язковість, невід'ємність, державне забезпечення, встановлення меж влади, індивідуальність, постійність, «природність». Кожну із властивостей прав можна презентувати таким чином:

-права «природні», бо їх не можна купити, заробити чи успадкувати; людина має їх від народження;

-права універсальні, бо здатні регулювати різні за природою відносини між людьми [276, с. 31]. Вони поширюються на всіх людей в усіх країнах, незалежно від членства останніх у тих чи інших міжнародних спільнотах;

-ознакою прав є рівність, бо всі люди «народжені вільними і рівними в гідності та правах» [329, с. 117]. Права однакові для кожної людини незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичнихчи інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров'я, майнового стану та інших відмінностей. Норми права визначаються на спільних, єдиних для всіх засадах [276, с. 31];

-права людини неподільні. Різні права пов'язані між собою. Здійснення одного права, як правило залежить від дотримання інших, немає жодного права, яке б вважалось важливішим за інше;

-права є невід'ємними. «Права людини не можна відібрати - ніхто не сміє позбавити іншу людину цих прав за будь-яких умов. Люди наділені ними навіть тоді, коли закони їхніх країн не визнають прав людини» [329, с. 117]. Вони можуть бути лише обмежені заради безпеки інших, заради прав інших людей. Водночас права невід'ємні від реального життя;

-праву притаманна формальна визначеність, бо норми права зафіксовано в документах, що приймаються державними органами в особливому порядку;

-ознакою права є державне забезпечення, оскільки дотримання норм права всіма членами забезпечується державою, її апаратом примусу - армією, міліцією, прокуратурою, судами тощо:

-права людини встановлюють межі влади. Вони визначають ту сферу життєдіяльності людини, в яку влада (держава) не може втручатись, і ті обов'язки, які має держава щодо людини;

-права перебувають у постійному розвитку, відображають динаміку

суспільних відносин і зростання правосвідомості громадян; - права пов'язані з обов'язками. Відповідність прав і свобод людини

юридичним обов'язкам - одна із важливих умов їх успішної реалізації. Предметно-змістовну роль права в суспільстві розкривають функції

права. Знання функцій дає можливість скласти уяву, що саме слід очікувати від права. При цьому цілком слушною є наукова позиція, що «призначення функцій полягає у визначенні активної й багатогранної ролі права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини міжлюдьми» [333, с. 112-113].

43

Науковець-правознавєць П. М. Рабінович об'єднує функції права у дві групи: загальносоціальні та спеціально-соціалізуючі (регулятивні). Інтерес для нас становлять загальносоціальні функції, до яких, на думку вченого, належать: гуманістична (здійснення і захист прав людини, народу, людства); організаторська (встановлення, зміна і припинення відносин між учасниками суспільного життя); управлінська (спрямування діяльності учасників суспільного життя на виконання певних соціальних завдань, розв'язання певних соціальних проблем); комунікативна (інформування учасників суспільного життя про державно-владну волю); орієнтаційна (вказівка на соціально прийнятні шляхи і засоби задоволення потреб і запитів учасників суспільного життя); оцінювальна (оцінювання з точки зору закону власних вчинків, поведінки інших суб'єктів); ідеологічно-виховна (участь у формуванні в людей певного світогляду, прищепленні їм певних моральних, правових і політичних поглядів), пізнавальна або гностична (здатність права виступати джерелом знань про основні «параметри» суспільства-його устрій, культуру, мораль, звичаї тощо) [350, с. 95-96].

Закріплені в праві вихідні нормативно-правові положення, що характеризують його зміст, основи, ідеали - принципи права. Існує значна кількість підходів до класифікації принципів права. Зокрема, в сучасній юридичній літературі визначають принципи демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загальнолюдські, загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права [350, с. 114]. Основними загальнолюдськими принципами права є: рівність суб'єктів в усіх правовідносинах; чітке закріплення правовими нормами процедурнопроцесуальних механізмів гарантування прав людини та ін.

Складовою системи прав людини є механізми дії права. Це той ланцюжок взаємодії факторів, за допомогою яких зміст конкретної правової норми втілюється у відповідній правовій поведінці людей. Розрізняють соціальний, юридичний та психологічний механізми дії права. У даному дослідженні для розуміння реалізації права на індивідуальному рівні за основу взято психологічний механізм, віссю якого є зв'язок прав дитини з її потребами.

За визначенням В. В. Лапаєвої, «під психологічним механізмом дії права розуміють механізм впливу на мотиви поведінки людей» [204, с. 206]. Юристи, як правило, називають два види мотивів: стримуючі (формуються шляхом встановлення заборон) і мотивуючі (формуються шляхом утвердження обов'язків і дозволеного). Механізм мотивації поведінки полягає в актуалізації тих чи інших потреб на фоні свідомого чи несвідомого подавления потенціалу інших потреб. Актуалізація якоїсь

44

потреби спонукає людину до аналізу та оцінки тих факторів природного чи соціального середовища, які мають бути враховані в процесі вибору варіанта поведінки відповідно до потреби. До таких факторів належать і правові норми, що регулюють сферу відносин. Вони можуть містити вимоги, що перешкоджають задоволенню певної потреби. У такому разі правовий мотив вступає у конфлікт з мотивом, пов'язаним із задоволенням потреби, що актуалізувалася. На користь якого мотиву зробить вибір людина, залежить від її правових установок, успішності правової соціалізації загалом.

Ми розглядаємо установку як готовність до задоволення потреби, як сполучну ланку між потребами й мотивами. Функція установки, і зокрема її різновиду-соціальноїустановки, у психологічному механізмі полягає у формуванні поведінкової готовності. Правова установка як різновид соціальної установки - це поведінкова готовність (схильність) до значущого з позиції права - правомірного чи неправомірного - варіанта поведінки [204, с. 208]. Відтак, саме ціннісні установки зорієнтовують людину стосовно законів, правил і норм певної культури.

Моделюючи різнорівневі системи в горизонтальній і вертикальній площинах, варто дотримуватися вимог до характеристик системи, а саме: наявність у системі інтегративних рис, що породжуються взаємодією усіх компонентів і не притаманні жодному взятому з них окремо; ієрархічність, багаторівневість побудови, коли кожен компонент системи теж може розглядатися як система, а сама система є компонентом іншої вищого порядку; обумовленість функціонування системи функціонуванням її окремих елементів і структурою; взаємодії системи із середовищем, в якій вона знаходиться й у взаємодії з якою проявляє свою цілісність [84, с. 85].

Система характеризується внутрішньою взаємообумовленістю її рівнів. Смисл або спрямованість будь-якого структурного рівня опосередковується більш високим щодо нього рівнем, а здійснення останнього відбувається за допомогою взаємодії елементів більш низького рівня. При цьому, як зазначає соціолог В. А. Ядов, вищі рівні системи задають певні концептуальні межі і логіку побудови зв'язків між нижчими рівнями [501, с. 40]. Загалом, стверджує науковець, існують два основні види соціальних зв'язків: між суспільною системою в цілому і певною сферою суспільного життя, а також притаманні останній внутрішні взаємозв'язки [501, с. 41].

Використання системного підходу у дослідженні соціально-педаго- гічного забезпечення прав дітей як елемента системи забезпечення прав дітей обґрунтовується тим, що відповідно до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства», охорона дитинства визначається як система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повно-

45

цінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захист її прав. До системи заходів щодо охорони дитинства серед інших складових належить створення належних умов для охорони здоров'я, навчання, виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціальнс-психічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності (стаття 4).

У цілому погоджуючись із визначенням В. А. Варивдіна, що «система захисту дитинства - це інтегративна сукупність основних напрямів і принципів, суб'єктів і об'єктів, форм, методів і матеріальної бази соціального захисту дітей» [57, с. 45]. вважаємо такий підхід загальним, що не сприяє ґрунтовному усвідомленню проблеми. Близькими до нашого бачення є наукові висновки Т. М. Піддубної, яка розглядає систему соціального захисту дитинства як «здійснювані суспільством і його офіційними структурами організаційні, правові, фінансово-економічні, медичні, соціально-психолого- педагогічні заходи щодо забезпечення гарантованих умов життя, підтримки життєзабезпечення і гармонійного розвитку дитини з метою задоволення її потреб й інтересів» [310, с. 25].

Оскільки основні механізми системи забезпечення прав дітей в Україні (законодавчий та інституційний) будуть детально описані нами в підрозділі 2.2, перейдемо до окреслення основних рис соціально-педагогічної системи.

Ми поділяємо думку Л. В. Мардахаєва [386, с. 265], що соціальнопедагогічна система - постійно функціонуючий взаємозв'язок і соціальнопедагогічна взаємодія компонентів (суб'єкта, об'єкта, соціальних груп, механізмів), що відображає особливості існування даної системи в часі і в умовах реальної соціальної дійсності й забезпечує єдність і узгодженість компонентів у соціально-педагогічній діяльності, що сприяє їх саморозвитку і досягненню поставленої мети.

До питання системи соціально-педагогічної діяльності зверталися у своїх дослідженнях різні вчені. Однак актуальними для нашого дослідження є позиції І. Д. 3вєрєв0ї[132], Г. М. Штинової, М. А. Галагузової і Ю. М. Галагузової [393, с. 56], які зазначають що в соціально-педагогічній діяльності виокремлюють три якісно різні, ієрархічно взаємообумовлені рівні: макрорівень, мезорівень, мікрорівень.

Так, на макрорівні соціально-педагогічна діяльність спрямована на створення в державі законодавчих, економічних, організаційних та інших умов, що сприяють покращенню становища дітей в Україні; вирішення державних питань регулювання, адміністрування питань соціального розвитку та соціального виховання дітей. На цьому рівні соціальнопедагогічної діяльності виявляється співвідношення проблем дітей з проблемами представників інших груп населення [132, с. 131].

46

На мезорівні (місцевому) здійснюється безпосередня соціальнопедагогічна підтримка дітей з боку закладів і організацій різного профілю. Така робота проводиться з урахуванням особливостей і ресурсів конкретного регіону, статистичних даних щодо наявності дітей різних категорій.

На мікрорівні соціально-педагогічна діяльність являє собою безпосередню діяльність соціального педагога з конкретною дитиною чи її соціальним оточенням з урахуванням специфічних потреб дітей різного віку. На цьому рівні така діяльність здійснюється як професійна. Отже, соціально-педагогічна діяльність має багаторівневий харакгер відповідно до того, хто (що) виступає її суб'єктом - держава в цілому, організація чи конкретний спеціаліст [393, с. 180].

Найбільш яскраво розкривається сутність і специфіка соціальнопедагогічної діяльності саме в професійній діяльності соціального педагога. Здійснюючи свої функції, цей фахівець надає населенню соціальнопедагогічні послуг и, зокрема його соціально-правова допомога «спрямована на дотримання прав дитини, сприяння в реалізації правових гарантій дітям різних категорій, правове виховання дітей із житлових, сімейних, трудових, громадянських питань» [393, с. 64].

Таким чином, соціально-педагогічна робота з дітьми в Україні забезпечується: зацікавленою участю в її організації центральних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування; нормативними знаннями про права та обов'язки людини в суспільстві; органічним поєднанням зусиль державного і громадського секторів у соціально-педагогічній діяльності; диференційованим підходом до різних категорій дітей та наявних у них проблем; відкритістю і доступністю отримання різних видів соціальних послуг, соціальної допомоги; безперервністю соціально-педагогічної діяльності у соціумі [132, с. 57].

«У епіцентрі соціально-педагогічної роботи з дітьми, - наголошує І. Д. Звєрєва, тим самим демонструючи зв'язок системи права і системи соціально-педагогічної діяльності, - незалежно від багаторівневої структури суспільства і наявності ієрархії цінностей, мають бути: норми, що регулюють діяльність суспільства стосовно дітей; норми, що визначають обов'язки дитини стосовно держави, людей, самої себе; норми, що виступають ідеалами життєдіяльності підростаючого покоління [132, с. 59].

Аналіз вищевикладених трактувань дає нам підстави зробити висновок, що соціально-педагогічне забезпечення прав дітей проявляється на макрорівні (державному), як-от: формування і розвиток державної соціальної політики щодо дітей на основі розуміння прав дітей як їхніх базових можливостей-потреб; створення і удосконалення відповідної нормативноправової бази; підготовка і прийняття спеціальних комплексних і цільових державних соціальних програм щодо дітей; розвиток інфраструктури соціально-педагогічної допомоги дітям; налагодження міжнародних контактів

47

у напрямі забезпечення прав дітей; залучення недержавних фінансових фондів для підтримки відповідних соціальних проектів і програм;

-на мезорівні (місцевому/локальному): створення різних служб, центрів, закладів; впровадження комплексно-інтегрованого підходу (вироблення місцевими соціальними інституціями спільних стратегій і переконань, прогнозування і планування партнерської діяльності тощо); реалізація програм, соціальних проектів, планів; спільний міжвідомчий аналіз результатів роботи;

-на мікрорівні(діяльнісно-професійному): від оцінки фахівцями соціальної сфери потреб дитини та її сім'ї, постановки цілей роботи, конструювання соціально-виховного впливу на життєву ситуацію конкретної особи/осіб до аналізу його ефективності та оцінки результатів.

Соціально-педагогічна діяльність фахівців соціальної сфери проявляється на різних рівнях системи забезпечення прав дітей в Україні, привносячи до неї соціально-педагогічний компонент - утвердження функцій соціального виховання підростаючого покоління. Наприклад, соціальний педагог може висувати пропозиції до нормативних документів, брати участь у розробці і реалізації соціальних програм державного і місцевого рівнів, бути членом дорадчих органів тощо.

З іншого боку, соціальний педагог включається в процес правового регулювання, його діяльність спрямована на сприяння правовій соціалізації дитини як суб'єкта права. Допомагаючи юній особистості запустити правові механізми: ідентифікацію, рефлексію, інтеріоризацію, - соціальний педагог може зайняти значуще місце у житті дитини, стати помітною фігурою в процесі її правової соціалізації. Діючи одночасно і від імені держави і себе особисто як наставник, старший товариш і порадник, соціальний педагог посилює ресурс соціального виховання дитини, забезпечення її прав.

Уточнюючи представлені позиції, для теоретико-методичного обґрунтування системи соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, у наступних підрозділах дослідження буде окреслено структуру кожної системи, проаналізовано їх елементи; виявлено взаємозв'язки між елементами різних рівнів систем; охарактеризовано соціально-психолого-педагогічний портрет дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах, як компонентів систем; виявлено інституції, що входять до складу системи соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, і описано специфіку їх функціонування; визначено сутність змістово-технологічного компонента системи соціально-педагогічного забезпечення прав дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах; окреслено відповідні умови такої діяльності.

48

Іншим основним науковим підходом до соціально-педагогічного забезпечення прав дитини є особистісний підхід (Ш. О. Амонашвілі [9], Г. О. Балл [18], І. Д. Бех [33-37], Г. С. Костюк[184], О. Я. Савченко [348], С. О. Сисоєва [381], В. В. Рибалка [360], М. Г. Чобітько [476] та ін ). Влучне тлумачення такому підходу як методологічному інструментарію дає українська дослідниця P. X. Вайнола, визначаючи його як «своєрідну сукупність концептуальних уявлень, психологічних та педагогічних технологій, метою яких є забезпечення більш глибокого, цілісного розуміння особистості та закономірностей особистісного розвитку» [54, с. 45].

Похідними від базового особистісного підходу є його види, як-от

особистісно-соціально-діяльнісний і особистісно орієнтований. Такі підходи підтримують і розвивають суб'єктні властивості й індивідуальність дитини [360]. Зокрема, основна ідея особистісно-соціально-діяльнісного підходу полягає в комплексному способі вивчення соціально-педагогічної проблеми і її вирішення з урахуванням індивідуальності об'єкта, її прояву в діяльності, впливу на неї факторів соціального середовища життєдіяльності й потреб середовища майбутньої самореалізації [386, с. 211].

Важлива ознака системи соціально-педагогічного забезпечення прав дітей - сприятливе соціально-виховне середовища, характерними особливостям якого є структурність, взаємозв'язок і взаємозалежність елементів, обов'язкове суб'єктивне сприйняття вихованцем [460, с. 104].

Нині в освітньому просторі популярності набуває теорія соціального суб'єкта, за якою однією із сутнісних характеристик особистості є її визначення як суб'єкта діяльності. Вивчаючи дане питання, Р. А. Арцишевський зазначає, що розвиток особистості може здійснюватися якстмхійно - шляхом набуття певного досвіду, умінь та навичок у діяльності, так і цілеспрямовано - через свідоме формування в особистості суб'єктивних властивостей [15]. При цьому, уточнює український вчений, в останньому випадку людина стає здатною коригувати суб'єктивні чинники своєї діяльності, якими є потреби (точнішеїх суб'єктивні сторони) [348, с. 73].

За особистісного підходу здійснюється організація діяльності на засадах всебічного врахування індивідуальних потреб і можливостей дитини, глибокої поваги до її особистості, ставлення до неї як до свідомого і відповідального суб'єкта [118, с. 626].

Особистісно орієнтований підхід спрямований на розвиток у дитини творчого ставлення до власного життя на основі усвідомлення власних потреб і поваги до потреб оточуючих. Його основними методами виступають розуміння, співпраця, соціально-педагогічна підтримка. Дитина-активний суб'єкт діяльності та партнер дорослих, тому значна увага в дослідженні відводиться спільній діяльності дітей з однолітками і дорослими, оскільки

49

у ході неї юні особистості налагоджують взаємодію, формують активну життєву позицію, вчаться відстоювати власні права та права інших.

Провідними засадами особистісно зорієнтованого підходу, що бере свої витоки в гуманістичній теорії, є самоцінність особистості, глибока повага та емпатія до неї, врахування її унікальної індивідуальності, визнання за дитиною права на свободу вибору ціннісної позиції, певних дій [185, с. 283-2.84]. І. Д. Бех підкреслює, що «визначальною рисою особистісно орієнтованого підходу є його ґрунтування на формуванні у дитини прагнень до розвитку на основі потреби в самостійності, у визначенні для себе смислу всієї системи суспільно значущих стосунків» [35, с. 4].

Вичленення різних видів особистісного підходу є, на нашу думку, цілком виправданим, оскільки вони гармонійно доповнюють один одного й дозволяють краще висвітлити свої особливості та механізми. Відповідно до особистісно-соціально-діяльнісного і особистісно орієнтованого підходів у даному дослідженні буде визначено дитину суб'єктом правової соціалізації; розглянуто суб'єкт-суб'єктну взаємодію дитини на різних рівнях (див. підрозділ 1.3); беручи до уваги позицію, що врахування потреб - домінанта особистісно орієнтованого підходу [34, с. 43], обґрунтовано оцінку потреб дитини та її сім'ї як неодмінну умову забезпечення її прав (див. підрозділи 3.2-3.4); досліджено взаємодію соціального педагога і дитини в індивідуальній, груповій, колективній, масовій формах діяльності на партнерських засадах; проаналізовано право на участь в ухваленні рішень та житті суспільства як фундаментальне право і потребу дитини (ДИВ: розділ 5); описано ознаки соціально-виховного середовища, в умовах якого соціально-педагогічне забезпечення прав дітей здійснюється найкращим чином, та ін.

Аксіологічний підхід - це філософсько-педагогічна стратегія, в основі якої лежить принцип функціонального значення, чи цінності в ролі специфічної призми, що переломлює різні соціально-педагогічні процеси. Саме ціннісна свідомість, що визначає спосіб включення людини в різні форми суспільної діяльності, надихає індивідуальну активність людей, дає змогу особистості долати зумовленість власної поведінки зовнішніми факторами, в т. ч. складними життєвими обставинами.

Загальна спрямованість аксіологічної парадигми - конструювання людини як вищої цінності буття; розробка і впровадження філософських, соціальних та галузевих морально-правових схем гарантування неухильності людської цінності за будь-яких умов. Аксіологічна система моделюється на базі міжособистісних стосунків, тому аксіологічний підхід сприяє формуванню в кожної особистості соціально значущих потреб, їх узгодженню з інтересами всього суспільства. «У масштабі життєдіяльності

50

окремої особистості цінності, виступаючи регулятором суб'єктивної оцінки, з одного боку, є основою для формування індивідуальних життєвих пріоритетів, а з іншого - виконують роль регулятора соціальної взаємодії особи з іншими людьми» [451, с. 31].

Аксіологічний підхід використовується в різних науках. Так, теоретикометодологічні основи ціннісної проблематики в царині педагогіки розкрито в наукових доробках І. Д. Беха [32-37], М. Б. Євтуха [119], В. Г. Кременя [348], В. О. Огнев'юка [261], Н. О. Ткачової [451] та ін. Зокрема, Н. О. Ткачова підкреслює, що такий підхід дає можливість під час вивчення різних педагогічних явищ і процесів визначати стратегії їх подальшого розвитку з позиції введення певних гуманістичних ціннісних орієнтирів [451, с. ЗО].

Щоб сьогодні бути особистістю, зазначає В. Г. Кремінь, необхідно увійти в смисли і цінності нового часу. Проблема особистості в сучасному освітньому просторі - це проблема нових вимірів сенсу, серед яких, переорієнтація з об'єктивного на суб'єктивне. Стосовно останнього, підкреслює академік НАН і НАПН України, «це означає, що соціокультурна визначеність все більше віддаляється від існуючих об'єктивних значень, набуваючи суб'єктивних орієнтацій» [348, с. 13]. Отже, на рівні окремого індивіда аксіологічний підхід спрямовує педагогічний процес на пошук і втілення на практиці оптимальних шляхів трансляції особистості актуальних соціальних цінностей.

Разом з тим, підкреслює В. Г. Бочарова, у соціально-педагогічній діяльності варто керуватися двома первинними і головними цінностями: благо й гідність кожної людини, з одного боку, і відповідні обов'язки індивіда й сус- пільства-з іншого. Згідно із таким трактуванням соціальна педагогіка виконує вкрай необхідну педагогічну місію в системі соціальних взаємодій-педагогічно виправданий вплив на ціннісний розвиток цих взаємодій [47, с. 44,48, с. 13].

Аксіологічний методологічний підхід у нашому дослідженні орієнтується на дитину як головну цінність, а відповідно дає можливість підпорядкувати зміст, форми і методи соціально-педагогічного забезпечення прав такому ставленню до дитини. Аксіологічними вважаються нами такі позиції: «інтереси дитини - пріоритет», «розвитокдитини в умовах сім'ї є найкращим», «права дитини - гарантовані державою можливості її гармонійного розвитку», «соціально-педагогічна робота в інтересах дитини - це робота з усіма членами її сім'ї» тощо. Зазначені твердження-переконання сприяють активній соціально-педагогічній діяльності, що будується на основі аксіологічних принципів (гуманізм, демократичність, толерантність та ін.), а також є базовою умовою підготовки майбутніх соціальних педагогів і фахівців соціальної сфери до такої діяльності.

Основою аксіологічного підходу в юридичній науці є визнання людини найвищою соціальною цінністю та визнання права цінністю, формою

51