Петрочко Дитина в СЖО

відображення і способом втілення людських цінностей. Відношення особи, права і цінностей розглядаються в працях таких сучасних українських вчених-правознавців, як В. Д. Бабкін, В. С. Бігун [40], О. О. Бандура,

A.А. Заєць [436], С. П. Рабінович [350], О. Ф. Скакун [383] та ін. Зокрема,

B.С. Бігун зазначає, що у правовому вимірі аксіологічний підхід проявляється

вутвердженні уявлення про людину як про соціально-правову цінність, оскільки визнання соціальної цінності людини вважається аксіомою сучасного права. Аксіологічний підхід передбачає зміну в теоретикоправовій думці й правовій практиці від заперечення чи обмеження визнання людини суб'єктом права до утвердження прав людини, орієнтованих на її інтереси і потреби, визнання керівної ролі людини у визначенні сутності та природи права. При цьому гуманізація права в Україні може бути досягнута за умов не лише його декларування, але й всебічної й повної реалізації [40, с. 15-16].

Синергетичний методологічний підхід (О. М. Анохін[380], В. В. Горшкова [89], С. П, Весна [64], О. П. Князева [162], Г. Хакен [467; 468] та ін.) полягає в стимулюванні дітей до самоорганізації, самостійного вирішення власних життєвих проблем у нестабільному, невизначеному соціумі, оскільки людина у своєму розвитку неінертна, у ній є джерело саморуху і внутрішньої активності, нею керують не стільки зовнішні чинники, скільки внутрішній стан, енергія внутрішнього середовища [227, с. 141]. Найважливіше завдання синергетичної парадигми - вибір однієї із багатьох можливих траєкторій розвитку системи. «Синергетика формує принципово нову парадигму пізнання, найважливішими елементами якої є відкритість середовища і систем: нелінійність процесів; розвиток через нестійкість, неста» ціонарність; ускладнення, деградація тощо» [427, с. 149]. Водночас особливістю синергетичного підходу є збереження позитивних елементів системи під час її руйнування; запобігання перетворенню «чужого на вороже». Отже, на засадах такого підходу можна оптимізувати формування особистості, яка змогла б краще поєднувати індивідуальні інтереси з інтересами загальними, суспільними; її самоорганізацію в природі, світі [118, с. 626, 812-813].

Синергетичний підхід до дослідження передбачає породження в середовищі, що має нелінійну динаміку, нових структур, визнання пріоритету можливого над реальним, а також появу нових властивостей соціальновиховної системи, педагогічних практик, що повною мірою не відповідають класичним управлінським впливам. У такій ситуації зростає роль самоуправління, самоорганізації особистості [73, с. 39-40; 89, с. 36-47].

Згідно із синергетичним підходом, суб'єкт орієнтується на один із найбільш сприятливий для себе шлях, визначений характеристиками середовища, ознаками еволюції, і водночас на свої ціннісні пріоритети.

52

Таким чином, ситуація вибудовує самого суб'єкта, бо творче ставлення до світу дозволяє вибудовувати себе від іншого [162; 468].

Синергетична парадигма зумовлює виникнення нового діалогу людини із самою собою та з іншими людьми. Нестійкість, нестабільність постають у синергетиці як творчі начала, конструктивний механізм еволюції; з хаосу власними силами може розвинутися нова організація. Через нестійкість здійснюється зв'язок різних рівнів організації системи. Системам, які самоорганізуються, не можна нав'язати шляхи їх розвитку. Швидше слід зрозуміти, як сприяти їх власним тенденціям розвитку [64, с. 15; 185, с. 103].

Оскільки синергетика досліджує нестійкі, перехідні та складні системи, використання синергетичного підходу під час вивчення соціальнопедагогічного забезпечення прав дітей в Україні, а особливо тих, які опинилися у складних життєвих обставинах, в умовах соціальноекономічної і політичної криз є цілком виправданим.

Останнім часом усе більшої популярності в наукових дослідженнях набуває компетентнісний підхід (І. Д. Бех[33], Н. М. Бібік[118; 175], О. В. Биковська[39], О. О. Вербицький[63], І. Г. Єрмаков[120; 191], І. А. Зимня [139], Н. М. Лавриченко [200; 201], В. І. Луговий [215], О. В. Овчарук[175]та ін.).

Багатогранна палітра дослідження свідчить про складність, суперечливість і неоднозначність самого поняття «компетентність», що сьогодні є предметом різних вітчизняних та міжнародних наукових дискусій. Зокрема, інформаційно-компетентнісний підхід до розвитку особистості в освіті ґрунтовно вивчено В. І. Луговим. Академік НАПН України доводить, що п'ять видів інформації (цінності, знання, інновації, діалогізми і художні образи) рівноважні для розвитку особистості. їх усвідомлення відкриває шлях до високоточних освітніх технологій, що здатні підвищити результативність і ефективність педагогічної діяльності у формуванні особистісних компетентностей [348, с. 70]. Відповідно визначають п'ять компетентностей особистості: інтелектуально-знаннєву, творчо-інноваційну, ціннісноорієнтаційну, діалогово-комунакаційну, художньо-творчу [175, с. 8].

Глибокий аналіз компетентнісного підходу у мистецькій освіті зроблено Л. М. Масол, у позашкільній освіті-О. В. Биковською, яка зазначає, що компетентнісний підхід виступає проти однобічного характеру і передбачає повноцінну реалізацію особистості в сучасних умовах. У процесі використання компетентнісного підходу відбувається переосмислення, що дитина є соціальною істотою, яка покликана реалізуватися в майбутньому, виконувати соціальні ролі і вирішувати певне коло професійних і життєвих завдань [39, с. 168].

Компетентна особа (від лат. competens - належний, відповідний) - досвідчена особа в певній галузі. Відповідно компетенція -задана суспільна

53

вимога, а компетентність - оволодіння цією вимогою; це інтегрована особиєтісна характеристика, що об'єднує знання, уміння, навички, цінності, досвід людини, готовність і здатність реалізувати коло повноважень, що визначають її відповідальність у виконанні певних завдань.

Уданому дослідженні ми керуємося твердженням, що компетентнісний підхід дозволяє визначити логіку соціального розвитку особистості, оскільки в полі його уваги перебуває соціальна компетентність, що забезпечує формування активної життєвої позиції, адаптацію, готовність до конкуренції на ринку праці, потребу ініціативно включатися в систему нових економічних відносин тощо. Ми спрямовуємо дослідницький вплив на формування житгєвої компетентності дитини, яка опинилася у складних життєвих обставинах, її батьків чи осіб, які їх замінюють, а також на розвиток професійної компетентності фахівців соціальної сфери, які працюють з такими дітьми, майбутніх соціальних педагогів. При цьому компетентність дитини охоплює: комунікацію з однолітками і дорослими; самостійність прийняття рішень; самоконтроль емоційного стану та поведінки; вміння робити моральний вибір; мобільність та пристосованість до самостійного життя тощо; компетентність дорослих є, по суті, їх професійною дієздатністю, вмінням передбачати наслідки своїх дій, приймати виважені рішення в інтересах клієнта, дотримуватися балансу особистих і суспільних інтересів.

Ключовим принципом компетентності фахівців, які працюють з дітьми, є реалізація власних професійних умінь у сфері забезпечення прав підростаючого покоління. Саме тому підвищення професійної компетентності таких фахівців як досвідченості суб'єктів у певній життєвій сфері - одна з умов успішного здійснення соціально-педагогічного забезпечення прав дітей. Вивчення та узагальнення наукових пошуків з питання компетентності особистості дозволяє нам визначити її компоненти. Це зокрема:

- когнітивний (пізнавальний) - поінформованість з питань повноцінного розвитку дитини і зокрема індикаторів цього процесу; розуміння концепції забезпечення прав дитини; усвідомлення цінності дитини як неповторної особистості, яка розвивається тощо;

-емоційно-ціннісний - прагнення сприяти успішній соціалізації дитини, сформувати у неї систему ціннісних орієнтацій і соціально важливих якостей та вмінь; бажання підвищувати власну обізнаність з питань виховання і розвитку дитини; емоційна врівноваженість тощо;

-соціал ьно-особистісний - наявність власної системи суспільних орієнтирів та відповідних якостей особистості; адаптивність і комунікабельність; турбота про якість виконуваної роботи та ін.);

-поведінковий - практичні дії щодо забезпечення прав людини;

54

-операційно-технологічний-навичкиуправління інформацією; здатність до письмової й усної комунікації; обізнаність з питань ефективних методик виховання і розвитку дитини, специфіки використання тих чи інших форм, методів та прийомів взаємодії з дітьми, в т.ч. інноваційних; ознайомленість із способами профілактики власного професійного виснаження;

- оцінно-вольовий - володіння способами оцінки і корекції соціальнопедагогічної роботи, проведення дослідно-пошукової роботи, наполегливість у досягненні мети, уміння мобілізувати свій психо-емоційний потенціал тощо.

Важливим для даного дослідження є комплексно-інтегрований підхід,

відповідно до якого відбувається розгляд групи явищ в сукупності, з різних позицій, з урахуванням комплексу факторів, що впливають на них; використання комплексу засобів, що гарантують найоптимальніше перетворення явища [386, с. 210]. Комплексно-інтегрований підхід передбачає поєднання різних видів взаємодії у здійсненні соціальнопедагогічного забезпечення прав дітей (наукових поглядів; компетенцій спеціалістів різного профілю; технологій роботи тощо).

Основною ідеєю даного підходу є утвердження партнерської взаємодії, засад командної роботи з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах. Неабияке значення у рамках зазначеного підходу має вивчення міжнародного досвіду забезпечення прав дітей і врахування кращих його зразків у вітчизняній практиці.

Окрім цього, інтегрований підхід розглядається нами як спосіб ставлення до дитини та ведення справ щодо неї, під час застосування якого не лише індивід адаптується до громади, але й громада докладає певних зусиль, щоб пристосуватися до цього індивіда. Беручи за основу своєї діяльності інтегрований підхід, інституції соціальної сфери змінюють переконання і цінності, принципи та організаційно-методичні засади своєї роботи, в результаті чого вони досягають вищого рівня розуміння проблем клієнта, якісного реагування на його потреби [408, с. 101].

Таким чином, соціально-педагогічне забезпечення прав дітей є складним і комплексним поняттям, що увібрало в себе ознаки педагогічної, соціальнопедагогічної та правової діяльності. Його базисом є соціальні взаємодії, акумуляція ресурсів соціальних інститутів для підвищення якості життя дитини, задоволення її базових потреб, реалізації, охорони і захисту прав.

Представлені методологічні підходи до осмислення проблеми соціально-педагогічного забезпечення прав дітей не виключають, а доповнюють/посилюють один одного. Більше того, деякі з них можуть розвивати, удосконалювати, підвищувати ефективність інших, що дозволяє проектувати і організовувати дослідження найкращим чином.

55

1.3.Правова соціалізації дитини як складова системи соціально-педагогічного забезпечення її прав

Системний соціально-педагогічний вплив на дитину значною мірою обумовлює траєкторію шляху її формування як особистості, соціального становлення, соціалізації. Оскільки соціально-педагогічне забезпечення прав дітей спрямовується на оптимізацію стосунків підростаючої особистості й соціального середовища, передбачає задоволення базових потреб дитини та якнайкраще урахування її інтересів, то простежується чіткий зв'язок між вищеназваним досліджуваним процесом і соціалізацією особистості дитини, й зокрема її правовою соціалізацією.

Такий зв'язок вибудовують спільні принципи, поняття, положення, а саме: тріада права-можливості-потреби дитини, фундаментальний принцип забезпечення прав представників підростаючого покоління - участь дитини у житті суспільства й прийнятті рішень - з одного боку, й активність особистості, її суб'єктність, індивідуалізація у процесі соціалізації - з іншого.

Юні особистості як об'єкт соціально-педагогічного забезпечення прав дітей виступають у ролі інженерів й виконавців-реалізаторів власної програми правової соціалізації. Зовнішні соціально-педагогічні впливи задля реалізації, охорони, захисту прав дітей, доцільні з позиції дорослих, переломлюються через внутрішню систему правових установок, цінностей, ідеалів, соціального досвіду дитини й іноді можуть «відштовхуватися» нею як неприйнятні.

Таким чином, процес правової соціалізації дитини є складовою системи соціально-педагогічного забезпечення її прав. Відповідно успішність правової соціалізації дитини, а особливо стійкість суб'єктної позиції щодо забезпечення власних прав, визначатиме успішність соціальнопедагогічного забезпечення її прав загалом.

На особливу увагу заслуговує питання правової соціалізації дитини у контексті соціальної педагогіки як науки. Зокрема, зміни парадигми соціального виховання сучасної дитини обумовлюють актуальність ширшого висвітлення питання суб'єкт-суб'єктних відносин, суб'єктності позиції дитини у процесі її правової соціалізації.

Правова соціалізація ще у 60-і p. XX ст. була визначена американськими вченими як шлях інтеграції індивіда в суспільство [383, с. 66]; іншими словами, - як аспект загальної соціалізації, основним механізмом якої є інтеріоризація правових норм (трансформація зовнішніх імперативів у внутрішні). У зазначеному сенсі, роблячи акцент на роль правової

56

соціалізації в процесі взаємодії людини і суспільства, В. Т. Циба визначає соціалізацію саме як інтеріоризацію правових і моральних норм суспільства, необхідних людині в процесі реалізації програм життєдіяльності щодо задоволення своїх матеріальних і духовних потреб [473, с. 63].

Зараз існують різні підходи до визначення правової соціалізації, проте їх можна об'єднати у дві групи. Відповідно до підходів першої групи, ключовим у цьому процесі є суспільство, другої - індивід. До 60-х років саме перший підхід був характерним для країн пострадянського простору. Починаючи з 70-х американські дослідники правової соціалізації стали підкреслювати, що люди мають навчитися використовувати можливість діяти в рамках прав у власних інтересах. Утім, вітчизняна наука на той час мало приділяла увагу зазначеному тлумаченню.

У контексті другого підходу правова соціалізація ставить за мету мобілізацію кожним індивідом можливостей права в інтересах розв'язання життєвих проблем чи навіть перетворення соціального середовища у власних інтересах. Відповідно становлення особистості передбачає оволодіння нею навичками самостійного орієнтування і діяльності в правовому просторі.

Отже, враховуючи тлумачення обох підходів, можна дати таке визначення правової соціалізації. Це - багатогранний складний процес взаємодії людини і суспільства, у ході якого вона оволодіває правовими цінностями, нормами й навиками оперування правовими поняттями і категоріями, самостійно орієнтується і діє в соціально-правовому середовищі у рамках тієї чи іншої соціальної ролі в інтересах досягнення бажаної цілі. Це «самостійний вплив на соціально-правове середовище з метою його перетворення; це заміна правомірної поведінки за примусом на правомірну поведінку за переконаннями» [92, с. 68].

Правова соціалізація - процес включення індивіда в систему соціальних відносин шляхом засвоєння всієї правової культури. При цьому під правовою культурою ми розуміємо «систему духовних і матеріальних цінностей у сфері функціонування права, що виражається у трьох вимірах: правові культурні орієнтації; діяльність щодо їх реалізації й результати такої діяльності» [499, с. 37]. Можна говорити про правову культуру суспільства і правову культуру індивіда. Так, правова культура в широкому розумінні об'єднує: право як систему норм; правовідносини; правові заклади; правосвідомість; правову поведінкусистему практичної діяльності щодо застосування прав. Правова культура індивіда проявляється в його підготовленості до сприйняття правових ідей, законів, в уміннях і навичках користуватися правом, в оцінці власних правових знань [406, с. 111].

57

Відповідно роль правової соціалізації особистості полягає у: засвоєнні людиною норм і цінностей правової культури суспільства; формуванні умінь займати певну соціальну позицію і виконувати відповідну роль у правовому просторі; виробленні здатності до розвитку юридичного світосприйняття; накопиченні суб'єктом права навичок самостійного прийняття рішення в юридичній ситуації на основі адекватної оцінки вимог інших [92, с. 103].

Особистість, яка соціалізується, є водночас і об'єктом і суб'єктом соціалізації. Це обумовлено тим, що особистість як об'єкт соціалізації постійно перебуває в гострій ситуації вибору між ідентифікацією з соціальними впливами і відокремленням від них чи навіть боротьбою з окремими із них. Остання позиція особистості вже має характер суб'єктності. Міркуючи далі у цьому напрямі, не можна не погодитися із думкою С. В. Савченка, що «сьогодні соціалізацію слід розуміти як явище, сутнісні характеристики якого забезпечують суб'єкт-суб'єктну єдність особистості, що виражається в одночасному засвоєнні і відтворенні соціальних цінностей і норм» [371, с. 10]. Щодо дитини, то вона, хоча і сприймається переважно як об'єкт соціалізації, проте тією чи іншою мірою завжди проявляє позицію суб'єкта своєї життєдіяльності [87, с. 149].

Вищим рівнем прояву суб'єктності особистості є її прояви у системі власних спонукань. Індивіду доводиться поєднувати свободу та відповідальність, що взаємно зумовлюють одна одну. Бути суб'єктом відповідальної поведінки - це насамперед надавати особистісного смислу загальнолюдським цінностям, певним обов'язкам і завданням [460, с. 131].

Ґрунтовно досліджуючи підняте питання, В. Т. Циба уточнює, що суб'єктність особистості визначається: свідомою активністю суб'єкта в його конструктивній діяльності (тобто у творенні ціннісного штучного середовища); моральними та правовими, формальними та неформальними регламентами (правами та обов'язками за статутом організації, правилами, звичаями громад тощо) та ін. Проте сутність суб'єктності, підкреслює науковець, насамперед окреслюється свободою прийняття рішень і відповідальністю за їх результати. Формально суб'єктність може змінюватися від абсолютної свободи в прийнятті рішень до абсолютної залежності від рішень іншого суб'єкта [473, с. 136-137].

Цілком виправданим, на нашу думку, є визначення поняття «дитина як суб'єкт права», представлене И. Ю. Шевченко [482, с. 16]. На думку науковця, це особа до 18 років, яка згідно із законом здатна мати та здійснювати безпосередньо чи через представника (батьки або особи, що їх замінюють) права і обов'язки; має певний ступінь свободи прийняття рішень під час задоволення власних матеріальних і духовних потреб у

58

взаємодії з іншими суб'єктами, якщо це не загрожує життю та здоров'ю дитини та не порушує прав іншої людини.

Із правової точки зору, дитина виступає самостійним суб'єктом права, оскільки на неї поширюється весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини. Утім, потрібно відмітити, що дорослі можуть оцінити норми, права, а діти їх, як правило, або засвоюють, або не сприймають. Виходячи із зазначеного, правова соціалізація дітей спрямована нате, щоб «прищепити» їм загальні погляди, уявлення стосовно цінностей права, правових інститутів, а також сприяти розвитку правової мотивації, в т. ч. мотивації вчинку, поведінки загалом згідно із правовими нормами.

Перш ніж розглядати суб'єкт-суб'єктні відносини у процесі правової соціалізації, потрібно проаналізувати суб'єктні властивості самого права. Так, з одного боку, як інструмент соціального контролю воно доводить до відома людей інформацію, що дозволяє їм орієнтуватися в різних життєвих ситуаціях; повідомляє, які види поведінки небажані чи шкідливі; встановлює санкції за відхилення від стандартів поведінки. Яктакий інструмент право використовується різними суб'єктами соціального життя - державою, церквою, громадськими об'єднаннями, комерційними організаціями, громадянами.

З іншого боку, право забезпечує кожному індивіду можливість особистісного розвитку, стимулює здатність самостійно мотивувати власні вчинки, що є основою для побудови людиною своєї лінії поведінки. Воно набуває глибокого особистого значення, стає цінністю для окремої людини, конкретної групи та суспільства в цілому, відкриває особі доступ до благ і виступає дієвим засобом її соціальної захищеності. Разом з тим, суб'єктивність права обумовлена соціально-культурними, історичними особливостями уявлень про соціальну справедливість, що залежить від релігійних, моральних цінностей, ідеалів.

Із суб'єкт-об'єктної позиції цікаво подивитися на зміст прав дітей. Так, одні з них переважно апелюють до дитини як до об'єкта. Це такі права, як: право дитини на користування найбільш досконалими послугами охорони здоров'я; право на захист від економічної експлуатації та виконання будь-якої роботи, що може становити небезпеку для її здоров'я або завдати шкоди її фізичному, розумовому чи соціальному розвитку; право на захист від усіх форм сексуальної експлуатації. Реалізація таких прав залежить від політики держави, відповідні дії дитини тут мінімізуються. Що ж до таких прав, як право дитини на освіту, свободу совісті, право вільно висловлювати свої думки тощо, то дитина має виступати актив-

59

ним їх суб'єктом, оскільки без такої позиції реалізація цих прав проблематична [179, с. 187].

Суб'єкт-суб'єктні відносини є одним із основних чинників визначення «суб'єктивного» і «об'єктивного» права. Поки норма права є загальною і поширюється на всі випадки життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли ж норма права стосується певної ситуації і реалізується в конкретній поведінці суб'єкта, вона - суб'єктивна. Таким чином, «суб'єктивне» право означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі та свідомості.

За визначенням О. І. Наливайко, правова діяльність здійснюється у різних формах: а) юридична діяльність; правова поведінка, б) юридична практика, в) правова активність, г) правова робота, д) правовідносини, е) правове регулювання. При цьому правовий захист людини має розглядатися у межах правового регулювання (це «здійснюваний за допомогою системи правових засобів - юридичних норм, правовідносин, індивідуальних розпоряджень та ін. - результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб») [101, с. 23].

Процес правового регулювання має різні рівні: індивідуальна поведінка; інституційна діяльність; соціальні процеси. Його основним об'єктом є поведінка суб'єкта права. Суб'єкти правового регулювання - спеціально уповноважені посадові особи, державні та неурядові організації, які стимулюють людей на активні дії в тому чи іншому напрямі, зобов'язують щось зробити в активній формі, забороняють певні види поведінки, рекомендують зайняти певну позицію, здійснити вчинок, охороняють і захищають права від посягань і порушень (тим самим знову стимулюють до активних дій) [92, с. 13О].

Основним елементом механізму правового регулювання є правосвідомість-особисті погляди, уявлення, оцінка права, правових явищ з позиції справедливості; емоційно-інтуїтивне ставлення до прав. Доцільно говорити про роль правосвідомості на декількох рівнях: державному - матеріалізована правосвідомість (принципи, ідеї, концепції - Загальна декларація прав людини, Конвенція ООН про права дитини та ін.); колективному; особистісному (правосвідомість молоді, правосвідомість дітей та ін.) [92, с. 135].

За аналогією вищесказаного, можна припустити, що суб'єкт-суб'єктні відносини в процесі правової соціалізації теж проявляються на різних рівнях: на рівні держави, групи та індивідуальному (особистісному) рівні (див. рис. 1.4).

60

иниаелэдо !8Э-и.иж

UOOHHjh

ngadiou

mjeatfi

ГУ

0

CD CD

&

<D

£

CD

1

CJ

to

Ш

О

OQ

<

CL

С

0

CD

&

<t>

1CD

»o

О

(Г

<I ПI

s Э

<=L E

Q 3 Ї «о

I

vo

I

§

<

CQ

a.

ш

ct

I A

(яшотодію

•09edU BHB90SIU

-BlddLUeiAl) ЧНЭ9

-id ппнвежбвЦ'

lv ,

< <0 І Ї S 3

СЕ є

^5 ,

Є

5C

и

1u I

V

<

с

>

0. L-

llUOOWOQjSO

-09ЄСІЦ ЯН99ІСІ ппняпшнэиох

< n

s з

§ s

I	5
	vo	3	<o
	M	t
		t	®
I	1	>5 О
		•2	о
	*o и	З-ІО
		о
V		о
< -CB
X	X
s	з
5	s
2	3
	«О

ILU00W -ogisoogedu ЧНдЖІ ппн -чиеАдюпдщ

61