3. Рівні конкуренції

Монополістична конкуренція

В економічно розвинутих країнах набули поширення ринкові структури, які не можуть бути представлені моделлю чистої монополії, або досконалої конкуренції. Їх називають (цей рівень) монополістичною конкуренцією – рівень конкуренції, де значна кількість фірм чи продавців пропонує подібний, однотипний, але неоднаковий продукт.

Її основні особливості:

- товар виробляється значною кількістю виробників (кілька десятків чи сотень);

- розмір підприємств, як правило, середні або малі (частка 4-х найбільших, як правило, не більше 25% загального товарообігу);

- випускається диференційований продукт - однотипний, але з певними відмінностями для кожної окремої фірми, яка засобами реклами намагається переконати споживачів в унікальності саме її продукції із даної товарної групи (одяг, взуття, порошки, пасти, мило, безалкогольні напої, СТО, ресторани, друкарні тощо), а також йдеться про продукт з товарною маркою фірми;

- обмежений вплив на ціноутворення;

- розвиток нецінової конкуренції (боротьба між товаровиробниками за споживачів шляхом впровадження досягнень НТР у виробництво), яка стає в таких галузях пануючою, що зумовлено незначним контролем над цінами і високим рівнем залежності від споживачів;

- порівняно легкі умови входження до галузі інших конкурентів, що визначається невеликими розмірами фірми і диференціацією продукту.

67

У короткостроковому періоді фірми цього ринку встановлюється ціна, виходячи з правила, що оптимальним обсягом виробництва товару є той за якою граничний дохід дорівнює граничним витратам. У таких умовах ціна монопольно конкурентної фірми перевищуватиме середні витрати виробництва, тобто буде вищою, ніж це зумовлено рівнем витрат. Отже, споживач не може отримати товар з найменшою ціною, яку диктують умови виробництва.

Однак в довгостроковому періоді високий прибуток, одержуваний конкурентно монопольною фірмою, буде стимулювати вхід у ринок інших фірм. У міру випуску такими фірмами нових товарів фірма втрачатиме свою частку реалізації товарів, а отже, і зменшувати свою ринкову владу, і це призведе і до зниження ціни. Щоб забезпечити одержання певного надприбутку, фірми мають посилити диференціацію своїх товарів, що дасть змогу їм утримувати певну монопольну владу, а отже, і ціни, що перевищують середні витрати виробництва. Все це вимагає від фірми активних дій в двох напрямках: нецінової конкуренції та реклами.

Отже, монополістична конкуренція вимагає від підприємців постійного та невпинного пошуку все нових і нових шляхів та методів пристосування до специфічних вимог ринку цієї конкуренції.

Спеціалісти вважають, що такі ринки є неефективними. З одного боку, рівноважна ціна на ньому перевищує граничні витрати, а це означає, що ціна, яку платять покупці за споживання додаткових одиниць продукції, перевищує їх витрати виробництва. З другого боку – фірми на цьому ринку мають резервні виробничі можливості, тобто не повністю використовують свої виробничі потужності. Фактичний обсяг виробництва менший, ніж той, що мінімізує середні витрати. Такі резервні потужності неефективні, бо середні витрати виробництва можуть бути скорочені, якщо діятиме менша кількість фірм, а це негативно впливає на добробут споживачів.

Однак така ситуація має певні позитивні наслідки, бо неефективність ринкового механізму монопольної конкуренції компенсується широким асортиментом товарів. Більшість покупців якраз і цінує можливість широкого вибору серед найрізноманітніших конкурентних товарів.

Олігополія

Олігополія – модель (рівень) ринку недосконалої конкуренції, на якому конкурують одна з одною лише декілька фірм, кожна з яких займає загальну частку ринку.

Основні риси олігополії:

- продукт виробляється обмеженою кількістю фірм, при цьому точного визначення кількості виробників галузі не існує;

- розміри фірм великі та надвеликі і мають суттєву частку ринку, а разом виробляють усю, або майже всю частку певних продуктів;

- завдяки масштабу фірм і ефекту масштабу виробництва проникнення в галузь нових фірм є суттєво обмеженим;

- продукт може бути стандартизований (алюміній, цемент, хімічна і металургійна продукція, нафта, устаткування) і диференційований (автомобілі, комп’ютери, телевізори, шини , сигарети тощо);

- незначна кількість фірм примушує до широкомасштабного застосування нецінових методів конкуренції;

- залежність поведінки фірми від реакції та поведінки конкурента.

Творцем теорії олігополії вважається французький економіст А. Курно. Свої висновки він базував на дослідженні олігополії у випадку двох продавців (дуополії).

Якась фірма встановлює ціну (монопольну) на товар 150 гр. од. при якій вона максимізує свій прибуток і є єдиним його виробником. Згодом на ринку з’являється друга фірма, яка встановлює ціну на рівні 125 гр. од., припускаючи, що перша буде утримувати її на рівні 150 гр. од. Перша починає відчувати конкуренцію, адже друга фірма, завдяки нижчому рівню ціни привабить на свій бік певну кількість покупців. Вона мусить знизити ціну до 115 гр. од., а на це відповідно реагує друга фірма, яка понижує рівень ціни до 108 гр. од. Це триває доти, поки ціна не зрівноважиться і дорівнюватиме межі граничного рівня витрат виробництва.

68

Недоліком теорії дуополії є припущення, що кожна фірма буде діяти так, ніби вона не чекає від свого конкурента зміни цін та обсягів виробництва, навіть якщо сама це здійснює. Цей недолік долається сучасною теорією олігополії (ламаної кривої) англійців Р. Холла і К. Хітча, американця П. Суїзі. За певного рівня ціни фірма випускає певну кількість товару і продає його. Вона може підняти або знизити ціну. Конкуренти в даному випадку при підвищенні ціни – не реагують, а при зниженні – реагують відповідним чином.

Ця теорія пояснює лише загальний принцип ціноутворення в олігополії, але не дає зрозуміти чому ціна встановлюється на нижчому рівні. Для цього необхідно розглянути конкретні форми взаємних дій і реакцій фірм.

Фірми на ринку достатньо великі, щоб своїми діями впливати на ціни. При цьому вони відчувають вплив не лише покупців, а при зміні ціни і конкурентів продавців. Олігопольна фірма бореться проти всіх інших фірм галузі, як разом узятих, так і кожної зокрема. Тому така конкуренція є складною і непередбачуваною. У цих умовах виникає альтернатива: вести таку конкуренцію, непередбачувану за наслідками, або укласти угоду з потенційними конкурентами. Другий варіант передбачається тоді, коли фірми вбачають можливості спільного збільшення своїх доходів у підвищенні цін і укладанні угоди про поділ ринку. Таке співробітництво називають кооперативною поведінкою і дає результат, аналогічний чистій монополії. Відкрите суперництво (некооперативна поведінка) призводить до непередбачуваних наслідків для їхніх учасників. Як правило на такому ринку є відносно сталий рівень цін, навіть при змінах витрат виробництва, що визначається насамперед олігопольним взаємозв’язком і бажанням фірм уникнути спільної руйнівної конкуренції фірм.

Методами досягнення такого стану на ринку є відкрита, таємна і бездоговірна змови. При відкритій змові між фірмами укладається відкрита угода про фіксування цін, поділ ринків чи інші умови, що суттєво обмежують конкуренцію. Найпростішою її формою є картель – письмова чи усна угода про координацію обсягів виробництва, цін на товари, умов найму робочої сили, обміну патентами, поділу ринків збуту, встановленні квоти кожної фірми в загальному обсязі продукту.

Оскільки відкрита змова призводить до монопольної влади на ринку у багатьох країнах, законодавство забороняє таку змову. Тому олігополісти шукають шляхи до таємного співробітництва. Це таємна змова – угода про ціни і поділ ринку, які глибоко приховані. Однак навіть за такого стану таємні угоди нерідко відкриваються. Тому існує бездоговірна змова, коли олігополісти координують свою поведінку в сфері цін, не вдаючись до прямої таємної змови. Як правило, найбільша чи найефективніша фірма встановлює ціни, а решта фірм більш-менш автоматично наслідує її цінову поведінку. Вона визначає коли і як потрібно змінити ціну. Такий метод називається лідерством у цінах і розрізняють три його типи: лідерство домінуючої фірми, таємна угода про лідерство та барометричне цінове лідерство.

Лідерство домінуючої фірми – одна фірма контролює не менше 50% виробленого товару, а інші повинні повторювати цінову політику лідера, інакше ризикують бути економічно зруйнованими лідером.

Таємна угода про лідерство передбачає колективне лідерство кількох найбільших фірм галузі, які враховують інтереси одна одної і стоять перед вибором: чи встановлювати ціни, які відповідають лише їхнім інтересам, чи погодитись на такий рівень ціни, який міг би пом’якшити суперечності між усіма фірмами галузі.

Барометричне цінове лідерство є більш невизначеним. У багатьох випадках воно не забезпечує високого рівня ціни. Іноді неможливо визначити, яка фірма виконує функції лідера, нерідко відбувається його заміна, що виконує свої функції формально і не завжди йому підпорядковується фірми-аутсайдери.

Слід зазначити що олігополія є переважною частиною сучасної ринкової структури країн ринкової економіки і тому в економічній думці існують два підходи щодо наслідків олігополії. Традиційна розглядає олігополію як небажану структуру ринку, що обмежує виробництво та підвищує ціни задля прибутку, і є кроком до монополії. Протилежна – великі фірми з ринковою владою забезпечують розвиток НТП, адже сучасна науково-дослідна діяльність потребує величезних коштів.

69

Монополія

За певних умов конкуренція може діяти як сила, що руйнує виробництво і знижує його ефективність. Не треба забувати, що суті конкуренції відповідає "жорстока війна проти всіх". У цій "війні" використовуються такі методи боротьби, як підкуп, шпигунство, різні заходи, що прискорюють банкрутство конкурентів тощо. Виникаючи на певному етапі концентрації та централізації виробництва й капіталу з метою послаблення конкуренції, монополія стає тією силою, що створює конкуренцію, обмежує її, стає над нею, а то й зовсім зводить її нанівець. Досвід показує, що за певних умов монополія (включаючи державну) може стати важливим доповненням до конкуренції, як у свою чергу конкуренція може доповнювати монополію.

Монополія (від гр. "monos" - один; "poleo" - продаю) - це захоплення фізичною чи юридичною особою частини або всього ринкового простору і встановлення на ньому свого панування. Окремі монополії з'явилися ще кілька століть тому, але великого поширення вони набули наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. У вузькому розумінні монополія означає виключне право на володіння будь-чим або на здійснення якихось заходів.

Монополія - це підприємство або група підприємств, що випускає значну частину продукції даної галузі, або декількох галузей і може диктувати ринку ціни. Можливість диктувати ціни є найбільш визначальним критерієм монопольного утворення. Треба мати на увазі: як для контролю над акціонерним товариством досить мати в одних руках 20, а то й 10% акцій, так для панування на ринку великому підприємству досить виробляти 10-20% продукції. У світовій же практиці монополією вважається зосередження в одних руках 30% ринку.

Процес концентрації, централізації та усуспільнення виробництва є складним і різноманітним за своїм характером і результатами. Все це знаходить своє відображення і в існуванні різних форм монополій, а також різних ступенів монополізації суспільного виробництва.

Відповідно до причин виникнення монополії бувають: природні, адміністративні та економічні.

Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. По-перше, вона може з'явитись у випадку, коли весь обсяг певного товару чи послуги є продуктом однієї чи кількох фірм. Конкуренція в цьому випадку не можлива або й не бажана (скажімо, у енергозабезпеченні, метрополітені).

По-друге, ця форма монополії виникає в сільському господарстві та добувних галузях промисловості.

Адміністративна монополія виникає внаслідок дії державних органів, що надають окремим фірмам виключні права на виконання певного роду діяльності.

Економічна монополія, яка є найбільш поширеною, виростає на основі закономірностей господарського розвитку. Перший шлях, що веде до неї, здійснюється через концентрацію виробництва, а другий базується на централізації капіталів.

У наукових працях і підручниках визначають такі основні форми монополій, як картелі, синдикати, трести і концерни.

Картель - це об'єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, яке не ліквідовує їх виробничої або комерційної самостійності, але передбачає угоду між ними з окремих питань: розподілу ринків збуту, рівня цін, квотування виробництва тощо.

Синдикат - об'єднання підприємств однієї галузі промисловості, які створюють спільну гуртово-збутову контору. Таким чином, залишаючи за собою виробничу незалежність, члени синдикату втрачають комерційну.

Трест - акціонерне товариство, члени якого втрачають як виробничу, так і комерційну незалежність. Управління ведеться радою директорів. Може охоплювати підприємства різних галузей промисловості.

Концерн - це об'єднання юридично незалежних підприємств різних галузей промисловості через систему контрольних пакетів акцій.

Спираючись на різні причини виникнення монополії, можна звести її до трьох основних форм: природна, адміністративна, економічна.

70

Показники рівня монополізації

Розробка ефективних важелів антимонопольного регулювання потребує наукового обґрунтування системи показників, щоб відображали рівень монопольної влади. Побудова цих показників повинна базуватися на тому, що двома найважливішими інструментами монополістичних маніпуляцій є обсяг продажу та рівень ціни.

Які ж показники могли б характеризувати рівень монопольної влади у розрізі обсягів продажу продукції? Найбільш простим є показник коефіцієнта концентрації. Він характеризує співвідношення усіх продаж у відсотках і розраховується для певної кількості фірм (як правило для чотирьох найбільш потужних фірм галузі):

Коефіцієнт концентрації = Х₁ + Х₂ + Х₃ + Х₄ / Х₁ + Х₂ + Х₃ + Х₄ + ... + Х_n ,

де Х - частка ринку певної фірми у відсотках;

n – число фірм даної галузі.

Отже, коефіцієнт концентрації показує, якою є частка річного обсягу продаж чотирьох найбільших підприємств галузі у загальногалузевому річному обсягу продаж.

За цим показником рівень концентрації у США коливається від 90% у автомобільній промисловості до 15% у сфері друкування газет.

Показник коефіцієнта концентрації має суттєвий недолік. Він не враховує відмінностей між галузями, де домінує одна фірма, та тими, де, наприклад, чотири компанії більш-менш рівномірно поділяють ринок. Ринок, на якому одна фірма контролює 77%, а решта 23 – по одному відсотку на кожну компанію, буде мати такий самий коефіцієнт концентрації, як і ринок, де 5 фірм контролюють по 20% кожна.

Ця недосконалість долається застосуванням показника рівня ринкової влади – індекса Гарфіндела-Хіршмана. Він передбачає зведення до квадрату значень процентних часток ринку кожної фірми та сумування отриманих результатів, що більш рельєфно демонструє кількісні відмінності між ними:

Індекс Гарфіндела-Хіршмана = Х₁ ² + Х₂ ² + Х₃ ² + ... Х_n ²

Цей індекс буде максимальним у випадку чистої монополії і дорівнюватиме 100² . Якщо на конкретному ринку діють п’ять рівноправних фірм, то індекс становитиме 2000, якщо діятимуть десять – 1000 і т. д. Отже, якщо для даної галузі буде встановлено максимальне значення індексу, наприклад, на рівні 2000, то це означатиме, що у разі його перевищення , галузь за рівнем концентрації вийшла за межі допустимого.

Другим суттєвим важелем реалізації монопольної влади є маніпулювання цінами. Тому використовується показник для аналізу цінового впливу фірми-монополіста. Таким , зокрема, є індекс Лернера:

Індекс Лернера = Р_мон – Р_кон / Р_мон (MR)

де Р_мон – фактичний рівень цін товару, що встановлюється фірмою-монополістом (монопольна ціна);

Р_кон – такий рівень цін на цей товар, який би міг бути за умов конкуренції;

MR – ціна товару, яка відповідає обсягу граничного доходу за умови досконалої конкуренції.

Отже, цей індекс характеризує значення абсолютного приросту ціни, що виникає внаслідок монопольності, на одиницю монопольної ціни. Його значення коливаються у діапазоні від нуля до одиниці. Чим ближче його значення до 1, тим вищий рівень монопольної влади. Наприклад, якщо індекс Лернера становить 0,5, то це означатиме, що в кожній грошовій одиниці фактичного рівня монопольної ціни половина складає надбавка, яку мусить сплачувати покупець як своєрідну данину за стан монопольності галузі.