2. Державний борг

У країнах із фіксованою кількістю грошей в обігу можуть бути застосовані три способи покриття дефіциту бюджету - жорсткіше оподаткування, емісія паперових грошей, що веде до інфляції, державні позики, які спричиняють зростання державного боргу.

Державний борг - це сума нагромаджених у країні за певний час бюджетних дефіцитів за винятком позитивних сальдо бюджетів, що мали місце за цей же час. Розрізняють зовнішній і внутрішній державний борг.

Зовнішній державний борг - це борг іноземним державам, організаціям й окремим особам. Він лягає на країну важким тягарем, оскільки їй доводиться розраховуватися за нього цінними товарами, сировиною, надавати певні послуги, щоб сплатити відсотки й погасити сам борг.

Внутрішній борг - це борг держави своєму населенню. Відповідно до законодавства державним внутрішнім боргом є боргове зобов'язання уряду виражене у валюті, перед юридичними й фізичними особами. Такі зобов'язання можуть мати форму: кредитів, отриманих урядом; державних позик, здійснених шляхом випуску цінних паперів від імені уряду; інших боргових зобов'язань, гарантованих урядом.

Бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов'язані, адже державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту.

Одним з головних напрямів удосконалення бюджетної системи в умовах ринкових відносин є демократизація формування та використання всієї системи бюджетів. В Україні необхідно створити таку систему формування й використання бюджету, яка б зацікавила й виробників, і органи влади всіх рівнів збільшувати доходи та найефективніше їх використовувати. Згідно з новим Законом України "Про бюджетну систему України" необхідно провести глибоку реформу бюджетної системи країни. Реформою бюджетної системи передбачається:

* по-перше, реальне розмежування фінансової та податкової системи; * по-друге, реальне розмежування фінансів державних підприємств і державного бюджету; * по-третє, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави - доходів і витрат усіх без винятку юридичних і фізичних осіб, через які проходить розподіл і перерозподіл національного доходу;

* по-четверте, здійснення децентралізації державних фінансів, структурного розмежування державного та місцевих бюджетів за джерелами надходжень та витрат. Передбачається, що на республіканському рівні здійснюватимуться лише ті витрати, які мають загальнодержавну вагу. Тому необхідно, щоб кожна ланка бюджетної системи мала чітко визначену законом дохідну базу.

3. Сімейний бюджет.

Споживання певних благ домогосподарством залежить від його доходів. Тому можна говорити про бюджет сім’ї – це структура доходів і витрат сім’ї за певний період. Складається він із двох частин і цим чудово ілюструє одвічну проблему обмеженості ресурсів, безмежності потреб і проблему вибору. Перша частина охоплює джерела формування сімейного бюджету, друга – видатки сім’ї.

Доходи сім’ї можна поділити на постійні, тимчасові і одноразові.

До постійних відносять заробітну плату, пенсії, стипендії, субсидії та інші види соціальних виплат, проценти на банківські вклади, ренту і ін.

Тимчасові і одноразові доходи: премії, спадщина, подарунки, гроші взяті в борг, виграші в іграх та лотереях.

176

Доходи сім’ї можуть зростати, якщо, наприклад, хтось із членів сім’ї став отримувати більшу зарплату, почав працювати після завершення навчання; або зменшуватися із втратою роботи, виходом на пенсію тощо. При можливості сім’я намагається заощаджувати кошти для запобігання кризовим явищам при несподіваних витратах або з метою запланованих витрат у майбутньому. Заощадження, що зберігаються в банках, забезпечують доходи у вигляді процентних виплат, поліпшуючи добробут сім’ї.

Видатки сімейного бюджету найяскравіше відображають ієрархію людських потреб. За витратами можна зробити висновки не лише про рівень добробуту сім’ї, а й суспільства в цілому.

Видатки поділяють на первинні і вторинні.

До первинних (неминучих) зараховують видатки на забезпечення фізіологічних потреб людини: продукти харчування, одяг, взуття, плата за мито, послуги і видатки, які стягує держава (податки).

Вторинні: це купівля власних будинків, автомобілів, електронної апаратури, предметів розкоші, а також заощадження. Німецький статистик ХІХ ст. Ернест Енгель на основі аналізу сімей різного рівня достатку сформулював закон, який носить його ім’я – закон Енгеля. Із зростанням доходів сім’ї питома вага видатків на харчування знижується, частка видатків на одяг, житло, комунальні послуги змінюється мало, а витрати на задоволення культурних та інших нематеріальних потреб помітно зростають.

Закон Енгеля, не раз підтверджений розрахунками, незалежно від культурних, релігійних та інших особливостей суспільства, твердить, що найшвидше людство задовольняє свої потреби саме у продовольстві, і частина витрат на нього після певного рівня починає знижуватися першою. Після них настає черга витрат на одяг, хоча тут процес «насичення» йде повільно і гальмується такими явищами, як престиж і мода.

З матеріального боку найважче людству задовільнити свої потреби у житлі, бо тут найбільше позначається обмеженість ресурсів. Прагнення людини захистити себе від негоди, облаштувати свою домівку, збільшити свій життєвий простір є майже фізіологічною потребою, тому ці зниження витрат на житло зростають.

Духовні потреби людина, як відомо, починає задовільняти, на жаль, останніми. Тому такі речі, як дорогі видання книжок, якісна аудіо- і відеоапаратура, квитки до театрів може дозволити собі лише певна частина суспільства, хоча значну частину духовних потреб людина може реалізувати через власні захоплення, самоосвіту, діяльність в громадських організаціях.