2. Огляд, пальпація і перкусія грудної клітки в ділянці легенів.

Оглядом можна визначити форму грудної клітки, тип, частоту, силу (глибину), ритм дихання і вид задишки. Так, при вираженій альвеолярній емфіземі легенів грудна клітка набуває бочкоподібної форми, а при ателектазі (спаданні) легенів і односторонньому ексудативному плевриті стає асиметричною (на боці ателектазу ї плевриту вона сплющена, а на протилежному — опукла). При багатьох хворобах легенів з'являється черевний тип дихання замість нормального для більшості тварин — грудочеревного. Частота і глибина дихання різко змінюються при ураженні легеневої паренхіми. Частота дихання у здорових тварин різного виду і віку коливається в певних межах. При хворобах верхніх дихальних шляхів і бронхів частіше спостерігають вдихальну задишку, при альвеолярній емфіземі легенів — видихальну, а при пневмонії —змішану.

Методом пальпації грудної клітки безпосередньо пальцями руки або рукояткою перкусійного молоточка (по міжребер'ях) можна виявити болючість при фібринозному плевриті, запаленні міжреберних м'язів, ударах, переломах ребер. У молодняку при рахіті і в дорослої великої рогатої худоби при остеодистрофії пальпацією виявляють деформацію ребер і кісткові мозолі на них.

Перкусією (способом легато) грудної клітки в ділянці легенів можна встановити межі легенів. їх визначають по міжребер'ях, орієнтуючись на уявно проведені горизонтальні лінії. Практично у тварин можна встановити тільки задні перкусійні межі легенів за переходом ясного легеневого звуку в притуплений або тимпанічний. У здорових тварин вони проходять: у коней — по лінії маклака — 17 ребра, лінії сіднич­ного горба — 15 ребра, лінії плечового суглоба — 11 ребра; у великої рогатої худоби — по лінії маклака— 12 (13) ребра зліва і 11 (12) ребра справа, лінії плечового суглоба — 9 ребра; у дрібної рогатої худоби — приблизно так, як у великої рогатої худоби, у собак — по лінії маклака — 12 ребра, лінії сідничного горба — 11 і по лінії плечового суглоба — 9 ребра; у свиней — по лінії маклака — 12 ребра, лінії сідничного горба — 10 ребра, лінії плечового суглоба — 8 ребра.

Зміщення задніх перкусійних меж легенів вперед буває при вагітності, гострому розширенні шлунка, тимпанії рубця , ексудативному плевриті, пневмонії, зміщення меж назад — альвеолярній емфіземі легенів, пневмотораксі.

Для виявлення вогнищ та інших уражень легенів і плеври перкусію проводять зверху вниз по міжребер'ях і відзначають місця притупленого, тупого, коробочного, тимпанічного звуків. У великої рогатої худоби проводять також перкусію передлопаткових ділянок грудної клітки (над верхівками легенів). Ці ділянки розміщені в межах перших двох ребер. Перед їх дослідженням помічник відводить назад відповідну грудну кінцівку і повертає голову тварини в бік дослідника. У здорових тварин по всьому легеневому полю чути ясний легеневий звук.

Коробочний звук (поєднання ясного легеневого і тимпанічного) виявляють при альвеолярній емфіземі легенів, пневмотораксі, тимпанічний — при кавернах у легенях, бронхоектазії, пневмотораксі, крупозній пневмонії, притуплений і тупий звуки — при ексудативному плевриті, гідротораксі (при цих хворобах виявляють горизонтальну лінію притуплення), туберкульозі, пневмонії, набряку легенів, ехінококозі легенів і пухлинах у них. У випадках лобарної пневмонії виявляють великі вогнища притупленого або тупого звуку, а лобулярної — невеликі (фокусні) ділянки притупленого звуку. При утворенні в легенях каверни, яка з'єднується через вузький бронх з зовнішнім повітрям, перкусією над нею прослуховують звук «розколотого горщика». При переповненні шлунка газами, пневмотораксі і великих кавернах в легенях виявляють металевий відтінок перкусійного звуку.

3. Аускультація легенів. У ветеринарній практиці застосовують безпосередню і посередню (інструментальну) аускультацію легенів. Спочатку проводять безпосередню аускультацію, тобто безпосередньо через простирадло, яким покривають грудну клітку. При цьому дістають загальне уявлення про дихальні шуми. Потім проводять посередню (інструментальну) аускультацію, застосовуючи фонендоскоп або стетоскоп. Така аускультація дає змогу більш чітко виявляти вогнища ураження в легенях і плеврі.

Інструментальну аускультацію застосовують також при дослідженні неспокійних і злих тварин, при вимушеному положенні хворої тварини, коли безпосередню аускультацію важко або неможливо провести.

Вислуховують тварин у закритому приміщенні, дотримуючи тиші.

Аускультацію легенів проводять в певному порядку. Спочатку вислуховують середньопередній відділ, який розміщується в середній третині грудної клітки, безпосередньо за лопаткою, потім середньозадній, верхньопередній, верхньозадній і нижній відділи.

У великої рогатої худоби слід вислуховувати і передлопаткові ділянки легенів.

При значному послабленні дихальних шумів можна провести, прогнати тварину або закрити на кілька секунд носові отвори. Після цього дихальні шуми посилюються і краще вислуховуються.

Аускультацією легенів виявляють основні і допоміжні дихальні шуми. До основних належать шуми везикулярного і бронхіального дихання. У здорових тварин шум бронхіального дихання в чистому вигляді чути тільки в ділянці трахеї. Він нагадує звук “х”. Шум бронхіального дихання в усіх свійських тварин, крім коней, ослів, мулів і верблюдів, примішується до шуму везикулярного дихання в се­редній третині грудної клітки, безпосередньо за лопаткою. У всіх інших ділянках грудної клітки цей шум чути тільки при захворюваннях легенів і плеври, над каверною, якщо бронх не відкривається в неї, а проходить через каверну, при фібринозній пневмонії. Якщо є каверна, в яку відкривається вузький бронх, що з'єднується із зовнішнім повітрям, чути шум амфоричного дихання (нагадує шум при вдуванні повітря в амфору — глечик з довгим вузьким горлом).

Шум везикулярного дихання нагадує звук, який виникає при вимовлянні звука «ф», якщо втягувати повітря в себе. На відміну від шуму бронхіального дихання, який чутно в обидві фази дихання. Посилене везикулярне дихання називають жорстким диханням.

Чергування невеликих ділянок послабленого і посиленого везикулярного дихання прийнято називати «строкатим» диханням. Воно характерне для лобулярної пневмонії.

До додаткових дихальних шумів належать хрипи, шуми крепітації, тертя плеври, плескоту і клекотіння. Хрипи виникають при ураженні бронхів і є головним симптомом ряду захворювань бронхів і легенів. Залежно від характеру ексудату в бронхах хрипи можуть бути вологими і сухими. Вологі хрипи нагадують звуки, що виникають, коли лопаються бульбашки повітря. Сухі хрипи утворюються внаслідок накопичення в бронхах густого ексудату, а також при значному звуженні бронхів — у випадках запального набряку сли­зової оболонки або спазму бронхів. Характер їх залежить від калібру уражених бронхів. Вони сприймаються як писк, свист, гудіння, дзижчання. Після кашлю хрипи часто змінюють локалізацію і характер.

Шуми крепітації нагадують звуки, які виникають від тертя волосся між пальцями. Такі шуми характерні для початкової і кінцевої стадій фібринозної пневмонії, ателектазу і початку набряку легенів. Шуми крепітації чути тільки на вдиху.

Шуми тертя плеври — своєрідні шуми, які нагадують звуки від згинання нової шкіри, від дряпання кігтем по стінці пустої сірникової коробки (біля вуха). Вони патогномонічні для фібринозного плевриту, більш чітко їх чути на вдиху і не змінюються після кашлю .

Шуми плескоту нагадують звуки, які отримують при струшуванні пляшки з невеликою кількістю води в ній. Вони виникають в легенях при кавернах, але частіше в плевральній порожнині — при пневмотораксу ускладненому плевритом . Такі шуми збігаються з серцевим ритмом, але, на відміну від перикардіальних шумів плескоту, їх краще чути по горизонтальній лінії притуплення, яка виявляється перкусією грудної клітки при ексудативному плевриті.

Шуми клекотіння (булькаючі звуки) виникають внаслідок проходження струменя повітря через рідину і бувають при набряку легенів.

Дослідження дихальної системи дрібних тварин та птиці ( сам. робота )

Дихальну систему дрібних тварин досліджують такими методами : огляд, пальпація, перкусія, аускультація. У птахів частоту дихання встановлюють шляхом спостереження за рухами крил і хвоста. Звертають увагу на кашель.

Гортань – проглядають у птиці , якщо її попередньо вивести в ротову порожнину. Лівою рукою фіксують голову, великим пальцем правої руки відводять вниз нижню половину дзьоба, потім середнім пальцем надають знизу через шкіру міжщелепового простору на гортань, при цьому придавлюють великим пальцем або витягують язик .

Трахею досліджують обережним натискуванням трахеальних кілець через шкіру. Стискування трахеї при запаленні супроводжується болючими кашльовими поштовхами. Витягує голову, напружено дихає з відкритим дзьобом.