6. Дослідження печінки

Печінку досліджують в основному пальпацією і перкусією. При потребі застосовують лапароскопію, пункцію і біопсію печінки. Пальпувати печінку у великих тварин можна тільки при сильному її збільшені.

У великої рогатої худоби, застосовуючи поштовхоподібну пальпацію, виявляють больову реакцію в ділянці прилягання печінки до реберної частини черевної стінки. Для цього лівою рукою спираються на маклак, а правою — на ділянку печінкового притуплення і короткими енергійними поштовхами кінчиками пальців натискують вглиб. Така пальпація при захворюваннях печінки викликає больову реакцію, внаслідок чого тварина непокоїться і намагається уникнути дослідження. Пальпацією у дрібних тварин порівняно легко виявити збільшення і чутливість печінки.

У м’ясоїдних пальпацію печінки здійснюють через черевну стінку спочатку в стоячому положенні тварини, підводячи пальці рук під реберні дуги з обох боків, потім її кладуть на правий бік, пальці правої руки спрямовують під праве підребер'я, а лівою рукою поступово посилюють тиск в ділянці лівої реберноі дуги. Дослідження проводять і в спинному положенні, пїдводячи пальці під останні ребра. Нерівномірну горбисту поверхню і щільну консистенцію її відзначають. При цирозі печінки, а при жировій дегенерації консистенція стає щільною, м'якою або тістуватою. Підвищення чутливості печінки виявляють при гепатиті, абсцесах, інколи при гепатозі, кетозі і післяродовій гемоглобінурії.

Перкусією визначають ділянку печінкового притуплення болючість печінки. У великої рогатої худоби ділянка печінкового притуплення знаходиться у верхній частині десятого —дванадцятого міжребер’їв з правого боку у вигляді неправильного чотирикутника, позаду межі легенів. Спочатку перкутують з верхньогокута правої голодної ямки донизу, а потім в останньому і передостанньому міжребер'ях зверху вниз, починаючичи від рівня основи ребра.

При збільшенні печінки її межі можуть виходити по лінії сідничного горба за XIII ребро, спускаючись нижче від лінії плечового суглоба.

У дрібних жуйних тварин ділянка печінкового притуплення визначається так само, як і у великої рогатої худоби.

У коней печінка в нормі недоступна перкусії. Тільки при різкому збільшенні її можна встановити притуплення в ділянці чотирнадцятого — шістнадцятого міжребер'їв з правого боку і навіть за останнім ребром по лінії маклака.

У свиней печінку можна дослідити тільки у нежирних тварин пальпацією і перкусією за заднім краєм легенів у правому підребер'ї до XII ребра, а лівому — до X ребра.

Печінку у м'ясоїдних тварин перкутують у стоячому положенні тварини позаду легенів. У собак з правого боку ділянка печінкового притуплення розміщена вигляді смуги від X до XIII ребра, а з лівого — в

ділянці одинадцятого-дванадцятого міжребер'їв.

Розширення ділянки печінкового притуплення за рахунок збільшення об'єму печінки можливе при гострому гепатиті, гіпертрофічному цирозі, абсцесах печінки, фасциольозі, ехінококозі, пухлинах, кетозі, лейкозі і туберкульозі (у собак). Збільшення цієї ділянки можливе також внаслідок зміщення печінки назад при емфіземі легенів.

7. Ректальне дослідження — один із найцінніших методів, особливо при діагностиці хвороб шлунка і кишок з явищами колік.

Спочатку досліджують тонус сфінктера ануса, наповнення прямої кишки, властивості її вмісту, стан стінки та слизової оболонки. Потім досліджують малу ободову кишку, петлі якої розміщені під останнім поперековим і першими крижовими хребцями. У верхній та середній ділянках лівої половини черевної порожнини, у тарілкоподібному заглибленні, утвореному сліпою і великою ободовою кишками, досліджують тонкий кишечник, який добре пальпується лише при збільшенні об'єму та метеоризмі. У лівій здухвині нижче рівня лобкової кістки досліджують ліве вентральне й дорсальне положення великої ободової кишки; у правій половині черевної порожнини - сліпу кишку, яка займає усю ділянку правої здухвини. Вона - великого діаметра, головка її заповнена газами, а вміст тіла має тістувату у консистенцію. Трохи вліво і попереду сліпої кишки досліджують пупкоподібне розширення великої ободової кишки у вигляді напівкруглого тіла із зовсім гладенькою поверхнею.

Виявляють підвищення тонусу сфінктера ануса, відсутність калу і наявність великої кількості густого слизу в прямій кишці, сухість шершавість її слизової оболонки. Наявність крові в калі буває при тромбозі брижових судин та інвагінації кишечнику. За гострого розширення шлунка його іноді ректальне пальпують попереду лівої нирки у вигляді заокругленого тіла з напруженою стінкою, а під лівим клубом знаходять задній край зміщеної назад селезінки.

8. Дефекація та її розлади

Дефекація - це складний рефлекторний акт видалення з кишечнику калових мас. При її дослідженні звертають увагу на частоту, тривалість, зміну звичної пози тварини, натужування і больові почуття. Частота дефекації у здорових тварин залежить від кількості та якості спожитого корму, наявності моціону, характеру їх експлуатації. Так, у великої рогатої худоби кість дефекацій на добу становить близько 15 - через кожні 1,5-2 год, у коней - близько 10 - через кожні 2-3 год, у собак при мясному кормі - один раз на добу, інколи рідше. Тривалість дефекації у великої рогатої худоби 3-10 с, значно скоріше вона відбувається у овець та кіз, повільніше - у коней і найповільніше - у собак.

Щодо діагностики заслуговують на увагу такі розлади дефекації: пронос, запор, мимовільна, болюча й напружена дефекація. Пронос(діарея) - проявляється частим видаленням рідкого калу. Пронос – це симптими порушення функції кишечника, що виникають при його функціональних розладах і структурних змінах та токсикозах, іноді діарея є проявом захисної реакції організму, що полягає у видаленні кишечнику отруйних і подразливих речовин, а також патогенних мікроорганізмів. Легкий і мимовільний пронос часто спостерігається при швидкій зміні раціону, згодовуванні подразливих, водянистих і зіпсованих кормів, аліментарній диспепсії. Тривалий частий понос виникає при лентеритах, колібактеріозі, сальмонельозі телят і поросят, чумі собак, свиней, великої рогатої худоби кокцидіозі, гельмінтозах та інших хворобах.

Запор - це тривала затримка калу в кишечнику. За походженням запори поділяють на органічні та функціональні. Органічні запори є наслідком механічних перешкод у кишечнику, які затримують є евакуацію його вмісту. До них відносять звуження або часткове зукупорення отвору кишки рубцями, спайками, пухлинами, сторонніми тілами, гельмінтами та ін. Функціональні запори в свою чергу поділяють на атонічні (при недостатньому моціоні, порушеннях у годівлі, рефлекторному впливу з інших органів, запаленні кишечнику. Відсутність дефекації часто буває наслідок непрохідності кишечнику (копростазу).

Мимовільна дефекація - несподіване, без відповідної підготовки виділення капу в будь-якому положенні тіла. Причиною мимовільної дефекації може бути послаблення або параліч сфінктера прямої кишки, що зумовлене захворюваннями крижового відділу спинного мозку (травми, запалення тощо), а також профузний пронос, виснаження і тривале вимушене залежування тварин.

Болюча дефекація. Виділення калу супроводжується занепокоєнням, стогнанням, збудженням, переляком та іншими незвичними при цьому симптомами. Виникає вона при травматичному ретикуліті у великої рогатої худоби, ентериті, проктиті, перитоніті, міозиті у ділянці попереку, стійких запорах тощо.

Напружена дефекація проявляється дуже частими і болючими позивами до дефекації з відсутністю виділення калу або виділенням його в невеликій кількості.