29. Сутність демократизації як політичного процесу.

Баранов Н. Трансформація сучасної демократії

У найбільш загальному сенсі, демократизація означає процес політичних та соціальних змін, направлених на побудову демократичного ладу. Як зазначає А. Мельвіль, демократизація – це процес постійних змін, це постійний процес демократизації. У сучасній теорії та практиці, демократизація не гарантує вирішення тих чи інших проблем, а створює умови для їх вирішення. С. Хантінгтон вводить поняття «хвиля демократизації» під яким він розуміє групу переходів «від недемократичних режимів до демократичних, що виникають в певний час, кількість яких значно перевищує переходів у зворотному напрямку в даний проміжок часу». С.Хантінгтон викормив 3 хвилі, за кожною із перших двох слідував «відкат» до недемократичного ладу.

1. 1828-1926 – відкат 1922-1942

2. 1943-1962 – відкат – 1958-1975

3. 1974 – наш час.

У якості критеріїв демократичного мінімуму виокремлюють:

1. 50% дорослого населення має право голосу

2. Глава виконавчої влади має або зберігати підтримку парламентської більшості, або всенародно обиратися.

Перщою країною, яка відповідала цим критеріям були США на 1828 р. (згодом Швейцарія, британські домініони, Франція, Великобританія).

Перший відкат – 1922 р. Італія з приходом Б. Муссоліні, повалення демократичних інститутів у Литві, Польщі, Латвії, Естонії, які були створені протягом 1920-х років.

Друга світова війна – коротка хвиля демократизації (Західна Німеччина, Італія, Австрія, Японія, Корея). В кін.50-х на поч..60-х рр.. – авторитарні повороти в Латинській Америці (Перу, Бразилія, Болівія, Аргентина, Уругвай, Чилі).

1975 р. – падіння португальської диктатури, майже 30 країн здійснили перехід до демократії.

Латигіна Н.А. До питання про моделі демократизації

Два поняття відіграють ключову роль при розгляді даного явища:

1. Перехід до демократії (демократичний транзит) – формування інституційних основ демократичного ладу, зокрема, демократичних процедур

2. Зміцнення демократії (консолідація демократії) – зміцнення демократії як суспільно-політичного системи, залучення громадян до цінностей демократії, усвідомлення її як найвищої цінності.

Таким чином, ми будемо виходити з того, що демократизація суспільства - це певна спрямованість політичного процесу, яка характеризується розширенням прав і свобод громадян та їх організацій, участю народу в політичному житті та його впливом на прийняття політичних рішень, посиленням контролю з боку суспільства за діяльністю держави, забезпеченням вільної конкуренції різних політичних сил, ідеологічного і політичного плюралізму.

Передумови демократизації:

1. Прибічники першого напряму акцентують, увагу на переду­мовах, які є необхідними для виникнення власне сталих демократій. До кількості подібних передумов можна віднести:

• модернізацію, індустріалізацію, урбанізацію, рівень освіти, елементи капіталізму і добробут;

• відповідний характер станової структури суспільства ступінь соціальної диференціації, взаємин між класами і соціальними групами;

• демократичну політичну культуру, а також розвинуте громадянське суспільство;

- наявність визначених інституціональних форм; серед особливо значущих інституціональних факторів виокремлюють: електоральні системи, мажоритарне або пропорційне представництво, форму правління - парламентську чи президентську, міцні політичні партії і усталену партійну систему; взаємодію партій, суспільнополітичних рухів і організованих груп з новими політичними інститутами, вибір політичних стратегій і тактик;

• єдину державу, установлені кордони, відсутність етнічних або регіональних конфліктів, почуття національної ідентичності; зовнішні фактори: мирне міжнародне становище, зростання взаємозалежності усіх країн і народів світу, міжнародну економічну ситуацію, політико-стратегічні умови і відносини, міждержавні та міжнародні неурядові взаємодії, загальносвітовий «дух часу

2. У центрі досліджень другого напряму покладено процес переходу від авторитаризму до демократії як такий. Представники цього напряму вважають, що успіх або крах демократичних перетворень багато в чому визначається характером самого транзиту і протиставляють «революції зверху» «революціям знизу». Головна увага приділяється ролі політичних еліт, важливості єдності елітних груп, необхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними. Якщо формування демократичної культури є суттєвим аспектом демократії, то необхідно визнати, що позиція еліт дійсно може мати вирішальне значення в окреслюванні напрямку і перспектив подальшого розвитку суспільства: буде воно розвиватися шляхом демократії чи диктатури

3. Сфера інтересів представників третього напряму -період після краху колишнього режиму та проблеми, які пов'язані з консолідацією демократії. Під консолідованою демократією, згідно з визначенням Д. Лінца і А. Степана, розуміється «політичний режим, при якому демократія як складна система інститутів, правил, а також зразків стимулів і гальмувань стала... «єдино визнаним типом гри»⁹.

На відміну від першого напряму, де наголошується на соціоекономічних та інших структурних передумовах демократизації, другий і третій напрями фокусуються на незалежній ролі індивідуаль­них політичних акторів і людському факторі, а також на здібності еліт вибудувати демократію навіть за несприятливих об'єктивних умов.

Якщо взяти узагальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:

• знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;

• досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

• розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демократичних принципів, довіру до ключових політичних інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку та ін.;

наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

Циганков А. Сучасні політичні режими: структура, типологія, динаміка

Теорії демократичного переходу

1. Історично першою теорією вважають теорію модернізації, яка отримала нові стимули для свого розвитку в 1950-60 рр. у зв’язку зі звільненням від колоніальної залежності цілого рядку країн. В рамках даного підходу, демократизація розглядається як вторинний процес, додаткове, як наслідок перетворень в економічних та соціальних структурах

2. Теорія політичної культури (Г. Альмонд, С. Верба) – в основі демократичного переходу лежать політичні норми, моделі поведінки, та позиції, які панують серед більшості населення. Автори сформували концепт «громадянської культури», яка тяжіє до демократичного політичного режиму.

3. Динамічна модель Д. Ростоу – генетичне пояснення демократичних процесів, беручи до уваги історичний розвиток країн, які опинилися перед проблемою адаптації демократичних інститутів. 1. формування попередніх умов, засновків до переходу (національна єдність) 2. Підготовка до зміни режиму (політична боротьба) 3. Готовність політичних лідерів до прийняття рішення про демократичний транзит 4. Фаза звикання до демократії

Основні стадії демократичного процесу:

1. Лібералізація політичного режиму – або падіння існуючого режиму, або відновлення авторитаризму, демократизація – лише як один із варіантів.

2. Демократизація (демократичний транзит) – вивільнення від авторитарного режиму, конституціоналізація демократичних інститутів, становлення процедурної демократії. Мають бути досягнуті 3 питання – стабільність, економічний розвиток, прийняття ефективного виборчого законодавства, вибір оптимальної форми демократичного режиму.

3. Консолідація демократії – процес ідентифікації суспільного ладу ідеалам демократії.

Демократиза́ція — політична реформація, система заходів та законів, направленних на впровадження елементів демократії (народовладдя) в країні, суспільстві. Як правило мається на увазі суспільства, що не мають демократичного устрою - а саме пост-тоталітарні, пост-авторитарні, єрархічні суспільства. Демократизація характеризується частковим перерозподілом політичної влади, делегуванням владних півноважень іншим субєктам права - громадянам та громадським інститутам і організаціям; закріпленням в законах прав і свобод людини; скасуванням антидемократичних законів та інститутів влади. При аналізі історичного досвіду процесу демократизації представляє теоретичний інтерес виділення різних шляхів переходу від автократії до демократичного режиму. У зв'язку з цим американський політолог С. Лакоф виділяє наступні історичні моделі становлення демократичного ладу:

1. Шляхом революції. Класичним прикладом цієї моделі є англійська буржуазна революція XVIII століття, Велика французька революція і війна за незалежність у Сполучених штатах Північної Америки. Стосовно до реалій XX століття до цієї моделі можна віднести лютневу революцію 1917 р. в Росії і квітневу революцію 1974 р. в Португалії. Сюди ж входять і революційні події 1989 р. в країнах Центральної та Східної Европи.

2. Еволюційним шляхом. Ця модель характерна для цілого ряду європейських країн, які протягом тривалого періоду протягом XVII - першої половини XX ст. пройшли тривалу політичну еволюцію від абсолютної монархії чи олігархічного правління до становлення демократичного ладу в його сучасному розумінні. Еволюційний шлях характерний також для ряду латиноамериканських і азіатських государств.

3. У результаті зовнішнього впливу, або як би нав'язаний ззовні. Тут мова йде про становлення демократичної політичної системи в Німеччині, Італії та Японії після II світової війни. Розгром фашистських і мілітаристських режимів у цих країнах на їх території окупаційних союзницьких військ стали умовою становлення і подальшого зміцнення тут демократичного політичного режиму.

4. Демократична трансформація, здійснювана зверху. Цей варіант тісно змикається з еволюційним шляхом розвитку демократії. Дана модель характерна для країн, де правляча політична еліта, усвідомлюючи загрозу кризи суспільства і намагаючись запобігти його, вступає в переговори з демократичною опозицією і приступає до здійснення (з тією або іншою мірою послідовності) реформи політичної системи, Що веде в остаточному підсумку до становлення демократичного режиму. Ця модель характерна, наприклад, для послефранкістской Іспанії, а також для Бразилії кінця 70-х - початку 80-х гг.

5. Змішана модель. Вона включає всі або багато з попередніх варіантів, оскільки в більшості країн (особливо сучасної, третьої хвилі) вищевказані моделі демократизації не виявлялися в чистому вигляді. Наприклад, якщо в Португалії початковим імпульсом до демократизації була революція 1974 р., То подальший процес, що плив в окремі періоди в гострій політичній боротьбі, супроводжувався масовими рухами на підтримку демократизації, а згодом щодо мирної еволюцією режиму під керівництвом правлячої еліти. Аналогічна змішана модель характерна і для колишнього СРСР і багатьох постсоціалістичних країн Східної Європи.