3) Дискусії навколо питання про співвідношення теоретичної та практичної політичної науки.

М. Дюверже виокремлював два типи політики:

1. політика як наука (теоретична політична наука, теорія інститутів, яка стала ядром французької політології). Характерні риси: а) сектор теоретичної політики є набагато меншим, ніж сектор практичної політики і має відносне значення; б) (!) всі теорії та концепції мають лише відносне значення і розрізняються залежно від ідеології: марксистська, ліберальна, консервативна, фашистська; в) не існує універсальної теорії політики (так само як не може бути універсальною сама політика).

2. політика як мистецтво та практика. Практична політика спирається не на наукову основу, а на невизначені, інтуїтивні, ірраціональні відомості. (!) Політика ніколи не стане науковою! Але в той же час теорія політики може стати корисною .

4) Прагнення зробити політичну науку доступною для пересічних громадян. Відомі французькі політологи систематично друкують свої статті в публічних (не академічних) виданнях, звертаючись до масового читача: Р.Арон співпрацював з «Фігаро» та «Експрес», М. Дювереже - з «Монд».

4 етап: кінець 1990-х рр. - по цей час - етап розвитку політичної науки в контексті євроінтеграції та посилення її соціологічної спрямованості (політична соціологія)

9. Основні етапи становлення та розвитку політичної науки у Великобританії.

1 етап: 1895 р. - до Другої світової війни - Виникнення та інституиіоналізація політичної науки.

Поява політичної науки у Великобританії (а згідно з однією з версій - в усьому світі) розпочалося наприкінці XIX ст. зі створення Лондонської школи економіки та політичних наук (була заснована в 1895 р. як частина Лондонського університету).

Цілі школи:

1. Вдосконалення сучасного суспільства Практичні дії: співпраця з Лейбористською партією з моменту її створення. Мета: «Зробити так, щоб матеріальне життя стало незалежним від приватного капіталу».

2. Створення лекційного центру, де читались би лекції з політологічних дисциплін.

3. Створення студентської асоціації, яка б була спрямована на практичні дослідження.

Відомими представниками ЛШЕ були Альфред фон Хайєк, Джон Мід, Артур Л"юїс. (13 нобелевських лауреатів).

В різні часу школу очолювали лорд Ральф Дарендорф (1974-1984 pp.), Ентоні Гіденс (1997-2003), зараз її очолює Герберт Девіс.

В ЛШЄ знаходиться одна з перших та найкращих у світі бібліотек соціальних наук - Британська бібліотека політичних і економічних наук.

Характерні риси етапу:

• розвиток політичної науки в першу чергу як академічної дисципліни. В ЛШЄ, Оксфорді, Кембриджі, Манчестерському, Ліверпульському та іншому університетах було зосереджено викладання: державного управління та політичних інститутів, держаної служби, британського конституційного і адміністративного права, політичної філософії і теорії, політичної історії (особливо в Оксфорді).

• панування утилітарного напрямку (від лат. utilitas - користь, доцільність), тобто зведення політичних досліджень до формально- юридичного описання державно-правових інститутів і до вивчення історії політичної думки.

Представники етапу: Е. Баркер, Джордж Дуглас Ховард Коул, Герберт Ласкі, Чарльз Манінг, Семюель Файнер (Samuel Finer).

2 етап: між двома світовими війнами - етап поєднання політичної теорії та практики.

Під час війн та в період між ними британські політологи активно залучались до практичної політики.

Характерні риси етапу:

• відхід від утилітаризму, який панував в британській політології на початку XX ст.

• домінування соціально-психологічного напряму (біхевіоралізму). Засновник: Грехем Уоллес, праця «Людська природа в політиці», 1908 р.

Принципи напряму:

А) політика є цариною панування нераціональних чинників, включаючи звичаї;

б) завдання політології - дослідження політичної поведінки індивіда та встановлення «раціонального контролю за нераціональними чинниками» (Г.Уоллес);

в) відведеня центрального місця дослідженню пропаганди та політичного іміджу.

(!) Мистецтво політики зводиться до створення громадської думки шляхом експлуатації нераціональних настроїв людей. «Раціональний контроль за ірраціональними чинниками». (!) Ідеї Г. Уоллеса були домінуючими в Британії до 50-х pp. XX ст., потім їх продовжував Герберт Ласкі.

З етап: 50 - 80 pp. XX cm. - посилення емпіричної спрямованості політичної науки.

Характерні риси етапу:

• провдення досліджень на основі біхевіоралістських приниипів (вимоги об'єктивістської політології: безпристрасність, свобода від оціночних суджень);

• спори навколо статусу політичної науки (використання компромісного терміну «політичні дослідження» (political studies)).

• різке зростання значення порівняльної політології (Причина: розпад колоніалізму після Другої світової війни, необхідність дослідження процесів демократизації, модернізації в колишніх домініонах Великобританії).

Напрямки етапу (залежно від парадигми дослідженяя):

1. Економічний напрямок - політика - сфера раціональної діяльності людей з незмінними цілями, як зводяться до прагнення отримати максимальну користь.

2. Соціологічний напрямок - політика та політична поведінка - результат впливу культурної традиції, системи цінностей, які в більшості випадків людина слідує не усвідомлюючи цього.

Головна подія етапу:

1950 р. - заснування Асоціації політичних досліджень Об'єднаного Королівства, яка стала однією з філій Міжнародної асоціації політичної науки. Друкований орган асоціації: журнал «Політичні дослідження», який почав виходити з 1950 р.

Інші журнали;

«Британський журнал політичної науки», «Уряд і опозиція», «Публічне управління», «Політика і політична діяльність».