1. Політичний розвиток як передумова економічного прогресу.

2. Політичний розвиток як типова для індустріальних країн політика

3. Політичний розвиток як модернізація

4. Політичний розвиток як діяльність націй-держав.

5. Політичний розвиток як вдосконалення адміністративної та правової систем

6. Політичний розвиток як досягнення масової мобілізації та участі

Модернізація опирається на наступні умови:

1. Консолідація територіального, етнічного та мовного простору, створення умов для створення націй-держав

2. Індустріалізація

3. Формування загальнонаціонального відтворюючого комплексу

4. Урбанізація

5. Підвищення соціальної та територіальної мобільності

6. Перетворення політики в одну із сфер самореалізації людини

7. Утвердження нових політичних інститутів (демократії)

77. Роль еліти в політичний модернізації України.

Етапи демократизації – лібералізація (пройшов в Україні), демократизація (заключення пакту еліт), демократична консолідація. Пактування визначається як оптимальний процес демократичного транзиту. А важливу роль в процесі пактування і відповідно в успішності транзиту як визначення мети, досягнення стабільності та легітимності влади, відіграють еліти.

Трачук В. Політична еліта ат політична модернізація

М. Михальченко трактує модернізацію як динамічний, свідомо регульований процес якісного покращання найважливіших сфер суспільства, котрий, з одного боку, є пристосуванням до європейської цивілізації, з іншого – природним, але прискореним запозиченням та втіленням в суспільне життя набутків інших цивілізацій. На думку Ш. Ейзенштадта, модернізація є зміною у напрямі формування ліберальних демократій західноєвропейського та північноамериканського зразка.

Водночас, як цілком слушно зазначає Г. Зеленько, модернізація не зводиться лише до витіснення традиційного сучасним. Вона є взаємодією та взаємопроникненням, у результаті котрого з'являються нові концепції суспільного удосконалення.

Модернізаційний процес неорганічного типу супроводжується перманентними конфліктами та кризами, “провалами модернізації” і не обов'язково приводить до позитивних наслідків. В. Горбатенко визначає такий стан як “кризовий синдром модернізації”, котрий є наслідком взаємодії основних криз політичного розвитку: кризи ідентичності, легітимності, участі, проникнення, розподілу.

Україна в своєму розвитку пройшла три (за В. Горбатенком) етапи модернізації: 1. Ранньомодернізаціиний, імпульсивно-еклектичний, що тривав з середини XVII до початку XX ст.;

2. Псевдомодернізаційний, тоталітарно-бюрократичний, хронологічні межі якого збігаються з часом існування СРСР (від початку 20-х до кінця 80-х років XX ст.);

3. Сучасно-модернізаційний, транзитно-кризовий, збігається в часі з існуванням України як самостійної держави (від 90-х років XX ст.).

Кожен з цих етапів мав певні особливості. Проте практично завжди на перший план виходить питання про політичного суб'єкта модернізації.

Вітчизняна політична еліта як суб'єкт модернізації суспільства.

1 . Кланово-олігархічна модель сучасної української еліти. Сама по собі вона не є автоматичною перешкодою для становлення такої еліти як суб'єкта розвитку. Все залежить від того, на що буде така модель націлена: швидке економічне зростання суспільства чи подальше збагачення еліти.

Корпоративно-олігархічна модель еліти ефективно функціонує у більшості розвинутих країн. Розглядаючи державу як важливий інструмент реалізації своїх політичних та економічних проектів, елітарні групи роблять все можливе для максималізації ефективності управлінських механізмів та недопущення дестабілізації суспільної ситуації (зазвичай шляхом суворого контролю за дотриманням законності на усіх рівнях суспільної драбини та забезпечення реальної можливості гідного способу життя для неелітних верств

населення).

Українські реалії діаметрально протилежні. Вітчизняні фінансово-промислові політичні групи використовують владу передовсім з метою контролю над фінансовими потоками та їхнім перерозподілом на власну користь. Їхньою візитівкою є корупція на всіх рівнях влади, зацикленість на цінностях особистого

2. Другим чинником є надмірна фрагментованість політичної еліти, що породжена недостатньою соціальною структурованістю суспільства. Розколота за ідеологічними, організаційними, цинічно-орієнтаційними, регіональними та іншими ознаками, еліта провокує перманентні конфлікти як у власному середовищі, та і у суспільстві загалом. Це, своєю чергою, впливає на легітимізацію влади та її рішень і створює постійну загрозу сповзання у бік тотальної нелегітимності правлячого режиму. Як вище зазначалося, суспільна “модернізація навздогін” (А. Пугачов) можлива лише на підставі компромісу основних політичних сил. Невдачі попередніх та нинішнього

етапів модернізації значною мірою спричинені саме його відсутністю. Розбрат був і залишається основною формою стосунків всередині елітних груп. Замість консолідації еліти на загальнонаціональному рівні відбувається її єднання на рівні регіональному.

Істотним недоліком сучасного модернізаційного процесу є нерозробленість ідеології реформування суспільства.

Взагалі наші реформатори не поспішають керуватися загальнонауковою методологією. Як справедливо вказує М. Михальченко, “їм миліший волюнтаристський підхід: “Це ви мені розказуєте, як правильно?”. Кожна елітарна група починає своє правління запереченням того, що зробили попередники, та намаганням розпочати все, так би мовити, “з чистого аркуша”. Ігнорування елітою факту зростання ролі інтелектуалізації усіх сфер суспільної діяльності значно омежує модернізаційний потенціал суспільства.

Нав'язані суспільству ззовні схеми розвитку призводять до втрати народом ролі суверена власної історії, деформації політичної системи (ситуація “придушеного плюралізму”, коли з будь-якого питання існує лише дві думки – керівництва та неправильна), денаціоналізації, космополітизації та віртуалізації національної еліти.

3. М. Михальченко вказує на ще одну істотну причину: підрив не лише “соціалістичної”, але й традиційної моралі у суспільстві. Розмиті поняття добра і зла, правди і брехні, злочинності і порядності, демократії і порядку. Влада не звертає увагу на критику з боку опозиції, відсутній діалог еліти з масами, фактично не ведеться боротьба з злочинністю, у суспільстві запанував культ наживи будь-яким засобами. Це свідчить про нестандартне сприйняття суспільством західних стандартів соціального буття, його насильницьку “вестернізацію”. Стан та рівень розвитку українського суспільства сприяють усвідомленню необхідності засвоєння стандартів західної політичної культури, як-от приватна власність, демократія, правова держава, особиста свобода. Однак вказані цінності не були (та й не могли бути) засвоєні сучасним українським суспільством у ході соціалізації, що призвело до виправдання в суспільній свідомості сурогату західних соціальних стандартів, а у суспільній практиці мавпування далеко не кращих рис західного способу життя (індивідуалізму, цинізму, фетишизації грошей та прибутку, егоїзму, надмірної стандартизації суспільної поведінки тощо) з одночасним нехтуванням того, що він формувався на засадах суворих моральних норм протестантської етики, котрі не дали змоги вказаним недолікам стати реальною загрозою суспільному прогресу та добробуту. Йдеться про соціокультурні обставини та параметри модернізації, що визначають її національну специфіку та успішний (або ні) результат.

4. Обмежує модернізаційний потенціал сучасної еліти також фінансова неспроможність будь-якого з існуючих владних угруповань самотужки реалізувати хоча б один модернізаційний проект національного масштабу. А ділитися реальною владою задля досягнення суспільного прогресу вони покищо не бажають. Істотний вплив на модернізаційний процес має високий ступінь “приватизації” інститутів держави різними кланово-корпоративними структурами. Інтереси держави значною мірою ототожнюються з інтересами конкретних комерційних структур, а “приватизоване” державне чиновництво виступає лобістами цих інтересів.

Підсумовуючи, можна зазначити, що попри всю недосформованість, недорозвиненість, недопідготовленість політична еліта відіграє значну роль у модернізаційних процесах. Це зумовлено недостатнім розвитком громадянського суспільства, пасивністю населення стосовно постійної участі у суспільно-політичному житті. За таких умов наші можновладці, не відчуваючи контролю і стимулювання до реформ з боку суспільства, віддають перевагу суто формальним перетворенням, а не реальним системним змінам, що свідчить про недостатню ефективність та неадекватність їхньої діяльності стану справ. Єдиним виходом з такої ситуації є істотне підвищення якості української політичної еліти шляхом її глибокого оновлення та залучення нових людей, які краще відповідали б потребам модернізації суспільства та викликам сучасного глобалізованого світу.

Балацька О. Політична еліта України в процесі демократичної модернізації

За своєю суттю еліта є головним суб’єктом прийняття стратегічних рішень і найвпливовішим актором політичного процесу. В Україні за умови значної переваги політичної активності еліт порівняно з рівнем політичної участі громадян, нерозвиненості інститутів громадянського суспільства, відсутності законодавчого регулювання діяльності опозиції політична діяльність еліти набуває ще більшого значення.

Модернізація призводить до значного ускладнення внутрішніх і зовнішніх зв’язків політичного організму. Але у даного процесу є і зворотний бік.

Конфлікт між модернізаційними і традиційними цінностями є потужним внутрішнім джерелом суспільно-політичних протиріч, нестабільності, дисбалансу системи. А якщо до цього додати збуджувальний вплив зовнішнього середовища, то доводиться визнати, що модернізаційний процес часто зумовлює дестабілізацію. Це, в свою чергу, є фактором порушення рівноваги і розбалансування системних елементів. Як зазначає Галина Щедрова, «тенденції модернізаційних змін породжують певні небажані наслідки, ризики в розвитку політичної системи».

Отже, модернізація сама по собі є джерелом ризиків, виступає свого роду «точкою біфуркації» і несе в собі потенційну можливість політичного занепаду.

Складність і суперечливість політичного процесу в суспільствах, що трансформуються дозволяє говорити про діалектичний зв’язок між модернізацією та діяльністю політичних еліт. З одного боку, еліта є суб’єктом модернізації, з іншого – сам модернізаційний процес впливає на еліту, визначаючи її тип, структуру, характер розподілу ресурсів, взаємовідносин, особливості рекрутування.

З огляду на це органічна й ефективна демократична модернізація може виступити фактором суспільно-політичної консолідації та демократизації політичної еліти. Виклики модернізації зумовлюють необхідність формування нового типу еліт – компетентних, гнучких, демократичних, функціональних, ефективних, консолідованих, які б виступили потужним модернізаційним фактором.

Спостергіається криза політичних еліт, яка виявилася в загостренні протиріч між старою номенклатурною та новою національно-демократичною елітами. При цьому специфікою даного процесу в нашій державі було те, що і перша, і друга виступили чинниками і суб’єктами змін. Ще одним джерелом політичної напруженості став конфлікт інтересів на регіональному рівні, що відобразилося у загостренні протиріч між територіальними та фінансовими елітними угрупованнями.

Важливим показником модернізаційного потенціалу політичної системи є її відкритість.

Відкритість - це характеристика, яка визначає ступінь сприйняття системою та її окремими складними компонентами зовнішніх імпульсів мірою проникнення до неї ззовні будь-якої «речовини». Ступінь відкритості та ступінь гнучкості системи є взаємозалежними показниками. Відкрита система завжди гнучкіша, отже більш адаптивна, ніж закрита. Авторитарні системи тяжіють до закритості. Надмірна закритість протирічить принципам синергетики, адже самоорганізація ґрунтується на постійних та безперервних обмінних процесах за нерівноважних умов. Таким чином, відкритість є необхідною умовою модернізації та існування демократичних систем.

На думку українських політологів, вітчизняна еліта має виражений закритий характер, який багато в чому зумовлений історичними обставинами. До чинників, які викликають її закритість, зараховуємо авторитарність, боротьбу за владу як самоціль, відсутність демократичної політичної культури, правову неврегульованість діяльності опозиції, а головне – недемократичні механізми рекрутування еліти (переважання системи гільдій над антрепренерською системою, пріоритет принципів клановості, клієнталізму, значення фінансового і соціального статусу над особистісними та професійними якостями, вузькість соціальної бази рекрутування). Як наслідок, знижується вертикальна мобільність, сповільнюються процеси циркуляції еліти, гальмуються модернізаційні процеси.

Ще одним негативним чинником, що не сприяє демократичним змінам, є слабка партійна структурованість еліти. Значення її кланово-корпоративістської приналежності, як правило, домінує над партійністю. Партійність розглядається не як демократичний засіб представництва інтересів, а як інструмент досягнення тактичних, кон’юнктурних, партикулярних або особистих інтересів. За словами Анатолія Пахарєва, результатом цього стало таке явище, як «хамелеономанія політичних еліт».

Важливим показником модернізаційного потенціалу політичної еліти є її роль у вирішенні конфліктів і протиріч модернізації. Американські політологи Леонард Біндер, Джозеф Лапаломбара, Сідней Верба, Люсьєн Пай, Джеймс Колман та Міран Вейнер у спільній праці «Crises and Sequences in Political Development» визначають п’ять криз політичного розвитку – ідентичності, легітимності, участі, проникнення, розподілу.

Криза ідентичності стосується всіх громадян нашої держави, у тому числі політичної еліти. Еліта як референтна група та об’єкт наслідування повинна відігравати першочергову роль у формуванні політичної, етнонаціональної, культурної ідентичності, сприяти формуванню у громадян почуття приналежності до єдиного народу або політичної нації. Але дійсність свідчить про протилежне.

Вітчизняні еліти часто провокують розколи та конфлікти, передумови яких уже існували через історичні, політичні чи економічні обставини.

Вбачаємо, що найважливішим засобом подолання зазначеної кризи є формування адекватної, універсальної національно-державницької ідеї, яка б, перш за все, спростувала регіональні та корпоративні протиріччя й інтегрувала весь спектр громадянських інтересів. Відсутність такої ідеї провокує конфліктність, підсилює невизначеність суспільного розвитку.

Криза легітимності являє собою недостатню підтримку, недовіру громадян до влади через невідповідність, дисбаланс цінностей, цілей, завдань, засобів їхньої реалізації, що властиві політичній владній еліті та уявленням про них у громадян. На легітимність влади впливає багато факторів, але один з найголовніших серед них – дієвість останньої. Економічний занепад, неадекватна зовнішня політика, ігнорування соціальних проблем є дійсним шляхом втрати легітимності. Це може призвести до загрозливих для влади наслідків – від програшу на виборах до революції.

Важливою умовою ефективності є відсутність конфліктів у лавах еліти, погодження дій, консенсусні форми взаємодії з приводу реалізації стратегічних суспільно-політичних завдань.

В Україні кризу легітимності можна вважати перманентною.

З проблемою ефективності влади тісно пов’язане й таке протиріччя модернізаційного розвитку, як криза проникнення. Криза проникнення - це проблема «виходу», що виникає на етапі реалізації політичних рішень. Дисперсія влади, що характерна для сучасних суспільств, які стали на шлях демократичної модернізації, посилює подібні ризики. Однак однією з головних причин появи і загострення кризи є конфліктність еліти. Відсутність консенсусу породжує зростання напруженості між урядовими та опозиційними колами, різними елітними угрупованнями, національною та регіональною елітами тощо. Про це свідчить їх неспроможність домовитися навіть з приводу найважливіших питань суспільного розвитку. Намагання влади ліквідувати кризу проникнення авторитарними методами може призвести до ще більшої дестабілізації.

Найкращими засобами її подолання виступають підвищення ефективності економічної та соціальної політики, поглиблення легітимності влади, раціональна децентралізація владних повноважень, консолідація еліти та її орієнтація виключно на консенсусні форми взаємодії.

Криза участі пов’язана з дієвістю функції «входу», а також процесу конверсії, за якого імпульси перетворюються на рішення. Еліта, як головний суб’єкт прийняття політичних рішень, відіграє провідну роль у даному процесі. Плюралістично організована еліта, що є нормою існування демократичного суспільства, являє собою «верхівку» різноманітних груп впливу, а тому виконує подвійну функцію артикуляції / агрегації інтересів громадян. Гегемонійські або авторитарні тенденції, «закритість» еліти заважають цьому. Отже, механізми політичної участі порушуються. Іншою причиною кризи участі є недорозвиненість інститутів громадянського суспільства, слабкість і неврегульованість діяльності опозиції.

Габріель Алмонд вважав одним із найважливіших чинників, що впливає на рівень і характер політичної участі, сформованість громадянської культури. Однак учений визначав і зворотний зв’язок між рівнем політичної участі та ефективністю діяльності еліти, називаючи це одним із протиріч демократії. З теоретичної точки зору активна політична позиція громадянина і високий рівень політичної участі є демократичною нормою. З іншого боку, активна участь у політичному житті не є найважливішою формою діяльності для більшості людей. Таким чином, у демократичній розвиненій державі існує розрив між високою оцінкою громадянами своїх потенційних можливостей і необхідності участі та низьким рівнем реального впливу на суспільно-політичну сферу. Саме ця специфіка демократичної політичної культури є умовою підтримання балансу між ефективністю й обсягом повноважень еліти та її відповідальністю серед громадян. «Відносна рідкість політичної участі... дозволяє урядовим елітам діяти... Протилежна роль громадянина як активного і впливового фактори, який забезпечує відповідальність еліт, підтримується завдяки його глибокій прихильності до норм активного громадянства...і його переконанням, що він може бути впливовим громадянином»

В Україні склалась ситуація, за якої роль політичних еліт є гіпертрофованою порівняно з рівнем і можливостями політичної участі громадян. Згідно з вченнями теоретиків модернізації (Г. Алмонда, Л. Пая, Р. Даля) можна виокремити чотири основні типи співвідношення рівнів політичної конкуренції еліт і політичної участі мас у перехідний період.

Оптимальним для демократичного транзиту є незначна перевага конкуренції еліт над участю громадян.

За наявності великого розриву і дисбалансу між цими показниками виникають різні девіації режиму.

Якщо активність громадян дуже низька, це є передумовою посилення авторитарних тенденцій.

Загроза охлократичних явищ з’являється під час домінування активності мас. Одночасна мінімізація обох показників говорить про стагнацію системи та породжує загрозу диктатури. Таким чином, існує взаємозалежність між тенденціями розвитку політичного режиму і цими показниками

Політичні еліти є суб’єктами, які зосереджують у своїх руках найбільшу частину матеріальних і нематеріальних ресурсів і безпосередньо впливають на процес їхнього перерозподілу. Отже, їхня роль у подоланні або, навпаки, поглибленні кризи розподілу є дуже значною. Перехідні періоди, як правило, супроводжуються погіршенням рівня життя населення, економічним занепадом.

В Україні перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки спричинив глибокі кризові явища, наслідки яких спостерігаються й досі. Зазначену кризу спостерігаємо в неефективності функціонування механізмів розподілу благ, що має декілька негативних наслідків.

По-перше, це спричиняє величезний розрив у рівнях доходів громадян (у тому числі між елітою і неелітою). Подруге, криза розподілу часто викликає протест з боку тієї частини населення, що не сприймає нових економічних реформ. А це дестабілізує ситуацію в державі.

Існують певні негативні фактори, що часто є наслідком слідством конфліктів модернізації та безпосередньо впливають на модернізаційну роль і можливості політичної еліти. До них ми можемо зарахувати недостатню відкритість еліти, низький рівень довіри громадян до влади, майже тотальну пасивність мас, переважання конфліктних форм взаємодії над консенсусними або нейтральними, функціональну неефективність еліти, нераціональну і деформовану систему розподілу благ і ресурсів, що викликає численні конфлікти і напруження, відсутність національно-державної ідеї, переважання партикулярних і тактичних цілей порівняно із загальнонаціональними і стратегічними тощо. Це тільки поглиблює наявні кризи і конфлікти, які, безумовно, є неминучими і тимчасовими явищами, «хворобою зростання», але за умови адекватної діяльності політичної еліти, їх можна подолати набагато швидше і з меншими втратами.

Усі перелічені недоліки спричинені неорганічною модернізацією, яка є характерною для вітчизняних політичних реалій.

Проблемами такого типу модернізації є відсутність внутрішнього потенціалу перетворень у суб’єктів трансформації, формальність та «беззмістовність» демократичних змін. Це спричиняє різноманітні конфлікти в лавах еліти, її неефективність та неспроможність консолідуватися навколо єдиної системи політичних цінностей. Адже завдяки непослідовності модернізаційних змін та неузгодженості принципів і цілей розвитку така система взагалі відсутня.

Як провідному суб’єктові політичного процесу політичній еліті належить велика роль у подоланні зазначених криз. Однак хибною є думка про те, що все залежить від конкретної еліти і, наприклад, повне оновлення її складу може призвести до позитивних зрушень. Еліта є органічною складовою політичної системи.

Отже, всі системні зміни повинні відбуватися поступово, раціонально, згідно з загальною метою суспільних перетворень. Циркуляція еліт – складний діалектичний процес, який означає поступове перетворення кількісних змін на якісні та врахування позитивного досвіду минулих поколінь.

Органічність, поступовість, раціональність найважливіші характеристики загального процесу модернізації. Пошук і реалізація власної моделі, заснованої на врахуванні автентичного, унікального історичного досвіду – першочергове завдання сучасності.