66. Особенности исламского судопроизводства.

Виникнення ісламського правосуддя визначався діяльністю Пророка Мухаммада, який виконував у першій ісламській державі роль верховного судді. Його діяль­ність ґрунтувалася на положеннях Корану.

Пророк Мухаммад запровадив у практику делегування своїх суддівських повноважень найбільш впливовим і авторитетним сподвижникам, які виконували роль намісників у різних частинах ісламської держави. Пророк Мухаммад неодноразово довіряв своїм сподвижникам розгляд окремих судових справ.

Після смерті Пророка Мухаммада в період правління перших його чотирьох наступників-халіфів основні принципи ісламського судочинства залишалися без істотних змін. Халіфи зосередили у своїх руках не тільки верховну державну владу, але й верховну судову владу.

Статус суддів як офіційних осіб, які призначаються прави­телем і наділені спеціальними повноваженнями по відправленню правосуддя, утвердився в перший період правління династії Абба-сидів.

Судовій системі, що склалася в період правління Аббасидів, був властивий дуалізм, що виявлявся в співіснуванні як іслам­ських, так і неісламських судів.

Ісламське правосуддя остаточно сформувалося до X ст.

На початковій стадії розвитку ісламського правосуддя були відсутні формальності в судочинстві, що виявлялося в ус­ному змаганні сторін позивачів у засіданні суду, причому каді приймав рішення на місці в першому ж засіданні. Поступово професійні свідки почали ви­конувати обов'язки громадських нотаріусів. Таким чином, судова процедура з усної перетворилася у письмову. Також на початковому етапі існування ісламського судочинства була відсутня ієрархія судів. Не існувало апеляційної інстанції. Проте можливість оскарження рішення все ж таки існувала. Зокрема, глава держави, зважаючи на допущену помилку, міг пом'якшити деякі види покарання.

Як уже наголошувалося, судді на свою посаду признача­лися главою держави. Перед призначенням кандидат проходив випробування на знання ісламського права, тобто посада каді не була виборною, він призначався на посаду указом глави держави (халіфа або імама) або його заступника, в якому указувався район його юрисдикції.

У теперішній час багато ісламських держав повністю відмо­вилися від ісламських судів на користь світських.

67. История формирования и развития романо-германского права.

Період, що передував безпосередньому формуванню романо-германського права, охоплює відрізок часу, упродовж якого від­бувся процес нагромадження відповідного матеріалу і створення передумов для формування єдиної правової системи. До XIII ст. існували елементи цієї системи, не зв'язані між собою, які стали потім його фундаментом. Основними складовими в майбутньому основи романо-германського права вважаються, перш за все, рим­ське право, а також звичаєве право і закони варварів.

Характер стійкості римського права, тобто його збереження і функціонування після повного розпаду Римської імперії, пояс­нюється казуїстичним характером його норм, які були розраховані на вирішення конкретних спорів без змісту великого теоретичного узагальнення.

Наступним компонентом, який заклав підґрунтя формування романо-германського права, стало звичаєве право, наприклад звичаї германських племен, що розселилися на території колиш­ньої Західної Римської імперії.

Посилення державних інститутів і впливу влади на суспільне життя супроводжувалося зростанням ролі законодавства. Тільки за роки правління Карла Великого було видано близько 200 актів короля, адресованих населенню, посадовим особам, церкві, що регулювали судові і адміністративні справи, сімейні відносини, а також питання релігійних і церковних установ.

Період безпосереднього формування романо-германського права почався у XII ст. і продовжився в епоху Відродження, символізувала собою звернення до правової спадщини античності. Саме в епоху Відродження з'явилися умови для рецепції класичного римсь­кого права.

Його фундаментом із самого початку була спільність культури і традицій західноєвропейських країн.

відчувалася гостра потреба в стійкому порядку, захисті інтересів приватних осіб від держави. Саме таким засобом стало право, тобто романо-германська правова сім'я виникла не як продукт діяльності державної влади, а як продукт культури, незалежний від політики².

Вплив університетського права на практику підтримувався за допомогою такого прийому: за наявності сумніву суди мали право переслати матеріали спірної справи на той чи інший юридичний факультет, який виносив висновок, що фактично був судовим рішенням.

Наступний період у розвитку романо-германського права пов'язаний з процесами кодифікації, які мали місце в XIX ст. у Франції і Німеччині, що зумовили підвищення ролі позитив­ного права, закону.

Кодифікація містила в собі ідею про юридичну спільність між європейськими націями (тим більше неєвропейськими) і романо-германською правовою сім'єю¹.

Сучасний період в історії романо-германського права почався після Другої світової війни і пов'язаний з посиленням впливу інтеграційних процесів в Європі.