7. Охарактеризівати соціально-економічне становище українських земель у складі польщі та литви (хіv – хvі ст.)

Упродовж XIV-XVI ст. тривав процес формування військово-службового стану – шляхти, котра складалася з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Віховими датами процесу формування шляхти, як привілейованого суспільного стану, були: 1374 р. – шляхту звільнено від усіх податків, окрім земельного; 1433 р. – шляхті гарантована особиста недоторканість; 1454 р. – король зобов’язався обговорювати зі шляхтою законотворчі питання; 1447 р. – поширено усі права на українську шляхту; 1496 р. – українська католицька та польська шляхта були зрівняні у правах; у середині XVI ст. була зрівняна у правах православна і католицька шляхта; 1573 р. – шляхті надано право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля. У XVI ст. шляхта остаточно оформилась у привілейований стан. Вона була остаточно відокремлена від селянства, були розширені її права. Була створена і юридично оформлена система її прав, привілеїв та обов’язків.

Найвпливовішими представниками шляхетного стану в українських землях, котрі входили до складу Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської і давньоруської династій – Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі і т. д. Місце і роль шляхти в соціальній структурі визначалися знатністю походження та величиною земельної власності.

Щодо характеристики стану розвитку сільського господарства в XIV-XVI століттях. Найсуттєвішими моментами, на які варто звернути увагу при підготовці відповіді на це питання є: зміна європейської торгівельної кон’юктури викликала попит на сільськогосподарську продукцію; зростання феодального землеволодіння і наступ на общинне землеволодіння, феодальне закабалення селян; розвиток товарно-грошових відносин і зростання ринку сільськогосподарської продукції; поширення фільварків.

Поява фільваркових господарств викликала необхідність проведення аграрної та фінансово-податкової системи. „Устава на волоки” 1557 року і стала такою реформою. Земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на одинакові ділянки-волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування.

Оцінюючи „волочну поміру” важливо пам’ятати, що вона зруйнувала сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, змінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян.

Потрібно звернути увагу на зміну європейської торгівельної кон’юктури, що було наслідком падіння Константинополя у 1453 році і дефіцитом у Європі зерна, що зумовлювало зростання попиту на нього. Підвищуються ціни на худобу, що теж збільшує попит на неї. Львів і Луцьк стають великими ярмарками, з яких волів та іншу худобу продавали на Захід. Через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом.

Про встановлення внутрішнього ринку свідчить поширення ярмарок. У XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури – набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здається під заставу). Розвитку внутрішньої торгівлі сприяли такі чинники: поглиблення спеціалізації виробництва (у XV ст., існувало 200 ремісничих спеціальностей); виникнення фахових ремісничих об’єднань-цехів; виникнення мануфактурного виробництва тощо.

Варто відмітити, що багатіючи на розвитку ремесел і торгівлі, міста отримують Магдебурзьке право, за яким вони звільнялися від управління і суду великих землевласників і створювали органи місцевого самоуправління. Це міське середньовічне право було запозичене з німецького міста Магдебурга і встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів. Українські міста отримували Магдебурзьке право від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Першими його отримали такі міста: Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кременець (1374 р.), Берестя (1390 р.), Київ (1494 р.) і т. д. До речі, наше місто Умань отримало Магдебурзьке право 7 квітня 1663 року (за Регестами документів Коронної канцелярії (Польща)). У містах з Магдебурзьким правом запроваджувались становий суд присяжних (лава) та адміністративно-розпорядчий орган (рада).

Магдебурзьке право скасоване Миколою І у 1831 році по всій Україні (у Києві воно проіснувало до 1835 року.

Відповідь на дане питання передбачає з’ясування деяких правових аспектів. Варто відзначити, що литовські статути – це найвідоміші кодекси феодального права Великого князівства Литовського, що діяли й на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. („Старий”), 1566 р. („Волинський”) і 1588 р. („Новий”). Усі ці 3 акти були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту. Литовські Статути виникли як правові акти багатонаціональної держави, в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, польського, німецького права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел Литовських статутів була Руська правда, слід підкреслити, що для українського народу їх „іноземне походження” мало досить відносний характер, їхні норми відтворювали звичні „давні права” і розглядання як власне споконвічне право.

Характеризуючи Литовські статути, необхідно звернути увагу, що найдосконалішим з них був третій, котрий містив норми практично всіх галузей права. Він юридично закріпив кріпосне право, проголосив єдність права для всіх громадян, декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права. Він закріплював ідею державного суверенітету.

Як підсумок, варто підкреслити, що Литовські статути відігравали важливу роль у правовій системі України. Народом вони традиційно розглядалися як найважливіші джерела своїх „давніх прав”, своєрідна противага „новині”, яка нав’язувалася з боку Росії чи інших агресивних сусідів.