20. Філософські погляди Григорія Сковороди:

а) Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи. Все існуюче, згідно цієї концепції, розділяється на три специфічні види буття (світи): 1. Макрокосм - величезний, безкінечний, Всесвіт; 2. Мікрокосм – малий, людський, який зосереджує у собі усі особливості Макрокосму; 3. Світ символів – «символічна реальність» - Біблія. Призначення світу символів – пізнання невидимої природи – Бога. Через цей світ Бог являється людині. За словесними знаками, які мають тілесну природу, треба вміти побачити втаємничений духовний світ.

Кожен з цих трьох світів складається з двох натур (двох природ): видимої, чуттєвої, але не справжноьої і не першою за суттю (створеного світу), і невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому справжньої основи будь-чого, тобто Бога.

Ці дві натури нерозривно пов’язані між собою, хоча мають неоднакове значення. Невидима натура (Бог) визначає сутність усього сущого, є рушійною силою і основою усіх речей. Видима натура є немовби тінню, що нерозривно пов’язана з тим, відбиттям чого вона є. Основна проблема людського існування, за Сковородою, полягає у знаходження невидимої натури через видиму. б) етичні погляди. Головна проблема філ. Сковороди – проблема людини. Його філ.практична, бо він цікавиться моральною проблематикою. Звернув увагу на обмеженість розуму, на його однобічність і неможливість пізнати світ і людину, і тому створив свою «філ.серця».

Велику увагу приділяє розумінню людського щастя та загальниз засад моральності. Зміст життя людини – «пошук себе», щастя, досегнення якого залежить лише від самої людини. Щастя не приходить саме. Для його усвідомлення треба володіти вищою з наук – філософією.

Досягти щастя означає досягти душевного спокою. Воно полягає у відповідності власній природі, у творчості, у праці, у самовизначенні. Сенс життя – у праці, істинне щастя – у вільній праці за покликанням. Досягти щастя можна, пізнавши свою власну природу.

21. Філософія життя:

а) "Філософія життя" — напрямок, що склався в останній третині XIX -початку XX ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Бергсон, О. Шпенглер. Джерелами "філософії життя" стали традиції німецького романтизму та філософія А. Шопергауера. Німецький романтизм (Новаліс, Шеллінг, Шлейермахер) виступив проти раціоналізму Просвітництва, протистав "бездушній безпристрасності" культ почуття і творчого екстазу, який розкриває таємниці природи глибше за науку. Рушійною силою пізнання романтики вважали прагнення до нескінченного. В якості засобу можливого прилучення до нескінченного розглядалися любов, містичний культ природи, художня творчість, релігійне переживання.

Теоретики "філософії життя" звернулися до життя як первинної реальності.

У Ніцше первинна життєва реальність виступає у формі "волі до влади", у Бергсона — як космічний ""життєвий порив", у Дільтея — як потік історично обумовлених переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що проти­стоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і "сталому". Науковому раціональному пізнанню "філософія життя" протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїція, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво.

б) Своїм етичним вченням Ніцше здійснив радикальний розрив з класичною традицією європейського раціоналізму. Він був найбільш незвичайним з усіх моралістів, що стверджував через її критику і навіть радикальне заперечення. Він вважав себе першим «аморалістом», «справжнім безбожником», динамітом, що призначений підірвати болото звичних уявлень.

Ніцше нещадно критикував цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло «переоцінки усіх цінностей». Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі: мораллю панів і мораллю рабів. Мораль рабів – сформувалась під впливом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних і лицемірних. Рабська мораль є мораллю юрби, а не особистості. Ця мораль тлумачиться Ніцше як «воля до заперечення життя».

Загальноприйнята мораль підриває «волю до влади».

«Мораль панів» - це мораль сили і розуму, яка теж має певні обов’язки, але тільки стосовно подібних до себе. В основі моралі панів повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність - «життя». Також по міркуванням Ніцше надлюдина займає місце Бога. «Бог помер, ми його вбили». На його місце повинна прийти надлюдина.