36. Сутність пізнавального процесу:

а) Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній. Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметам і явищами. Основними формами чуттєвого пізнання виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.

Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не може розкрити внутрішні, суттєві зв'язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання - на рівні абстрактного мислення, яке реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах.

Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання - емпіризм, або логічне мислення - раціоналізм.

Представники емпіризму (Ф.Бекон, Д.Локк, Т.Гоббс) вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення - таких як поєднання, співставлення, абстрагування - з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини - чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття за допомогою принципів, тобто загальних правил.

Представниками раціоналізму - Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель. Декарт вважав,, що з допомогою інтуїції можна знайти ясні, виразні та самоочевидні ідеї, в достовірності яких неможливо засумніватися. На основі цих базисних природжених ідей за допомогою дедукції можна будувати всю подальшу систему знань.

Емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зюру і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Вже І.Кант відзначав обмеженість цих підходів. Таким чином, акт пізнання - це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.

б) В теорії істини виділяють проблему відношення абсолютної і відносної істини. Суть цієї проблеми полягає у тому, що кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки, істина, яка відкривається наукою на тому чи іншому історичному етапі, не може вважатися остаточною, і тому вона є, як образно зазначив Ф. Бекон, дочкою часу.

Дійсно, процес наукового пізнання передбачає перехід від попередньої теорії до нової, які між собою пов'язані таким чином, що відносно правильна колишня теорія може тлумачитися в складі нової теорії як відносна істина і як окремий випадок більш повної та точної теорії.

Коли мова йде про абсолютну істину, мається на увазі точне, повне, всебічне знання про будь-яке явище. Але так як це неможливо, то абсолютна істина означає мету, до якої прагне пізнання. А відношення між абсолютною і відносною істиною фіксує тільки різні рівні, форми знання, які залежать від розвитку науки і суспільства. Чим вищий рівень пізнання, тим блище ми наближаємося до абсолютної істини. Цей процес триватиме безкінечно довго, тому що рух знання від одного рівня до іншого, більш глибокого, точного не може мати завершення.

Діалектика відносної та абсолютної істини демонструє, що наше пізнання, прагнучи до точного і всебічного охоплення оточуючого нас світу, все повніше і глибше відображає об'єктивну дійсність.