38. Людина як предмет філ. Осмислення:

а) Щоб виявити зміст поняття особистість, необхідно розкрити зміст таких співвідносних понять, як «людина», «індивід», «індивідуальність».

Поняття «людина» фіксує занальні властивості представників людьского роду, який є найвищим ступенем у розвитку усіх живих істот нашої планети. Говорячи про людину, ми співвідносимо її зі світом тварин і фіксуємо в ній ті риси, що відділяють її від них: здатність до абстрактного мислення, здатність до праці тощо. Індивід – окремо взятий, одиничний представник біологічного виду «Гомо сапіенс», людського роду. Поняття «індивідуальність» визначає в людині її своєрідність, особливість, неповторність, гармонійність, тобто її «самість». Індивідуальність кожної окремої людини обумовлена біологічними факторами - неоднаковість генотипів, спадкових задатків і їх комбінації. Інший чинник розмаїття людей – це своєрідність індивідуального життєвого досвіду, особливості виховання, соціального середовища.

б) Особистість – це продукт біологічного та соціального розвитку людини.

Фізіологічна сторона особистості – тіло, яке виступає як матеріальний носій особистісного начала. Особистість виступає зі своєю конкретною тілесною організацією, фігурою, виразом обличчя, манерою поведінки, стилем одягу. Соціальна сторона полягає у спілкуванні людей. Визнання в нас особистості з боку інших людей робить із нас суспільну особистість. Разом із соц. особистістю одночасно формується і духовна особистість як своєрідний стрижень, на якому тримається усе, навіть ядро нашого «Я». Людина є особистісю не за своєю природою, а за високим рівнем досконалості свого духу. До поняття особистості входить також психологічне обличчя людини, її почуття та емоції.

Особистість мє ряд властивостей та якостей, які утворюють динамічну і в той же час відносно стійку систему: спрямованість (стійка система мотивів діяльності, інтереси, ціннісні орієнтації, схильності, переконання, ідеали);

характер (сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складаються і виявляються в діяльності і спілкуванні);

воля (здатність людини до самодетермінації і саморегуляції своєї дільності і різних психічних процесів, що виявляється в таких якостях, як наполегливість, рішучість, сміливість, витримка); когнітивна сфера (знання і уміння);

інтелект (відносно стійка структура розумових здібностей людини); темперамент (характеристика індивіда з боку його динамічних властивостей – інтенсивності, швидкості, темпу, ритму психічних станів і процесів; сангвініки, холерики, флегматики, меланхоліки); здібності (особливості особистості, які є умовою виконаня тих чи їнших видів продуктивної діяльності); самосвідомість.

37. Наукове пізнання:

а) основні рівні та форми пізнання;

Вищою формою пізнання є наука - форма духовної діяльності людей, спрямована на • виробництво об'єктивних знань про природу, суспільство і про саме пізнання, безпосередня мета якої - осягнення істини і відкриття об'єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів, щоб передбачати тенденції розвитку дійсності і сприяти її перетворенню. Наука, як важливий елемент культури - явище багатогранне за своїми' основними характеристиками. Вона являє собою і творчу діяльність по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності - сукупність знань про істотні зв'язки дійсності. Наука утворює також особливий соціальний інститут. На сучасному етапі наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу суспільства. Важливими особливостями наукового знання є наявність особливої мови - кола понять для опису об'єктів, що виходять за межі буденного досвіду; наявність специфічних способів і процедур обгрунтування істинності знання; постійна методологічна рефлексія - усвідомлення методів і прийомів, за допомогою яких вивчаються об'єкти; застосування спеціальних матеріальних засобів дослідження (приладів, інструментів); строга обгрунтованість і доказовість отриманих результатів. У філософії розрізняють два рівні наукового пізнання - емпіричний та теоретичний, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. На емпіричному рівні має місце відображення зовнішнього буття предметів; на теоретичному - відображення сутнісних зв'язків об'єкту, вираження їх у законах.

На кожному рівні застосовуються свої особливі методи пізнання.

б) Формами становлення і розвитку наукового знання виступають факт, проблема, гіпотеза, теорія.

Факт- фрагмент дійсності, який встановлюється людиною і тому в науковій фіксації факту має місце сплав об'єктивного та суб'єктивного. Відповідність фактам - одна з суттєвих вимог до наукової теорії.

Проблема - певне питання, що об'єктивно виникає в ході розвитку пізнання, відповідь на яке можна досягти за допомогою емпіричного та теоретичного дослідження. Весь прогрес людського пізнання полягає в постановці, уточненні та вирішенні проблем, переході від постановки певних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем.

Гіпотеза - науково обґрунтоване припущення щодо причини певного явища. Наукова гіпотеза завжди висувається під час розвитку науки для рішення якоїсь проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних. Розвиток наукових теорій завжди відбувається за допомогою гіпотез, оскільки усяке нове знання носить спочатку гіпотетичний характер.

Теорія представляє собою форму системного знання, яке відноситься до певної області дійсності або до деяких її аспектів. Вона являє собою найбільш строгу і перевірену частину наукових знань.

Під методом розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.

На емпіричному рівні пізнання основними методами виступають: спостереження та реальний експеримент. Спостереження - цілеспрямоване вивчення предметів, що спирається на дані органів чуття з метою обгрунтування певних теоретичних висновків. Спостереження може бути безпосереднім і опосередкованим різними приладами та технічними пристроями. В експерименті людина активно втручається в природний стан і розвиток об‘єктів, створюючи для них штучні умови. Науковий експеримент завжди спрямовується якоюсь ідеєю, гіпотезою, концепцією.

На теоретичному рівні застосовуються такі особливі методи: ідеалізація - побудова ідеалізованого об'єкта, мисленний експеримент з ідеалізованими об'єктами; формалізація - тимчасове абстрагування від змісту предмету і зосередження уваги на його формі; моделювання - метод, що ґрунтується на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об'єкта (моделі), на менш вивчений об'єкт; метод побудови гіпотез - формування припущень для пояснення певних фактів.