ББК63.3(4УКР) 6я 721 М62 Рекомендовано до видання комісією з історії Науково-методичної Ради Міністерства освіти і науки України

(протокол № 5 від 4 липня 2001 р.)

Рецензенти: Кульчицький С.В. - доктор історичних

наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України

Бурда М.І. - доктор педагогічних наук, член-кореспондент АПН України

Малій О.В., Реєнт О.П.

М62 Історія України. Навчальний посібник для 10 класу. К., «Фаренгейт», 2001.- с.296, карти-схеми.

ISBN 966-7764-20-6

Навчальний посібник укладено відповідно до нової редакції програми (2001) з курсу історії України. У ньому висвітлюється період від початку Першої світової війни (1914) до 1939 р.

Системність, логічність, проблемність викладу матеріалу дають змогу учням опанувати головні події одного з найдрама­тичніших періодів історії українського народу.

Автори запропонували систему запитань-завдань як для по­точного контролю, так і для тематичного оцінювання навчаль­них досягнень школярів.

Для учнів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв і гімназій, вчителів і методистів.

ББК 63.3(4УКР)

ISBN 966-7764-20-6 © Малій О., Реєнт О.

© Обкладинка, дизайн Цедік О.

ЗМІСТ

ТЕМА 1

Україна в Першій світовій війні

(1914 - лютий 1917) 5

§1. Початок першої світової війни 6

§2. Українські землі у 1915-1917 рр 14

Тематичне оцінювання 22

ТЕМА 2

Українська революція 23

§3. Початок Української революції 24

§4. Проголошення автономії України 29

§5. Наростання політичної боротьби в Україні

у липні-жовтні 1917 р 39

§6. Проголошення Української Народної Республіки 44

§7. Війна радянської Росії з Українською Народною

Республікою. Проголошення незалежності УНР 51

Тематичне оцінювання 59

ТЕМА З

Україна в боротьбі за збереження

державної незалежності (1918-1920) 61

§8. Українська Народна Республіка: від Брестського

мирного договору до гетьманського перевороту 62

§9. Українська держава 69

§10. Директорія УНР 82

§11. Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) 92

§12. Політика радянського уряду в Україні у 1919 р. ... 105

§13. Україна в другій половині 1919 р 112

§14. Україна на початку 1920 р 118

§15. Варшавська угода та її наслідки 125

З

§16. Розгром військ Врангеля й махновців 131

§17. Культура і духовне життя в Україні

у 1917-1920 рр 136

Тематичне оцінювання 162

ТЕМА 4

Українська СРР в умовах нової

економічної політики (1921-1928) 165

§18. Україна наприкінці 1920-го -

на початку 20-х рр 166

§19. Входження УСРР до складу СРСР 174

§20. Культура та духовне життя у роки НЕПу 181

Тематичне оцінювання 195

ТЕМА 5

Радянська модернізація України

(1928-1939) 197

§21. Сталінська індустріалізація України 198

§22. Колективізація та розселянювання України 208

§23. Голодомор 1932-1933 pp. в Україні 218

§24. Громадсько-політичне життя 227

§25. Стан культури в Україні у 30-ті рр 236

Тематичне оцінювання 249

ТЕМА 6

Західноукраїнські землі

в 1921-1939 роках 251

§26. Українські землі у складі Польщі 252

§27. Українські політичні партії та політична

боротьба в Західній Україні 263

§28. Українські землі у складі Румунії 273

§29. Закарпаття в складі Чехословаччини 281

Тематичне оцінювання 289

Словник-довідник 291

ТЕМА 1 Україна в Першій світовій війні (1914 - лютий 1917)

Карта-схема

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

«...Український фактор, «українське питання» стануть вагомою причиною розвалу під час війни обох імперій - Романівської та Габсбурзької, при­ведуть до логічної появи на карті світу Україн­ської держави. Однак цьому передуватимуть роки неймовірних людських випробувань, чис­ленних страждань і бідувань»

(Історія України: нове бачення).

4

§1. Початок першої світової війни

«Війна докорінно змінила національно-політичну ситу­ацію для українців, які опинились між двома ворогую­чими країнами. Тепер змагання за українську державність переходило із загальнотеоретичної у кон­кретно-політичну площину».

(І.Патер. Союз Визволення України...- Львів, 2000).

О Пригадайте, якими були особливості національно-визвольного • руху в українських землях на початку XX ст.

1. «Українська карта»

Початок XX ст. став часом надзвичайного загострення суперечностей між багатьма розвиненими країнами світу. Але кризові явища набули найбільшого розвитку в Європі, де відбу­лося чергове перегрупування сил. Складання двох військо­вих блоків - так званих Центральних держав й Антанти -знаменувало глобальне протистояння країн, кожна з яких мала свої геостратегічні інтереси і прагнула досягти їх дип­ломатичними та військово-політичними засобами. Україна ви­явилася в епіцентрі подій, пов'язаних з Першою світовою війною, внаслідок того, що займала вигідне географічне положення й мала значний військово-економічний потенці­ал і людські ресурси. Тому у розрахунках принаймні трьох країн - Німеччини, Австро-Угорщини та Росії - вона посіда­ла одне з чільних місць.

На момент вибуху світової війни українські землі, україн­ський народ залишалися поділеними між двома великими то­гочасними імперіями - Російською й Австро-Угорською. Росія планувала силою зброї довести свої права на Східну Галичину, Північну Буковину та «Карпатську Русь» (Закарпаття).

Російський царизм вважав, що має моральне право і навіть зобов'язання перед слов'янськими народами захищати ідеї панславізму. Те, що при цьому застосовувалися експансіо­ністські методи, приховувалося за яскравою дипломатичною риторикою. На ділі ж Санкт-Петербург планував під гаслом об'єднання «єдинокровних братів-русинів» відсунути кордо­ни Російської імперії до карпатських перевалів.

Австро-Угорщина не тільки не допускала можливості втра­тити названі регіони. Вона прагнула власного територіально­го розширення за рахунок Волині та Поділля.

Габсбурзький уряд вустами своїх дипломатів запевняв, що розглядає свою роль і цивілізаційну місію як сполучну ланку між Заходом та Сходом. Посол Австро-Угорщини у США К.Думба в поданому на адресу американського уряду мемо­рандумі визначав цілі його держави на Балканах і на Сході як «переважно комерційні й культурні за характером. Вони є політичними тільки з огляду на географічне розташуван­ня дуалістичної імперії, що накладає на її державних діячів тягар по підтримці територіальної єдності та забезпечен­ня умов поширення промислової продукції». Дипломат наго­лошував на тому, що завдяки ліберальній національній і культурній політиці його держави саме слов'янський елемент стає дедалі більш «відчутним у політичному й інтелекту­альному житті імперії» на противагу німецькому. Такий ак­цент мав прихований підтекст. Окрім того, що він повинен був зняти будь-які сумніви в демократизмі національної полі­тики Габсбургів, меморандум виконував функцію своєрідної заявки «клаптикової імперії» на територіальні прирощення за рахунок південнослов'янських земель та навіть за певних умов Волині й Поділля.

Німеччина серед інших завдань майбутньої війни вису­нула і таке - розчленування Росії на частини, оволодіння Польщею, Литвою, Білорусією, Україною, прибалтійськими губерніями для поселення у них своїх колоністів. Прагнучи до утвердження себе як домінуючого міжнародного чинника, Німеччина планувала створення Міттельєвропи («Середньої Європи»), до якої прагнула інкорпорувати (від лат. incorporatio - приєднання, включення) Австро-Угорщину.

Габсбурзькі плани щодо Балкан і кайзерівські стосовно Близького Сходу змушували уряди Центральних держав звер­нути особливу увагу на «українське питання». Тим більше, Що Австро-Угорщина хотіла відтіснити Росію від своїх кор­донів та від узбережжя Чорного моря, створивши охоронний вал перед її панславістською політикою, усунути небезпеку інтервенції останньої на Балканах і в Туреччині. Тому ство-

6

7

рення буферних держав із західних частин Російської імперії, у тому числі й України, набувало особливого значення.

2. Світова війна і громадсько-політичне життя в українсь­ких землях

Лише українців ніхто не запитував, чого вони прагнуть та чого чекають від урядів вищезазначених країн.

Ще напередодні війни представники України проводили переговори з віденськими політичними й урядовими колами про поділ Галичини на західну (польську) та східну (україн­ську) частини за національною ознакою. Не втрачали надії досягти цього вони і після початку війни. У перших числах серпня 1914 р. представники Української Національно-демок­ратичної, Радикальної й Соціал-демократичної партій ство­рили в Львові Головну українську раду (ГУР), що мала взяти на себе функції єдиного представницького органу краю. Очо­лив цей орган голова УНДП Кость Левицький. З серпня 1914 р. було проголошено «Маніфест Головної української ради». У цьому документі ГУР вказувала на загарбницьку мету політики Росії щодо Західної України та чітко окреслю­вала власну позицію.

«Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне по­неволений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ... може жити своїм національним життям. Перемога Росії мала би принести українському народові Австро-угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне ЗО мільйонів україн­ського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перемога Австро-Угорської монархії буде нашою перемо­гою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

(Т.Гунчак. Україна: перша половина XX століття. - К., 1993).

ГУР почала переговори з габсбурзьким урядом щодо створення національного збройного формування з українців. Внаслідок цього Відень у середині серпня ухвалив відповідне рішення. Спочатку йшлося про український легіон. До м.Стрий на заклик військової колегії ГУР прибули понад

10 тис. добровольців. Однак правлячі кола імперії, добре розуміючи кінцеву мету українців, обмежили чисельність цієї бойової одиниці до 2,5 тис. вояків. Зрештою, легіон Україн­ських січових стрільців (УСС) склав 10 сотень по 250 вояків. З них 2 сотні як запасний резерв дислокувалися в Закарпатті під командою Г.Коссака.

Формування легіону мало на меті не лише продемонстру­вати лояльність до Австро-Угорщини, а й створити інстру­мент українського представництва, який мав стати вагомим фактором дипломатії та політики у ході війни і по її закін­ченні. Важливість такого заходу можна оцінити ще й з огля­ду на те, що полякам Відень дозволив створити 2 легіони по 8 куренів та окремі частини кавалерії й артилерії.

На території Галичини виникли також інші політичні об'єднання, що були представниками і захисниками украї­нських інтересів. Одне з них створили емігранти з Наддніпрян­щини А.Жук, В.Степанківський та Л.Юркевич, а також В.Липинський і В.Кушнір, які організували спочатку видан­ня в Львові періодичного органу «Вільна Україна», а потім створили Український інформаційний комітет (УІК). Його політичне кредо формулювалося так: для забезпечення все­бічного культурного й економічного розвитку українського народу необхідно вибороти незалежність, а останню можна здобути тільки шляхом національної революції. Найближ­чою ж метою з огляду на можливу поразку Росії мало стати приєднання Наддніпрянської України або її частини до Габ-сбурзької імперії, злука останньої з Галичиною і Буковиною та утворення окремої національно-територіальної одиниці. Очолив комітет почесний британський консул у Львові проф. Р.Залозецький-Сас, який мав впливові зв'язки в політичних колах Австро-Угорщини й інших європейських держав. На­далі планувалося створити окрему політичну організацію, залишивши комітет органом пропаганди української справи. Маючи на увазі необхідність об'єднання Галичини і Над­дніпрянщини, УІК прагнув до співпраці з єдиною організа­цією самостійницької орієнтації в Наддніпрянській Україні ~ Українською народною партією. Проте йому перешкодили австрійські власті: під час переговорів у Відні урядовці пока-

8

9

зали Р.Залозецькому-Сасу відозву УНП з приводу війни, яка була спрямована проти балканської політики Габсбургів. На думку австрійців, це - доказ того, що наддніпрянці займають таку позицію, яка не дозволяє розраховувати на їх підтрим­ку у війні з Росією. В цілому ж офіційний Відень вітав ство­рення УІК та був готовий до діалогу з ним.

4 серпня 1914 р. з ініціативи А.Жука у Львові відбула­ся нарада емігрантів з Наддніпрянської України, в якій взяли участь В.Дорошенко, Д.Донцов, О.Назарук. На­слідком цієї зустрічі стало створення Союзу визволення України (СВУ), який мав уособлювати безпартійну політич­ну репрезентацію Центральної й Східної України. Прого­лосивши завдання відродження самостійної Української держави, СВУ також став на бік Австро-Угорщини. Реалі­зацію своїх національних прагнень Союз пов'язував із по­разкою Російської імперії у війні та поваленням царизму. У відозві «До українського народу в Росії» СВУ покладав на Росію відповідальність за розпочату війну. Політична програма Союзу визволення України була обґрунтована у документі «Наша платформа». В разі розгрому царської імперії СВУ сподівався домогтися «державної само­стійності України у формі конституційної монархії з демократичним політичним устроєм, однопалатним за­конодавчим органом, громадянськими, мовними й релігій­ними свободами, самостійною українською Церквою». В спеціальному зверненні Союзу «До громадської думки Євро­пи» розвивалася теза про необхідність створення Україн­ської самостійної держави як своєрідного «захисного валу» для західної частини континенту від експансіоністської Росії. Головою СВУ було обрано Дмитра Донцова, секрета­рем - Володимира Дорошенка.

Війна розколола український народ на два ворогуючі та­бори. Українська інтелігенція, що мешкала в межах царсь­кої імперії, очікувала, що війна створить умови для піднесення національного руху й сприятиме демократичному розв'язан­ню «українського питання». В той же час українська громад­ськість у Росії не була такою одностайною в оцінці перспектив і політичних орієнтирів. Так, редактор журналу «Украинс-

10

кая жизнь» С.Петлюра в статті «Війна та українці» запев­няв, що серед українців немає австрійської орієнтації й вони сповнені бажання виконати свій громадянський обов'язок перед Росією. Водночас він висловлював сподівання, що по завершенні війни ставлення царського уряду до українців зміниться на краще та «українське питання» буде поставле­не на порядок денний. Іншу позицію зайняв лідер соціал-демократів В.Винниченко, який організував у Катеринославі випуск нелегальних відозв з гаслами: «Геть війну!», «Хай живе автономія України!». Керівництво ж Товариства україн­ських поступовців (ТУП) у вересні 1914 р. закликало українців не ставати на бік жодної воюючої держави, а дотримувати­ся нейтралітету.

Існувала ще одна сила, яка стала помітним чинником громадсько-політичного життя України. На початку серпня в Києві галицькі москвофіли офіційно заснували «Карпато-Руський визвольний комітет». Він ставив за мету знайомити російську громадськість і командування царськими війська­ми з національно-культурним та політичним становищем руського Прикарпаття.