- •§1. Початок першої світової війни
- •3. Політика окупаційних військ на українських землях
- •§2. Українські землі у 1915-1917 pp.
- •Тема 2 Українська революція
- •§3. Початок Української революції
- •§4. Проголошення автономії '. України
- •2. Український національний конгрес
- •§5. Наростання політичної боротьби в Україні у липні— жовтні 1917 р.
- •§6. Проголошення Української Народної Республіки
- •3. Українсько-російський конфлікт
- •§8. Українська Народна Республіка: від Брестського мирного договору до гетьманського перевороту
- •§9. Українська держава
- •§10. Директорія унр
- •§11. Західноукраїнська Народна Республіка (зунр)
- •1. Проголошення зунр. Організація держави на західноукраїнських землях
- •§12. Політика радянського уряду в Україні у 1919 р.
- •2. Політичний курс більшовиків в Україні у 1919 р.
- •3. Економічна політика більшовицького режиму
- •4. Селянські антибільшовицькі виступи
- •§13. Україна в другій половині 1919 р.
- •§14. Україна на початку 1920 р.
- •1. Незалежність радянської України: форма і суть
- •§15. Варшавська угода та її наслідки
- •§16. Розгром військ Врангеля й махновців
- •§17. Культура і духовне життя в Україні у 1917—1920 pp.
- •1. Національно-культурне будівництво у часи Центральної Ради
- •5. Культурний процес за радянської влади
- •6. Проблеми життєдіяльності церкви
- •Тема 4 Українська срр в умовах нової економічної політики (1921—1928)
- •§18. Україна наприкінці 1920-го - на початку 20-х pp.
- •§19. Входження усрр до складу срср
- •§20. Культура та духовне життя у роки неПу
- •4. Розвиток літератури та мистецтва в 20-ті роки
- •Тема 5 Радянська модернізація України (1928-1939)
- •§21. Сталінська індустріалізація України
- •2. Формування нового господарського механізму
- •§22. Колективізація та розселянювання України
- •§23. Голодомор 1932-1933 pp. В Україні
- •§24. Громадсько-політичне життя
- •2. Конституція урср 1937 року
- •§25. Стан культури в Україні у 30-ті pp.
- •4. Церковна політика. Ліквідація уапц
- •Хронологія подій
- •Тема 6 Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках
- •§26. Українські землі у складі Польщі
- •§27. Українські політичні партії та політична боротьба в Західній Україні
- •4. Український монархізм в.Липинського
- •2. Характер політики румунського уряду щодо українців
- •§29. Закарпаття в складі Чехословаччини
- •2. Особливості політичної боротьби в Закарпатті
- •Словник-довідник
- •Історія україни
§17. Культура і духовне життя в Україні у 1917—1920 pp.
«...Повага до історичної пам'яті спонукає побудувати і нову, незаідеологізовану національну історію української науки і культури...»
(Історія Національної Академії Наук України)
О Хто з діячів української культури 1917-1920 років вам особливо • запам'ятався? Чому? Розкажіть про нього?
1. Національно-культурне будівництво у часи Центральної Ради
Лютнева революція 1917 р. відкрила широкі можливості для відродження національної культури та освіти. Найважливішим напрямком культурно-освітньої роботи в той час стала українізація школи. Українське товариство шкільної освіти на чолі з відомим громадським діячем І.Стешенком не лише створювало національні навчальні заклади, а й домоглося від міністра освіти Тимчасового уряду дозволу на запровадження української мови і вивчення українознавчих предметів у народних школах, учительських семінаріях та інститутах, інших навчальних закладах.
136
В Києві було започатковано три державні гімназії з українською мовою викладання, а всього у містах України до осені 1917 р. відкрилося 53 середні школи.
В кінці березня 1917 р. у Києві відбувся Український педагогічний з'їзд. У резолюціях було висунуто вимоги заснування Головної української шкільної ради, створення національних бібліотек, українізації вчительських семінарій і інститутів, духовних закладів, викладання Закону Божого українською мовою.
Український освітянський рух наштовхнувся на опозицію російського й зрусифікованого чиновництва, антиукраїнської частини інтелігенції. Проти швидких темпів українізації школи виступили окремі діячі Київського шкільного округу, професура університету Святого Володимира.
Консолідація вчительства, вилилася в створення Всеукраїнської учительської спілки, заснування журналу «Українська школа». Літо 1917 р. було багатим на з'їзди та конференції, присвячені проблемам культурно-освітнього будівництва. Наприкінці липня 2-й Всеукраїнський з'їзд учителів (близько 700 учасників) виробив рекомендації для Генерального Секретаріату у галузі освіти, запропонував створити навчальні заклади за типом єдиної школи, виробленим спеціальною комісією при Товаристві шкільної освіти. Передбачалося заснування комісії при Генеральному Секретаріаті для вироблення програм українознавства, створення Науково-педагогічної академії, організації по всіх повітах учительських спілок, а по селах - «Просвіт».
На початку серпня 1917 р. відбувся Всеукраїнський професійний учительський з'їзд, який затвердив Всеукраїнську учительську спілку, започатковану ще в травні. На вересневому з'їзді просвітян засновано Всеукраїнську спілку «Просвіта», накреслено широку програму у галузі позашкільної
освіти.
Українізація вузів передбачала створення в них кафедр українознавства (української мови та літератури, історії, економіки, права) та викладання національною мовою. Однак якщо у Харківському університеті вже в липні діяли кафедри української історії й філософії, то ректорати Київського
137
Технічна інтелігенція гуртувалася навколо створеного в березні 1917 р. товариства «Праця». Під егідою цієї організації відбулися з'їзди інженерів, агрономів, лісників, залізничників, на яких обговорювалися актуальні, життєво важливі для України питання її економічного розвитку. Започаткований 5 жовтня з ініціативи товариства Український університет, який працював за державною програмою, мав історико-філологічний, природничо-математичний та юридичний факультети. Заняття для слухачів цього навчального закладу проводили кращі викладацькі кадри і науковці столиці. У грудні 1917 р. Центральна Рада видала закон про підпорядкування всіх шкіл на території України (за винятком неукраїнських) Генеральному секретарству освіти. Потім було скасовано шкільні округи, дирекції й інспекції народних шкіл. Замість них призначалися губернські та районні комісари народної освіти і функціонували утворені раніше шкільні ради. Протягом 1917 р. в Україні було відкрито 215 нових так званих «вищих початкових шкіл» (до революції таких шкіл налічувалося 356). Всі вони утримувалися за рахунок громадських та приватних коштів. Крім того, у 1918 р. діяло 38 026 «нижчих початкових» однокласних шкіл і 1 373 - двокласні. В березні 1918 р. Міністерство освіти УНР розробило план подальшої українізації вищої й професійної освіти, який передбачав створення мережі нових державних вузів, а також розв'язання проблеми підготовки викладацьких кадрів.
Революційні події не загальмували мистецьке життя, а навпаки надали йому нового, національного забарвлення.
У листопаді в Києві почала діяти Українська Академія мистецтв, яка дістала державне утримання та всіляке сприяння. Викладачами Академії стали М.Бойчук, М.Жук, Ф.Кри-чевський, А.Маневич, О.Мурашко, Г.Нарбут й інші відомі митці.
138
Бойчук Михайло (1882-1939) - український живописець. Отримав художню освіту завдяки підтримці митрополита А.Шептиць-кого. Мріяв про заснування української школи церковного малярства. З 1924 р. Бойчук - професор Київського художнього інституту. З його ім'ям пов'язане виникнення творчого об'єднання художників-монументалістів, відомих як "бойчукісти", завдяки яким Україна у 20-30-х pp. вийшла на рівень світової культури. Естетичні принципи митця та його школи у 1930-х pp. радянська влада визнала ідейно шкідливими і націоналістично обмеженими. "Бойчукісти" були репресовані, твори їхні у переважній більшості були знищені. Самого М. Бойчука було розстріляно як ворога народу. "Вільна людина, яка вільно мислить, їй нічого боятися будь-якого матеріалу - взірців, боячись втратити себе.
Вона використовує все, і на досвіді ЯК ПСІ
фундаменті буде будувати далі", - писав М.Бойчук.
1917 рік відкрив небачені до того часу можливості для українського книгодрукування та преси. Видавництва «Українська школа», «Вік», «Час», «Українське видавництво», «Добровільне товариство видання дешевих і корисних книжок», «Сіяч» й інші зосередилися на випуску підручників та популярних книжок для народу. Значна частина видавничої продукції мала агітаційно-пропагандистський характер, що цілком відповідало тому історичному моменту. За даними Головної Книжкової Палати, у 1917 р. вийшло понад 1000 найменувань українських книжок.
Популярністю серед читачів користувалися газети «Нова Рада» (орган УПСР), «Робітнича газета» (орган УСДРП), «Народна воля» (орган «Селянської Спілки»).
Бурхливі соціальні потрясіння не оминули театральне життя. У квітні було створено Комітет українського національного театру, серед членів якого - актори І.Мар'яненко, Л.Курбас, композитор О.Кошиць, літератори В.Винниченко, О.Олесь, Л.Старицька-Черняхівська, публіцисти С.Єфремов, І.Стешенко й інші. Найбільших творчих успіхів на ниві творення новітнього українського театру досягли Український
139
національний театр під керівництвом І.Мар'яненка, трупа М.Садовського і започаткований Л.Курбасом «Молодий український театр», який ставив виключно українські п'єси. Київська міська опера почала підготовку двох опер українською мовою - «Тарас Бульба» М.Лисенка та «Черевички» П.Чайковського. Лібрето для останньої постановки переклала Л.Старицька-Черняхівська, декорації створив Г.Нарбут.
Нарбут Георгій (1886-1920) - графік. Творчість Нар-бута - яскрава сторінка в українському мистецтві. Його по праву називають одним з найбільших графіків сучасності. Як це зрозуміло з його творів, він послідовно відстоював свою принципову позицію - творити сучасне мистецтво України, не зрікаючись від її історичних високохудожніх здобутків. Крім ілюстрацій, Нарбут створював шрифтові обкладинки, силуетні портрети, малював з натури пейзажи, створював алегоричні композиції, натюрморти. Його твори експонувалися на міжнародних виставках у Римі й Лейпцігу, Брюсселі й Празі, Берліні й Петербурзі. Будучи добрим знавцем українського стародавнього мистецтва і геральдики, він виконав безліч гербів. Свій герб Нарбут підписав «Ма-зепинець полку Чернігівського, Глухівської сотні, старшинський син, гербів і емблем живописець».
В Одесі наприкінці 1917 р. також виник український театр, в інших містах театральне життя було ще у зародковому стані.
Помітною рисою культурного життя України стало створення творчих і громадських об'єднань: Центрального комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва, фонду ім.Т.Г.Шевченка для виховання обдарованих дітей, української жіночої спілки та інших. Створене в квітні Товариство українських правників взяло активну участь у розробці юридичної термінології, перекладі й виданні українською мовою діючих законодавчих актів.
Ряд культурних проектів так і не вдалося втілити в життя: це стосується, зокрема, ідеї створення українського природничого й сільськогосподарського музею та українського національного музею-архіву.
140
Курбас Лесь (1887-1942) - видатний український театральний режисер і актор. З 1910 р. - в театрі товариства «Руська бесіда», 1916 р. організував «Молодий театр», де поставив «У пущі» Лесі Українки, «Цар Едіп» Софокла, грав провідні ролі. В 1920 р. поставив одну з кращих вистав - «Гайдамаки» за Т.Шевченком. В 1922 р. заснував театр «Березіль». Виховав покоління відомих акторів та режисерів. Звинувачений радянською владою у «культурній контрреволюції». Загинув, у трудовому концтаборі. Діячі науки, культури й освіти не могли бути осторонь того, що відбувалося навколо них. Кращі представники української інтелігенції з ентузіазмом сприйняли можливості для вільного розвитку національної культури. Це знаходило опір з боку російської та зрусифікованої частини бюрократії, політичних сил, що сповідували антиукраїнські настрої. Незаперечним фактом залишається пасивність і відчуженість провінційної інтелігенції від висунутого Центральною Радою гасла українізації суспільного життя. Однак навіть ті кроки, які молода Українська держава зробила на культурно-мистецькш та освітянській ниві, заслуговують на відзнаку й вивчення.
2. Церковно-релігійне життя доби Центральної Ради
Релігія у житті українського народу в усі часи відігравала особливу роль - це був один з головних чинників етногенезу, формування ментальності, національної самосвідомості
українців.
У 1914 р. в Україні діяло 8 606 парафій, які обслуговували 32 246 священиків. На території 9 губерній налічувався 131 монастир, де проживали 4 691 чернець та 10 331 послушник. Окрім цього, релігійні потреби населення задовольняли З 174 греко-католицькі церкви та 79 їх монастирів УГКЦ.
Революція відкрила реальні можливості для демократизації внутрішньоцерковних стосунків, а також взаємин між церквою та державою.
141
Українське духовенство вітало Центральну раду, прагнучи до співробітництва з нею на ниві національно-державного відродження. Київське духовенство обрало делегацію до УЦР у складі священиків А.Ходзицького, Г.Чернявського та протоієрея Шараєвського з проханням допустити її на збори Ради з правом голосу. Збори УЦР прийняли пропозицію київських пастирів. Під час Українського Національного Конгресу в президії засідав представник українського духовенства П.Погоріл-ко, а до почесної президії було обрано єпископа Д.Уманського. Однак переважаюча частина єпископату України (27 осіб) були росіянами за походженням, та й решта єпископів (3 українці, два грузини) були далекі від ідеалів української революції. Лише єпископ катеринославський і маріупольський Агапій (Антоній Випіневський) відкрито співчував національно-визвольному рухові співвітчизників. Національний склад Київської духовної академії, духовних семінарій, настоятелів монастирів, апарату єпархіальних управлінь та консисторій був також значною мірою російського походження.
Прийняття Центральною Радою декрету про землю, згідно з яким монастирські й церковні землі переходили у розпорядження земельних комітетів, поставило в опозицію до нової влади багато представників православного, уніатського кліру та єпископату.
В 1917 р. постала проблема статусу православної церкви в Україні. У ній з'явилося три течії: обновленська, автокефальна й автономна. Обновленська течія висувала вимогу внутрішнього реформування й оновлення церкви, дві інші -диференціювалися за протилежними політичними і національними орієнтирами. Послідовники традицій Російської православної церкви (РПЦ) на чолі з митрополитом київським Володимиром підтримували зв'язки з Московською патріархією та її новообраним главою - патріархом Тихоном. Прихильники ідеї незалежної церкви (автокефалія) влітку 1917 р. утворили Український церковний комітет, який у листопаді було реорганізовано в Церковну раду. Ще до цього в усіх губерніях України відбулися єпархіальні з'їзди, які виступали за повернення колишніх прав українській церкві. Оскільки ж УЦР у перших трьох Універсалах відстоювала автономію
142
України в складі федеративної Росії, то й православні ієрархи у своїх вимогах не виходили за ці межі.
Однак незабаром боротьба за суверенну українську церкву набула виразних форм і вилилася в підготовку до скликання православного церковного Собору. На цей форум запрошувалися представники чорного та білого духовенства, чернецтва, а також мирян. Не випадково для військовослужбовців було встановлено окрему квоту. Адже саме третій Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв резолюцію з вимогою незалежної, тобто автокефальної української церкви. Прийнята резолюція прискорила утворення Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), члени якої звернулися до патріарха Тихона з проханням про дозвіл на скликання Всеукраїнського Собору. Не одержавши санкції глави РПЦ, діячі ВПЦР на чолі з В. Лип-ківським призначили початок його роботи на 28 грудня 1917 р. Проте внаслідок захоплення Києва більшовицькими військами засідання було перенесено на січень 1918 р.
Таким чином, українізація церкви збіглася із загальнонаціональним рухом, спрямованим на утвердження суверенності молодої Української держави. Однак захоплення соціалістичними гаслами не дозволило лідерам Центральної Ради побачити у православній церкві фактор, що міг сприяти консолідації народу, різних політичних сил під єдиними знаменами й гаслами. М.Грушевський відкинув пропозицію делегації в складі архієпископа Олексія (Дородніцина), священика Макарія (Крамаренка) та диякона Івана Дурдуківсь-кого про відкриття Секретаріату церковних справ на чолі з І.Огієнком. І все таки аргументи В.Винниченка, І.Стешенка, М.Левицького виявилися переконливішими від тих, які висували інші члени УЦР. Було створено Департамент духовних справ на чолі з О.Карпінським.
Центральна Рада вирішувала різноманітні питання, пов'язані з релігійним життям. 10 березня 1917 р. на її засіданні було прийнято ухвалу про те, щоб надіслати Тимчасовому урядові телеграму про «визволення митрополита галицького і кардинала папського Шептицького». У березневому зверненні «До українського народу» йшлося про необхідність вживання української мови священнослужите-
143
лями. Центральна рада заохочувала призначення єпископів -українців на місцеві кафедри.
Деякі рішення Центральної Ради були не на користь церкви. Постановами, прийнятими в червні, серпні й грудні 1917р., церковно-парафіяльні школи та управління ними передавалися до компетенції Секретарства (міністерства) освіти, як і деякі будинки, споруджені на церковні кошти. Проте опір, організований Собором та митрополитом Антонієм (Храповиць-ким), звів результативність цих постанов до мінімуму.
У січні 1918 р. в уряді В.Голубовича було створено Департамент сповідань на чолі з М.Безсоновим. Колишній єпископ Никон, який порвав з церквою й не мав авторитету серед архієреїв, практично нічого не зробив для поглиблення взаєморозуміння церкви і держави. Ряд законопроектів, які він підготував уже після залишення посади, були подані вже гетьманському урядові. Після цього протягом короткого терміну виконуючим обов'язки директора Департаменту сповідань був В.Рафальський, якого 13 квітня 1918 р. змінив В.Чехівський. До функцій даного органу належало інформування церковних установ про рішення УЦР та виконавчої влади й контроль за їх виконанням.
ЗО березня 1918 р. Департамент оповістив духовні консисторії про вимоги закону про підданство УНР, згідно з яким на посади священиків, дияконів і дяків не могли призначатися особи, що не визнавали цього закону або не підлягали йому, а 1 квітня рекомендував видрукувати в єпархіальних виданнях III та IV Універсали й урядові документи для оголошення їх прихожанам у храмах.
Департамент відіграв позитивну роль у збереженні пам'яток церковної старовини та архітектури, виступав проти реквізицій церковних і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській Лаврі) на користь світських установ.
Однак, незважаючи на те, що Департамент намагався відігравати роль посередника між державою й церквою, ставлення діячів УЦР до єпископату мінімізували результати його діяльності, зводячи їх до вирішення матеріальних питань.
Тим часом сили, які виступали за українізацію церкви та її самостійність, готувалися до Собору. За свідченням протопресвітера В.Зеньковського: *6 січня відкрився Собор дуже
144
урочисто і дуже церковно. Російські церковні групи пішли на нього. Так до складу Соборної Ради, куди потрапив і я, був обраний наш київський проф(есор), дуже «антиукраїнський» - МЛсинський. Собор працював досить спокійно...»
До керівних органів Собору було обрано значну кількість представників Церковної ради, які проводили ідею автокефалії (незалежності). 279 делегатів Собору утворили шість комісій: урядову (мала виробити положення про вище церковне управління); з питань єпархіального управління та парафіяльного життя; з проблеми української церкви; учбову, економічну й комісію особового складу (мандатну).
Сподівання УЦР, пов'язані з роботою Собору, висловив перед його учасниками комісар у справах сповідань О.Карпі-нський. Позиція офіційного представника влади, схоже, не залишала вибору для православного духовенства: «Якщо ви бажаєте служити народу, перед вами лише один шлях: дати українській церкві автокефалію. Таким чином ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР». Але непевне становище Центральної Ради, наближення більшовицьких військ до столиці утверджували противників автокефалії в правильності очікувальної позиції. Окрім того, що окремі комісії заслухали доповіді професора протоієрея Р.Титова і Ф.Міщенка про автокефалію української церкви, професора В.Екземплярсь-кого з проблем церковного права, доцента І.Огієнка про українізацію літургії, вони не виробили ніяких конкретних рішень. Всі зусилля прихильників самостійної української церкви блокувалися адептами єдиної Російської православної церкви. Коли загроза воєнних дій у межах міста стала реальною, група з 49-ти делегатів подала до президії заяву про обов'язкове вирішення невідкладних питань до розпуску Собору. Серед них - структура вищої церковної влади, статус українського православ'я, становище духовної освіти. До скликання наступної сесії Собору пропонувалося створити Всеукраїнську церковну раду на чолі з київським митрополитом як вищий орган УПЦ. Більшістю голосів делегати Собору відхилили останню пропозицію, прийнявши рішення про те, що другу сесію Собору має право скликати лише комісія на чолі з митрополитом київським Володимиром та за участю двох представників від
145
кожної єпархії. А до того часу пропонувалося на єпархіальних з'їздах обговорити питання про автономію чи автокефалію, українізацію церкви тощо.
Окрема заява українських делегатів Собору про необхідність розриву будь-яких зв'язків з російськими церковними установами внаслідок війни, розв'язаної Росією проти України, реальної сили не мала. Український табір не зміг повести за собою Собор, оскільки більшість єпископату наполягала на канонічній єдності з Російською православною церквою (РПЦ).
Більшовицька влада не встигла за час перебування у Києві будь-яким офіційним чином задекларувати своє ставлення до церкви. Проте кілька фактів не залишали сумнівів в її позиції: загін червоноармійців, по-варварськи вдершись на територію Лаври, розстріляв митрополита Володимира. Внаслідок обстрілів і реквізицій постраждало також кілька київських храмів.
Підсумком діяльності групи українських священиків, спрямованої на здобуття українською православною церквою статусу автокефальної, стало скликання Всеукраїнського Собору. Керівники УНР виявили інтерес до церковного руху лише тією мірою, в якій він збігався з їх уявленнями про реформування українського суспільства. Відсутність компетентного й авторитетного державного органу, який міг би бути дійовим інструментом взаємовідносин держави та церкви, не дозволила діячам Центральної Ради скористатися можливостями церковної організації з метою об'єднання народу навколо гасла національного відродження. Традиціоналізм і навіть консерватизм більшості православної ієрархії в Україні виявилися сильнішими за тенденції демократизації й автономізації українського православ'я.
3. Заходи гетьманату у релігійній сфері
Революційні події сколихнули не лише соціально-політичне, а й церковне життя в Україні. Оскільки на території Української Держави проживало в основному православне населення, головна увага уряду зосередилася навколо проблеми існування православної церкви.
Повернення Російської православної церкви до патріар-
146
шої форми управління викликало рух за оновлення релігійного життя, зближення архієреїв з нижчим духовенством та мирянами. В особі патріарха Тихона ці тенденції дістали підтримку. Водночас у новоутворених державах (Україні, Грузії) частина кліру й православної громадськості дедалі вимогливіше ставила питання про автокефалію або принаймні автономію церков на території цих країн.
Вищому духовенству України, яке було переважно російським, небезпідставно закидали відірваність від народу й рядових служителів культу. Архієреї ж усіляко противилися будь-яким змінам, зокрема, українізації та демократизації церкви, тому виступали проти поновлення діяльності Всеукраїнського церковного собору. Як уже зазначалося, перша сесія Собору припинила роботу внаслідок захоплення Києва більшовиками. Скликання другої сесії настійливо домагалися члени Тимчасової Всеукраїнської православної церковної ради.
Після вбивства митрополита Володимира, 19 травня 1918 р. на єпархіальному з'їзді главою київської митрополії було обрано Антонія (Храповицького).
Особисто П.Скоропадський вважав цей вибір невдалим. Гетьман був переконаний, що специфіка українського менталітету і релігійного життя вимагає того, щоб главою митрополії був представник українського православ'я. Незважаючи на розум та силу волі, Антоній Храповецький, за оцінкою П.Скоропадського, був «чорносотенцем старої школи» й не міг створити теплої церковної атмосфери в Україні. Він уперто не бажав співпрацювати з Міністерством віросповідань. В урядових постановах, зокрема в «Законі про тимчасовий устрій» (29 квітня) в розділі «Про віру» закріплювалося пріоритетне становище в суспільстві православної церкви, проголошувалося, що «всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються... свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».
Велику роль у налагодженні державно-церковних взаємин відігравало Міністерство сповідань, яке очолював спочатку професор В.Зіньківський, з 24 жовтня до 14 листопада - О.Ло-тоцький, а потім - М.Воронович. Відділи та департаменти
147
Міністерства співпрацювали з єпархіями й консисторіями (на той час їх налічувалося 9), архієреями РПЦ, євангельсько-лютеранськими церковними радами, іудейськими рабинами.
Спеціальне законодавство регулювало різні сторони релігійного життя і стосунків між державними й церковними інституціями. Православна церква була суверенною у вирішенні питань внутрішньої діяльності. Міністр сповідань та його представники на місцях мали бути віруючими. Держава стояла на сторожі інтересів православної церкви: гарантувалося вшанування найбільших релігійних свят. Церковнослужителі звільнялися від військової служби, церковні організації одержували статус юридичних осіб, посади - прирівнювалися до державної служби. Крім того, за віковою традицією державні нормативи про шлюб і розлучення узгоджувалися з православним церковним правом, метричні книги в них прирівнювалися до актів цивільного стану. Церковні школи мали права державних закладів освіти.
Слід зазначити, що Міністерство сповідань доручило Вченому комітету розробити програми викладання Закону Божого в світських школах. Паралельно у Міністерстві народної освіти працювала комісія, що на конкурсній основі розглядала програми й підручники з викладання Закону Божого та історії церкви.
Міністерство сповідань активно опікувалося проблемами життєдіяльності Київської духовної академії (КДА). Всеросійський собор не встиг затвердити проект нового статуту духовних академій, розробленого спеціальною комісією і схваленого священним Синодом при патріархові.
Ученим комітетом Міністерства сповідань було розроблено новий статут духовної Академії, який затверджено Радою Міністрів. Його положення, зокрема, передбачали автономію, адміністративну залежність від Міністерства сповідань, а канонічну - від київського митрополита; впровадження обов'язкових курсів історії України, української мови, літератури й права, історії Української церкви з відкриттям відповідних кафедр. Для надання стипендій студентам Академії уряд на друге півріччя 1918 р. виділив 211,9 тис. крб.
Кадри православного духовенства готувалися, окрім Ака-
148
демії, також у Холмській, Кам'янець-Подільській, Бєлгородській, Житомирській й інших духовних семінаріях та духовних і пасторських школах.
Держава надавала православній церкві значну фінансову підтримку. Так, у червні уряд виділив 1 млн. 117 тис. крб. для проведення другої сесії Всеукраїнського церковного собору. В липні було здійснено одноразову виплату всім священикам (по 650 крб.), дияконам та псаломщикам (по 325 крб.), загалом на це було витрачено 11 млн. крб. Близько 3 млн. крб. було виділено як допомогу реевакуйованому духовенству Волині, Гродненщини, Підляшшя й Мінської губернії, а також для відбудови і ремонту храмів, зруйнованих під час світової війни. Майже 1,4 млн. крб. асигнувалося для допомоги позаштатному православному духовенству й церковнослужителям повітів, що були включені до України, але ще не ввійшли до складу єпархій. Одноразова грошова допомога була надана також вдовам і неповнолітнім дітям загиблих та померлих священнослужителів.
Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався на взаємне сприяння з боку релігійних кіл заходам держави. Зокрема, очікувалося, що керівництво Російської православної церкви (РПЦ) підтримає ідею про автономний статус українського православ'я й створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Проте коли в ставленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави була продемонстрована лояльність, то спроби українізації церкви та надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішучий опір єпископату. Друга сесія Всеукраїнського православного собору, що почалася у червні 1918 p., виявила проросійську орієнтацію переважної частини архієреїв, які й чути не бажали про українізацію церкви. Ще єпархіальний собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії української церкви, але за її автономію.
У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвердив «Положення» про вищу церковну владу в Україні, визнавши автономію Української православної церкви (УПЦ). Але делегати київського Собору навіть за цих умов визнали всі рішення Всеросійського помісного Собору обов'язковими
149
і чинними на території України. Промосковська більшість заблокувала вирішення питань, які могли б відкрити шлях до українізації церкви. Однією з причин невдач української партії на Соборі був брак авторитетної, інтелектуально спроможної групи ієрархів та мирян, здатних забезпечити організаційні підвалини таких перетворень.
У жовтні почала роботу третя сесія Всеукраїнського собору. 14 листопада перед делегатами виступив міністр сповідань О.Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо юрисдикції УПЦ. «Основна засада Української центральної влади, - наголошував промовець, - полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд ... не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Українська Церква має бути автокефальною під головуванням київського митрополита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними Церквами. Автокефалія Української Церкви - не лише церковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації...».
Однак урядова криза не дозволила належним чином підкріпити дану позицію. До того ж саме у цей день була опублікована сумнозвісна Грамота гетьмана, яка кардинально змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що насувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії Української церкви.
І все ж гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плодотворний та повчальний. Церква відновила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція. Діалог міг Українською державою та православною церквою не лише виявив больові точки у взаєминах, а й вказав шляхи подолання їх у самій церкві та нові можливості для її оновленої ролі в національній державі.
4. Наука і культура в Українській державі
Незважаючи на скрутний час, гетьманський уряд та особисто П.Скоропадський виявили розуміння того, що без підтримки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й
150
інші питання державного будівництва. Саме гетьманській державі належить пріоритет заснування Української Академії наук, про що мріяло кілька поколінь діячів національної культури і науки. Велику підготовчу роботу по створенню Академії провів міністр народної освіти М.Василенко, який зумів залучити до цієї справи видатного вченого В.Вернадського, який очолив комісію з питань заснування УАН, де працювали Д.Баталій, М.Кащенко, Г.Павлуцький, О.Сперанський, С.Тимченко, В.Мод-залевський, В.Перетц та ін.
Обґрунтовуючи законопроект про Національну Академію, М.Василенко доповідав Раді Міністрів: «Коли в Києві закладається Українська Академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов'язуються міркування величезної національної та державно-економічної ваги... Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого, - необхідність підняти вироб-ливість та трудову міць українського народу та й використати в найвищій мірі виробливі сили».
14 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив закон про заснування Української Академії наук як державної установи. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологіч-них, фізико-математичних та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д.Баталій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, В.Вер-надський, С.Тимошенко, М.Кащенко, П.Тутковський, М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський і О.Левицький. Першим президентом УАН став В.Вернадський.
В системі УАН створювалися не лише інститути, а й Національна бібліотека, ботанічний сад, астрономічна обсерваторія, музеї, видавнича база - всього 45 структур.
Академія одержала статус юридичної особи, а також право заснування наукових закладів. Усі видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням авторів -й іншими мовами.
Чільну увагу гетьманський уряд приділяв організації й розвитку національної вищої освіти. Окрім діючих університетів у Києві, Харкові, Одесі було відкрито ще два навчальні
151
заклади - Київський та Кам'янець-Подільський державні університети. Спроба українізації університету св.Володимира в Києві за часів УЦР успіху не мала. Тому Міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання і широким спектром українознавчих дисциплін.
За доби гетьманату розпочали роботу створені архітектурний та клінічний інститути у Києві, політехнічний й сільськогосподарський - в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві, були засновані стипендії для студентів.
Міністерство народної освіти ініціювало створення національної початкової школи, видало розпорядження про перехід на українські підручники і мову викладання. В російськомовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети.
Уряд фінансував 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою міністра освіти М.Василенка. На підвищення заробітної плати вчителям лише у жовтні-листопаді державна скарбниця видала майже 29 млн. крб.
На кінець 1918 р. в Україні з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 268 приватних, 474 хлоп'ячі й 362 дівочі) 150 були українізованими. Таким чином, формувалася національна школа, яка мала вирішувати завдання, співзвучні загальнодержавним тенденціям розвитку.
В часи Української держави спостерігалась активізація мистецького життя, що дало підстави дослідникам говорити про розквіт національних закладів культури у той період. Численні факти підтверджують таку думку.
В складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створено Головне управління мистецтва і національної культури, яке мало автономний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону пам'яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів тощо. Так, у вересні 600 тис. крб. було асигновано на заходи по охороні пам'яток культури.
Дбайливе ставлення до історико-культурної спадщини народу України виявилося в реальній підтримці музейної справи. Держава фінансувала діяльність усіх 36 музеїв, заснованих до революції.
152
Прагнучи, щоб українська театральна та музична культура вийшла на європейський рівень, гетьман П.Скоропадський виявляв особисту увагу діяльності творчих колективів. У травні уряд виділив 165 тис. крб. товариству «Національний театр», ініціаторами створення якого були трупа М.Садовського, «Молодий театр» Л.Курбаса та Музично-драматична школа ім.М.Ли-сенка. У серпні було створено Державний драматичний театр, Державний народний театр під керівництвом П.Саксагансько-го, в якому працювали М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинсь-ка, І.Замичковський та інші видатні митці.
За активного сприяння Міністерства народної освіти і мистецтва було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г.Хоткевича, про що подбав сам гетьман. Уряд асигнував 66 тис. крб. на заснування Державного симфонічного оркестру ім. М.Лисенка. Оркестр працював під керівництвом А.Горелова, диригували - Р.Глієр, Ф.Блуменфельд і Ф.Бертьє. Плідно працювали Київська, Одеська й Харківська консерваторії. В 1918 р. активно творили М.Ве-риківський, Г.Верьовка, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, А.Демуцький та інші діячі музичного мистецтва.
Українська академія мистецтв, очолена Г.Нарбутом, готувала спеціалістів малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва.