§22. Колективізація та розселянювання України

«Завдяки масовій колективізації ... самодіяльні ук­раїнські хлібороби стали колгоспниками..., підневільно виконували державні замовлення, а за «ударну працю» одержували символічну плату».

(В.І.Марочко. 1932-1933 pp.: голодомор в Україні: причини і наслідки).

О Проаналізуйте наслідки колективізації в Україні

1. Суть кооперування та колективізації сільського госпо­дарства

Одночасно з індустріалізацією промисловості ще більш кардинальні й драматичні зміни відбувалися у сільському господарстві України. Колективізація з її трагічними наслідка­ми стала однією з найжахливіших сторінок української історії.

Ідеологія більшовизму наголошувала, що будівництво соціалізму без ліквідації приватної власності на землю не­можливе, а отже, селянство рано чи пізно слід організувати в колективні господарства з повним чи частковим усуспільнен­ням засобів виробництва: комуни, артілі, товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ), радгоспи. Першу генеральну репети­цію по створенню колгоспів в Україні радянська влада про­вела під час громадянської війни у 1918-1920 pp. Однак такі

208

форми організації сільськогосподарського виробництва супе­речили природі селянина-одноосібника, який бажав працю­вати на своїй землі та бути господарем власної долі.

Новим підходом до організації селянських господарств у країні, яка будувала соціалізм, стали ідеї, висловлені В.Лені­ним у статті «Про кооперацію» (1923). Теоретик більшовиз­му тепер стверджував, що саме в кооперації слід шукати виважену міру поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави.

Пропонуючи розвивати кооперативну форму власності, Ленін робив фундаментальний висновок, що лад цивілізова­них кооператорів при спільній власності на засоби виробниц­тва - є лад соціалізму.

Кооператив як форма колективного виробництва у сере­довищі дрібних товаровиробників принципово відрізнявся від колгоспу, комуністичного за своєю природою, що виник шляхом колективізації, тобто відчуження засобів виробниц­тва. Колгосп міг існувати без товарно-грошових відносин, бо засоби виробництва були відчужені від виробника. Коо­ператив не міг існувати без ринку й товарно-грошових відно­син, а виробник у кооперативі залишався господарем і власником.

Із започаткуванням НЕПу в першій половині 1920-х pp. більшовицьке керівництво, замість спотворення колективі­зацією соціальної природи селянина-власника, почало ство­рювати умови для розгортання на селі кооперативного руху. Тим самим розв'язувалася проблема багатомільйонного се­лянства, яке охоче пішло на співробітництво з державою в творенні кооперативного ладу.

Проте Й.Сталін зі своїми однодумцями, спираючись на закладену у програмі партії комуністичну доктрину, розгля­дали кооперацію не як форму соціалістичної власності, а тільки як школу колективізму, в якій селяни мали «визрі­ти» до розуміння переваг колективізації. Кінцевою стадією розвитку кооперативного руху у СРСР, на думку генсека, мали стати колгоспи. Поєднання двох принципово різних за своєю природою типів колективних господарств, один з яких базу­вався на ринкових відносинах, а інший був елементом ко-

209

мандної економіки, у другій половині 1920 р. почало нав'я­зуватися сталінським керівництвом широкому партійному і громадянському загалу країни.

2. Поворот до суцільної колективізації

Суцільна колективізація, на думку Й.Сталіна, мала за­безпечити нерівноцінний обмін між містом і селом, полег­шити викачування сільськогосподарських ресурсів у державний бюджет для прискорення індустріалізації, ліквіду­вати заможне селянство - так званих «куркулів» - як «во­рогів радянської влади», поставити під повний контроль тоталітарної держави селянина-власника, змушеного стати найманим сільськогосподарським працівником, позбавлено­го знарядь виробництва, обмеженого в громадянських пра­вах, слухняного виконавця волі партійно-державної бюрократії.

На перших порах колективізація розглядалася як один із засобів розв'язання хлібозаготівельних криз. Згідно з рішеннями XV з'їзду ВКП(б) (грудень 1927 p.), селянський хліб пропонувалося отримати за допомогою «ножиць цін». Проте вже на початку 1928 р. почали застосовуватися «над­звичайні» силові заходи (включно до розкуркулювання) проти тих селян, які відмовлялися продавати хліб державі за низькими, невигідними для них цінами. Досвід ліквідації кризового становища із зернозаготівлями 1927-1929 pp. підказав Сталіну, що не так просто купувати у селян зерно за директивними цінами. Краще було б установити повний політичний та економічний контроль над селянством, ліквідувати ринок, і проблема заготівельних криз сама со­бою вичерпається, оскільки селянину нікуди буде подіти­ся.

В 1929 р., у розпал боротьби з «правою опозицією» в партії, яка виступала противником прискорення колективізації, Сталін та його підручні розпочали рішучу кампанію суціль­ної колективізації.

Серед ініціаторів форсування колективізації був також генеральний секретар КП(б) України С.Косіор, який наголо­шував на тому, що УСРР має достатню матеріально-технічну

210

базу для перетворень у сільському господарстві. Партійним керівництвом СРСР планувалося завершити суцільну колек­тивізацію в Україні восени 1931 або навесні 1932 р.

Звичайно, селяни-власники не виявляли навіть наймен­шого бажання відмовлятися від своїх господарств. Вони змушені були робити це тільки під загрозою їх неминучої ліквідації. Партійно-державний апарат навіть виступив з низкою власних ініціатив щодо прискорення темпів колек­тивізації у республіці. 24 лютого 1930 р. С.Косіор підписав інструктивний лист ЦК КП(б)У до місцевих парторгані-зацій, в якому містилася вказівка: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну - до осені 1930 p.». Отже, визначені постановою ЦК ВК(б) від 5 січня 1930 р. строки скорочувалися на рік-півтора.

Суцільна колективізація спочатку прийняла форму органі­зації артілей, що більше нагадували комуну, з усуспільнен­ням корів, дрібної худоби й птиці. Реакцією селян на такі брутальні дії з боку влади стали продаж або забій худоби, псування реманенту. В багатьох місцевостях України мали місце антиколгоспні та антирадянські виступи.

З метою виправлення становища, що склалося на селі,

2. березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Й.Ста­ліна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію Примірно-го статуту сільгоспартілі. У статті засуджувалися «перегини» по відношенню до селянства, а відповідальність за них по­вністю перекладалася на місцевих керівників. Наголошува­лося на дотриманні принципу добровільності при утворенні колгоспів. Статут сільгоспартілі надавав колгоспникам пра­во мати корову, іншу живність, та головне, присадибну ділян­ку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу

3. виправленнями партлінії в колгоспному русі», яка вимага­ла від місцевих парторганізацій усунути допущені помилки і зосередити увагу на господарському й організаційному зміцненні колективних господарств. Як покаже майбутнє, все це було тактичним ходом Сталіна з метою притупити невдо­волення селянства.

211

3. «Ліквідація куркульства як класу»

Більшовицьке керівництво, розпочинаючи колективіза­цію, прекрасно усвідомлювало, що найзапекліший опір бу­дуть чинити заможні селяни, так звані куркулі. Тому офіційна ідеологія зображувала їх як «ворогів радянської влади» та експлуататорів бідних селян. Ідея загострення класової бо­ротьби в умовах мирного будівництва соціалізму, яку вису­нув Сталін, мала сприяти успішному виконанню хлібозаготівлі та колективізації. Політико-економічне викорінювання «капіталістичних елементів» в українському селі, яку здійснювали сталінські поплічники, насправді підривало соц­іально-економічні підвалини нації - найбільш ефективні се­лянські господарства. Вони були основними виробниками продукції, а відтак ставали об'єктом «класової ненависті» з боку пролетарської держави.

Головним критерієм у визначенні куркуля був суб'єктив­ний більшовицький підхід - хто найбільше має на селі за­собів виробництва й використовує найману працю, той і є експлуататором. Оскільки багато куркульських родин було знищено під час громадянської війни, то заможними ставали ще недавно бідні селяни, які розбагатіли за роки НЕПу зав­дяки праці всіх членів родини, ощадливості та хазяйнови­тості. З метою успішного здійснення суцільної колективізації Сталін вирішив знищити весь цей прошарок селянства, до складу якого зарахували й тих селян, які опиралися усуспіль­ненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гаранту­вав безпеку противникам колективізації - їх оголошували «підкуркульниками» й піддавали репресіям.

Тиск держави на заможне селянство розпочався вже на початку 1928 p., коли з метою подолання хлібозаготівельної кризи на селянські господарства накладали конкретні зав­дання щодо продажу хліба по занижених цінах. Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а у разі повторної «неслухняності» продавали їхнє майно з торгів. Зокрема, в Україні навесні 1929 р. було розпродано майно 8 тис. таких господарств, оголошених куркульськими, а до кримінальної відповідальності притягнуто 1150 селян-влас-ників.

Відчувши на собі тиск тоталітарної державної машини, заможні господарі змушені були продавати своє майно й ху­добу, кидати землю і тікати до міста в пошуках роботи на новобудовах. Внаслідок цього кількість заможних господарств невпинно зменшувалася.

Прискорення колективізації остаточно вирішило долю за­можного селянства. 27 грудня 1929 р. на Всесоюзній конфе­ренції аграрників-марксистів Сталін оголосив завдання «ліквідації куркульства як класу». Відтепер на порядок ден­ний було поставлено питання: куди його подіти: висилати чи не висилати розкуркулені селянські сім'ї в райони, непри­датні для сільського господарства? При цьому куркульськи­ми вважалися всі найзаможніші у даному селі господарства, незалежно від того, мали чи не мали вони експлуататорські ознаки. Про вступ розкуркулених селян до колгоспу не мог­ло бути й мови.

Порядок розкуркулення визначався постановою ЦК ВКП(б) від ЗО січня 1930 р. «Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективі­зації», згідно з якою, господарства, які підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої відносилися «учасники та організатори анти-радянських виступів і терористичних актів» (відповідно до рішень судових органів вони мали бути ізольовані у в'язни­цях або таборах), до другої - ті, хто «здійснював менш ак­тивний опір» кампанії розкуркулювання (їх разом із сім'ями висилали в північні й східні райони СРСР), до третьої - роз­куркулені, що не чинили ніякого опору (вони одержували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних земель).

Списки куркулів з поділом на категорії мали складатися за рішеннями наймитсько-бідняцьких зборів або сільських сходів та затверджуватися виконавчими комітетами. По суті кампанія «ліквідації куркульства як класу» була формою реп­ресій проти всього селянства.

Перша хвиля розкуркулювання в Україні прокотилася із середини січня до початку березня 1930 р. За той час було ліквідовано майже 72 тис. господарств, що становило 2,5% від загальної кількості селянських дворів.

212

213

Після визнання Й.Сталіним у березні того ж року адмін­істративного тиску на селян «перегином» і дозволу їм вихо­дити з колгоспів масштаби колективізації в Україні значно зменшилися. Вже восени у колгоспах залишилося менше тре­тини селян, в основному бідняків, так що вони знову стали незаможницькими. Тож перепочивши, доводилося знову на­сильницькими методами залучати середняків у колективні господарства.

Новий наступ розпочався з вересня 1930 р. Україна мала подвоїти рівень усуспільнення й протягом 1931 р. в основному завершити суцільну колективізацію головних сільськогоспо­дарських районів. Там, де вже відбулося розкуркулювання, треба було знову реалізувати гасло «ліквідації куркуля як класу» й відшуковувати нові жертви. «Ви можете арешто­вувати й висилати десятки і сотні тисяч куркулів», — по­вчав Сталін своїх поплічників на XVI з'їзді ВКП(б) у червні 1930 р. Уповноважені представники на місцях фанатично ви­конували вказівки вождя.

Зафіксовано багато випадків дикого свавілля місцевих активістів. Наприклад, у деяких селах до списків на розкур-кулення заносили всіх селян: бідняків, середняків і так зва­них куркулів. Часто забирали не лише землю та худобу, а й продукти харчування та речі особистого вжитку. Розкурку­лювання позбавляло селян засобів існування, призводило до масової безпритульності «куркульських дітей», до їхніх по­невірянь та голоду.

За роки колективізації, як зазначив у січні 1934 р. П.Пос-тишев, в Україні було офіційно розкуркулено понад 200 тис. селянських господарств, тобто майже кожне двадцяте под­вір'я в українському селі - шляхом продажу їх майна з торгів державою або через внесення цих господарств до списків роз-куркулених. Приблизно така ж кількість дворів розпалася з волі самих селян, які не скорилися новим порядкам і залишили село.

Таким чином, майже мільйон українських селян та членів їх родин, пограбованих тоталітарним режимом, у першій по­ловині 30-х років були виселені переважно до північних і східних районів СРСР. Значна частина цієї безправної кате-

214

гори населення, яка отримала назву «спецпереселенщв», у суворих кліматичних умовах, нерідко без їжі й притулку, гинула, особливо діти та люди похилого віку. Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продук­тивних господарів в УСРР. Про наслідки цієї втрати в еконо­мічному вимірі, не говорячи вже про людський, вказує той факт, що так званий куркульсько-середняцький сектор ви­робляв близько двох третин хліба дореволюційної України.

4. Занепад сільськогосподарського виробництва

Колективізація призвела до утвердження на селі команд­ної економіки шляхом одержавлення новоутворених сільгосп­артілей, знищення економічних стимулів до праці в селян. Тепер продрозкладка здійснювалася не індивідуально, як у роки громадянської війни, а колективно, у формі обов'язко­вих хлібопоставок колгоспами.

У теорії примушування селян вступати в колгоспи вва­жалося як перегин, а на практиці завдяки репресивним захо­дам влади колективізація розгорталася. Більшовицьке центральне керівництво через місцевих урядовців продовжу­вало методично за допомогою адміністративних й економіч­них заходів (через посилення оподаткування, погрози розкуркулення, обмеження землекористування тощо) тисну­ти на селян-одноосібників. Тому більшість з тих, хто зали­шився на селі, не мав іншого вибору, як податися до колгоспів, кількість яких з 1931 р. знову невпинно зростала. Факт: У постанові ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931 р. «Про тем­пи дальшої колективізації та завдання зміцнення кол­госпів» роз'яснювалося: суспільну колективізацію можна вважати в основному завершеною там, де 68-70% селянсь­ких господарств увійшло до колгоспів з охопленням не менш як 75-80% усієї посівної площі. Такі показники колективізації по всій Україні було досягнуто наприкінці 1932 р., а в степових і лівобережних районах республіки навіть на рік раніше.

Колективізація з року у рік супроводжувалася зменшен­ням валових зборів зернових культур в Україні. Так,

215

1931 p. вони становили 98% від рівня 1929 p., 1932 p. -відповідно лише 78,6%. Селяни масово забивали власну велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. їх поголів'я за 1928-1932 pp. зменшилося у більш ніж два рази. В ході колективізації була ліквідована мережа підприємств й організацій сільськогосподарської кооперації, яка успіш­но розвивалася протягом 20-х років.

У 1932 р. в містах було запроваджено паспортну систе­му. Селянам влада паспорти не видала з метою прикріплен­ня їх до землі, що стало своєрідним відродженням кріпосного права.

Єдиною мізерною поступкою держави для колгоспників стали присадибні ділянки. У громадському господарстві -колгоспі - люди мали працювати майже даром, за відсут­ності всякої мотивації до продуктивної праці. Головним обов'язком колгоспників ставало виконання держпоставок, які заздалегідь не визначалися. Ціни на сільськогосподарсь­ку продукцію, що передавалася в розпорядження держави, були занижені. До того ж інфляція взагалі робила їх сим­волічними. План колгоспам на здавання сільгосппродукції встановлювався максимально наближеним до зібраного урожаю. Після його виконання для розподілу за трудодня­ми, як правило, вже нічого не лишалося. Доводилося роз­раховувати лише на власні присадибні ділянки та домашню живність.

В умовах тоталітарного режиму зміни соціального скла­ду селянства проходили за трьома головними напрямками: знищення заможних верств; перетворення колгоспного селян­ства внаслідок насильницького примусового об'єднання селянських мас у колективні господарства в саму найчисель-нішу групу сільського населення; формування нових соціальних груп, які б відповідали потребам і запитам адмін­істративно-командної системи.

Таким чином, продуктивні сили сільського господар­ства України, зруйновані процесом колективізації, дедалі більше деградували внаслідок тих ненормальних відносин, які склалися між тоталітарною державою й колгоспами. Суцільна колективізація перетворила самодіяльних украї-

216

нських селян на підневільних кршаків-колгоспників, які мали слухняно виконувати різні державні замовлення, а сталінська політика «ліквідації куркульства як класу» знищила найбільш вправну і працьовиту частину українсь­кого селянства.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Вкажіть рік, у якому було проголошено курс на суцільну колек-

тивізацію: 1926 p.; 1927 p.; 1928 p.; 1929 p.

2. Кого називали «куркуль»?

3. Дайте відповідь. ТАК або НІ: Колгоспники мали паспорти?

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Здійснення суцільної колективізації в Україні».

5. Якому з трьох типів господарств селяни УСРР віддавали перева­гу та який став переважати під час здійснення колективізації: товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), де усуспільнюва­лися лише основні земельні угіддя;

сільськогосподарська артіль (усуспільнювалися основні засоби ви­робництва та земельні угіддя);

комуна, де усуспільнення засобів виробництва доходило до мак­симуму.

6. Назвіть форми опору селянства України проти колективізації. Достатній рівень:

7. Поясніть, що мала на меті замислена Сталіним суцільна колек­тивізація?

8. Охарактеризуйте політику, яка проводилася у кінці 20-х - на початку 30-х pp. щодо «куркулів».

9. Проаналізуйте методи, якими здійснювалася суцільна колекти-

візація в Україні. Високий рівень:

10. Спрямованість «соціалістичних перетворень» на селі була одна: позбавити селянина почуття хазяїна-хлібороба і перетворити його на політично безправного й економічно залежного найманого виробника сільськогосподарської продукції в одержавлених кол­ госпах. Чи поділяєте ви це твердження?

Висловіть своє бачення соціалістичної реконструкції сільського господарства України.

217

11. «Дуже небагато колгоспів наважуються виправити іноді вже справді цілком безглузді вказівки якого-небудь нашого панівно­го органу», - зазначав у липні 1932 р. С.Косіор. Прокоментуйте цей вислів. Випадковим чи закономірним було таке становище у сільському господарстві?