§26. Українські землі у складі Польщі

«Протягом усього міжвоєнного періоду... Східна Гали­чина й Волинь, які перебували в складі Польщі, зали­шалися не тільки найбільшими за територією й населенням західноукраїнськими землями, а й справжнім вогнищем і центром визвольних змагань, що істотно впливало на громадську думку та міжнародні відносини».

(Історія України: нове бачення).

О Використовуючи текст підручника, доберіть факти, які стверд-• жують цей вислів

1. Правовий статус західноукраїнських земель у складі Польщі та її політика щодо українців

На початку 20-х pp. значна частина українських земель - Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Буковина, Закарпаття, на яких проживали більше 7 млн. українців, залишилася поза межами радянської Ук­раїни, ввійшовши до складу інших держав - Польщі, Ру­мунії й Чехословаччини.

Після поразки в українсько-польській війні 1919 р. най­більше українців опинилося в складі Польщі. Проте питання щодо влади поляків над східними галичанами лишалося спірним. Найвища Рада Паризької мирної конференції 1919 р. уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасо­во, до державного самовизначення цієї території, термін яко­го повинні були встановити держави-переможниці.

Галицькі українці відмовилися визнати польський уряд законним. Незважаючи на це, поляки з усіх сил намагалися закріпити за собою анексію (насильницьке приєднання) Східної Галичини. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано органи самоврядування. Керівні адміністративні посади могли посідати лише представники польської націо­нальності. У 1920 р. поляки замість назв «Західна Україна» і «Східна Галичина» запровадили новий термін «Східна Ма-лопольща». Наступного року в Польщі було проведено пере­пис населення, а в листопаді 1922 р. - парламентські вибори.

252

Українське населення бойкотувало ці акції, а радикальні елементи з його середовища вдалися до терористичних дій і саботажу проти польських урядовців і державних установ. Набув розмаху й партизанський рух. Але польські війська невдовзі придушили всі виступи українців.

До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем, який постійно надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежної Галичини. Однак країни Антанти, насамперед Франція, були зацікавлені в існуванні сильної Польщі, здатної протистояти більшовицький Росії й перемо­женій Німеччині.

Після того як польський уряд у черговий раз запевнив західні держави в тому, що він надасть автономію Східній Галичині, забезпечить національним меніпинам усі права та можливості вільного розвитку, 14 березня 1923 р. Рада послів великих дер­жав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Проте виконувати обіцянки уряд Польщі не збирався.

У новоутвореній Польській державі з 27-мільйонного на­селення українці становили понад 5 млн. чол. Будучи найчис-леннішою національною меншістю, українці Польщі умовно поділялися на дві окремі громади. Понад 3 млн. галицьких українців, які раніше, проживали на території Австро-Угорсь-кої імперії, переважно належали до греко-католицької церк­ви, були національно свідомими й достатньо організованими. Територію Східної Галичини поляки поділили на три воєвод­ства: Львівське, Тернопільське й Станіславське.

Решта українців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину. До Першої світової війни ці західноукраїнські землі входили до складу Російської імперії, а після радянсь­ко-польської війни, згідно з умовами Ризького миру 1921 p., стали частиною Польської держави і утворили Волинське та Поліське воєводства. Тут проживало близько 2 млн. україн­ського населення, яке було в основному православним. У полі­тичному, соціально-економічному й культурному плані воно було менш розвинутим, ніж галицькі українці.

Польський уряд із самого початку своєї діяльності взяв курс на поступову полонізацію українського населення, маю-

253

чи намір назавжди приєднати Західну Україну. Проте способи його реалізації пропонувалися різні. Національні демократи (ендеки) на чолі з Р.Дмовським відстоювали «інкорпорацій-ну» програму, яка передбачала створення однонаціональної Польської держави шляхом примусової асиміляції національ­них меншин. Прихильники маршала Ю.Пілсудського дотри­мувалися «федералістської» концепції - створення федерації Польщі, України та Білорусії шляхом відокремлення двох республік від СРСР. При цьому Західна Україна мала залиша­тися в складі Польщі. Польські соціалісти на чолі з Л.Васи-левським і Т.Головком закликали до поміркованості й гнучкості у стосунках з національними меншинами, але теж з метою закріплення польського панування на анексованих землях. Лавіруючи, центральна влада час від часу оголошувала про поступки для українців, але польська адміністрація і військові на місцях відмовлялися втілювати їх в життя.

В цілому протягом 20-х pp. польський уряд щодо україн­ської меншості проводив політику конфронтації. Особливе невдоволення серед українського населення викликала про­грама колонізації. Незважаючи на те, що західноукраїнські землі були одним з найбільш перенаселених сільськогоспо­дарських районів Європи, уряд для зміцнення польської при­сутності в цьому регіоні з 1920 р. почав переселяти сюди колоністів - так званих осадників. Вони отримували найк­ращі земельні наділи і щедрі субсидії, займали привілейо­вані посади. До 1938 р. у села Східної Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків, а у міста - 100 тис. Політика коло­нізації породжувала ненависть українських селян до осад­ників, яка часом виливалася в криваві сутички.

Особливої дискримінації українці зазнавали у сфері мови та освіти. У 1923 р. було заборонено вживати слова «украї­нець» і «український». Замість них запроваджувалися тер­міни «русин» і «руський». Наступного року уряд ухвалив закон, який не дозволяв користуватися українською мовою в державних установах і органах самоврядування. Одночасно Міністерство освіти почало здійснювати реформу, яка пере­творила більшість україномовних шкіл на двомовні (так звані «утраквістичні») з переважанням польської мови.

254

Урядовці сподівалися, що створювана ними система народ­ної освіти виховуватиме з неполяків відданих громадян Речі Посполитої. На початковому рівні освіта розвивалася. Проте засновані за австрійської влади україномовні школи під приво­дом перетворення на двомовні систематично ліквідовувалися. Якщо в 1912 р. у Східній Галичині налічувалося 2 400 україно­мовних початкових шкіл, то у 1937 р. їх залишилося лише кілька сотень. На Волині в той час українських шкіл майже взагалі не було (всього налічувалося 8 з 440).

Невтішне становище спостерігалося в галузі середньої й вищої освіти. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Східної Галичини у 1939 р. діяло лише 5 українських державних і 18 приватних. Своєї обіцянки заснувати для українців уні­верситет уряд не збирався виконувати і до того ж чинив усі­лякі перешкоди в їх прагненні здобути вищу освіту. Так, у полонізованому Львівському університеті частка українців ледве сягала 10%. Тому 1920 р. українці заснували у Львові «таємничий університет», який поляки закрили у 1925 р. Українська молодь змушена була виїздити для продовження навчання за кордон. Тим самим освічені українці ставали виразниками антипольських настроїв і радикальних поглядів.

Дискримінаційній політиці польських властей у сфері освіти і культури намагалося чинити опір просвітницьке то­вариство «Рідна школа», яке заснувало до 1938 р. близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Важливе зна­чення у задоволенні загальнокультурних потреб українців відігравали осередки товариства «Просвіта». В 1939 р. воно налічувало 360 тис. членів і утримувало цілу мережу чита­лень, видавало підручники та інші книжки, засновувало дит­садки тощо. Продовжували діяти довоєнні молодіжні організації «Сокіл», «Луг», «Пласт» (останню в 1930 р. уряд заборонив). Жіночий рух представляв «Союз українок».

Проте найбільшою і найвпливовішою організацією захід­них українців була греко-католицька церква. Наприкінці 30-х pp. вона налічувала 4 мли. віруючих і близько 3 тис. парафій, мала цілу мережу молодіжних організацій, жіно­чих товариств і навіть власну політичну організацію - Ук­раїнську католицьку національну партію. У 1928 р.

255

греко-католики заснували єдиний український вищий учбо­вий заклад у Польщі - Теологічну академію у Львові. Своїми успіхами у міжвоєнний період греко-католицька церква знач­ною мірою мала завдячувати митрополиту А.Шептицькому -одному з найвизначніших українських діячів тих часів.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х pp. були понад 200 науковців. НТШ відігра­ло вадливу роль у розвитку української історії, етнографії, археології, літературознавства.

2. Соціально-економічне становище західноукраїнських зе­мель. Українська кооперація

Національні утиски українського населення Польщі до­повнювалися соціально-економічним гнобленням. У 20-30-х pp. Західна Україна залишалася аграрною окраїною, внутрішньою колонією Речі Посполитої. Навіть за польськи­ми мірками цей регіон був суто аграрним краєм: близько 80% його населення становили селяни і лише 8% припадало на промислових робітників. Серед українців майже не було на­ціональної буржуазії. Провідну роль у політичному, куль­турному і економічному житті відігравала інтелігенція, але її було теж мало - всього 1% зайнятого українського насе­лення.

Уряд поділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (корінні польські землі) й Польщу «Б» (східні регіони держави - Західна Україна і Західна Білорусія). На розвиток Польщі «А» йшла більша частина капіталовкладень, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща «Б» служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини.

Яскравим свідченням колоніального статусу західно­українських земель було те, що 85% їх підприємств залиша­лися дрібними, в значних розмірах зберігалося ремесло. Тут розвивалися галузі виробництва, котрі не вимагали великих капіталовкладень і давали швидку віддачу - нафтодобувна, деревообробна, харчова та ін. Ситуація ускладнювалася й засиллям в економіці Західної України іноземного капіталу.

256

Французькі, американські, англійські та інші банки контро­лювали в регіоні на 44% виробництво у деревообробній про­мисловості й на 85% - у нафтовій.

Особливо страждала економіка західноукраїнських земель під час криз. Так, на початку 30-х pp. багато підприємств взагалі припинило роботу. Насамперед це стосувалося лісо­пильних заводів, а інші працювали не на повну потужність.

Тяжким було становище в сільському господарстві, де провідну роль відігравала велика приватна, державна і цер­ковна земельна власність. В Східній Галичині вона станови­ла близько 445 га загальної площі. В той же час більше мільйона селянських господарств володіли крихітними наді­лами в декілька гектарів. На Волині, де великих польських землевласників було менше, краще родила земля, а селянські наділи були більшими, на селі жилося трохи краще. Отже, найпекучішими проблемами західноукраїнського селянства були, як і до війни, безземелля та надлишок робочої сили.

Селянський рух змусив польський уряд на початку 20-х pp. поставити на порядок денний питання про аграрну реформу. Проте її проведення майже нічого не змінило в становищі українського селянства. Хоча уряд і сприяв розділу великих маєтків, однак більшість виділених земель відходила до польських селян та новоприбулих колоністів. До того ж польська влада видала таємний наказ, згідно з яким заборонялося прода­вати українським селянам землі, що за умовами аграрної ре­форми підлягали викупу. Якщо українці й одержували земельні наділи, то вони, як правило, були малопридатні для обробітку. За допомогою аграрної реформи окупаційні власті намагалися остаточно полонізувати місцеве селянство.

У відповідь на дискримінаційні дії польських властей в економічній сфері українці змушені були розвивати коопера­тивний рух, який розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту.

Важливим чинником у зростанні ролі кооперації були ветерани української армії й особливо інтелігенція. Політично активні люди дивилися на кооперативи як на засіб продов­ження боротьби за українську справу та протистояння іно­земному економічному впливу. Вони створили ніби державу

257

в державі, своєрідну кооперативну республіку з розгалуже­ною мережею спілок.

Центральною установою, яка скеровувала працю коопе­рації, був Ревізійний союз кооперативів. Кредитні спілки орга­нізовувалися в асоціацію під назвою «Центробанк», сільські споживачі й торгові спілки утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів називалася «Маслосоюз», а «Народна торгівля» представляла міських торговців. Авторитет спілок підносили такі їх високопрофесійні та самовіддані керівники, як О.Луцький та Ю.Павликовський. Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів досягли молочні кооперативи «Маслосоюзу», що оволоділи західноукраїнським і значною частиною польсько­го ринку. Якщо в 1921 р. у Східній Галичині налічувалося 580 українських кооперативів, то в 1939 р. - майже 4 000 з 700 тис. членів, які забезпечували роботою понад 15 тис. чо­ловік. На противагу Східній Галичині, де діяло майже 90% кооперативів, на Волині, Поліссі та Холмщині українців зму­шували вступати до польських кооперативних асоціацій.

Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські власті всіляко перешкоджали його розвитку. Вони надавали значні пільги польським кооперативам, обмежували діяльність українських другорядними господарськими сфе­рами. Переважаючи своєю чисельністю та високою організо­ваністю, українські кооперативи, проте, значно поступалися польським через брак капіталів. Попри всі труднощі коопе­ративний рух прискорив суспільну мобілізацію та національ­ну інтеграцію серед галицьких українців й свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

Колоніальна політика Польської держави щодо національ­них окраїн ще більше посилювала і до того невтішне еконо­мічне становище українського населення. Постійним супутником життя трудящих було безробіття. Реальна заробіт­на плата робітників навіть у 1928 р. не перевищувала рівня 1910-1913 pp., а в роки світової економічної кризи й деп­ресії значно знизилася. Робочий день у промисловості, як правило, тривав 10 і більше годин на добу. Закон про 8-го-динний робочий день і трудове законодавство залишалися фікцією. Надзвичайно тяжкими були умови праці. Частим

258

явищем на підприємствах ставали нещасні випадки, широко використовувалася жіноча та дитяча праця. Ще більш скрут­нішим було становище сільськогосподарських робітників, які постійно поповнювали армію безробітних міста.

До матеріальної скрути і непосильної експлуатації дода­валися час від часу різні епідемії. Серед дітей був особливо високий рівень захворюваності. Не знаходячи порятунку від злиденного і напівголодного існування, українці змушені були виїздити до інших країн, в основному до США і Канади. В міжвоєнний період еміграційний потік із Східної Галичини становив близько 190 тис. переселенців. Західну Волинь і Полісся за вказаний час залишило близько 50 тис. мешканців. Все це зумовило різке зменшення природного приросту корін­ного населення Західної України.

Заселення краю іноземцями, в основному поляками, було особливо відчутним у містах, де постійно зменшувалася час­тка українського населення. Так, у Львові в 1939 р. українців налічувалося лише 16,2%, у той час як поляки становили 50,8%, а євреї- 31,9%.

3. Створення У ВО та її діяльність. «Пацифікація»

Після військового перевороту маршала Ю.Пілсудського в травні 1926 р. серед українства виникли надії на лібералізацію національної політики польського уряду. Важливу роль у здійсненні своєї «федералістської» концепції пілсудчики відво­дили саме галицьким українцям - не змінюючи національної приналежності, зробити їх свідомими громадянами і патріотами Польщі. Однак через опір польських націоналістів, розбіжності в правлячому таборі, реальних змін у ставленні уряду до україн­ського питання не відбулося. До того ж економічна криза 1932-1933 pp., що досить відчутно вдарила по українському населенню, ще сильніше загострила польсько-українські відносини.

Найбільш критичної межі досягла ворожнеча між україн­ськими селянами та польськими колоністами, що в 1930 р. вилилася в акцію підпалів майна осадників. Відповідальність за безпорядки урядові кола та преса Речі Посполитої покла­ли на українську військову організацію (УВО), яка цього й не заперечувала. Насправді, як свідчать джерела, селянсь-

259

кий рух виник і поширився стихійно, а У ВО приписала цю акцію собі з метою зміцнення своєї популярності серед ради­кально настроєної молоді.

Саме Українська військова організація, яку було засно­вано в Празі у липні 1920 р. офіцерами українських Січових стрільців та УГА, протягом 20-х pp. репрезентувала зростаю­чий національний рух. Організація ставила своїм головним завданням будівництво Української самостійної соборної дер­жави - незалежно від того, які політичні та соціальні форми вона матиме. Основними засобами своєї боротьби У ВО обрала тактику індивідуального терору проти представників окупа­ційної влади, нищення ворожого майна, дезорганізацію ко­мунікацій та експропріацію. «Мусимо змінити психіку нашої суспільності і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агі­тації, яка дійде до всіх, своїх і чужих... А тоді напевно прий­де день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію, знищить дотла... загарбницький характер ворогів. Тоді український народ за­живе вільно у своїй власній хаті». Так наголошувала програ­ма УВО, головою якої став полковник Є.Коновалець.

Діяльність УВО психологічно мобілізувала насамперед українську молодь, яка, шукаючи способів включення в на­ціональну боротьбу, в 1926 р. організувалася в Союз украї­нської націоналістичної молоді.

Під приводом боротьби з «українськими терористами» уряд вдався до масових жорстоких репресій. У вересні 1930 р. на українські села налетіли великі підрозділи поліції та ка­валерії, розпочавши кампанію пацифікації («умиротворен­ня»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, вони зробили погроми у близько 800 українських селах, руй­нуючи осередки українських громад, читальні, конфіскову-ючи майно, фізично караючи тих, хто протестував. Понад 2 тис. українців, здебільшого молодь, було заарештовано; май­же кожний третій отримав тривалі терміни ув'язнення. Ук­раїнських кандидатів до польського сейму власті піддали домашньому арешту, щоб вони не мали змоги брати участі у виборах, а українських виборців погрозами змушували голо-

260

Коновалець Євген (1891-1938) - україн­ський військовий і політичний діяч. Наро­дився на Львівщині. З 1909 р. вивчав юриспруденцію (право) на юридичному фа­культеті Львівського університету. Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 pp. спонукали його до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. У серпні 1920 р. було створено Українську Військову Організацію. В листопаді 1927 р. за його ініціативою на одній з нарад УВО було вирі­шено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалася на всі українські землі. В 1929 р. було створено Організацію Українських Націо­налістів. У кінці 20-х - початку 30-х pp. організаційно зміцнивши УВО і ОУН, Коновалець встановив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії тощо. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або спорі­днених організацій у Франції, Бельгії, Канаді. Діяльність Коновальця по розбудові ОУН, яка користувалась всезростаючою підтримкою української молоді, намагання поставити українське питання у Лізі Націй та постійні заходи по налагодженню націоналістичного підпілля в радянській Україні, викликали занепокоєння у більшо­вицького керівництва в Москві. В травні 1938 р. він загинув у Рот­тердамі, відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб. Похований на кладовищі Кросвік у Роттердамі.

сувати за польських кандидатів. Пацифікація та політичні репресії 1930 р. надовго загострили українсько-польські сто­сунки.

Отже, в 20-30 pp. Західна Україна була внутрішньою напівколонією Польщі, її сировинним придатком.

Політичне безправ'я західноукраїнців, їх національно-культурне гноблення з боку колоніальних властей поглиблю­вали соціально-економічний і політичний конфлікти, зумов­лювали наростання боротьби українського населення за національне самовизначення.

261

Перевір себе Початковий рівень:

1. Назвіть державу, до складу якої входила Східна Галичина: Румунія; Польща; Чехословаччина.

2. У 20-30-ті pp. Західна Україна залишалася:

а) аграрним регіоном; б) індустріальним регіоном; в) аграрно-індустріальним регіоном.

3. Вкажіть дату. Українська військова організація (УВО) була зас-

нована у:

1920 р.; 1921 p.; 1923 p.

Середній рівень:

4. Складіть план відповіді «Українські землі у складі Польщі (1921-

1939)».

5. «Колоніальна політика Польської держави щодо національних окраїн ще більш посилювала і до того невтішне економічне ста­новище українського населення...» Продовжіть розповідь.

6. Назвіть події, що пов'язані з діяльністю Ю.Пілсудського, Є.Ко-

новальця.

Достатній рівень:

7. Дайте визначення терміну «пацифікація».

8. Охарактеризуйте правовий статус західноукраїнських земель у складі Польщі.

9. Доберіть факти, що свідчать про розвиток кооперативного руху

в західноукраїнських землях. Чому виник цей рух, яке він мав значення?

Високий рівень:

10. «Одночасно Варшава вперто й послідовно не бажала зносити штучні перепони між Східною Галичиною та Волинню - «кор­дон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угор­щиною та Росією. Адміністративне розмежування українських земель мало виправдати проведення стосовно них різної полі­тики, курс на їх протиставлення йроз'єднання». Дайте оцінку цьому факту.

11. Як ви вважаєте, чим була викликана політика пацифікації? Визначте її характерні риси. Висловіть своє ставлення до цієї проблеми.

262