§10. Директорія унр

«Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ у сто­лиці України - все це поставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлен­ня Української Народної Республіки».

О Схарактеризуйте політичний курс Директорії.

1. Повстанська стихія

Центром підготовки антигетьманського повстання стала Біла Церква, куди прибув звільнений Державною вартою С.Пет­люра. Звідси по Україні поширювався універсал із закликом до повстання. Створений у Києві Український революційний комітет у свою чергу оприлюднив написану В.Винниченком «Відозву до населення», в якій засуджувався гетьманський режим та містилися революційні гасла. Перші військові успі­хи, підкріплені обіцянками «землі й волі», звільнення від іно­земних загарбників, привертали до повстання дедалі більші сили. На бік повстанців стали генерал О.Осецький, полковни­ки Г.Тютюнник, Н.Павленко, О.Хилобоченко, А.Мельник, Є.Коновалець. Навіть деякі гетьманські підрозділи, як, на­приклад, лубенський полк полковника Ю.Отмаритейна, пере-

ходили під командування С.Петлюри. В антигетьманський рух включився отаман Зелений, який сформував у районі Обухова Ю-тисячний загін (Дніпровську дивізію) й перекрив рух річко­вого транспорту по Дніпру. Лідери Директорії, за словами його голови, вживали всіх засобів, щоб надати рухові не «геройсь­кий», а «соціальний і національно-республіканський характер, щоб викликати в масах ідею народної й української боротьби з експлуататорськими клясами», підкреслювали скрізь на­зву «республіканські війська», «революційно-республікансь­ка», а не «петлюрівська армія».

Проте стихія брала своє. Навіть один з прихильників голов­ного отамана В.Прохода визнавав: «В цей бурхливий період військово-повстанські частини росли, як гриби по дощі, але за­лишені без належного керівництва й певного напрямку скоро зникали. Про Директорію, про її національно-державну працю та напрям її на майбутнє вояки не знали. Кожний висвітлював те чи інше явище національної політики по-своєму...».

Петлюра Симон (1879-1926) — україн­ський державний і політичний діяч, публіцист. Найпомітніша і водночас най­суперечливіша постать Української рево­люції. Був по суті — одноосібним лідером українського руху у 1919-1920 pp. Зазнав гучних тріумфів і таких же нищівних пора­зок. Навряд чи хто за життя мав більше су­перників і ворогів і аж до сьогодні має такий спектр оцінок — від надміру захоплених (вождь українського війська, вождь україн­ської нації) до вкрай зневажливих і приниз­ливих (політичний авантюрист). Можна висловити припущення, що одностайності в оцінці постаті С.Пет­люри, його діянь досягти не вдасться ще досить довго.

Характер повстання визначався особистісними рисами його організаторів і натхненників. Образ С.Петлюри асоціювався у селянських та солдатських мас з безстрашним отаманом, який суцільно відданий українській національній справі й не зупи­ниться «перед будь-якими перешкодами в ім'я народної свобо­ди». За словами сучасника тих подій М.Могилянського,

82

83

С.Петлюра - це «трагічний символ України», значно більш на­ціональний порівняно з В.Винниченком, «людина з наполегли­вим характером та величезним честолюбством, отруєний отрутою випадково впавшої йому до рук влади. Не теоретик і не мислитель ■ він один вміє організувати і діяти. Риси гайда­маччини живі в ньому... Петлюра майстерно орієнтується у скрутних ситуаціях, вміє впливати на людей і організовува­ти їх*. Головний отаман був схильний до силових рішень, відсто­юючи принцип сильної влади. На відміну від С.Петлюри В.Винниченко схилявся до лівого радикалізму й прагнув до вживления соціалізму на українському ґрунті. Особиста непри­миренність двох лідерів антигетьманського руху посилювала анархістські, стихійні елементи в ньому і повною мірою впли­нула на подальший хід подій.

У цілому ж слід відзначити, що ініціатори повстання не спромоглися генерувати й поширити власні програмні заса­ди, забезпечити організаційні засади руху, ще раз демонст­руючи розпорошеність, неузгодженість українських сил, що орієнтувалися на суверенне національне державотворення.

2. Відновлення УНР

Спробу об'єднати українські демократичні сили здійснив Український революційний комітет, створений при ЦК УСДРП (В.Чехівський, А.Пісоцький та інші).

Ще до прибуття Директорії у Київ, 14 грудня 1918 р. Укрревком передав тимчасові владні повноваження Раді ко­місарів. Наступного дня було проголошено про відновлення Української Народної Республіки в особі «Народного уряду республіканської Директорії». Однак оскільки членів Дирек­торії у столиці ще не було, тут щодня відбувалися спільні засідання революційного комітету і Ради комісарів.

16 грудня 1918 р. в Києві зібралися члени Українського національного союзу, які оголосили, що влада з цього часу належить УНС, революційний комітет скасовується, а фор­мування уряду здійснюватиметься з прибуттям Директорії.

Таким чином, стало очевидним, що й цього разу сподіва­тися на єдність дій українських партій не доводиться. Свій внесок у розмежування політичних сил зробив командир осад-

84

ного корпусу січових стрільців Є.Коновалець, який взяв од­ноосібну владу в Києві до приїзду Директорії.

3. Політичний курс Директорії

19 грудня у столиці відбулися урочистості з приводу при­буття Директорії. Членами призначеного нею 26 грудня 1918 р. уряду на чолі з В.Чехівським стали представники всіх партій, які входили до УНС.

Але вже перший офіційний програмний документ Дирек­торії - груднева Декларація - поглибив розшарування полі­тичних сил. Першим етапом перетворень, як вказувалося в документі, мало стати вирішення аграрного питання шляхом передачі землі безземельним та малоземельним селянам, ска­сування робітничого законодавства гетьманської держави, відновлення 8-годинного робочого дня, діяльності профспілок, права на колективні договори, страйки. Наступний і голов­ний етап передбачав створення владних структур. Директо­рія проголошувала себе тимчасовою владою, яка готує умови для передачі своїх повноважень народоправним органам. Го­ловною умовою, що висувалася при цьому, повинно було ста­ти усунення паразитуючих класів від управління державою. Проміжним етапом державотворення мав стати Конгрес тру­дового народу як форма тимчасового революційного представ­ництва трудящих мас, що матиме всі верховні права у вирішенні найголовніших питань політичного й соціально-економічного життя держави. Наступним етапом розбудови демократичного устрою мало стати скликання Установчих зборів як вищого органу влади.

У Декларації зазначалося прагнення Директорії досягти національної злагоди та єдності трудової демократії. Однак саме це завдання виявилося їй не під силу.

Український Національний Союз (УНС) виступив з полі­тичною заявою про небажання нести відповідальність за на­слідки політики Директорії й сформулював завдання своєї діяльності: об'єднання широких верств населення і здійснен­ня контролю над адміністративними інституціями влади.

Питання про форму влади в Україні розмежувало різні політичні угруповання. Ще 12-14 грудня 1918 р. у Вінниці

85

Директорія провела нараду, на яку були запрошені представ­ники різних партій. Тоді представники УСДРП (незалежни­ки) відстоювали радянську форму організації влади, більшість есерів - парламентську, центральна течія УПСР - «трудовий принцип». Селянська спілка виступила за негайне скликан­ня Установчих зборів. Після тривалого обміну думками вирішено було обстоювати «трудовий принцип» державотво­рення, який ґрунтувався на усуненні від управління експлу­ататорських класів.

Якщо Директорія не визнавала ради робітничих та се­лянських депутатів як можливу форму державної влади, то частина делегатів IV з'їзду УСДРП (січень 1919 р.) наполяга­ла на впровадженні рад і соціалістичних принципів господа­рювання. Голова уряду УНР В.Чехівський поділяв ці погляди, тоді як голова Директорії В.Винниченко заперечував не­обхідність передачі влади радам. З'їзд ухвалив рішення про необхідність скликання парламенту та створення органів місцевого самоврядування шляхом здійснення загального виборчого права.

Суперечки навколо вказаних питань спонукали Директо­рію скликати другу «державну нараду». 16 січня 1919 р. В.Винниченко сформулював три точки зору на шляхи дер­жавного будівництва: 1) курс Директорії на скликання Тру­дового конгресу; 2) встановлення диктатури пролетаріату у вигляді рад; 3) встановлення воєнної диктатури. Останню по­зицію підтримали представники січових стрільців О.Назарук та І.Чайківський, хоча їх погляди поділяли далеко не всі збройні сили УНР. Українські соціал-демократи (М.Порш, І.Романченко) різко засудили будь-які прояви диктатури. Селянська спілка (О.Янко) та УПСР (М.Шаповал) пропону­вали відкрити дорогу до влади радам, оскільки це, за їх словами, було волевиявленням народу. С.Петлюра висловив­ся і проти диктатури і проти рад. Всеукраїнська рада селянсь­ких депутатів поставила вимогу про негайну передачу влади виконкомам селянських і робітничих рад. Більшість учас­ників наради домогались орієнтації на ідею Трудового конг­ресу, хоча в цілому ця зустріч засвідчила подальшу диференціацію політичних сил. Більшовицька орієнтація ота-

86

манів Зеленого і Григор'єва невдовзі виявилася в переході на бік радянських військ.

4. Трудовий конгрес

23 січня 1919 р. у Києві було скликано Трудовий конг­рес. Він проходив під тиском обставин, які впливали на по­рядок денний його роботи й характер дискусій: до Києва наближалися радянські війська. Тому головним питанням ста­ло визначення орієнтації та вибір союзника в особі країн Антанти чи більшовиків. Від його вирішення залежав і вибір форми влади в Україні.

Внаслідок тривалих дискусій 28 січня був прийнятий «Універсал Трудового Конгресу України». В документі заз­началося, що вища влада передається Директорії, а виконавчі функції має здійснювати Рада Народних Міністрів (РНМ), підзвітна Трудовому конгресові, а в перервах між його засі­даннями - Директорії. На місцях владу повинні були взяти представники РНМ під контролем губернських та повітових трудових рад. Останні обиралися пропорційно з представників селянства і робітників.

Конгрес доручив Директорії й Раді Народних Міністрів працювати у напрямі вирішення таких завдань: а) здійснен­ня аграрної реформи шляхом передачі землі трудящим селя­нам без викупу; б) ліквідація безробіття серед пролетарських верств шляхом відновлення роботи промислових підприємств; в) оборона незалежності республіки. Однак заклик Трудового конгресу був запізнілим. Більшовики вже захопили значну частину України, а українські війська або переходили на бік радянських чи денікінських військ, або не бажали воювати. Лише січові стрільці самовіддано чинили опір переважаю­чим силам радянських військ.

У кінці січня Директорія змушена була залишити Київ і 2 лютого переїхала до Вінниці. Українська радянська армія наприкінці 1918 р. оволоділа Шосткою, Глуховом, Куп'янсь-ком, Новгород-Сіверським, а на початку січня 1919 р. - Хар­ковом та Черніговом.

На офіційні звернення Директорії до уряду радянської Росії Раднарком в особі Г.Чичеріна відповів:

87

«Ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Дирек­торії та військом Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним». Насправді ж Москва намагалася за до­помогою зброї підпорядкувати Україну своєму впливу, щоб використати її сировинно-продовольчу базу для вирішення власних соціально-економічних проблем.

4 січня 1919 р. В.Антонов-Овсієнко очолив Український фронт, що наступав на Лівобережжі. 16 січня Директорія оголосила війну Росії, хоча до Кремля був надісланий запит стосовно переговорів про мир. Більшовицькі лідери прийня­ли пропозицію, і до Москви вирушила українська делегація на чолі з С.Мазуренком. Посланці УНР намагалися вести гнучку лінію в питанні про союз з Росією у боротьбі проти контрреволюційних сил на Півдні (Кубань, Дон, Крим). Москві пропонувалося взяти на себе роль посередника на перегово­рах між УСРР й УНР про умови впровадження радянської системи влади і стати гарантом безпеки України перед іно­земним втручанням. Поки тривали переговори, радянські війська стрімко рухалися на захід, зайнявши 19 січня Пол­таву, а 26 січня - Катеринослав. Коли вони наближалися до Києва, Ленін і Чичерін з боку РСФРР і Мазуренко з боку УНР підписали мирну угоду на умовах, запропонованих Ди­ректорією. Проте Петлюра, який відкидав будь-які поступки більшовикам та прагнув до узурпації влади, зайняв жорстку позицію й вирішив діяти силою. Однак 5 лютого радянські війська були вже у Києві, а наступного дня у Харкові розпо­чалися переговори між РНМ УНР та урядом УСРР, який на той час очолив Х.Раковський.

5. Отаманщина

Трагічний перебіг військово-політичних подій в Україні поглиблювала руйнівна сила отаманщини.

Серед отаманів, які мали найбільший вплив, виділялася фігура П.Болбочана, кадрового офіцера, командувача Запор­ізького корпусу, що тримав під контролем території Харків­щини й Полтавщини. У листопаді 1918 р. він розігнав

88

променшовицький робітничий з'їзд, розстріляв кількох його організаторів. Отаман вважав, що робітники Донбасу, Слобо­жанщини, Херсонщини, які прибули на з'їзд, мають про-російську орієнтацію і тому становлять загрозу українській владі. На Полтавщині П.Болбочан діяв більш «м'якими» ме­тодами: за його наказом делегатів з'їзду Селянської спілки лише випороли різками й розігнали.

На вимогу В.Винниченка надіслати до П.Болбочана комі­сара Директорії С.Петлюра відповів незгодою, взявши його під свій захист.

На відміну від П.Болбочана, отамани М.Григор'єв (Хер­сонщина) та Зелений (контролював територію на південь від Києва) більше схилялися до радянської форми влади і зго­дом перейшли на бік більшовиків.

Отаманське свавілля охопило цілі губернії: на Чернігів­щині тероризував місцеве населення «червоний курінь смерті» отамана Ангела, на Волині - «чорний курінь смерті» отамана Гуцоля, на Поділлі «володарював» загін під командуванням ІПепеля.

Широкі верстви українського суспільства були обурені розгулом анархії, терору та безвладдя. Директорія втрачала авторитет, що особливо виявлялося на півдні та сході Украї­ни, де сильніше відчувалися вплив більшовиків і диктаторські дії отаманів. Робітники і селяни дедалі частіше зі зброєю у руках виступали проти місцевих сатрапів, які здебільшого займалися грабіжництвом та насильством.

Невдоволення режимом особистої влади С.Петлюри зрос­тало і серед військових . У день річниці гетьманського пере­вороту, 29 квітня 1919 p., командувач Південно-західним фронтом В.Оскілко підняв заколот, спрямований проти го­ловного отамана й уряду. В наказі «Військам Української Народної Республіки» він оголосив про свій вступ у команду­вання всіма збройними силами Наддніпрянщини. Поділяючи позицію соціалістів-самостійників та народних республі­канців, В.Оскілко засудив ліві соціалістичні партії за пере­говори з радянською Росією та їхню згоду на введення радянської форми правління. У відозві «До губернських, по­вітових, волосних управ, до всіх земельних управ, до міських

89

самоврядувань» В.Оскілко пропонував негайно обрати голову Директорії «з правами тимчасового президента республіки», щоб «при першій змозі» скликати народне представництво типу Установчих зборів.

Заколот було придушено. Однак ці події згубно вплинули на становище УНР у зв'язку з розвалом фронту й демораліза­цією війська.

Розуміючи хиткість свого становища, головний отаман поспішив зміцнити інститут особистої влади. Після переїзду уряду Б.Мартоса і членів Директорії Ф.Швеця, А.Макаренка до Радивилова С.Петлюра був обраний 9 травня 1919 р. голо­вою Директорії.

Ці зміни, хоча й законодавчо закріпили одноосібні повнова-С.Петлюри, проте не змогли істотно вплинути на розви­ток подій. У середині травня 1919 р. польська армія під командуванням генерала Галлера почала наступ на Волині про­ти збройних сил УНР і захопила Луцьк. Директорія, уряд та залишки війська перебралися спочатку до Красного, Золочева, а потім - до Тернополя. Але 2 червня польські жовніри захопили і це місто, витіснивши Директорію на клаптик території завшир­шки 20 км, який розділяв польську й більшовицьку армії.

В той час отаманщина знову завдала С.Петлюрі удару в спину. 9 червня у Проскурові П.Болбочан зробив спробу за­колоту проти головного отамана, але її вдалося придушити. Отаманщина засвідчила ще раз неготовність українських демократичних сил до співпраці, до позитивних державо­творчих дій. Псевдореволюційна «вольниця» тих, хто мав зі зброєю у руках захищати молоду Українську державу, ство­рила сприятливі умови для її внутрішніх та зовнішніх во­рогів. Суперництво політичних лідерів за владу відволікало керівництво Директорії від вирішення вкрай назрілих соціаль­но-економічних завдань.

В той критичний період історії України, коли доля УНР, здавалося, вже висіла над прірвою, командування здійснило реорганізацію збройних сил на засадах регулярного війська. Результати не забарилися: на початку червня українська ар­мія відкинула більшовиків на лінію Старокостянтинів-Про-скурів-Кам'янець-Подільський. З 6 червня уряд УНР знову

90

перебував у Кам'янці-Подільському. Саме в той час виникли сприятливі умови для поширення впливу Директорії на те­риторію Наддніпрянщини, де відбувались антибільшовицькі виступи. У березні повстання проти більшовиків охопило Киї­вську і частину Полтавської губерній, Волинь, Поділля. З метою координації дій українські есери та соціал-демократи створили Всеукраїнський революційний комітет і Головну військову раду, яка з часом стала Головним повстанським штабом. Директорії вдалося підписати угоду про спільні дії з повстанцями. Цікаво, що одним з пунктів угоди була органі­зація влади шляхом утворення місцевих рад.

Ще один крок, який зміцнив позиції Директорії, було зроблено 20 червня у Львові, де військова делегація УНР уклала з польським командуванням тимчасову угоду про при­пинення військових дій та встановлення демаркаційної лінії.

Перевір себе Початковий рівень:

1. Дайте відповідь:

Під час антигетьманського повстання кого проголосили голов­ним отаманом? Є.Коновальця; Г.Тютюнника; С.Петлюру.

2. Виберіть правильну відповідь. У грудні 1918 р. було відновлено:

Українську державу Українську Народну Республіку Центральну Раду

3. Вкажіть дату

Трудовий конгрес відбувся у: січні 1918 p.; грудні 1918 p.; січні 1919 р. Середній рівень:

4. Розкажіть про антигетьманське повстання, використовуючи план

відповіді: а) Хто брав участь? б) Які революційні гасла були про­голошені? 6) Хто очолив повстання? Який характер мав цей ви­ступ? Що засвідчило це повстання?

5. Трудовий конгрес доручив Директорії та Раді Народних Міністрів

працювати в напрямі вирішення ряду завдань. Назвіть їх.

6. Встановіть послідовність подій: Відновлення УНР Утворення Директорії Проведення Трудового конгресу

91

Достатній рівень:

7. Використовуючи текст навчальної книги, доберіть факти, що свідчать про розпорошеність, неузгодженість українських сил під час національно-визвольної боротьби (кінець 1918 - початок 1919).

8. Дайте визначення поняття «Директорія».

9. Першим офіційним програмним документом Директорії була Декларація (грудень 1918). Схарактеризуйте основні положен­ня цього документу? Який політичний резонанс він мав?

Високий рівень:

10. С.Петлюра і В.Винниченко були сучасниками. Які риси харак­ теру, на ваш розсуд, зближають їх, роблять людьми однієї епо­ хи? Висловіть своє ставлення до цих історичних осіб. Що вам відомо про їх життя та діяльність з інших джерел? Назвіть їх.

11. «... Це була група молодих, енергійних... пройнятих національ­ ним чуттям людей. Вся вага військових операцій проти геть­ манщини лягла їм на плечі, й через те вони вважали себе визволителями України. Не довіряючи політичним діячам партіям, будучи мало освіченими в політичних питаннях, маю­ чи психіку і світогляд звичайних обивателів демократів, з дру­ гого боку, гадаючи, що треба виявити «тверду, залізну владу»,

ці молоді люди взялися й політично «визволяти Україну» І

через те декрети Директори, її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсності були отаманські діла з поганими наслідками...о, - писав В.Винниченко.

Чи поділяєте ви погляд В.Винниченка на отаманщину в Україні? Дайте власну оцінку цьому рухові.