- •§1. Початок першої світової війни
- •3. Політика окупаційних військ на українських землях
- •§2. Українські землі у 1915-1917 pp.
- •Тема 2 Українська революція
- •§3. Початок Української революції
- •§4. Проголошення автономії '. України
- •2. Український національний конгрес
- •§5. Наростання політичної боротьби в Україні у липні— жовтні 1917 р.
- •§6. Проголошення Української Народної Республіки
- •3. Українсько-російський конфлікт
- •§8. Українська Народна Республіка: від Брестського мирного договору до гетьманського перевороту
- •§9. Українська держава
- •§10. Директорія унр
- •§11. Західноукраїнська Народна Республіка (зунр)
- •1. Проголошення зунр. Організація держави на західноукраїнських землях
- •§12. Політика радянського уряду в Україні у 1919 р.
- •2. Політичний курс більшовиків в Україні у 1919 р.
- •3. Економічна політика більшовицького режиму
- •4. Селянські антибільшовицькі виступи
- •§13. Україна в другій половині 1919 р.
- •§14. Україна на початку 1920 р.
- •1. Незалежність радянської України: форма і суть
- •§15. Варшавська угода та її наслідки
- •§16. Розгром військ Врангеля й махновців
- •§17. Культура і духовне життя в Україні у 1917—1920 pp.
- •1. Національно-культурне будівництво у часи Центральної Ради
- •5. Культурний процес за радянської влади
- •6. Проблеми життєдіяльності церкви
- •Тема 4 Українська срр в умовах нової економічної політики (1921—1928)
- •§18. Україна наприкінці 1920-го - на початку 20-х pp.
- •§19. Входження усрр до складу срср
- •§20. Культура та духовне життя у роки неПу
- •4. Розвиток літератури та мистецтва в 20-ті роки
- •Тема 5 Радянська модернізація України (1928-1939)
- •§21. Сталінська індустріалізація України
- •2. Формування нового господарського механізму
- •§22. Колективізація та розселянювання України
- •§23. Голодомор 1932-1933 pp. В Україні
- •§24. Громадсько-політичне життя
- •2. Конституція урср 1937 року
- •§25. Стан культури в Україні у 30-ті pp.
- •4. Церковна політика. Ліквідація уапц
- •Хронологія подій
- •Тема 6 Західноукраїнські землі в 1921-1939 роках
- •§26. Українські землі у складі Польщі
- •§27. Українські політичні партії та політична боротьба в Західній Україні
- •4. Український монархізм в.Липинського
- •2. Характер політики румунського уряду щодо українців
- •§29. Закарпаття в складі Чехословаччини
- •2. Особливості політичної боротьби в Закарпатті
- •Словник-довідник
- •Історія україни
§25. Стан культури в Україні у 30-ті pp.
«У галузі культури відбуваються загальна уніфікація й цілковита ідеологізація. ... Держава повсякчас і повсюдно втручається в справи і творчість діячів культури, визначає їм «соціальні замовлення», безцеремонно «повчає», «наставляє», стежить за кожним кроком. Усе це відбувається одночасно з фізичними і моральними репресіями у відношенні до інтелігенції, винищенням культурного генофонду...».
(Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки).
О Висловіть своє бачення культурних процесів в Україні у 30-ті • роки.
1. Становище в галузі освіти
Розвиток освіти, науки та культури в СРСР у 30-ті pp. відбувався під тотальним ідеологічним контролем більшовицької партії, яка втілювала в життя програму так званої «культурної революції». її основним змістом було утвердження марксистського світогляду, що вважався єдино правильним і
236
вірним на шляху будівництва соціалізму. Виходячи з цього, тоталітарний сталінський режим монополізував право на істину, наклав ідеологічні штампи на всі сфери культурного життя суспільства, нав'язав йому надзвичайно убоге розуміння культури з метою обслуговування власних політичних цілей.
Формування нової генерації людей з комуністичним світоглядом мала здійснювати система народної освіти. Одним з першочергових завдань стало завершення протягом перших п'ятирічок кампанії ліквідації неписьменності дорослих, розпочату відразу після остаточного утвердження радянської влади в Україні. У 1930 р. кількість учнів лікнепівських шкіл у республіці досягла 1,5 млн. чол., через два роки вона ще збільшилася на 700 тис. чол. Одночасно за парти сіли й мільйони малописьменних. Напередодні війни масова неписьменність серед працездатного населення в УРСР, за офіційними даними, була в основному ліквідована. Згідно з переписом 1939 p., лише 15% дорослого населення залишалося ще неписьменними. Однак слід враховувати, що рівень грамотності чималої кількості дорослих був надто низьким, який часто зводився до вміння ставити підпис та елементарної лічби.
На початку 30-х pp. партія у сфері народної освіти розпочала масову кампанію під назвою «всенародний похід за загальне навчання (всеобуч)». 25 липня 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про загальне обов'язкове навчання», згідно з якою започатковувалося чотирикласне навчання. Для цього держава збільшувала асигнування на шкільну освіту, розширювала підготовку вчителів.
Внаслідок вжитих заходів у 1933 р. в Україні працювало 21,7 тис. шкіл, у яких навчалися близько 4,5 млн учнів. Завдяки політиці українізації переважна більшість дітей відвідувала українські школи. Разом з тим 400 тис. їх навчалися в школах національних меншин, що проживали в Україні.
Проте у першій половині 30-х pp. через недостатню кількість шкіл, недоліки в проведенні всеобучу ще не всі діти були охоплені початковим навчанням, особливо в сільській місцевості, де шкільна мережа розширювалася повільніше, ніж у місті.
237
В 1934 р. було встановлено три типи загальноосвітньої школи: початкова (чотирирічний курс навчання), неповна середня (семирічний) і середня (десятирічний). Протягом другої п'ятирічки в Україні було завершено перехід до загальної обов'язкової початкової освіти, а у містах - до загальної семирічної.
Припинення українізації на початку 30-х pp. призвело вже наприкінці десятиліття до значного скорочення кількості україномовних шкіл. Фактично відновлювалася політика русифікації. В 1938 р. у всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення російської мови. Український алфавіт, граматика та словник були максимально наближені до російських.
Широкомасштабні економічні перетворення, прискорений розвиток усіх сфер суспільного життя вимагав виховання нової генерації висококваліфікованих спеціалістів. Старим кадрам, яких не так уже було й багато, сталінський режим не довіряв і часто піддавав їх репресіям. У комплектуванні студентського контингенту партія застосовувала класовий підхід. Виходячи з цього, пріоритет у формуванні нової, радянської інтелігенції надавався вихідцям з робітничо-селянського середовища. Основним каналом формування контингенту навчальних закладів вищої та середньої спеціальної освіти були робітничі факультети (робітфаки), де молодь готувалася до вступу у вузи й технікуми. Прийом на робітфаки здійснювався виключно за рекомендацією партійних, комсомольських і профспілкових організацій, військових частин тощо.
Наприкінці першої п'ятирічки в них навчалося близько 90 тис. чол. Якщо у 1927 р. в Україні вихідці з робітників та незаможних селян становили тільки 13% від загальної кількості студентів, то наприкінці 30-х pp. - 45% у вузах і 68% у технікумах. У 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах та технікумах, роком раніше відновлено діяльність університетів. Держава надавала матеріальну підтримку студентству. Зокрема 90% студентів одержувало стипендію.
Завдяки заходам держави наприкінці 30-х pp. в Україні в основному було забезпечено спеціалістами всі галузі народного господарства, створено кадри нової, радянської інтелігенції.
238
Чисельність фахівців на той час перевищувала 500 тис. чол.
Поряд з успіхами формування нової генерації інтелігенції було багато негативних явищ. З одного боку, знизився її загальний професійно-кваліфікаційний рівень. З іншого - командно-адміністративна система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості, навпаки, утверджувала в суспільстві «ідеал» бездумного виконавця, безликого «гвинтика». Ті, хто намагався критично оцінювати дійсність, зберігати моральні принципи, часто ставали жертвами репресій. При цьому під прес сталінського терору потрапляли як «специ» з ще дореволюційним стажем, так і представники нової формації інтелігенції.
2. Досягнення та труднощі у розвитку науки
Адміністрування й репресивні заходи сталінського режиму щодо вчених, які почали відкрито проявлятися наприкінці 20-х pp., негативно позначалися на розвитку науки в Україні. Незважаючи на це, вчені продовжували докладати чимало зусиль для розв'язання багатьох наукових проблем. У республіці вели дослідницьку діяльність відомі в СРСР і за кордоном наукові колективи. Найвищою науковою державною установою УРСР стала Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), заснована восени 1918 р. З 1936 р. вона отримала нову назву - Українська Академія наук (УАН). її президентами після В.Вернадського (1919-1921) були В.Липинсь-кий (1922-1928), Д.Заболотний (1928-1930), а з 1930 р. -О. Богомолець.
Спочатку основними науковими осередками ВУАН були науково-дослідні кафедри, відділи й секції. У 1933-1934 pp. Академія перетворилася на асоціацію окремих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих безпосередньо її Президії. Крім того, в Україні функціонував ряд галузевих науково-дослідних інститутів, підпорядкованих наркоматам. У цілому наприкінці 30-х pp. в УРСР функціонувало понад 220 науково-дослідних установ, де працювали близько 6 тис. учених (загальна кількість наукових працівників у республіці досягла тоді 19,3 тис).
Значних успіхів українські вчені досягли у галузі фізи-
239
Богомолець Олександр (1881-1946) -патофізіолог, видатний організатор науки, громадський діяч. Закінчив медичний факультет Новоросійського (Одеського) університету. Працював в різних наукових центрах Росії та України. З 1929 р. - академік АН УСРР, а в 1930-1946 pp. - її президент. За безпосередньої участі Богомольця створювались Інститути клінічної фізіології і експериментальної фізіології. Відомий своїми працями в галузі фізіології, кровоносної системи, онкології, ендокринології, геронтології. Ініціатор і керівник робіт з консервування крові. "... Гармонічний розвиток організму, всебічна систематична його підтримка - кращий спосіб досягти нормального довголіття, ... це нормальне довголіття на даному етапі розвитку людини наука дозволяє визначити в 125-150 років. Немає, проте, підстав вважати і ці цифри граничними",- писав О.Богомолець.
ко-математичних і технічних наук. Зокрема широко відомою була математична школа Д.Граве. В Інституті математики М.Крилов та його учень М.Боголюбов заклали підвалини нелінійної математики.
Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут у Харкові, в якому деякий час працював І.Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. За ініціативою Є.Патона, у 1929 р. було засновано електрозварювальну лабораторію, через три роки реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Уперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу почали широко застосовувати на Магнітобуді й Дніпробуді.
В галузі охорони здоров'я плідно працювали М.Гамалія, Д.Заболотний, Ф.Яновський, засновник радянської кардіологічної школи М.Стражеско, відомі фізіологи В.Данилевсь-кий та Д.Воронцов. Важливе значення для розвитку науки мали праці біохіміка О.Палладіна, генетиків та селекціонерів А.Сапєгіна, М.Холодного, В.Юр'єва.
Поступово розширювалися масштаби робіт у галузі суспільних наук. Значний внесок у розробку проблем вітчизняної історії зробили історики старої формації - академіки
240
Кондратюк Юрій (1897-1942) - український вчений-винахідник. Народився у Полтаві. Розробив схеми ракет для міжпланетних подорожей. Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз. У книзі «Завоювання міжпланетних просторів» (1929) розглядав будову космічного корабля, умови його польоту, металеве пальне для ракет. Багато його ідей використано у практичній космонавтиці. Безпідставно звинувачений і заарештований у 1930 р. Ще у 1919 р. учений довів, що застосування посадково-злітного модуля буде найкращим способом досягнення Місяця. Загинув на фронті в 1942 р.
ВУАН М.Грушевський, Д.Багалій, О.Левицький, А.Кримський, Д.Яворницький, М.Яворський.
У 1936 р. в складі УАН було утворено суспільствознавчі інститути, у тому числі Інститут історії України, де згуртувалися молоді науковці К.Гуслистий, Ф.Лось, М.Пет-ровський, М.Супруненко й ін. Інститут історії матеріальної культури (нині Інститут археології АН України) широко досліджував пам'ятки давнього минулого України. Літературознавці активно розробляли питання розвитку дожовтневої та радянської літератури, мовознавці вдосконалювали український правопис. У 1939 р. побачило світ п'ятитомне видання творів Т.Шевченка.
Українські вчені досягли б ще більших успіхів у розвитку різних галузей науки, якби не диктат з боку сталінської каральної машини. Чимало відомих дослідників були тоді оголошені «шкідниками», «носіями» ворожої ідеології, «фундаторами лженаукових теорій». Були репресовані й загинули академіки АН УРСР геолог Н.Світальський, генетик І.Агол й багато інших відданих справі науковців. Безпідставні звинувачення висувалися на адресу В.Вернадського, О.Богомольця, Л. Ландау.
З особливою невтомністю переслідувалися вчені-суспіль-ствознавці. Адже суспільні науки, з огляду на специфіку своїх предметів, становили велику небезпеку для сталінського то-
241
талітарного режиму. Починаючи з кінця 20-х pp., партія намагалася спрямувати зусилля вчених на ідеологічне обслуговування командно-адміністративної системи, звеличення особи Сталіна, що розцінювалося як прояв партійності й класовості в науці. Коло проблем і спрямування досліджень були визначені у сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)». Найменше відхилення від його положень вважалося відступом від марксизму і жорстоко переслідувалося.
Найбільший погром, і це зрозуміло, відбувся в історичній науці. У 1930 р. режим піддав безпідставній критиці, а згодом засудив до заслання на Соловки відомого історика-марк-систа 20-х pp. М.Яворського, погляди якого були проголошені немарксистськими і «націоналістичними». Майже одночасно відбувалося переслідування найвидатнішого українського історика М.Грушевського. Були репресовані інші відомі вчені-історики - В.Пархоменко, М.Слабченко, М.Горбань, Ф.Гавриленко, В.Рожановський. Не минула лиха доля й визначних представників інших суспільних наук - філософів П.Демчи-ка та С.Семківського, філологів і літературознавців В.Перет-ца й Є.Шабліовського. Саме в 30-ті pp. було покладено початок усім наступним викривленням та замовчуванням у галузі суспільних наук, насамперед в історичній науці. Українські історики, які вціліли, змушені були у цих неприйнятних умовах зосередити свою увагу на вивченні класової боротьби, на возвеличенні ролі більшовицької партії в історії радянської України.
242
Яворницький Дмитро (1855-1940) -український історик, археолог, етнограф, фольклорист, письменник. З його іменем насамперед пов'язана подвижницька діяльність з дослідження й популяризації історії запорозького козацтва. Автор фундаментальної праці "Історія запорозьких козаків" у трьох томах (1892-1897). Написав ще понад двісті праць, присвячених здебільшого українській історії. Уклав "Словник української мови" (1920). Поховано видатного вченого у Дніпропетровську, на території створеного ним музею, що носить його ім'я. До останніх днів учений дотримувався свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад: працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на користь своєї Батьківщини».
3. Художня література і мистецтво у 30-ті роки
Розвиток української літератури й мистецтва в 30-ті pp. пройшов під знаком тотального ідеологічного контролю радянської командно-адміністративної системи, нещадного терору сталінського режиму проти їх діячів, що мало найбільш трагічні наслідки для української культури в новітній історії.
Вже на рубежі 20-30-х pp. режим розгорнув цілеспрямовану розправу над відомими письменниками та митцями, навісивши їм ярлики не тільки «націоналістів», а й членів різних «контрреволюційних організацій». Внаслідок цього за безпідставними звинуваченнями було репресовано кілька десятків українських літераторів.
У квітні 1932 р. з метою регулювання тематики і змісту художніх видань об'єднання письменницьких сил ЦК ВКП(б) видало постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій». Згідно з цим документом, ліквідовувалися існуючі літературно-художні об'єднання й створювалася єдина Спілка радянських письменників України. З того часу літературний процес повністю контролювався партійним апаратом, а письменники мали сповідувати принцип соціалістич-
243
ного реалізму. На практиці це зводилося до прославлення радянської дійсності, трудових звершень трудящих під «мудрим керівництвом» партії та її вождя Й.Сталіна. Натомість поза увагою творчості письменників залишалися злочини тоталітарного режиму - примусова колективізація, голодомор, репресії проти власного народу.
Найбільш трагічними для українського письменства стали 1933 і 1934 pp., коли було знищено багатьох найвідомі-ших та найталановитіших майстрів художнього слова. Вже навесні 1933 р. було заарештовано поета й прозаїка М.Ялового. Вражений арештом свого друга і відчуваючи розгортання широкої кампанії переслідувань діячів української культури, застрелився М.Хвильовий. Того ж року на ціле десятиліття потрапив за грати сатирик О.Вишня. В 1934 р. були заарештовані й згодом розстріляні новеліст Г.Косинка, лірик Д.Фальковський, драматург та поет К.Буревій, поет В.Близько. До концентраційних таборів потрапили українські письменники М.Куліш, М.Зеров, О.Досвітній, В.Вражливий, Г.Епік, О.Слюсаренко, М.Драй-Хмара, П.Пилипович, В. Під могильний, Б.Антоненко-Давидович, Є.Плужник, С.Пи-липенко й ін.
Усього протягом 1934-1938 pp. було заарештовано половину членів і кандидатів у члени Спілки письменників України, яка офіційно оформилася на І з'їзді письменників республіки у червні-липні 1934 р. та налічувала тоді понад 300 чоловік. Загалом жертвами терору стали близько 500 письменників, які жили й працювали в Україні.
Трагічні для української культури 30-ті роки, коли було жорстоко придушене національно-культурне відродження 20-х років, увійшли в історію як «розстріляне відродження».
Проте навіть за умов нищення майже всього цвіту тогочасного українського письменства художнє слово продовжувало жити. Втім, талант таких відомих поетів та письменників, як П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, М.Бажай, А.Малишко, О.Корнійчук, П.Панч, Ю.Яновський не мав свободи творчості. Поряд з високохудожніми творами митцям, щоб врятувати себе, застрахуватися від розправи, доводилося платити тоталітарному режиму своєрідну данину -
244
прославляти партію і Сталіна. До того ж в умовах репресій літературний процес в Україні зображувався ідеологами як «вторинний» від літературного процесу у Росії. Але й за таких несприятливих умов в українській художній літературі з'явилися твори, які становили вагомий внесок у культуру новітнього періоду.
Значне місце в розвитку української культури продовжувало займати театральне мистецтво. Серед його видатних майстрів виділялися корифеї старшого покоління української сцени - М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовсь-кий, ціла плеяда молодших за віком талановитих режисерів та акторів - Г.Юра, І.Мар'яненко, О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма, Ю.Шумський, оперні співаки - М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, 3.Гайдай, М.Донець, І.Патор-жинський та ін.
Заньковецька Марія (1854-1934) - українська актриса, громадська діячка. Народилася на Чернігівщині. Всі захоплювалися її чудовим голосом. В жовтні 1882 р. відбувся її сценічний дебют в Єлизаветграді. Вона виконувала роль Наталки Полтавки у першому українському професійному театрі під керівництвом М.Кропивницького. Після революції М.Заньковецька брала активну участь у становленні нового українського театру. Вона очолювала Народний театр у Ніжині. Разом з Саксаганським організувала Народний театр у Києві. їй першій в Україні присвоєно звання народної артистки республіки.
Однією з найяскравіших театральних зірок був Лесь Кур-бас - енциклопедично освічений режисер-новатор та актор, людина надзвичайного таланту. Його унікальний експериментальний театральний колектив «Березіль» мав на меті оновлення національного театру, закладення основ нового українського мистецтва. Проте у бюрократичній системі керівництва культурою не знаходилося місця його новаціям. Режисера несправедливо обвинуватили в націоналізмі, вигнали
245
із створеного ним театру. У 1933 р. Л.Курбаса заарештували й відправили до концтабору, де він і загинув.
Схожа доля чекала й всесвітньо відомого новатора живопису - М.Бойчука та його послідовників.
Командно-адміністративна система, намагаючись підпорядкувати собі всі прояви культурного життя в Україні, не залишила поза увагою і народну творчість, яка була підґрунтям національного мистецтва.
Найбільше постраждали від сваволі влади кобзарі й лірники. Встановити партійний контроль над творчістю традиційних народних співаків козацької вольності та романтики було неможливо, оскільки вони вели мандрівний спосіб життя. Тому керівництво ЦК КП(б)У нічого не знайшло іншого, як знищити їх. У грудні 1934 р. до Харкова на заключний етап Республіканської олімпіади запросили майже 300 представників цього народного мистецтва, де їх було підступно заарештовано та розстріляно.
Незважаючи на всю складність і суперечливість історії культурного будівництва в Україні протягом 30-х pp. в умовах постійного тиску сталінського тоталітарного режиму, українська культура не згасла, продовжувала й надалі розвиватися. Система народної освіти забезпечувала доступ до знань усім трудящим, було ліквідовано в основному масову неписьменність, розв'язано проблему підготовки кадрів радянської інтелігенції, розширювалися масштаби досліджень у всіх галузях науки, українські літератори, живописці, театральні діячі та інші представники української культури зберегли літературу і мистецтво для їх відродження в майбутньому.