Тема 5 Радянська модернізація України (1928-1939)

«Період реконструкції за своїми соціально-економічни­ми наслідками посідає «чинне» місце поряд з такими історичними подіями, як жовтневий переворот 1917 р. та утворення СРСР. Якщо два попередні факти запо­чаткували політичні основи радянської держави тоталітарного типу, то соціалістична реконструк­ція забезпечила її соціально-економічні підвалини».

(Л.Новохатько. Національний аспект доктрини « соціалістичної реконструкції»).

196

§21. Сталінська індустріалізація України

Початок індустріалізації означав не лише технічну реконструкцію, а насамперед докорінну реорганізацію економічних відносин, усієї системи управління проми­словістю.

О У чому, на вашу думку, виявився суперечливий характер • індустріального розвитку України?

1. Сталінський «стрибок» в індустріалізацію

На середину 20-х pp. наближався до завершення відбу­довний процес у промисловості. Партійне керівництво Радянського Союзу переймалося визначенням змісту соціаль­но-економічної політики найближчого майбутнього. Першо­черговим було визнано завдання перетворення країни з відсталої, аграрної в передову, індустріальну.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд ВКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. На порядок денний було поставлено дві найголовніші проблеми: її темпи й джерела фінансування.

«Розвиток НЕПу міг благотворно вплинути на сільське госпо­дарство, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для інду­стріалізації країни».

(Історія України. Нове бачення...).

Залучити іноземний капітал держава, яка вважала своїх сусідів ворожим, «капіталістичним оточенням», не мала пра­ва. Отже, головним джерелом необхідних коштів в умовах країни, бюджет якої формувався насамперед за рахунок над­ходжень із сільського господарства, залишалося селянство.

«На IX з'їзді КП(б)У В.Чубар відверто заявив: країна не може задовольнитися внутрішніми промисловими нагромадженнями, треба шукати коштів у зростаючому сільському господарстві». (IX съезд КП(б)У. Стенографический отчет).

Г.Зинов'єв, Л.Каменев і Л.Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) запропонували для прискорення темпів капітального будівництва в промисловості посилити податковий тиск на селянство, тобто повернутися до командних методів управлін­ня народним господарством, випробуваних під час громадянсь­кої війни. їх опоненти - М.Бухарін, О.Риков та М.Томський, які були у меншості обґрунтували побудову нового суспіль-

198

ства на базі НЕПу, тобто повільного «вростання» країни в соціалізм.

Вони рішуче виступили проти прихованого здійснення воєнно-комуністичної політики на селі, вважаючи, що всім прошаркам селянства слід розвивати свої господарства й зба­гачуватися.

Проте переможцем у цих дискусіях став генеральний сек­ретар ЦК ВКП(б) Й.Сталін, якому вдалося опанувати апарат влади, заручившись підтримкою більшості в політбюро партії, а також керівництва республіканських парторганізацій, у тому числі КП(б)У. Наприкінці 20-х pp. Й.Сталін і його прихиль­ники почали насаджувати у Радянському Союзі під виглядом диктатури пролетаріату диктатуру партійного апарату, здійсню­вати політику воєнно-комуністичного штурму в економіці.

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) затвердив директиви першого п'ятирічного плану розвитку господарства на 1928-1933 роки. В них намічалося три взаємопов'язані завдання -прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання частко­вої колективізації на суто добровільній основі, підвищення добробуту народу.

Сам план опрацьовувався у двох варіантах - відправному й оптимальному (напруженішому). Середньорічний темп прирос­ту промислової продукції мав становити 18% - за відправним та 20-22% за оптимальним планами. Спочатку передбачалося темпи індустріалізації забезпечити не за рахунок підвищення податків із селянства, а шляхом використання «ножиць цін», тобто встановлення завищених цін на промислові товари і за­нижених - на сільськогосподарську продукцію.

Проте таке рішення підривало головний елемент нової економічної політики - ринкову «змичку» міста й села. На­слідки цього країна відчула вже в зимові місяці 1927-1928 pp.

Селяни мали здавати хліб державі за низькими цінами, Що викликало серед більшості з них протест. Хто не погод­жувався з такими умовами, ставав ворогом радянської влади «куркулем» чи «підкуркульником». Партійне керівництво СРСР відразу після XV з'їзду почало застосовувати «надзви­чайні заходи проти куркуля». Серед тих, хто покірливо ви­конував вказівки центру, були і члени партійно-державного

199

керівництва України - генеральні секретарі ЦК КП(б)У Л.Каганович та С.Косіор, а також голова РНК УСРР В.Чубар, який зайняв цю посаду після усунення Х.Раковського в 1923 р.

Чубар Впас (1891-1939) - радянський дер­жавний політичний діяч. Народився у се­лянській сім'ї. За участь у підпільному гуртку його вперше було заарештовано у 13 річному віці. 1909 р. став учнем Олександрійського механіко-технічного училища. З перших днів Лютневої революції займався організацією фаб-завкомів у Петрограді. Після жовтневого пере­вороту він - член ради робітничого контролю столиці. На початку 1920 р. партія відрядила його в Україну. У липні 1923 р. 32-річний В.Чу­бар очолив Раднарком УСРР і пропрацював на цій посаді 11 років. Він послідовно проводив в Україні накреслену Сталіним політику, в тому

числі спрямовану на суцільну колективізацію. Його підпис стоїть

під жахливими документами. 1934 р. його повернули до Москви.

В.Чубар поділив долю багатьох представників партійно-державного

керівництва: арешт 1937 p., розстріл 1939 р.

За допомогою грубого тиску на селян у січні-лютому 1928 р. хлібозаготівельну кризу було подолано. Зокрема, в Україні вдалося заготовити 70 млн. пудів хліба. Наступного року хлібозаготівельна криза повторилася у значно гострішій формі через неврожай в Україні й Північному Кавказі. Замість того щоб досягти економічної рівноваги шляхом зниження темпів промислового будівництва, зменшення тиску на се­лянство, Сталін різко форсував темпи індустріалізації.

У 1929 p., оголошеного генеральним секретарем Й.Сталі­ним «роком великого перелому», партія відмовилася від НЕПу і перейшла до політики комуністичного штурму в економіці з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картко­вою системою постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, експропріацією найбільш замож­них селянських господарств та примусовою колективізацією господарств решти селян.

200

XI з'їзд КП(б)У (1930) повністю схвалив сталінський курс на прискорену індустріалізацію. Передбачалося у першій п'я­тирічці побудувати в УСРР 400 підприємств (усього у СРСР -1500), щорічний приріст продукції збільшити на 20-22%. Центральна влада розглядала Україну як головний плацдарм для здійснення індустріалізації СРСР. Першочергове значен­ня надавалося металургійно-видобувній базі УСРР.

«Стрибок» в індустріалізацію, розпочатий на другому році першої п'ятирічки, мав забезпечити надвисокі темпи зрос­тання промисловості. Незабаром було висунуто лозунг «П'я­тирічку - за чотири роки». Ще ніколи в історії людства будь-яке суспільство не робило спроби здійснити такі гран­діозні перетворення за короткий час.

У середньому в 1930-1932 pp. офіційно прийняті за про­позиціями Сталіна темпи зростання промислової продукції мали становити 37,7%. Однак навіть «підтягнуті» офіційні статистичні цифри свідчать, що середньорічний темп зрос­тання промисловості становив протягом п'ятирічки 15,7%, тобто навіть менше від передбаченого директивами XV з'їзду ВКП(б). «Підхльостування» (вислів Сталіна) індустріалізації обернулося невиконанням завдань п'ятирічки. Згідно з пла­ном, передбачалося збільшити видобуток вугілля у Донбасі з 27 до 53 млн. т. Невдовзі завдання було ще підвищено до 80 млн. т, але фактичний видобуток досяг тільки 45 млн. Виплавку чавуну в УСРР передбачалося потроїти, що також виявилося нездійсненим.

Отже, «підхльостування» індустріалізації за рахунок се­лянських коштів призвело до поглиблення господарських дис­пропорцій, зростання дефіциту промислової продукції, особливо товарів широкого споживання, істотного обмежен­ня реальної заробітної плати робітників і службовців, поси­лення інфляційних явищ.