§20. Культура та духовне життя у роки неПу

«Українське відродження 20-х років - помітне явище в історії українського народу. Йому притаманні надзви­чайно суперечливі процеси та явища. В ньому водночас поєдналося як героїчне, так і трагічне...»

О Використовуючи текст підручника і додаткову літературу, вис-• ловіть своє бачення розвитку культури й духовного життя Ук­раїни за часів НЕПу.

1. Політика більшовиків у царині культури. Поворот партії більшовиків до «українізації» («коренізації»)

Утвердження радянської влади після закінчення грома­дянської війни та запровадження більшовицьким керівниц­твом нової економічної політики визначили зміст і напрями розвитку культури й духовного життя в Україні у 20-х pp.

Зробивши деякі поступки в економічній сфері, більшови­ки намагалися зберегти у повному обсязі контроль держави над усіма проявами культурного та духовного життя суспіль-

180

ні

ства. Комуністична доктрина партії вимагала одержавити й політизувати культуру, підпорядкувати її ідеологічним настановам. Саме така культура визнавалася партійно-дер­жавним керівництвом як культура найвищого рівня - соціа­лістична.

Носієм культури була інтелігенція, яка у другій поло­вині 20-х pp. в Україні становила досить помітну соціальну верству, насамперед за своїм інтелектуальним рівнем. Ті її представники, котрі не поділяли більшовицьких позицій, проявляли інакомислення, не бажали творити в заздалегідь визначених рамках, підлягали репресіям з боку влади. Так, у травні 1921 р. в Києві на лаву підсудних за політичні пере­конання потрапили інтелігенти - колишні члени партії ук­раїнських есерів. Наступного року з Одеси, Харкова, Києва, Катеринослава у північні райони Росії та за кордон було вис­лано 70 учених, погляди яких на розвиток вищої школи не збігався з офіційною лінією партії. Репресії проти інтелігенції тривали в Україні й у наступні роки НЕПу.^!

Проте позиції радянської влади у СРСР на перших порах були досить нетривкі. Відчувалася нагальна потреба підтрим­ки її неросійськими народами. Тому, коли НЕП стабілізував становище в економіці, партія розпочала кампанію, націле­ну на завоювання прихильності з боку народів багатонаціо­нального Радянського Союзу.

У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б), засудивши всі «місцеві націоналізми», оголосив російський великодержавний шовінізм найбільшою небезпекою. На з'їзді було прийнято рішення про запровадження політики «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національно­стей до партійного та державного апарату, широке викорис­тання національних мов у всіх сферах життя суспільства, у тому числі в партійній і господарській роботі, сприяння у розвитку місцевих культур. Український різновид політики «коренізації» дістав назву - українізація.

Отже, як не хотілося радянському керівництву тримати під тотальним контролем всі прояви духовного життя сус­пільства, все ж таки воно змушене було, подібно до НЕПу, шукати й тут деякою мірою компроміс. Життя вимагало ра-

182

хуватися з українським національним відродженням, запо­чаткованого національно-визвольною боротьбою попередніх років. Українізація мала на меті опанувати цей процес та спрямувати його в русло соціалістичного будівництва.

Українізація мала й зовнішню мету, а саме показати всім українцям, які проживали за Збручем і Дністром, що лише у СРСР вони можуть задовольнити свої національні прагнен­ня. Крім того, після краху сподівань на пролетарську рево­люцію в Європі більшовики тепер подавали колоніальним країнам позитивний приклад вирішення національного пи­тання. Втім, як засвідчило майбутнє, запроваджена більшо­вицьким керівництвом українізація була лише тимчасовим тактичним маневром.

2. Хід та наслідки українізації у 20-ті роки

В квітні 1923 р. XII з'їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування націо­нальних факторів при формуванні партійного і державного апарату, організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, випуск газет і журналів, книговидавничої справи мовами неросійськомовних народів. Декларувалося, що ос­новною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов цих національностей. Однак на першому плані у держав­ної партії були інші завдання: вкоренитися в національних республіках, щоб зміцнити контроль над неросійськими око­лицями й поширити свій вплив на місцеве населення. Апа­рат державної влади мав розпочати спілкування з трудящими масами їхньою мовою.

Основні напрямки цієї політики в Україні було проголо­шено ще у грудні 1919 р. в резолюції VIII конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні». У цьому документі зазна­чалося:

«Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських ус­тановах рідною мовою,... перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас».

(Сторінки історії Української РСР: факти, проблеми, люди).

183

Проте державний апарат у республіці, що складався пере­важно з дореволюційних чиновників, чинив опір українізації. Партійне керівництво також не виявляло ентузіазму в тору­ванні шляху українській мові. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь обґрунтував це навіть тезою про «боротьбу двох культур».

«...Російська культура й мова в Україні пов'язані з містом і «найпрогресивнішим» у суспільстві робітничим класом, а україн­ська культура та мова - з селом і «відсталим селянством». Звідси обов'язок комуністів, на думку Д. Лебідя, було сприяння «природ­ному процесу перемоги російської культури та мови».

(Історія України: нове бачення).

Х.Раковський піддав ці висловлювання нищівній критиці. Однак російськомовна більшість у ЦК КП(б)У й губкомах партії проводила свою лінію.

Становище докорінно змінилося лише з приходом до керів­ництва Л.Кагановича (1925), який заходився по-чиновниць­кому, старанно втілювати в життя офіційний курс і незабаром домігся неабияких успіхів.

Перші заходи українізації були спрямовані на розширен­ня вживання української мови у партійному та державному апараті. Вже в серпні 1923 р. службовці отримали наказ про­йти спеціальні курси української мови й скласти іспити на її знання. Навіть при відсутності помітного ентузіазму серед багатьох чиновників-неукраїнців українізація за декілька років дала помітні результати.

Факт: Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш ніж 20% урядових справ, то в 1927 р. - вже 70%. Помітно зросла і частина українців у КП(б)У (з 23% у 1923 р. до 52% у 1927 p.). Проте українці й надалі зосереджувалися переважно на нижчих шаблях урядово-партійної ієрархії. Навіть у 1930 р. їхнє представництво в ЦК КП(б)У стано­вило лише 43%.

Що стосується посади генерального секретаря Компартії України, то з початку заснування партії та до середини 50-х pp. її обіймали не українці (за вийнятком короткого сек­ретарювання на початку 20-х pp. Д.Мануїльського).

Центром українізації став Наркомат освіти, якому підля­гали всі ділянки культури. Його послідовно очолювали

Г.Гринько (1920-1923), О.Шумський (1923-1927), М.Скрип-ник (1927-1933). Українізація своїми успіхами значною мірою мала завдячувати невтомній діяльності О.Шумського й особ­ливо М.Скрипника. Вони вірили, що Україна має свій шлях до комунізму, який можна поєднати з національним визво­ленням власного народу. До того ж О.Шумський активно виступав за розширення суверенних прав українського наро­ду в політичній сфері. Він офіційно заявляв, що українізація здійснюється надто повільними темпами внаслідок опору зру­сифікованої бюрократії, що партійне і державне керівництво слід доручити корінним українцям. У відповідь ЦК КП(б)У на чолі з Л.Кагановичем організувало кампанію критики наркома освіти. Його звинуватили в «національному ухилі», штучному прискоренні українізації та інших гріхах. У 1927 р. О.Шумського було знято з посади наркома й вислано за межі України.

Скрипник Микола (1872-1933) — ук­раїнський політичний і державний діяч. За революційну діяльність зазнав 15 арештів, 7 разів засуджувався до заслання. 1927-1933 pp. — нарком освіти УСРР. Один з ініціаторів політики українізації. Започат­кував вивчення національного питання як окремої дисципліни. Являв собою новий тип ученого-практика, чиї праці були насичені оригінальними думками й концепціями. Ви­ступив проти згубної більшовицької полі­тики щодо згортання процесів українізації.

Попри труднощі кампанія українізації охопила всі сфери життя радянської України. Найбільший вплив вона справля­ла на освіту.

На кінець 1927 р. на українську мову навчання перей­шло понад 25% інститутів, 50% технікумів і 80% загально­освітніх шкіл.

До революції, коли не існувало українських шкіл та було заборонено на державному рівні вживання національної мови, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що були ство­рені через 10 років українізаторами в УСРР.

184

185

Результати були вражаючими, якщо врахувати й інші труд­нощі, які стояли на шляху українізації освіти. Для проведен­ня кампанії вимагалося майже вдвічі більше кваліфікованих учителів. Щоб ліквідувати цей дефіцит кадрів, М.Скрипник пропонував запросити декілька тисяч викладачів з Галичини. Проте йому не вдалося отримати дозвіл з Москви, бо радянсь­ке керівництво побоювалося впливу національно свідомих га­личан. Також бракувало багатьох підручників. Існували проблеми також у вищих навчальних закладах, коли викла­дачі та студенти, більшість яких були не українського поход­ження, відмовлялися користуватися «селянською мовою». Втім, з часом і в університетах студенти-українці стали чи­сельно переважати. Швидка українізація освіти сприяла зрос­танню загальних настроїв національного оптимізму.

Переживала відродження й україномовна преса. Якщо у 1922 р. в республіці виходило не більше десятка україномов­них газет та журналів, то у 1933 р. з 426 газет 373 видавали­ся рідною мовою. Книжки також друкувалися у переважній більшості українською мовою. Робилися спроби українізува­ти навіть армію. Українська мова впроваджувалася в офі­церських школах та великих частинах військового резерву в Україні. В Харкові було створено українізовану школу чер­воних старшин.

У процесі українізації велика увага приділялася також створенню умов для розвитку національних меншин, що про­живали в Україні. У жовтні 1924 р. в складі УСРР було утво­рено Молдавську автономну республіку, столицею якої стало українське місто Балта.

У 1926 р. в цій республіці з 545 тис. мешконців молдава­ни становили ледь більше 30%, а українці - 50%. В Україні було створено російські, німецькі, грецькі, болгарські, єврейські й польські автономні національні райони (всього їх існувало 13), сформовано 954 національні сільради, 100 містечкових рад, відкрито більше тисячі національних шкіл (у 1925 р. функціонувало 566 шкіл з німецькою мовою вик­ладання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською).

Своїми успіхами політика українізації мала завдячувати, крім патріотичного чинника, і загальному процесу модерні-

186

зації суспільства. Адже рідна мова давала змогу українцям більш доступно та належним чином здобувати освіту, попов­нювати свої знання, виконувати професійні обов'язки. На­прикінці 20-х pp. українська мова перетворилася на основний засіб спілкування в суспільстві, що стало на шлях індустрі­ального розвитку.

3. Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих

Паралельно з українізацією освіти держава вживала за­ходів спрямованих на ліквідацію масової неписьменності. Адже більшість дорослого населення України на початку 20-х pp. не вміла читати і писати. Навчання грамоті здійсню­валося безплатно. В УСРР цю роботу очолювала створена у 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. В 1923 р. під головуванням Г.Петровського було утворено товариство «Геть неписьменність!», яке вже через два роки утримувало понад 2,5 тис. закладів лікнепу, де навчалися близько 100 тис. чол. До справи ліквідації не­письменності були також залучені комсомол та профспілки, частини Червоної армії, культурно-освітні товариства. Для навчання грамоті дорослого населення держава забезпечила випуск чималої кількості букварів і книг для читання відпо­відного політичного спрямування. Зміст цієї літератури мав забезпечити поєднання навчання елементарним навичкам читання й письма з вихованням відданості новому ладу, не­примиренності до ворогів радянської влади. Факт: Протягом 20-х pp. ліквідація неписьменності серед до­рослих проходила досить швидкими темпами. Наприкінці 1925 р. в республіці діяло більше 13 тис. шкіл та пунктів ліквідації неписьменності, де навчалося близько 540 тис. чол. У цілому завдяки зусиллям держави і громадськості вже до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати більше 2 млн. чол., що дало змогу скоротити чисельність негра­мотних з 76% до 43%.

Кампанія з ліквідації неписьменності дорослих тривала також протягом 30-х pp.

187