7. Основні історичні етапи розвитку психології

З XVІІ століття починається нова епоха в розвитку психологічних знаннь. Вона характеризується спробами осмислити душевний світ людини переважно з загально-філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази.

Р. Декарт (1596-1650) вважає, що між душею людини та її тілом існує цілковите розходження: тіло по своїй природі завжди подільне, тоді як дух неподільний. Однак душа здатна створювати в тілі рухи. Це суперечливе дуалістичне вчення породило психофізичну проблему: як пов'язані між собою тілесні та психічні процеси в людині? Декарт заклав основи детерміністської концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє фізичне роздратування.

Спробу знову з'єднати тіло і душу людини, розділені вченням Декарта, почав голландський філософ Б. Спиноза (1632-1677). Немає особливого духовного початку, воно завжди є одним із проявів субстанції (матерії). Душа і тіло визначаються тими самими матеріальними причинами. Спиноза вважав, що такий підхід дає можливість розглядати явища психіки з такою же точністю й об'єктивністю, як розглядаються лінії та поверхні в геометрії.

Німецький філософ Г. Лейбниц (1646-1716), відкинувши встановлене Декартом рівність психіки і свідомості, увів поняття про несвідому психіку. У душі людини безупинно йде схована робота психічних сил - незліченних малих перцепцій (сприйняттів). З них виникають свідомі бажання і пристрасті.

У XVІІІ ст. німецький філософ Вольф увів термін "емпірична психологія", принцип якого складається в спостереженні за конкретними психічними явищами, їхньої класифікації і встановленні, перевіряється на досвіді, закономірному зв'язку між ними. Англійський філософ Дж. Локк (1632-1704) розглядає душу людини як пасивну, але здатну до сприйняття середовища , порівнюючи її з чистою дошкою, на якій нічого не написано. Під впливом почуттєвих вражень душа людини, пробуджуючись, наповняється простими ідеями, починає мислити, тобто утворювати складні ідеї. В психологічну науку Локк увів поняття асоціації - зв'язку між психічними явищами, при якій актуалізація одного з них спричиняє появу іншого.

Засновником асоціативної психології в XVІІІ столітті став англійський лікар і священик Д.Гартли (1705-1757). По Гартли, психічний світ людини складається поступово в результаті ускладнення "первинних елементів" (відчуттів) за допомогою їхньої асоціації.

Виділення психології в самостійну науку відбулося в 60-х роках XІ в. Створювалися спеціальні науково-дослідні установи із впровадженням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни з'явилася фізіологічна психологія німецького ученого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. В області свідомості, думав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об'єктивному дослідженню.

Послідовник Вундта американський психолог Э.Титченер (1867-1927), засновник структурної психології. У її основі лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів) і структурних відносин. Структура, по Титченеру, виявляється спостереженням суб'єкта за актами власної свідомості.