8. Піратське радіомовлення.

Радіостанція може працювати в ефірі легально, тобто вона ліцензію на частоту, а може й нелегально, тобто вести мовлення на непроліцензованій частоті. Радіостанції, які ведуть нелегальне мовлення на заборонених частотах, називають піратськими радіостанціями.

В історії піратського радіомовлення можна виділити кілька хвиль.

Перша хвиля – початок 60-х років, ера "повної свободи, вільного кохання і вседозволеності" в Європі. Радіоприймачі, як правило, розташовувалися на кораблях або плавучих маяках поблизу Великобританії. Такими станціями в Англії були в 1964 році "Radio Caroline", названа на честь доньки тодішнього американського президента Джона Кеннеді; "Radio Atlanta", яке вело мовлення на південні міста "туманного Альбіону"; лондонське "Radio 390", яке транслювало джаз і класичну музику, шотландське "Radio Scotland", що спеціалізувалося на місцевій національній музиці.

Також вели мовлення станції на Швецію і Данію "Radio Nord" і "Radio Syd", Бельгію і Голландію – "Radio Antwerpen" і "Radio Veronica", які не поділяли місцевих суспільних та радіомовних законів.

Перші піратські радіостанції, у прямому й переносному значенні, були потоплені британським урядом (наприклад, урядова заборона 1967 року на будь-яку співпрацю громадськості з офшорними станціями, морська катастрофа "Radio Caroline" тощо).

Друга хвиля радіопіратів виявилася потужнішою і різноманітнішою щодо програмного наповнення. "Radio Jekky" і "Kiss FM", які у 80-ті роки крутили різноманітну якісну музику, а також комунальні й навіть етнічні станції поступово заповнювали вільні частоти, а деякі з них збирали іноді понад двохсоттисячні аудиторії.

Піратські станції працювали і працюють сьогодні у світі на всіх діапазонах, ведуть політичне або соціальне мовлення, однак кількість їх щороку зменшується. Деякі з них легалізувалися ("Kiss FM", "Radio London"), декотрі закрилися, інші продовжують безуспішну конкуренцію з офіційними громадськими та комерційними станціями. У більшості країн піратська радіотрансляція жорстко контролюється урядовими організаціями, наприклад, у СІІІА – Федеральною комісією зв'язку ("Federal Communications Commission"), у Канаді – Канадською радіотелевізійною і телекомунікаційною комісією ("Canadian Radio-television and Telecommunications Commission"). Радіоамагори-індивідуали не допускаються на найпоширеніші частоти, зокрема на середньохвильове та FM-радіо.

На території СРСР перші піратські радіостанції виникли на початку 60-х років. Завдяки хрущовській відлизі у той час з'явилися доступна за ціною підсилювальна і звукозаписувальна техніка. Радіоаматори втручалися в кабельні мережі будинків, налагоджували проводове мовлення, підключаючи власну апаратуру до радіорозетки. Серед піратських станцій найпопулярнішими були "Death Zone", "Бородатий холодильник", "Електрон", "Уран", "Радіо Гер", "Кулеметник Ганс".

Піратські проводові радіостанції працюють сьогодні (наприклад, у Росії), як правило, від першої до п'ятої ночі, саме тоді, коли мовчать офіційні станції. Це викликано тим, що потужність піратських станцій значно менша, ніж офіційних, тому їх ще називають "нічними". Вони, як і "легальні", мають свої "програмні концепції", основу яких становить музика. У часи "залізної завіси" піратські станції Радянського Союзу передавали записи Розенбаума та Висоцького, груп "Beatles" і "Rolling Stones", тобто ту музику, яка з контрпропагандистських причин була переслідувана комуністичною ідеологією. Сьогодні в ефірі пострадянських піратських станцій, які переслідуються законом, процвітає так зване чесне радіохуліганство – власні музичні записи радіопіратів з відповідною вокально-інструментальною якістю, традиційні нетверезі розмови, нецензурщина.

Останнім часом у країнах колишнього СРСР, порівняно, наприклад, зі США чи Європою, інтерес до радіопіратства помітно зменшується. Це пояснюється такими причинами:

• постійна цілодобова конкуренція проводового та FM-радіо не дозволяє піратським станціям знаходити свого слухача так само легко, як це було колись;

• сучасний слухач звик до регулярного виходу радіостанції в ефір, а регулярність виходу – це ознака, більш характерна для легального радіо;

Технології "розкрутки" піратських станцій відомі в усьому світі, а в наш час їх легко знайти на Інтернет-сайтах. Наприклад: "Якщо ви вперше вийшли в ефір і не помітили жодного "брата по розуму", не засмучуйтеся, а продовжуйте регулярне мовлення, щоб випадкові слухачі звикли до постійної наявності станції в ефірі. За будь-яку ціну рекламуйте станцію, з написів у ліфтах – до публікацій у місцевій пресі, замовлених через знайомих журналістів. Практика свідчить, що при досить великій потужності сигналу (20-50 Вт) через один-два місяці назбирається аудиторія до тридцяти осіб.

Якщо не обмежуватися самою трансляцією музики чи розмовою в ефірі, а долучити елементи політичної пропаганди та поширювати різну корисну інформацію, популярність станції буде ще більшою." [3].

Отже, технології просування станції, програмування, реклама, "розкрутка", маркетинг, пропаганда – усе це притаманне й піратському радіо, яке, попри контроль правоохоронних структур і конкуренцію в "легальному ефірі", продовжує технічно вдосконалюватися аж до сучасних технологічних розробок мовлення в діапазоні FM.