2. Радіомовлення в Україні 1933 – 1941рр.

Нові форми та способи організації інформаційних матеріалів оперативніше висвітлювали життя і краще задовольняти запити слухачів.

У 1934 році Всеукраїнський радіокомітет переїхав до Києва. Почали виходити випуски «Останніх вістей», інформація яких призначалася не окремим категоріям слухачів, а всім – і городянам і селянам, і жінкам-домогосподаркам, і людям похилого віку та молоді.

Пішли в минуле зачитування довжелезних статей, нарисів, бесід, кореспонденцій, які при потребі можна було прочитати в газеті. Радіоновини почали коротко знайомити аудиторію з усіма важливими новинами внутрішнього і міжнародного життя. А найважливіше – радіовипуски виходили раніше, ніж газети.

«Останні ще мало кому відомі новини, одержані від наших кореспондентів, – писав у ті дні відповідальний редактор «Останніх вістей» В. Стороженко, – цікава, політично загострена інформація, організована нашими кореспондентами. Живі, насичені конкретними фактами виступи людей Радянської України зробили випуски і виступи «Останніх вістей» бойовими, мальовничими й цікавими» [10].

Редакція мала в кожній області постійних кореспондентів, з якими був встановлений щоденний телефонний зв’язок. Одночасно до співпраці були запрошені районні керівники, відомі люди республіки, керівники колгоспів, радгоспів, промислових підприємств. Це дозволило досягти високої оперативності і максимальної переконливості. Живий голос не зі студії, а безпосередньо з місця події став великою силою. Як правило, передачі присвячувалися злободенним подіям та процесам, тому їх часто називали «актуальними передачами».

Інформаційне радіомовлення поповнюється репортажами з місця подій. Розповіді кореспондентів доповнювалися словами учасників.

З часом подібні передачі стали традиційними. Їх вели у святкові дні аж до проголошення незалежності України. У них широко використовувалися різноманітні жанри та звукові ілюстрації, контрастне монтування сюжетів святкового репортажу.

Ще одним впровадженням у радіомовлення стали «радіомости». За допомогою мікрофонів, встановлених по обидва боки цього «мосту», радіожурналісти налагоджували прямоефірне спілкування представників певних виробничих колективів, що змагалися між собою. Люди, які збиралися на ці переклики у заводських клубах, червоних куточках, а то й прямо у цеху, могли не тільки слухати, а й брати участь у обговоренні. Радіопереклики дозволяли учасникам спільно вирішувати назрілі господарські проблеми, обмінюватися досвідом, розповідати про свої досягнення.

Поступово інформаційна служба радіо стає потужним засобом впливу на свідомість мас, тим більше все очевиднішими були переваги радіо слова над друкованим.

Так для організації колективного прослуховування передвиборчих передач партія виділила тисячі організаторів, які заганяли людей до червоних куточків, де були встановлені репродуктори. Такий масовий пропагандистський вплив зрештою зробив свою справу: настрій преважної частини населення став таким, яким треба. Тих, хто вагався, або твердив, що вибори не є демократичними, залякували репресіями. Про самі вибори радіожурналісти розповідали як про грандіозне свято, їхні результати подавали за вияв переконливої підтримки виборцями Комуністичної партії та Радянської влади.

Для боротьби з так званими буржуазними націоналістами й троцькістами організовувались радіосуди – трансляції із залу судових засідань. У ході цих засідань люди, що були посаджені на лаву підсудних за власні погляди та переконання, під градом звинувачень, здебільшого надуманих і безглуздих, часто втрачали рівновагу і контроль над собою і починали наговорювати на себе, або і взагалі визнавали себе винними у злочинах, яких вони не вчиняли.

У 30-ті роки переслідування українізаторів переросли у наступні роки в масовий терор, що досягнув свого апогею у 1937 – 1938 роках.

«Справа Українського радіокомітету». Формальним приводом для її порушення став випадок, коли після трансляції з Москви вироку троцкісто-зінов'євцям, в ефірі залунала траурна музика. Сталося це цілком випадково, бо для трансляції була перервана планова освітня передача «Що таке освіта?». Тему передачі ілюструвала музика Е. Гріга до драми Г. Ібсена «Пер Гюнг». Після завершення трансляції освітню програму продовжили і в ефірі залунала скорботна мелодія «Смерть Озе». Тож стався просто випадковий збіг обставин. Одначе цього цілком вистачило, щоб розправитися із колишніми керівниками радіокомітету, заарештованими ще до прикрого випадку у ході «чисток», О. Довгіним, М. Книжним, І. Куликом. Покарані на смерть були також редактори О. Арнаутов, О. Білокопитов та Б. Слектор, яких суд оголосив «троцкістами, що блокувалися з націоналістами». Ще двох працівників, які проходили по цій справі, вислали до таборів.

Так боролися у ті часи з «ворогами біля мікрофона», так «викорчовували вороже кубло з радіомовлення». Природньо, усе це не додавало настрою працівникам інформаційної служби. Вони були залякані розмахом репресій, що відбувалися у багатьох виробничих та управлінських колективах. У самому ж радіокомітеті, за спогадами ветеранів, іноді виникали такі ситуації, коли впродовж одного тижня редакційні або загальнокомітетські керівники змінювалися кілька разів. Фактично всі були під підозрою, багатьох викликали на допити в НКВС. Всюди панував страх [10].

Щоб розвіяти підозри й уникнути переслідувань, радіожурналісти змушені були вихваляти соціалістичні перетворення, прикрашати дійсність, перебільшувати здобутки. За методологічний орієнтир їм у роботі служила знаменита сталінська фраза, виголошена в апогеї страхіть 30-тих років: «Жити стало краще, жити стало веселіше». Цим самим вони ніби на ділі доводили свою відданість сталінському режиму.

Тому й недивно, що якість тогочасних інформаційних передач не задовольняла слухачів. У повідомленнях, особливо на виробничу тематику, було багато цифр, часто повторювалися вбиті, шаблонні вислови. «Десятки разів,- писав тоді журналіст «Радіо»,- працівники «Останніх вістей» починають словами з великим піднесенням (натхненням) «Сьогодні відкрились» чи «Сьогодні закрились» збори, наради, конференції тощо.

Слухачі засуджували практику підготовки виступів перед мікрофоном та заздалегідь написаним текстом, що робило, як зазначав журнал, «живі виступи мертвими, схожими на попередні і наступні». Вони критикували інформаційну службу за поверхове висвітлення подій, без належного проникнення в їхню суть, за запізнення у подачі міжнародних подій.

З початком «визвольного походу» в Західну Україну для її підготовки була відряджена спеціальна бригада «Останніх вістей». Вона зосереджувала увагу слухачів на всенародній радості, розповідала про хвилюючу зустріч на «визволених землях», населення яких і справді спочатку раділо, бо сподівалося на кращі зміни.

Радіо інформує про початок нового життя на Західній Україні – зміцнення системи освіти, поліпшення медичного обслуговування, націоналізацію промислових та торгівельних підприємств, експропріацію земель із метою перерозподілу її серед бідних селян. Усе це знаходило відгук у серцях людей. Тому й не дивно, що під час виборів до Народних Зборів, широко висвітлюваних радіо, які організував новий режим, близько 93% виборців проголосували так, як прагнула радянська влада.

Проте подальше знайомство з радянською системою багатьох на Західній Україні розчарувало. Їх обурювали російськомовні чиновники, які прибували сюди на «ловлю счастья и чинов». Без ентузіазму зустріли тут ідею колективізації раніше розданих земель. Не прикрашали нову владу й такі заходи, як введення паспортного режиму, заборона викладати в школі релігію, конфіскація церковних земель та посилення антирелігійної пропаганди.

Про багато що інформаційна служба вже не розповідала. Тому багатьом мешканцям східних областей України тривалий час було незрозумілим, чому це раптом західники, які зустрічали своїх «визволителей» хлібом-сіллю, згодом змінили своє доброзичливе ставлення на вороже.

Тим часом складні міжнародні події набагато збільшили аудиторію «Останніх вістей». Стала потреба перебудувати їх роботу, адже війна вже вирувала на всьому просторі Західної Європи, загрожуючи щогодини перекинутися на територію Радянського Союзу.

Зважаючи на зрослу небезпеку воєнного нападу, інформаційна служба починає повідомляти про роботу заводів і фабрик, шахт та електростанцій, підприємств залізничого й водного транспорту, що становили основу оборонної могутності країни. Ця тематика поступово посідає провідне місце у випусках новин.

З метою повнішого задоволення запитів аудиторії редакція «Останніх вістей» провела заочну конференцію радіослухачів. Проаналізувавши одержані пропозиції, вона одразу ж запровадила у своїх випусках щоденні огляди міжнародних подій, розширила мережу власних кореспондентів у республіці, запланувала відкрити корпункти у Москві, Тбілісі, Мінську.

Якісно змінювалося й місцеве інформаційне мовлення, яке слідом за республіканським теж скерувалося у бік активнішого втручання у життя. Перед ним ставиться завдання зробити випуски новин цікавими та дохідливими. У зв’язку з цим були встановлені певні нормативи при підготовці повідомлень. Так, замітку вимагалось викладати стисло, насичувати її конкретними фактами, писати зрозумілою мовою в обсязі не більше 50 рядків. Звіт мав подавати відомості де й коли відбулася подія, прізвища промовців й найсуттєвіше з їхніх виступів. Застерігалося від довгого викладу звітів та подачі постанов повністю.

Поліпшенню інформаційного мовлення була підпорядкована й республіканська нарада активу працівників радіомовлення, що відбулася у Києві 17-18 липня 1941 року. Нарада викрила серйозні недоліки в організації розмовного виду радіомовлення. «У багатьох районних і обласних редакціях «Останніх вістей», – відзначалося на нараді, – роками існує сухий текст, позбавлений ознак живої звичайної мови. У передачах без кінця повторюються трафаретні вирази, слова без будь-якого змісту, неграмотні звороти тощо. Є випадки, коли мікрофонні матеріали, не маючи політичної загостреності втрачають свій зміст і цілеспрямованість».

Нарада накреслила ряд заходів щодо поліпшення інформаційного мовлення, яким, проте, не судилося бути реалізованими, бо почалася війна.

3. Радіоефір 1941 – 1945 рр.

Вранці 22 червня 1941 року почалася війна. Рівно опівдні в ефірі пролунало звернення Радянського уряду до всіх громадян, з якого слухачі дізнались, що «без пред’явлення будь-яких претензій, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну» [цит. за 10].

І вже в перший день війни виразно виявилася превага інформаційного радіомовлення – оперативність. На відміну від республіканських газет, перші номери яких вийшли лише 24 червня, радіо перебудувало свою роботу на воєнний лад практично за кілька годин.

Основна тематика радіопередач тих часів:

• про спорудження оборонних об’єктів;

• про роботи на фронт;

• репортажі з військових частин.

Саме радіо в репортажній манері інформувало про повітряні бої.

З початком війни була демонтована і перевезена в Челябінськ київська радіостанція В-87. Та інформаційне мовлення з Києва доповнювалось передачами редакції фронтового радіомовлення із Броварів. Перед мікрофоном зачитувалися нариси, оперативні кореспонденції із місць боїв, у кожній передачі виступав хтось із письменників.

Схожа ситуація виявилась і в Одесі: теж було евакуйовано радіостанцію і журналісти залишилися без власних засобів радіомовлення. Та одесити в інституті інженерів зв'язку відшукали розкомплектований радіопередавач і за кілька днів відремонтували його. З того часу й до кінця оборони Одеси її голос чула вся країна.

Після падіння Харкова Український радіокомітет переїздить до Саратова. Там 22 листопада 1941 року розпочала свою роботу радіостанція ім. Шевченка, яка щоденно по кілька годин інформувала населення України про найважливіші події на фронтах, у крайні й за кордоном. Періодично готувалися спецвипуски для партизанів та українців, евакуйованих до Середньої Азії й Поволжя.

Основним центром радіомовлення стала радіостанція «Радянська Україна», що запрацювала в Москві невдовзі після відкриття радіостанції ім. Т. Шевченка. Щоденно вона готувала радіогазету, де в кожному випуску звучали зведення Радінформбюро, кореспонденції із фронтів, розповіді про бої, повідомлення про роботу уряду України, трудові зусилля українців у тилу. Перед мікрофоном часто виступали бійці, командири Червоної Армії, селяни.

З початком визволення території України починає вести передачі українською мовою ще одна радіостанція – «Дніпро», позивні якої «Реве та стогне Дніпр широкий» згодом стали позивними українського радіо. Ця радіостанція просувалася слідом за наступаючими військами 1-го Українського фронту з міста Калач Воронезької області до Куп'янська в Україні, а потім до Харкова. Вона вела мовлення для військових частин, населення визволених регіонів.

6 листопада 1943 року столиця України була визволена, а в грудні міська трансляційна мережа вже передавала інформаційні випуски , що звучали тричі на добу: вранці, вдень і ввечері.

9 січня 1944 року із Саратова до Києва повертається Український радіокомітет й одночасно із Харкова починає перебазовуватися радіостанція «Дніпро». У Києві колективи обох цих організацій об'єдналися і з лютого 1944 року столиця України починає вести мовлення на хвилі 800 метрів для усієї республіки, а також для воїнів Червоної Армії, партизанів, що діяли в західних областях України та на території Польщі й Чехословаччини. Випуски «Останніх вістей», котрі готувалися за матеріалами РАТАУ та газет, оскільки власна кореспондентська мережа Українського радіо ще не встигла відновитися.

10 липня 1944 року припинила свої передачі з Москви радіостанція «Радянська Україна» й усе мовлення для українського населення велося вже з Києва. Кількість випусків новин зростає із трьох у 1944 році до семи у 1945, що перевищувало довоєнний рівень. Також редакція щоденно готувала огляди республіканських газет, спеціальні випуски для мешканців західних областей, передачі для українців, що мешкають за кордоном, спортивні й шахові випуски, вела в разі потреби позастудійні передачі про відбудову Хрещатика, роботу річковиків та залізників тощо.

До кінця 1945 року відновило свою роботу місцеве радіомовлення в обласних і в районних центрах.

Отже, з першого й до останнього дня війни інформаційна служба Українського радіо була на передовій у боротьбі з фашизмом, які боялися створюваних нею передач. Слухати їх було заборонено під страхом смертної кари, а місця, звідки велося мовлення, значилися на картах льотчиків як об'єкти першочергового знищення.

І. Миронченко звертає увагу ще й на такий бік проблеми історії українського радіо цього періоду. На окупованій німцями території України виникло й діяло ще 15 радіостанцій, що вели мовлення для українського населення. У радянській історіографії їх, як правило, іменують «ворожими», «фашистськими» або «націоналістичними». Крім цих ярликів про них майже нічого не відомо.

Щоправда, в радянській літературі можна знайти деякі подробиці про діяльність німецьких воєнних станцій. Прагнучи деморалізувати населення й війська, ці станції поширювали брехливі чутки, сіяли міжнаціональну ворожнечу, вихваляли успіхи «бліцкригу», твердили про швидкий і неминучий крах Червоної Армії. Працювали на таких станціях спеціально вимуштрувані офіцери пропаганди, під командуванням яких перебували цілі підрозділи – «роти пропаганди». Це практично все, що відомо про діяльність радіостанцій, котрі протистояли більшовикам.

Можливо, радіомовлення в ті часи зазнало такого ж розколу, як і все українське суспільство, оскільки війна поставила народ перед вибором, тож частина його пішла за комуністами; декотрі пристали до німців, вбачаючи в них своїх визволителів з-під більшовицького ярма; інші ж повели боротьбу на 2 фронти: проти німецьких та російських окупантів. Подібну ситуацію, очевидно, можна відтворити і в галузі радіомовлення, вивчивши та простеживши діяльність усіх тих радіостанцій, що в роки війни адресували свої передачі українському народу.