2. Розвиток дидактики як науки.

Термін “дидактика” вперше був використаний у 1963 році німецькими педагогами Кристофером Хельвігом та Йохимом Юнгом у праці “Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання. Ратихімія”.

У період зародження і розвитку капіталізму (16-17ст.) виникла нагальна потреба у подальшому вдосконаленні способів організації навчального процесу. В цей період у братських школах України і Білорусії вперше було застосовано:

• розподіл учнів по класам;

• запроваджено елементи класно-урочної системи;

• колективна робота одного вчителя з цілим класом;

• елементи масового навчання;

• встановлювались зв’язки з сім’єю.

В Західній Європі виникали школи гуманістів, у яких вчителі прагнули подолати догматизм і схоластику шляхом організації спостережень за природою і виробництвом.

Найважливіші педагогічні ідеї античної педагогіки, педагогіки епохи відродження, педагогічний досвід братських шкіл України, Білорусії, шкіл гуманістів Західної Європи осмислив і узагальнив Я.А.Коменський.

Коменський накреслив таку структуру освіти:

1. – материнська школа – виховання в сім’ї до 6 років;

2. – 6-12 р. – навчання в елементарній школі (“школа рідної мови”);

3. – 12-18 р. – латинська школа (гімназія);

4. – 18-24 р. – вища освіта (академія).

Багатогранна педагогічна і філософська спадщина Я.А.Коменського мала величезний вплив на розвиток світової педагогіки у 18-19 ст.

Коменський у “Великій дидактиці” висвітлив ідею неподільності навчання і виховання, всебічного розвитку особистості шляхом наукової освіти, морального і релігійного виховання.

Жан-Жак Руссо (1712-1778) обстоював право дитини на “дитинство”, розкрив специфіку вікових особливостей, проблему потреби і задоволенні в навчанні.

Йоган Генріх Песталоцці (1746-1827) швейцарський педагог – розвинув положення про цілі навчання, розвитку і виховання.

Основна мета навчання – розвиток розуму, вміння логічно мислити і висловлюватися.

Німецький педагог Фрідріх Дістервег (1790-1866) збагатив ідеї розвиваючого навчання, сформулював його правила, дав психологічне обгрунтування принципів, визначених Коменським.

На початку XIX століття Йоган Фрідріх Гербарт (1776-1841) – німецький педагог і філософ, розробив теоретичні засади дидактики, взявши за основу теорію виховуючого виховання. Гербарт і його послідовники відводили важливе місце процесу засвоєння знань на уроці під керівництвом учителя, в якому виділив 2 етапи – осмислення знань і поглиблення знань.

Великий внесок у розвиток дидактики зробив наш видатний співвітчизник К.Д.Ушинський (1824-1870):

• обґрунтував роль педагогічної науки і цілеспрямованого виховання, яке, на його думку, здатне значно розвинути можливості людини;

• розкрив роль принципу народності у навчанні та вихованні, рідної мови, практичного досвіду дитини, взаємозв’язку навчання з життям;

• обстоював важливу роль активності, і розумового розвитку дитини у навчанні;

• збагатив теорію методів навчання.

Головні праці “Людина як предмет виховання”, “Про народність у громадському вихованні”, “Рідне слово”, “Дитячий світ”.

Серед представників К.Д.Ушинського українські дидактик Тимофій Григорович Лубенець (1855-1936) розробляв проблеми оновлення змісту початкового навчання, розробив підручники для українських шкіл і Михайло Іванович Демков (1859-1939), автор підручників з педагогіки.

На межі XIX і XX ст. у дидактиці розгорнулися дослідження шляхів активізації ролі учнів у навчанні. Розвинувся напрям прагматичної педагогіки, головні принципи якої – навчання на основі особистого досвіду дитини, істинність знань визначається їх користю. Яскравим представником прагматичної педагогіки є американський педагог і філософ Джон Дьюї (1859-1952).

На початку XX ст. у світовій педагогіці активно поширювались ідеї вільного виховання та розвитку особистості дитини.

Марія Монтессорі (1870-1952) італійський педагог, лікар займалася методами розвитку органів чуттів у розумово відсталих дітей, дітей вікової норми. На її думку, головною формою виховання і навчання мають бути самостійні індивідуальні заняття або колективно спланований урок. Вона розробила стандартизований дидактичний матеріал, побудований таким чином, що дитина, працюючи з ним може сама виявити і виправити свої помилки. На сучасному етапі ідеї М.Монтессорі в нашій країні набули великого поширення у діяльності комплексів “дитячий садок - школа”.

Розвиток української педагогіки відбувався під впливом прогресивних ідей гуманістичної педагогіки. У 1910 році почав виходити педагогічний журнал “Світло”. Його організував талановитий учитель з Полтавщини Григорій Шестюк, одним із співредакторів була Софія Русова. С.Русова розробляла концепцію національної освіти і виховання, розвивала ідеї гуманізації та індивідуалізації різних видів діяльності; визначальна роль рідної мови і природи у навчанні і вихованні дітей.

У 20-х роках велика увага приділялась запровадженню зарубіжних систем навчання, засобам активізації учнів, розвивались ідеї комплексності, дальтон-плану, бригадно-лабораторний метод навчання. С.Т.Шатський, П.П.Блонський, Б.Є.Райнов, Я.Ф.Чепіга.

У 40-50 роках помітний внесок у дидактику зробив дидакт М.О.Данилов (1899-1973), український вчений В.Л.Помагайба. З 1955 року в Україні почав працювати Інститут педагогіки.

У 60-70 роках формування в учнів пізнавальної активності й творчого мислення на основі цілісного підходу до навчального процесу було предметом досліджень Л.В.Занкова, М.О.Данилова, Г.І.Щукіної, І.Я.Лернера, А.М.Алексюка, В.О.Онищука.

У 80-х роках значного розвитку набули концепції проблемного та програмованого навчання (Т.В.Кудрявцев, М.І.Махмутов, Т.І.Ільїна, А.М.Алексюк), оптимізації навчально-виховного процесу (Ю.К.Бабанський). Наприкінці 80-х років розпочався рух за оновлення школи, реформування її авторитарної системи, що виявилось у розвитку педагогіки співробітництва, представниками якої були педагоги-новатори Ш.О.Амонашвілі, С.М.Лисенкова, В.Ф.Шаталов, В.О.Караковський та інші.

У 90-х роках характерним для розвитку дидактики є – спрямованість на розвиток особистості; різні підходи до визначення змісту та методичного забезпечення; формування авторських шкіл, нових систем навчання, в яких застосовуються нові дидактичні технології на засадах особистісно-орієнтованого навчання.