5.4. Внутріособистісні конфлікти (на прикладі підліткового віку)

Визначення поняття психологічного конфлікту — досить складна річ. Якщо поставити мету знайти дефініцію, яка б не заперечувала жодному з поглядів, то вона звучатиме приблизно так: конфлікт — це зіткнення чогось із чимось. При цьому два загальних питання теорії конфлікту: що стикається і який характер цього зіткнення — розглядаються різними ав­торами зовсім неоднаково.

Вирішення першого з цих питань пов'язане із загально-методологічною орієнтацією дослідника. Прихильники пси-ходинамічних концептуальних схем визначають конфлікт як одночасну актуалізацію двох або більше мотивів (спонукань) (К. Горні, Г. Кіскор). Біхевіористи стверджують, що про конфлікт можна казати лише тоді, коли є альтернативні мож­ливості реагування (П. Фресс, Ж. Шаже). А з погляду когнітивної психологи конфлікт — це зіткнення ідей, бажань, цілей, цінностей, тобто феноменів свідомості (Л. Фестінгер). Ці три парадигми розгляду поняття конфлікту поєднуються в окремих авторів у компромісні "синтагматичні конструкції" (наприклад, у А. Сарнофа), і якщо конкретні втілення таких поєднань частіше бувають еклектичними, то сама ідея подіб­ного синтезу має вигляд перспективної: насамперед за цими трьома парадигмами легко вгадати три фундаментальні для розвитку сучасної психологи категорії — мотив, дію та спосіб, які повинні органічно поєднуватись у кожній конкретній тео­ретичній конструкції.

Не менш важливим є й друге питання — про характер відношень конфліктуючих сторін. Воно поділяється на три підпитання, перше з яких стосується порівняльної інтенсив­ності протидіючих сил і вирішується частіше через тверджен­ня про приблизну рівність цих сил (К. Левін, Б. Магер, Д. Міллер). Друге підпитання пов'язане з визначенням взаєм­ної орієнтації протидіючих тенденцій. Більшість авторів не піддають сумніву традиційне трактування конфліктуючих спонукань як протилежно спрямованих. Лише К. Горні про-блематизувала це питання, висунувши ідею про те, що лише невротичний конфлікт (тобто такий, що визначається не­сумісністю конфліктуючих сторін, нав'язливим і несвідомим характером спонукань) може розглядатись як результат зіткнення протилежно діючих сил. Кут між напрямками спо­нукань при нормальному (не невротичному) конфлікті мен­ший 180°, і тому за певних умов можливо вибрати поведінку, яка більшою або меншою мірою задовольнила б обидві сто­рони. Третє підпитання торкається змісту відношень між конфліктуючими тенденціями. Тут слід розрізняти два основ­них види конфліктів: в одних випадках тенденції внутрішньо протилежні, тобто мають протиріччя за змістом, в інших вони несумісні не принципово, а лише в умовах певного місця й часу.

Для визначення категоріальної основи поняття конфлікту слід пам'ятати, що онтогенетично конфлікт — досить пізнє

169

утворення (Л. Рантел). Р. Спід твердить, що дійсний інтро-психічний конфлікт постає лише з появою ідеаційних понять. К. Горні вважає необхідними умовами виникнення конфлікту усвідомлення людиною почуттів і наявність внутрішньої си­стеми цінностей, а Д. Міллер і Г. Свенсон — здатність почу­вати себе винним за ті чи інші імпульси. Все це свідчить, що конфлікт можливий лише за наявності в індивіда складного внутрішнього світу й за актуалізації цієї складності.

Несвідомі конфлікти виникають ще в дитинстві, коли нормальні імпульси асоціюються з неприємними почуттями, такими як страх перед покаранням, осудом або розчаруван­ням. Кожна людина народжується з певними конституційни­ми даними, наприклад, із певною силою інстинктів, бажань і здатності витримати фрустрацію. В кожного індивіда є своя єдина у своєму роді особиста історія, в якій відображені взаємодії з батьками, родичами та іншими людьми, що догля­дали за дитиною. Ніхто не може стати дорослим, не пере­живши неминучих зіткнень між імпульсами і заборонами, зіткнень, які стають несвідомими завдяки дії різних захисних механізмів і які потенційно виступають джерелом прояву невротичних симптомів.

Зростання внутрішніх протиріч у процесі онтогенезу зумо­влено тим, що дитина поступово переростає свій спосіб життя. З роками епіцентром вшгикнення протиріч стає самосвідомість особистості з її ілюзіями, породженими значними розбіжностями між реальним та ідеальним образом самої людини.

Переживання індивідом унікальності свого буття і своєї долі, тісно сплітаючись з проблемами й долями інших людей, призводить до виникнення різних колізій, протиріч, які за певних умов можуть виступати поштовхом для розвитку жит­тєвої кризи.

Конфлікт формується на всіх рівнях розвитку протиріччя, але як суб'єктивне явище визначається на рівні, коли пору­шується відповідність між трьома сторонами діяльності осо­бистості: операціональною, мотиваційно-цільовою та змісто­вою. Тоді на наступному рівні розвитку протиріччя, що по­рушує фундаментальні для людини основи життя, і виникає життєва криза.

Історія становлення особистості є водночас історією фор­мування дедалі складніших внутріособистісних протиріч, які долаються людиною у періоди криз. Особистість сягає вер­шин у своєму розвитку паралельно з тим, як вона навчається володіти собою, переборювати свої конфлікти або уникати їх.

170

Проблема криз, конфліктів, складностей як одна з найго-стріших проблем підліткового віку привертає пильну увагу вчених різних шкіл та напрямів.

З початку наукового вивчення підліткового віку, після першого фундаментального дослідження С. Хола (1908), за цим віком закріпилася назва критичного, що відобразилося в його своєрідній характеристиці як періоду "бурі й натиску". у першій чверті століття в науці існувало уявлення про біо­логічну обумовленість критичного розвитку в підлітковому віці. Основу цього уявлення заклали С. Хол (теорія рекапіту­ляції) і 3. Фрейд, у теорії якого про стадії психосексуального розвитку вторинне виникнення Едипової ситуації на початку підліткового віку розглядалось як універсальне та генетично обумовлене явище. Але одночасно з виникненням варіацій теорії біогенетичного універсалізму накопичувалися й дослід­ження з окремих проблем, в яких розкривалася залежність деяких сторін особистості (наприклад, інтересів, ідеалів) від соціальної ситуації розвитку підлітка. Така спрямованість бу­ла характерною для цілої низки досліджень у початковий період становлення радянської психології (В. Смирнов, 1928; М. Арямов, 1928; І. Рибников, 1930).

У Німеччині теоретичним опонентом 3. Фрейда був Е. Шпрангер, який дав опис підлітка "середнього класу", згідно з яким юність є періодом "вростання індивіда в куль­туру", у певні форми життя суспільства, які існують у вигляді етики, релігії, науки, мистецтва та ін. (1929). А. Буземан, що вивчав розвиток самосвідомості щцлітків із середовища робіт­ників та інтелігенції, дійшов висновку про залежність кри­теріїв самооцінки й рівня розвитку самосвідомості від безпо­середнього соціального оточення (1926).

У 20—30-ті роки американські етнографи школи Боас зай­мались вивченням так званих примітивних цивілізацій і вста­новили, що:

підлітковий період може мати різну тривалість — від кількох місяців у деяких племенах до чотирьох років у суспільствах з ви­соким промисловим розвитком, після чого дитинство формально Ще не закінчується у зв'язку з продовженням освіти та збережен­ням матеріальної залежності від батьків;

загальна картина розвитку та особливостей підлітків може бути різною: поряд із критичним існує гармонійний без­конфліктний розвиток (М. Мід, 1928).

Пізніше Р. Бенедикт узагальнила етнографічні матеріали у вигляді теорії двох типів переходу від дитинства до до-

171

рослості: безперервного та з наявністю розриву між способа­ми поведінки та уявленнями, необхідними для виконання ролі дорослого. Перший тип існує в деяких індіанських пле­мен в умовах "збігу ряду важливих норм і вимог щодо дітей та дорослих. Другий тип спостерігається при суттєвому розходженні цих норм та вимог залежно від віку. Тоді перехід до дорослості супроводжується внутрішніми й зовнішніми конфліктами та мо­же мати специфічний результат — непідготовленість до ролі до­рослого при досягненні "формальної зрілості".

К. Левін у своїй роботі "Підхід теорії поля до підліткового віку" (1960) проаналізував конфліктний тип переходу до до­рослості з огляду становища, яке займають у суспільстві група дітей і група дорослих (шляхом порівняння деяких їхніх прав та привілеїв). Він констатував наявність відчутного поділу цих груп у сучасному суспільстві та вважав, що підлітки пере­бувають у стані соціального переміщення з групи дітей до груди дорослих, при чому вони прагнуть якнайшвидшого пе­реміщення, аби використовувати їхні привілеї.

На думку К. Левіна, специфіка становища підлітка в тому, що він знаходиться між двома соціальними групами, що ана­логічно станові людини, який у соціальній психології нази­вається таївшаі тап (неприкаяний) і характеризується праг­ненням людини перейти з менш привілейованої групи у більш привілейовану, котра поки що її не приймає. Станові "неприкаяності" притаманні такі властивості, як напру­женість, нестійкість, висока чутливість, полохливість та не­впевненість, зміна контрастів поведінки й настрою, епізодич­на агресивність тощо. К. Левін називає підлітка таг£Іпа1 тап, а факт соціального переміщення розглядає як розширення, порівняно з дитинством, життєвого простору підлітка у різних напрямках — часовому, соціальному, географічному та ін. Рух самосвідомості у цьому полі він трактує як рух у невідомому напрямку, оскільки для підлітка світ дорослих є неясним — як щодо меж доступного для нього руху, так і за змістом. З особливостей поля підлітка та руху в ньому К. Левін виво­дить усі основні властивості дітей цього віку. Ступінь склад­ності конфліктів він ставить у пряму залежність від гостроти розмежування у суспільстві груп дітей та дорослих і трива­лості періоду, коли підліток перебуває між двома групами. Усе це підводить до висновку про закономірність конфліктів у розвитку та вихованні підлітків як обумовлених специфікою соціальних обставин їхнього життя.

На початку 50-х років М. Газелл видрукував останню час­тину своєї книги про дитячий розвиток, яку присвятив

172

підлітковому вікові, стосовно якого він застосував свою теорію про біологічно зумовлену послідовність розвитку і зкорстку зміну одних властивостей іншими, за якої прояв не­гативних властивостей з інтервалом у рік відображає процес біологічного дозрівання.

У 1966 р. вийшла в світ книга Д. Колмена, в якій розви­вається думка про "неприкаяність" підлітка та її наслідки. Автор виокремив низку соціальних обставин, які "ви­штовхують" підлітка зі світу дорослих і спричинюють виник­нення особливої субкультури підлітків, тобто констатував факт існування суспільства підлітків у суспільстві дорослих.

Слід наголосити, що жодна з наведених теорій так і не спро­моглася дати задовільне пояснення усім накопиченим фактам.

У психології радянських часів проблемами підліткового періоду займалися багато дослідників: Л. Виготський, П. Блонський, О. Смирнов, П. Заговорський та ін.

Зокрема, Л. Виготський висунув гіпотезу про незбіг у підлітковому віці трьох типів дозрівання — статевого, загаль-ноорганічного та соціального. Вчений вперше обгрунтував низку проблем, які необхідно враховувати при вивченні кри­тичного віку: позитивний зміст негативної фази; необхідність виділення основного новоутворення у свідомості підлітка; визначення системи відносин міх дитиною і середовищем. Перебудова соціальної ситуації розвитку складає, на думку Л. Виготського, головний зміст критичного віку.

Що ж до загальної тези радянських психологів із цього приводу, то вона була не дуже хитромудрою: конфлікти і складнощі у підлітковий період, мовляв, не обов'язкові, вони породжені неправильним вихованням, хоча й спостерігаються досить часто...

Якою ж є природа внутріособистісних протиріч та які з них притаманні саме підлітковому віковП

У житті людини, в її внутрішньому суб'єктивному світі по­стійно виникають і долаються найрізноманітніші протиріччя. Багато з них одночасно існують в особистості та в деяких ви­падках одночасно переживаються. В інших випадках одне з протиріч може виявлятися найбільш гостро, і пов'язані з ним переживання можуть відтісняти чи зовсім витіснити всі інші Витіснені протиріччя можуть або знов актуалізуватися, або з часом втратити для особистості будь-яке значення.

Кожне протиріччя, актуалізуючись, переживається люди-пою як турбота, хвилювання, прикрість, незадоволеність то-Що. Якщо це внутрішнє протиріччя, то частіше воно пережи-

173

вається як незадоволеність собою, стає приводом для кри­тичного аналізу своїх учинків або якостей своєї особистості та викликає прагнення до самовиховання. На низьких рівнях розвитку особистості через відсутність критичного ставлення до себе навіть внутрішні протиріччя переживаються як про­тиріччя між особистістю та навколишньою дійсністю (на­приклад, перекладання провини на інших).

Прагнення до подолання об'єктивно існуючих протиріч — це завжди початок переходу особистості на інший, більш високий рівень розвитку.

Внутрішні протиріччя особистості можуть бути наслідком суперечливих зовнішніх впливів або результатом протиріч в особистому життєвому досвіді людини. Але основна їх при­чина полягає в тому, що людині властиві різні форми відо­браження у формі образів, емоцій або почуттів, відображення одиничного, конкретного, чуттєвого та відображення аб­страктного, узагальненого. Утворення цих протиріч є ознакою розвитку особистості, а подолання кожного з них означає ви­никнення нового в особистості, що розвивається.

Аби стати рушійними силами розвитку особистості, внутрішні протиріччя повинні бути актуальними для людини, тобто усвідомлюватися або переживатися, хвилювати, бути предметом турботи, причиною незадоволеності собою.

Одним з найбільш гострих протиріч підліткового віку є протиріччя між ставленням до себе та переживанням ставлення з боку інших людей, особливо тих, яких підліток найбільше по­важає. Це протиріччя переживається підлітком тим гостріше, чим менша ділова й духовна близькість між ним та значущим для нього іншим. Подібні внутрішні протиріччя спричинюють явище кризи особистості.

Корені так званої кризи підліткового віку слід шукати у специфіці внутрішніх протиріч, властивих цьому вікові. На даному етапі виникають такі внутрішні протиріччя особистості, які мають особливий суб'єктивний сенс. Підліткові іноді потрібно докорінно змінити своє ставлення до багатьох явищ, У тому числі й до себе самого та якостей своєї особистості.

Існує декілька причин, що обмежують розширення прав підлітків і призводять до конфліктів:

відсутність змін у суспільному становищі підлітка порівня­но з дитинством (він як був, так і є "учнем", "школярем", цілком матеріально залежним від батьків);

інерція минулого досвіду дорослих у вигляді звички по­стійно спрямовувати й контролювати дитину;

174

невміння підлітків діяти самостійно;

надмірні претензії підлітків, які перевищують їхні можли­вості та потребують втручання дорослих.

За Т. Драгуновою, конфлікт підлітка й дорослого може ма­ти три варіанти розвитку з відповідно різними картинами ди­наміки їхніх стосунків.

1. Поступове поглиблення протиріччя й розвиток кон­ флікту, що має тенденцію до розростання у просторі та часі Перша суперечка породжується ставленням дорослого до на­ магань підлітка бути самостійним як до таких, що не мають сенсу. Прагнення дорослого зберегти минулий стиль взаємин викликає опір з боку підлітка у вигляді різних форм протесту й непокори. При незмінності позиції дорослого подібні зіткнення стають систематичними та дедалі гострішими, а негативізм підлітка — наполегливішим та всеохоплюючим. Така ситуація може затягнутися на весь підлітковий вік та набрати форм хронічного конфлікту.

2. Конфлікт існує, але проявляється епізодично, він замас­ кований специфічною поведінкою дорослого: під натиском підлітка, навіть суперечачи своїм поглядам, він починає дозво­ ляти те, чого раніше не дозволяв. Така непослідовність учинків дорослого, невизначеність меж доступного і можливого для підлітка можуть зберігатися тривалий час та сприяти розвиткові дорослості підлітка у річищі його інтересів і прагнень.

3. Дорослий з часом починає бачити в підліткові вже дале­ ко не малу дитину та відповідно змінює своє ставлення до нього. Конфлікт зменшується і може зникнути зовсім.

В усіх варіантах загальним моментом є конфліктний поча­ток підліткового періоду, і всюди є так звана негативна фаза, яка відображає певну форму переходу до нового типу сто­сунків в умовах, коли зрушення в розвитку особистості дити­ни на початку підліткового віку випереджають появу відповідних змін у взаєминах з дорослим. Позитивний же зміст негативної фази полягає в тому, що підліток шляхом різних форм непокори ламає попередні "дитячі" відносини з Дорослим і нав'язує новий тип відносин, яким об'єктивно на­лежить майбутнє.

Становлення внутрішнього світу, його усвідомлення, поява стійкого образу "Я"— найважливіший психологічний процес підліткового віку. Але його неодмінно супроводжує цілий шерег хвилюючих і драматичних переживань. Разом з усвідомленням своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших вини­кає почуття самотності. "Я" підлітка ще не визначене,

175

розпливчасте, воно часом переживається як відчуття внутріш­ньої порожнечі, яку потрібно чимось заповнити.

До підліткового віку своя відмінність від інших приваблю­вала дитину лише за виключних обставин. У підлітка картина змінюється. Орієнтація одночасно на декількох значущих інших робить його психологічну ситуацію внутрішньо кон­фліктною. Несвідоме бажання уникнути минулих дитячих ідентифікацій активізує його рефлексію, але разом з тим по­роджує відчуття провини, невпевненість у собі, замкненість, постійне незадоволення собою. Ці риси можуть закріпитися і поступово перетворитися в постійні якості, котрі в сукупності сприяють виникненню комплексу неповноцінності.

Загострення інтересу підлітка до самого себе викликає своєю чергою підвищену чутливість до оцінки дорослими якостей його особистості, інтелекту, здібностей. Це може су­проводжуватися сильними афективними внутрішніми пере­живаннями. Виникаючи в період високої емоційності, вони можуть потайки зберігатися у підлітка і в подальшому пере­рости в один із стійких станів психіки особистості.

Отож ми розглянули лише деякі внутрішні й зовнішні про­тиріччя із того чималого та складносплетеного клубка, який характерний для підліткового віку. Звичайно, долати про­тиріччя, розв'язувати складні життєві ситуації, гасити психо­логічні конфлікти дуже важко, але можливо. І це виступає одним із головних завдань практикуючого психолога, з фор­мами, методами та прийомами роботи котрого, в тому числі серед підлітків, читач матиме змогу ознайомитися у другій частині підручника.

Запитання й завдання

1. Що таке психологічний конфлікт?

2. Чим відрізняються зовнішні протиріччя від внутрішніх?

3. Розкрийте позитивний та негативний потенціал внутріш­ нього конфлікту.

4. Чому саме підлітковий вік є найбільш конфліктним та кри­ зовим?

5. Розкрийте особливості взаємозв'язку внутрішніх та зовнішніх протиріч у підлітковому віці.

Література

Берне Р.Развитие Я-конценции и воспитание. Москва, 1986.

Блум Ф., Лейзерсон А., Хофтедтер Л. Мозг, разум, поведе-ние. Москва, 1988.

Бреслав Г. М. Змоциональньїе особенности формирования личности в детстве. Москва, 1990.

Вилюнас В. К. Психологические механизмьі мотивации че-ловека. Москва, 1990.

Годфруа Ж. Что такое психология. Москва, 1992. Лейту Г. Психодрама: теория и практика. Москва, 1994.

Мольц М. Я — зто Я, или Как стать счастливьім. Санкт-Петербург, 1992.

Фрейд 3. Введение в психоанализ: Лекции. Москва, 1991.

Хорт К. Ваши внутренние конфликтьі. Санкт-Петербург, 1997.