6. Проблема долі

У ПРАКТИЧНІЙ ПСИХОЛОГИ

6.1. Особистісні сюжети розвитку та психологічні ситуації

Особистісні ситуації базуються на більш-менш усвідомлюваному уявленні людини про себе. "Образ Я" на­кладає відбиток на все наше життя.

Як виникає цей образ, і чому ми іноді потрапляємо в за­лежність від нього, стаємо його рабами?

Існує два шляхи розвитку самосвідомості особистості, формування її "образу Я": вплив інших, значущих для нас близьких, референтних людей та досвід, набутий нами в житті та діяльності. В кожної людини є ці два аспекти самосвідо­мості, представлені в різних комбінаціях.

Генетично першим із них виступає вплив інших людей. Цей вплив може бути цілком позитивним, коли ці "інші*' люблять нас та приймають такими, які ми є. їхнє ставлення щире, вони цікавляться нами і говорять нам правду про свої почуття. Дуже важливо, щоб значущі для нас люди були мо­ральні, психічно здорові, гармонійні та цілісні, впевнені в собі та доброзичливі. Якщо всі або деякі з цих умов відсутні, люди можуть заважати нам нормально розвиватися, са-мостверджуватися, бути щасливими.

Психологи вирізняють три різновиди "образу Я" — нега­тивний, ідеалізований {завищений) та реалістичний. Зупинимось на характеристиці кожного з цих образів.

Негативний образ мають люди, які бачать себе у відповідному світлі. Інколи вони готові визнати наявність у собі позитивних рис, але одразу ж додають ті якості, які ней­тралізують та зводять нанівець ці риси. їхня увага зосередже­на переважно на власних недоліках та обмеженнях. Часто во­ни вважають, що в очах оточуючих виглядають нікчемами.

Причини виникнення негативного "образу Я" можуть бути започатковані у дитячому вщі. У дорослої ж людини невпев-

191

неність у собі може виникнути внаслідок багатьох невдач зрілого віку. Людина з негативним образом сприймає як на. лежне свої невдачі та помилки, а успіхи відносить на рахунок випадковості чи талану.

Ідеалізований (завищений) "образ Я" може бути двох видів: як засіб захисту від оцінок інших; як дійсно завищений образ себе.

Перший випадок приховує глибинну невпевненість у собі, зумовлену більш-менш усвідомленим травмуючим досвідом життя. Дійсні думки таких людей про себе реалістичні, вони тільки намагаються ідеалізувати себе в очах інших.

Люди з дійсно завищеним образом себе, як правило, спрямовані на соціальний успіх. Вони походять з родин, де особливе значення надається досягненням, престижу в суспільстві (культ кар'єри, зв'язків, високих посад тощо). З психологічного огляду соціальний успіх може компенсувати невпевненість. Жадоба успіху в цих людей невгамовна, між-особистісні стосунки дисгармонійні. Вони з презирством ставляться до слабаків та невдах. Залежність таких індивідів від поглядів значущих для їхньої самооцінки людей дуже ве­лика. Глибока невпевненість призводить до того, що ці люди не витримують критики, заперечень. Ті, хто намагається з ними сперечатися, наштовхуються на насмішки, заро­зумілість, самовдоволення.

Як негативний, так і ідеалізований образи формуються пе­реважно виходячи зі ставлень та оцінок оточуючих людей.

Реалістичний образ виникає передусім із власного досвіду життя. Така людина усвідомлює не тільки свої можливості, але й те, що вони мають певні обмеження.

Наша поведінка значною мірою є наслідком нашого образу себе. Якщо вважати себе нещасливим, неможливо помітити щас­тя, якщо переоцінювати себе — так можна ніколи й не наважи­тися на випробування. Бути реалістом — це сміливість бачити правду і бути самим собою — не більше і не менше (А. Роше).

Особистісні психологічні ситуації дуже різноманітні, вони охоплюють всі прояви життя і діяльності людини. Аналізувати їх дуже складно, оскільки будь-яка класифікація чи схема об­межують реальність. Ми вважаємо за доцільне у практичній психологічній роботі якомога менше спиратися на подібні схеми. Тому, описуючи особистісні психологічні ситуації, ми пропонуємо застосовувати поняття "сюжети ", яке не претен­дує на вичерпність у плані аналізу індивідуальності, а лише зображує типові лінії розгортання напрямків внутрішнього розвитку й функціонування людини.

1О1

Сюжет особистісвого самоствердження — ця форма стерео­типної поведінки схвалюється суспільством, тобто соціумом, у тому вигляді, що ми маємо на даний час, і передбачає, щоб його члени були шанолюбними, мали потяг до соціального розкриття своєї особистості. Суспільство має потребу в тому, щоб людина працювала на загальне благо. Тому з раннього віку у дитини стимулюється прагнення до соціального виз­нання, уваги й пошани, бажання слави.

У культурному варіанті самоствердження людини підпо­рядковується загальним цілям її життя й діяльності, існує в рамках етичних норм, включає повагу до свободи са­моствердження інших. Водночас людина поважає себе, реаль­но оцінює свої можливості, прямує шляхом самовдоскона­лення та розвитку.

Сюжет самоствердження лежить в основі адаптації людини до соціального середовища. Дитина проходить онтогенез че­рез ототожнення себе з іншими — матір'ю, батьком, учителя­ми тощо. Через ототожнення з іншими людьми ми набуваємо рис соціальної істоти (соціалізуємося). Особистість, персо­на — це соціальний феномен, те, що ми репрезентуємо суспільству: ролі, маски, зразки поведінки, форми діяльності. Самоствердження — це складна потреба. Вона включає, з од­ного боку, самоповагу, гордість, особисту свободу; з іншого — потребу в тому, щоб тебе визнавали, високо цінували, захоп­лювалися твоїми вчинками. Певний сюжет самоствердження є специфічним для кожного національного, історичного сере­довища.

У психологічній практиці часто доводиться спостерігати порушення даного сюжету. Особистісне самоствердження пе­ретворюється на психологічну проблему людини у випадках, коли воно відривається від цілей життя та стає самоціллю. Не завжди вчасно нам удається помітити, в які моменти виникає заміна реальних цілей діяльності, спілкування, розвитку ома­ною самоствердження. Варіантів поведінки людини тут існує Декілька. Це можна побачити в агресивності роздратованого начальника, який кричить на своїх підлеглих, і, навпаки, в Улесливому підлабузництві деяких із останніх, які нагадують тінь" свого шефа чи грають роль тих, хто відданий справі до самозречення. Але коли ситуація змінюється на сприятливу, якось непомітно саме з цих підлеглих витворюються най­страшніші тирани (як, наприклад, Сталін, Гітлер). Інший варіант поведінки можуть демонструвати особи, які пережили моменти слави, — артисти, співаки, спортсмени та ін. Життя

після цього здається їм нецікавим, пустим, сірим. Аби хоча б ненадовго повернути собі відчуття радості, захоплення, вони можуть удаватися до алкоголю, наркотиків, авантюр...

У своєму розвиткові особистість проходить нелегку путь від залежності від ставлення, оцінок, очікувань інших — до самостійності, незалежності, індивідуальності. Якщо батьки, вихователі, визнані авторитети дають дитині відчути повагу до себе, впевненість у собі, вони допомагають їй стати на шлях вільної самореалізацн. Коли ж дорослі тримають дитину в підкоренні своїй волі, намагаються залишитися безперечними авторитетами в її житті, вона губить внутрішні орієнтири, втрачає самостійність. .Викривлення сюжету особистісного самоствердження може відбуватися й при деяких видах де-привації основних потреб людини і компенсаторних варіантах розвитку. Проілюструємо це на прикладі.

Микола Л. залишився сиротою у вісім років. Родичі "поділили" між собою дітей, роз'єднавши його з братом. У новій сім'ї стосунки не склалися, і невдовзі Микола опи­нився в інтернаті для сиріт. Йому добре давалося навчан­ня, і компенсаторна поведінка оформилась у відмінні оцінки з усіх предметів. Хлопчик самостверджувався через навчання. Для нього стало неможливим щось не знати з шкільної програми, не розв'язати хоча б одну задачу, от­римати не відмінну оцінку. Він пишався тим, що всі одно­класники зверталися до нього по допомогу у навчанні. Микола розширював сферу свого самоствердження через читання книг, участь у танцювальному та драматичному гуртках, через перемоги в олімпіадах. Він був гордістю школи до самого її закінчення. При виборі професії у Ми­коли було багато варіантів, але він зупинився на престиж­ній професії фізика та найпрестижнішому інституті. Тут його вперше спіткала невдача — до інституту він не всту­пив. Отож була можливість знайти шлях істинної само-реалізації. Але заважав сюжет самоствердження. Микола пояснив собі свій неуспіх побічними причинами ("Я зако­хався, і це мене відволікло від роботи"). Доклавши зусиль, Микола вступив все-таки на ту ж спеціальність. Після закінчення інституту (великих успіхів у навчанні він уже не виявляв) Микола змінив декілька місць роботи. Справж­нього зацікавлення не було, дисертація залишилася недо­робленою... Микола спробував самоствердитися в особис­тому житті. Одруження та народження сина не задоволь­нили потреби у самоствердженні, В душі наростали триво­га і прикрість, які треба було якось переборювати. Алко­голь та спалахи агресії щодо близьких людей перетворюва­ли прикрість на почуття вини та страх самотності. Роз-

194

вився стійкий невротичний стан, який руйнівно впливав на стосунки з оточуючими. Сюжет самоствердження всту­пив у суперечність з потребою любові, прийняття, загаль­мував потребу саморєалізації.

Велика кількість особистіских психологічних проблем пов'язана з сюжетом любові. Е. Фромм у книзі "Душа люди­ни" називає любов мистецтвом, яке потребує праці та знань:

"...Зріла любов є зв'язок, який вимагає збере­ження цілісності особистості, її індивідуальності Любов — дійова сила в людині, сила, яка руйнує перепони між людиною та її побратимами, сила, яка об'єднує людину з іншими; любов допомагає людині подолати почуття самотності й відчуження і разом з цим дозволяє їй залишатися самою со­бою, зберігаючи свою цілісність" (Фромм 3. Душа человека. Москва, 1992. С. 121).

Людина прагне єдності з іншими людьми. Це прагнення найсильніше з усіх людських прагнень. Енергія любові скріплює сім'ю, суспільство, взагалі людство. Крах у до­сягненні такої єдності може викликати божевілля, інстинкт самознищення або знищення оточуючих. Самореалізація в любові потребує розвитку в людині не тільки прагнення, а й здібності любити: віри в свої сили, довіри до людей, чесності, внутрішньої свободи. Навпаки, залежність від думок оточую­чих, заздрість, жадібність, самозакоханість, маніпулювання іншими руйнують любов.

Сюжет любові, як жоден інший, обтяжений обманами та самообманами особистості. Він спирається на програми підсвідомості, які систематично спотворюють у свідомості людини її зовнішню та внутрішню реальність, штовхаючи її в етично неможливі ситуації, події, стосунки. Саме сюжету лю­бові належить першість в утворенні систем психологічного захисту, про які йшлося вище. Виникаючи на перших етапах Розвитку, розлади у сприйманні дитиною самої себе зако­номірно супроводжують людину все її життя, стаючи причи­ною труднощів у стосунках з іншими. Любов батьків до дити­ни є основою її любові до себе, до світу, фундаментом довіри, співчуття, гуманності.

"Позиція батька та матері стосовно дитини відповідає її потребам, — писав Е. Фромм. — Не­мовля має потребу в безумовній материнській лю-

'* 195

бові й піклуванні — як фізіологічно, так і психічно. Після шести років дитина починає відчувати по­требу в батьківській любові, в його авторитеті та керівництві. Функція матері — забезпечити їй безпеку в житті; функція батька — навчати її, керу­вати нею у вирішенні завдань, які ставить перед дитиною те суспільство, в якому вона народилась" (там же. С. 134).

На основі любові з боку матері та батька формується здатність людини любити себе, її самооцінка, — все це утво­рює основу духовного здоров'я та дає змогу досягти зрілості Відхилення від нормального шляху цього розвитку стає при­чиною багатьох неврозів. Розглядаючи різні варіанти відхи­лень, Е. Фромм наголошує, що в усіх випадках невротичного розладу має місце недорозвиток однієї з основ — батьківської або материнської, або ролі батька й матері перемішуються. На фоні перебільшеної залежності від батька розвивається невроз нав'язливих станів, а у разі надмірної концентрації прихильності до матері — істерія, алкоголізм, депресії, нездатність до самоствердження.

Алла народилася після того, як її батько та матір розлу­чилися. Виховувалася вона в сім'ї дідуся й бабусі. Алла ду­же любила матір і з осторогою ставилася до діда, хоча на­зивала його татом. Від близьких вона отримувала багато любові, опіки, матеріального захисту, але, спостерігаючи життя родин своїх подруг, відчувала заздрість, бажала мати "справжнього батька". Рано усвідомивши ці потреби, вона дала собі слово, що її власна сім'я буде обов'язково пов­ною: вона, чоловік, діти. До шлюбу Алла поставилася дуже серйозно: щиро кохала свого обранця, робила все можли­ве, щоб у сім'ї була теплота, любов, взаєморозуміння. Сю­жет любові набрав рис самозречення. Алла намагалася догодити чоловікові, змінити себе згідно з його очікуван­нями. Вину за непорозуміння та сварки брала на себе. Ре­акція чоловіка була несподіваною для неї. Він дедалі частіше проявляв відразу, багато часу проводив поза до­мом. Почуття провини зростало, з'явилися пригніченість, відчай, невдоволення собою. Ініціатором розлучення стала сама Алла. Але непродуктивний сюжет любові залишився, несподівано виявившись у стосунках з маленьким сином. За допомогою до психотерапевта Алла звернулася саме з цього питання. Вже перші зустрічі довели, що психоко­рекції потребує не дитина, а мати.

Цікавий підхід до сюжету любові з огляду практичної пси­хології подибуємо в системі практичної роботи "Особистість та людські відносини" (А. Роше).

Отож розрізняють три різновиди любові:

глибинна любов;

власницька любов, яка виникає з незадоволеної у дитинстві потреби в емоційних відносинах з близькими дорослими;

любов за обов'язком, що більше спирається на акт волі.

Глибинна любов безкорислива, сповнена захоплення іншою людиною. Вона нагадує теплий струмінь, який омиває коха­ного, не обмежуючи його свободи і не руйнуючи його інди­відуальності Саме така любов необхідна дитині, щоб рести, роз­виватися, розкривати себе світові, самореалізовуватися. Вона допомагає людині пізнавати свої позитивні якості, виявляти до­віру до своїх прагнень, приймати себе та інших такими, якими вони є. Глибинна любов лежить в основі продуктивного са­моствердження людини в усіх сферах життя та діяльності

Власницька любов не безкорислива: "ми любимо, аби щось отримати за це". Слід зазначити, що цей різновид любові може бути присутній у зовні цілком позитивних взаєминах: між батьками та дитиною, чоловіком та дружиною, між дру­зями. Власницька любов виникає тоді, коли у дитинстві бать­ки не задовольняли потреби малюка у самостійності, ініціа­тиві, не приймали його таким, який він є, суворо карали за неслухняність. Пережиті стреси залишились у підсвідомості як осередки болю. На рівні свідомості виникли захисні утво­рення, які блокують прояви прихильності, закоханості тощо. Але потреби розвитку та самореалізації штовхають людину на пошуки того, хто полюбив би її так, як мали у минулому лю­бити батьки. Далі сюжет любові розвивається найчастіше та­ким шляхом. Людина намагається заслужити любов тих лю­дей, котрим вона, як їй здається, подобається. її поведінка та почуття можуть бути схожі з проявом глибинної любові, тільки з тією різницею, що вона очікує любові у відповідь. Якщо її любов не отримує взаємності, така людина переживає розчарування, біль і навіть агресію внаслідок, як їй здається, несправедливості її, чия любов безкорислива, не відчувають У цьому випадку негативних емоцій, оскільки не мають по-треби в чужій любові, живучи своїм почуттям. Власницька ж любов бажає присвоїти об'єкт, дістати його в неподільне ко­ристування. Незалежно від того, досягла людина своєї мети ^и ні, отримана в минулому травма не вгамовується. Людина знов і знов шукатиме можливості компенсувати потребу лю-

197

бові, змінюючи партнерів, але не можна сьогодні отримати те, що мало сформуватися у дитинстві Травми минулою можна "вилікувати" за допомогою психотерапії, і тоді людині відкриється глибинна любов, вона зможе переживати щастя та спокій.

Третій різновид любові — це любов за обов 'язком. Ми вика­зуємо комусь свою любов і піклування, але повинні визнати, що це не почуття, а намір. Ми не говоримо: "Я відчуваю, що люблю їх", правильніше було б казати: "Я повинен любити їх". Таку любов можна ще назвати "вольовою", в її основі — зобов'язання. Ми щось робимо для людини, тому що так тре­ба, але нашому ставленню бракує тепла, м'якості, ніжності, захоплення. Зовнішня прохолодність стосунків близьких лю­дей може мати різні причини — культурні стереотипи прояву почуттів, невміння виявляти тепле ставлення, прихований страх. Кожна з цих причин може бути усунена, якщо людина усвідомить свої потреби та потреби дорогих для неї людей. Здатність до глибинної любові — це риса, притаманна кож­ному з нас.

Наступний сюжет розвитку — сюжет самореалізації — вов'язаний з потребою особистості втілювати в життя свої індивідуальні здібності, можливості, прагнення. Якщо осо­бистість — це соціальний феномен, то індивідуальність — це ті її якості, котрі притаманні окремій людині, відрізняють її від усіх інших. Здобутки практичної психології свідчать, що відчуття щастя й повноти буття людини тісно пов'язане з потребою бути самою собою, знаходженням власного шляху самоздійснення. Першим кроком на цьому шляху є самопізнання. Людина відкриває свій внутрішній світ, порівнюючи себе з іншими та практично апробуючи свої можливості в діяльності. В гуманістичній психології ядро особистості, яке зумовлює її індивідуальність, отримало назву "сутність".

К. Роджерс так пише про це: "Одна з найреволюційніших концепцій, яка випливає з нашого клінічного досвіду, пов'язана з чимдалі більшим усвідомленням того факту, що приховане ядро людської натури, глибинний рівень її особис­тості, фундамент її "тварної природи" по суті своїй позитив­ний, людина — це суспільна, постійно зростаюча, розумна та реалістична істота".

Послідовник К. Роджерса, який розробив уже згадувану психолого-педагогічну систему практичної роботи під назвою "Особистість і людські відносини", А. Роше, продовжує до-

198

слідження потреби людини у самореалізації, самоздійсненні. Він вирізняє, крім загальної сутності, також сутнісний напрям діяльності людини як ту справу, котра найкраще виявляє всі її здібності, дає задоволення, наповнює життя змістом і дає відчуття повноти. Цікавими психологічними явищами є виз­начені А. Роше сутнісний зв'язок між людьми та сутнісні сто­сунки, тобто стосунки гармонійні, здорові, продуктивні, близькі. Це стосунки між людьми, які роблять важливу справу і розділяють цінність уявлень одне одного.

Центральним у гуманістичній психології А. Маслоу є по­няття самоактуалізацт "Подальші цілі навчання дорослих і будь-якого іншого навчання — це шляхи або засоби, якими ми можемо допомогти людині стати тим, ким вона здатна стати". А. Маслоу говорить про вміння робити вибір осо-бистісного зростання, про чесність і прийняття відповідаль­ності. Це все кроки до самоактуалізації, і вони забезпечують кращий життєвий вибір. Людина, наголошує вчений, яка ро­бить ці невеликі вчинки в кожній ситуації вибору, відкриває, що вони допомагають краще вибрати те, що конституційно їй підходить. Вона починає розуміти, що є її покликанням, на­приклад, хто має бути її чоловіком або жінкою, у чому сенс її життя. Людина не може зробити хороший життєвий вибір, доки не прислухається до самої себе, до особистого "Я" в кожен момент свого життя, щоб спокійно сказати собі: "Ні, це мені не подобається".

Що потрібно людині для самореалізації? Чому іноді цей процес порушується, і які бувають наслідки таких порушень?

Дитина прямує шляхом самореалізації, коли живе за вимо­гами своєї сутності: задовольняє свою потребу у безпеці (повна сім'я, піклування, захист тощо); потребу у любові до себе (емоційне спілкування, ніжність, фізична ласка); потребу в навчанні (читати, писати, набувати знань у самообслугову­ванні, засвоєнні правил поведінки, статевій ідентифікації та поведінці, у знайомстві зі світом дорослих і т. ін.); потребу бути собою (мати власні речі, свою територію, особисте жит­тя, утверджувати себе в навколишньому світі). Якщо ці по­треби не задовольняються значущими людьми, діти затриму­ються у своєму розвиткові, регресують, виробляють механізми психічного захисту або компенсаторні форми поведінки.

Спостерігаючи життя та діяльність дорослих людей, ми *ноді бачимо, що їхні позитивні якості (скромність, доброта, Діловитість, працелюбність, охайність) мають деяку надмір­ність. Людина може бути, наприклад, занадто обов'язковою,

199

занадто скромною, проявляти надмірне піклування про інших — аж до хронічного занепаду сил або втрати душевної рівноваги. Таку особистість не можна назвати гармонійною. Розглянувши уважніше, ми безумовно виявимо те, що людині чогось бракує. Вона живе на межі своїх можливостей, витра­чає надто багато сил, які не може нормально відновити, За складних умов, криз, стресів така людина втрачає опору й опиняється у тяжкому психологічному або психосоматичному стані.

Сім'я у Зої була добропорядною та матеріально за­безпеченою. Єдина дитина серед багатьох дорослих, вона зростала у любові, піклуванні та захисті. Розумна, кмітлива дівчинка була обдарована талантом гри, безпосередності, фантазії. Але родина була надто "зацікавлена" Зойчиною долею. Дівчина не змогла протистояти тискові рідних і вступила до технічного закладу, хоча зовсім не відчувала поклику до інженерної справи. Після навчання Зоя була змушена піти працювати на завод. Сюжет самореалізації проявився, коли Зоя вечорами стала брати участь у драма­тичному гуртку. їй давали спочатку маленькі ролі, потім дедалі більш важливі. Саме на сцені Зоя відчула справжнє щастя, повноту життя. Сюжет самореалізації розвивався далі, відкрилися творчі потреби. Зоя почала писати неве­личкі п'єси для дитячого театру. Кризовий момент життя дівчини, коли вона вирішила піти з заводу, кинувши про­фесію інженера, збігся з економічною та політичною кри­зою суспільства. Шлях творчої самореалізації, що тільки-но почав відкриватися, опинився під загрозою. Безробіття, матеріальні нестатки знову поставили Зою в залежність від допомоги сім'ї. У стані розгубленості, фрустрації, розпачу та агресії по відношенню до близьких вона звернулася за психотерапевтичною допомогою.

Сюжет виживання, пов'язаний з проблемами життя й смерті, виникає в ситуаціях, коли людині щось загрожує: втрата здоров'я, нестабільність існування, безробіття тощо. Цей сюжет супроводжується напруженою тривогою, страхом, може викликати агресію, гнів та інші інстинкти, близькі до тваринних. Людина відчуває, що її життя — це боротьба за виживання, а навколишній світ — ворожий та загрозливий, сповнений небезпеки. Всі сили людини витрачаються на ут­римання того, що досягнено великими зусиллями в боротьбі з тими, хто прагне відібрати в неї щось цінне, відкинути її з певних позицій. Сюжет виживання може бути пов'язаний не лише зі складними зовнішніми умовами (війни, економічні

200

кризи, смерть близьких людей тощо), а й із внутрішніми при­чинами (крах життєвих ідеалів, розчарування в коханій лю­дині і т. ін.). Краще за все цей сюжет ілюструється тим, як саме людина переборює свої труднощі. Питання методів ви­живання дуже важливе у психокорекційній роботі, оскільки спектр методів тут дуже великий — від вбивства ворога до принесення себе в жертву високому ідеалові.

Існують й особистісні сюжети виживання, які супровод­жують людину не лише в періоди криз, а постійно. Ми маємо на увазі індивідуальність, яка вбачає розв'язання будь-якої проблеми тільки через боротьбу з перешкодами. Про таку людину кажуть, що вона спочатку створює собі труднощі, щоби потім їх подолати. Пояснення цього феномена поди­буємо в аналітичній психології К. Г. Юнга та трансперсо-нальній психології Ст. Грофа.

Сюжет виживання може бути представлений у житті лю­дини, за К. Г. Юнтом, архетипами Жертви або Героя. У пер­шому випадку людину переслідують безвихідні обставини, нестатки, страждання. Вона відчуває величезний тиск несприятливих умов існування та переживає почуття немож­ливості досягти коли-небудь спокою і щастя. Сюжет вижи­вання за архетипом Героя наповнює життя боротьбою, вели­чезними зусиллями, цілями, яких важко досягнути. К. Г. Юнг пояснював появу архетипів особливостями колективного не­свідомого.

"Елементарний образ, чи архетип, — писав уче­ний, — це фігура у вигляді демона, людини або події, яка у процесі історії повторюється там, де вільно проявляється творча фантазія. ,3 цього випливає, що передусім це міфологічна фігура. Якщо ми будемо досліджувати такі образи більш ретельно, то прийдемо до розуміння того, що вони є у повній мірі рівнодійною нескінчеіших типових досвідів низки поколінь. Вони являють собою, так би мовити, психічні залишки переживань подібно­го типу. Вони усереднюють мільйони індивідуаль­них досвідів і дають таким чином картину психіч­ного життя, розділену і спроектовану на численні образи міфологічного Пандемоніуму. В кожному з них міститься частина людської психології та людської долі, частина страждань та насолоди, які нескінченну кількість разів повторювалися в ше-

201

резі поколінь і взагалі завжди мали один і той же перебіг. Це як врізане в душу річище, котре прояв­ляється там, де життя раніше невпевнено навпомацки переправлялося через широку, але мілководну поверхню і раптом влилося в могутню ріку, якщо стався той особливий збіг обставин, які з давніх давен сприяли прояві першообразу.

Момент, коли проявляється міфологічна ситуа­ція, завжди характеризується особливою емоцій­ною інтенсивністю; це подібно до того, якщо до­торкнутися до струни в нашій душі, до струни, яка раніше ніколи не звучала, або ж якби в нас були вивільнені сили, про існування яких ми ніколи не підозрювали".

Спираючись на юнгівські висновки та узагальнюючи ре­зультати багаторічних досліджень в галузі психоделічної та голотропної терапії, Ст. Гроф та його співробітники склали нову модель психіки людини. Традиційно прийнятий рівень біографічних спогадів ця картографія доповнює перинаталь-ною сферою, зосередженою на смерті й народженні, та транс-персональною цариною, яка включає широкий спектр пере­живань, що традиційно розглядались як релігійні, духовні, окультні чи містичні

Методи голотропної психотерапії відкривають доступ до підсвідомого через біографічні спогади та індивідуальне не-усвідомлюване. Більшість традиційних підходів психотерапії обмежується саме цим рівнем. Література, присвячена нюан­сам психодинаміки біографічного рівня, величезна. На жаль, різні школи суперечать одна одній, і нема єдності з приводу того, що вважати значущими факторами психіки, чому зро­стає психопатологія та як вести ефективну психотерапію.

Трансперсональна психотерапія не обмежується біо­графічним рівнем, а розглядає вплив на людину травми на­родження.

Вперше про це заговорив учень 3. Фрейда О. Ранк у книзі, яка й називається "Травма народження". Блискучі передба­чення О. Ранка підтвердилися і дістали уточнення у вигляді базових перинатальних матриць Ст. Грофа (БПМ). Згідно зі своїм походженням БПМ відповідають чотирьом стадіям процесу біологічного народження дитини, тобто:

БПМ-І — космічна єдність, союз із матір'ю, "рай";

БПМ-ІІ — безвихідність, або "пекло"; 202

БПМ-Ш — боротьба смерті й відродження, "вигнання з

раю";

БПМ-гу — звільнення, відродження, свобода.

Сюжети виживання, таким чином, за Ст. Грофом, пов'язані з травмами, які отримала дитина на II та III етапах пологів. Причому кожний із цих етапів має свою специфіку емоційного й психосоматичного впливу на життя людини та виступає як "принципи організації матеріалу на інших рівнях неусвідомлюваного" (наприклад, біографічного).

Ось як описує Ст. Гроф переживання плодом БПМ-ІІ. "У цей час плід відчуває періодичні стис­кання, викликані матковими спазмами, тоді шийка матки закрита і виходу немає. Людина почуває се­бе ув'язненою, у пастці, у страхітному світі замкну­того простору і повністю втрачає зв'язок з ліній­ним часом. Ситуація переживається як украй не­стерпна, нескінченна й безнадійна. Тому цілком природно, що люди, які переживають її, часто ідентифікують себе з в'язнями тюрем чи концта­борів, із жертвами інквізиції, мешканцями при­тулків для душевнохворих або ж із грішниками у пеклі чи архетшшими фігурами засуджених на нескінченні страждання" (Гроф Ст. За пределами мозга. Москва, 1992. С. 175).

Патерни цього досвіду накладають відбиток на біографію людини, приносячи в її життя сюжети виживання, які потре­бують витривалості, стійкості у кризових, стресових ситуа­ціях, уміння шукати виходи не стільки на шляху зовнішніх обставин, а, що дуже важливо, на шляху самопізнання, само-реалізації, самовдосконалення. Дослідження Ст. Грофа пока­зали, що коли біологічні пологи проходили з ускладненнями та відхиленнями від середньої норми, ми отримуємо індивіда з травмованим досвідом, і сюжет виживання набуває психо-невротичного відтінку. Але спочатку ознайомимося з описом переживань БПМ-Ш:

"На цій стадії маткові спазми тривають, але шийка тепер розкрита і плід може пересуватися родовими каналами. Це потребує великих зусиль у боротьбі за виживання, переборювання механічно­го тиску, нестатку кисню (апоксин)... На останніх фазах народження плід може відчути безпосередній

203

контакт із біологічними матеріалами родовою процесу, такими як кров, слиз, сеча та фекалії...

Це можна уподібнити до міфологічних битв грандіозних масштабів — янголів із демонами богів із титанами, до сцен бурхливої природи, кри­вавих революцій та воєн; постають також образи порнографічного змісту та спотвореної сексуаль­ності, насильства, сатанинських оргій, шабашу відьом, розп'ять та ритуальних жертвоприношень" (там же. С. 181).

Таким чином, на біографічному рівні патерни БПМ-Ш психологічно відповідають сюжетам боротьби, смерті, на­сильства або самогубства. У м'яких формах активація третьої перинатальної матриці веде до проявів роздратова­ності, гніву, тенденції провокувати конфлікти, притягувати агресію інших і породжувати ситуації самопокарання. Життя конкретної людини може містити сюжети виживан­ня як Жертви або Героя у різних пропорціях, залежно від індивідуального варіанту родової травми. Розглянемо це на окремому прикладі.

Олену Б. виховувала мати. Батько покинув родину, ко­ли дочці було три роки. Це були важкі й голодні часи. Ма­тері часто доводилось їздити у відрядження, і вона лишала доньку в дитячому будинку. Матеріальні нестачі та емо­ційна депривація супроводжували Олену все дитинство. Вона закінчила школу в червні 1941 р., всю війну в ева­куації працювала у військовому шпиталі, кожен день про­ходив серед страждань скалічених війною людей. Сюжет виживання набирав сили. Олена так і не набула професій­ної освіти, працювала в різних організаціях на не-кваліфікованих посадах, отримувала мізерну платню. Осо­бисте життя не відхилилося від того ж сюжету. Мати різко не схвалювала Олениних обранців, розбивала її відносини з чоловіками. Вийшла заміж Олена пізно, проти мате­ринської волі, і тут з'ясувалося, що мати дітей вона не мо­же. Проте Олена боролася за право мати дитину, і її ге­роїчні зусилля були винагороджені. Але вся вагітність пройшла дуже тяжко, під постійною загрозою смерті. Нормальні пологи були неможливі, дитина з'явилася на світ унаслідок операції. Та щастя материнства було недов­гим: коли дитині минуло три місяці, чоловік покинув сім'ю. 1 знову треба було виживати. Матеріальні нестатки доповнювалися хворобами сина. Олена самовіддано боро­лася за його здоров'я, віддавала йому всі сили і весь свій

204

час, убачаючи в цьому сенс свого життя. Але син, ставши дорослим, не зміг змінити сюжету виживання, яким було пройняте все життя Олени. На жаль, і для нього цей сю­жет виявився провідним: професійні невдачі, невтішні спроби створити сім'ю... На сьогодні Олена з 39-річним сином живе на свою маленьку пенсію, у сина тяжка хво­роба серця та глибока депресія.

Таким чином, сюжет виживання набуває певного характе­ру існування індивіда, що спирається на глибоко приховані у підсвідомості програми, пов'язані з особливостями пологово­го процесу. Корекція відхилень від середньої норми у цих програмах потребує використання спеціальних методів і прийомів глибинної та трансперсональної психології.

Загалом особистісні психологічні ситуації та сюжети роз­витку за всього свого розмаїття мають спільним те, що за­кономірно виникають практично в усіх дорослих людей у той чи інший період їхнього життя. Більше того, довготри­вала фрустрація одного з сюжетів призводить спочатку до виникнення компенсаторних форм поведінки, що ніяк не можуть бути продуктивними та оптимальними, а з часом до неврозів та психосоматичних хвороб. На думку багатьох спеціалістів, невротичні стани є сигналом індивідуальної психіки про порушення чи відхилення процесу розвитку осо­бистості, що часто пов'язане саме з нереалізованістю якогось із сюжетів — любові, самоствердження, виживання чи само-реалізації.

Запитання й завдання

1. Якими шляхами здійснюється формування самосвідомостіособистості?

2. Які причини можуть викликати порушення процесу фор­ мування "образу Я"?

3. Поміркуйте, чи є в житті кожної людини перелічені в тексті особистісні сюжети.

4. Як Ви гадаєте, чи слід практикуючому психологові безпосередньо втручатися в соціальне оточення па­ цієнта, намагаючись змінити зовнішні обставини його існування?

Література

Василюк Ф. Е.Психология переживання. Москва, 1984.

Грановская Р. М. Злементьі практической психологаи. Ле-нинград, 1988.

Гроф С. За пределами мозга. Москва, 1992. Масаоу А. Психология бмтия. Москва, 1997.

Мальц М. Я — зто Я, или Как стать счастливьім. Санкт-Петербург, 1992.

Франки В. Человек в поисках смьісла. Москва, 1990.

Фрейд 3. "Я" и "Оно": Труда разньїх лет. Тбилиси, 1991.

Фромм 9. Иметь или бнть. Москва, 1990.

Фромм 9. Человек для себя. Москва, 1992.

Юнг К. Г. Психология бессознательного. Москва, 1994.

Юнг К. Г. Архетип и Символ. Москва, 1991.