2.2. Система принципів практичної психології

Питання побудови системи принципів дисципліни, що вивчається, завжди є надзвичайно важливим та складним. Важливість такої роботи пов'язана насамперед із необхідністю чіткого розмежування даної сфери діяльності від багатьох інших, хай навіть споріднених.

Принцип як специфічний умовивід характеризує предмет, метод та основні теоретичні засади, на яких будується та чи інша наука або теорія. Він встановлює межі та основні підхо­ди до верифікації досліджуваних явищ. У свою чергу розвиток науки та її практичне застосування збагачують номенклатуру та зміст кожного з її принципів. Тому адекватне розуміння суті практичної психології, а отже й її викладання, багато в чому обумовлюється обгрунтованою системою принципів.

Складність опису принципів практичної психології спри­чинена низкою обставин. По-перше, автори відомих моно­графій та підручників із цього напряму не дуже переймалися проблемою обгрунтування вихідних положень, концентруючи основну увагу на змістово-процесуальній стороні. По-друге, у практичній психології дуже поширені етичні принципи робо­ти спеціаліста, котрі сприймаються багатьма як універсальні та цілком достатні. Складається враження, що немає не­обхідності у розробці якихось "додаткових" принципів. По-третє, у багатьох західних психологічних теоріях існують власні системи принципів, які часто не узгоджуються між со­бою, характеризують різні рівні підходів до предмета та супе­речать одне одному. По-четверте, у вітчизняній академічній психології існує кілька підходів та кілька різних систем прин­ципів (Г. Костюк, О. Ткаченко та ін.). Послідовна реалізація задач, що були поставлені нами у дія роботі, зумовлює необхідність аналізу наукових та прак­тичних психологічних принципів для конструювання системи останніх, яка була б притаманною саме практичній психології та відбивала її специфіку як особливого виду професійної діяльності. Впоратися з таким завданням надто складно, про­те на сьогодні вже можливо визначити основні підходи до побудови системи принципів практичної психології.

Передусім зазначимо, що принципи мають складати саме систему, а не простий набір або "ланцюг", у якому один принцип обумовлюється (верифікується) через інший. Така вимога випливає із системної природи психічного взагалі та практичних потреб зокрема. Адже для оцінки можливостей клієнта, планування його життєвої перспективи необхідно враховувати не окрему рису його особистості, не окрему психічну якість, а структуру індивідуальності в цілому, де брак одних рис компенсується наявністю інших.

Під системою принципів ми розуміємо такий їх зв'язок, коли кожен із них обумовлює існування кожного іншого і всієї системи в цілому; коли без окремого принципу стає неможливим адек­ватний опис предмета практичної психології, коли інтерпрета­ція одного з принципів обумовлює залучення інтерпретацій усіх інших. "Якраз в системі кожен принцип набуває змістовно-психологічної наповненості, чіткого формулювання, саме си­стема виявиться тим критерієм, який дозволить виключити "чужородні тіла" (псевдопринципи) із наявних теоретичних психологічних знань" (Ткаченко О. М. Принципи і категорії психології. Київ, 1979. С. 31).

Система принципів практичної психології має включати в себе принципи, які "працюють" в академічній психології, оскільки вони є більш загальними, та специфічні принципи, обумовлені сутністю даної дисципліни. Водночас ця система має стати основою, що дасть змогу будувати принципи для практичної роботи (наприклад, деонтологічні кодекси). До того ж необхідно акумулювати принципи, які були напрацьо­вані в окремих теоріях. Іншими словами: ми маємо побудува­ти місток між психологічною наукою та психологічною прак­тикою і на рівні принципів.

У науковій психології відомо кілька підходів до кла­сифікації принципів. Так, у підручнику за редакцією А.Петровського основними психологічними принципами на­звані принцип детермінізму, принцип єдності свідомості та Діяльності, принцип розвитку психіки у діяльності (Общая психологам. Москва, 1986). К. Шорохова у 1971 р. запропону­вала такий перелік: принцип діалектично-матеріалістичною монізму, рефлекторний принцип, принцип відображення, принцип зв'язку свідомості й діяльності, принцип де­термінізму, принцип розвитку, принцип суспільної зумовле­ності, принцип історизму, принцип єдності індивідуальною та суспільного, принцип особистісного підходу (Материалн IV сьезда Всесоюзного общества психологов. Тбилиси, 1971. С. 253). Відомий український теоретик психології О. Ткачен-ко запропонував таку систему: принцип детермінізму, прин­цип відображення, принцип єдності психіки та діяльності, принцип розвитку, принцип системності (там же. С. 55).

У зв'язку з вищеназваними умовами особливої актуальності набуває проблема визначення ключового (провідного) принципу, оскільки він слугує своєрідною точкою відліку для інших та відіграє роль начала теорії. Провідний принцип — це свого роду вихідна "клітинка" аналізу в даній дисципліні, він має розкривати сутність предмета, його внутрішню природу.

Наукова психологія має багату історію творення системи принципів. Так, С. Рубінштейн у різний час відводив головне місце то принципові єдності психіки та діяльності, то прин­ципові детермінізму. Саме йому належить спроба вичленити центральний принцип психологічної науки з-поміж прин­ципів історизму, розвитку, відображення, психофізичної єдності та ін. Дискусії довкола центрального принципу — це дискусії про вихідну одиницю аналізу психічного, тому в за­лежності від теоретичних засад на перший план у різних кон­цепціях висуваються різні принципи.

Найпоширенішою у вітчизняній психології є теорія діяль­ності, яка своїм центральним моментом має акт взаємодії індивіда з навколишньою дійсністю (Б. Ананьєв, С. Рубін-пггейн, О. Леонтьєв, Б. Ломов, К. Шорохова, М. Ярошев-ський та ін.). Тому в працях цих учених центральним методо­логічним принципом визнається принцип детермінізму. Під­креслимо той важливий факт, що вихідною одиницею аналізу тут обрано взаємодію суб'єкта з оточуючим його природним та соціальним середовищем.

Щодо інтерпретації принципу детермінізму, то у теорії цього питання можна розрізнити дві лінії — лінію С. Рубінштейна і лінію О. Леонтьєва. Перший обстоював думку про те, що "зовнішнє переломлюється через внут­рішнє", тобто все розмаїття поведінки людини зумовлюється впливом середовища, в якому діє суб'єкт. Це було даниною матеріалістичній традиції у психології — від Арістотеля до марксизму. Концепція О. Леонтьєва полягала у зворотному трактуванні цього принципу: "внутрішнє (суб'єкт) діє через зовнішнє і цим самим саме себе змінює". По суті таке тлума­чення принципу можна визнати ідеалістичним, таким, що наголошує на власній активності суб'єкта у взаємодії з довкіллям. Воно цінне хоча б уже тим, що відкриває мож­ливість для пояснення природи вчинку, соціальної активності особистості, феноменів людської культури. Навряд чи доцільно розглядати наведену цитату як "полемічний вислів" (О. Ткаченко): протистояння цих двох підходів набагато глибше. Тут разюча відмінність у підходах до природи актив­ності особистості: активність як реагування, як відповідь на зовнішні подразники (С. Рубінштейн) й активність як акт творчості, як цілеспрямоване, свідоме зміненая природи та самого себе. Остання теза збігається з гуманістичними кон­цепціями у психології (А. Маслоу, К. Роджерс та ін.).

Проблема детермінації поведінки людини та вибору вихід­ної одиниці аналізу постає й у численних працях відомого українського дослідника історії психології В. Роменця. У да­ному випадку центральне місце серед психічних явищ посідає вчинок. "Реальним сполучником між психологією та різними аспектами людської культури, — пише автор, — виступає вчинок, його структура, здійснення та характер його суб'єк­тивних і об'єктивних детермінацій" (Роменець В. А. Історія психології. Київ, 1990. С. 19). Тут вже безпосередньо постає проблема співвідношення особи та ситуації, в якій діє ця осо­ба. Тому й учинок розглядається автором як вихід за межі на­лежного, як протиставлення себе своїм життєвим обставинам. Історично-психологічні студії В. Роменця є по суті дослідженнями структури, змісту та особливостей вчинку в різних культурно-історичних умовах.

Разом із тим категорія вчинку має оцінкову природу й Усвідомлюється як поодинокий поведінковий акт. Поведінка ж крім дискретних характеристик, має ще й процесуальні Іому принцип детермінізму для практичної психології пови­нен, на нашу думку, відбивати й цей аспект. Очевидно, Мовні схарактеризувати особливості детермінації може прин­цип суб'єктної активності (або активності суб'єкта). Основою Для такого припущення є роботи багатьох психологів — Б. Ананьєва, М. Боришевського, Л. Бурлачука, Г. Костюка, О. Киричука, С. Максименка, А. Петровського, О. Ткаченка, М. Ярошевського та інших.

Зміст принципу суб'єктної активності, на наш погляд, до­волі багатозначний. Передусім суб'єкт розглядається як те, що протистоїть об'єктові, зовнішнім обставинам. Протистояння це здійснюється у формі активного відображення та взаємодії. При цьому суб'єкт може й пристосовуватися до зовнішніх умов існу­вання, а може й змінювати ці умови, тобто виступати творцем власної долі Активність суб'єкта завжди розгортається у кон­кретному природному й соціальному контексті Цей контекст передбачає й актуальну ситуацію взаємодії суб'єкта з навко­лишньою дійсністю, і історію розвитку цієї взаємодії (анамнез), і певні перспективи, що виявляються у мотивах, спрямованості, цілях, планах та бажаннях.

Практично це означає, що ми маємо справу з людиною, яка перебуває у конкретних життєвих обставинах, які частко­во випали на її долю, а частково створені нею самою, і котра, ставлячи власні цілі, на основі власних можливостей будує свою поведінку.

Принцип суб'єктної активності багато в чому відповідає категоріальній системі, що розглядалася у попередньому па­раграфі. Він також ніби акумулює у собі принципи де­термінізму, відображення та принцип єдності діяльності та свідомості, оскільки вони є необхідними умовами активності "Принцип детермінації через принцип відображення (завдяки послідовним перетворенням) поглиблюється у принципі єдності психіки і діяльності, який проливає світло на сам ме­ханізм детермінації психічних явищ і покликаний відповісти на питання: як детермінується психіка суб'єкта?" (Тка-ченко О. М. Принципи і категорії психології. С. 45). Разом із тим принцип активності суб'єкта містить у собі ще багато не-розкритих можливостей.

Активність передбачає тісний зв'язок суб'єкта з простором і часом, де здійснюється поведінка, наявність реальних або ідеальних продуктів цієї поведінки; у той же час активність передбачає й відірваність продуктів (результатів) діяльності як від носія, так і від культурно-історичної ситуації. На нашу думку, тут знімається протиставлення ідеалістичних та ма­теріалістичних тенденцій у підході до інтерпретації психічно­го, що обмежувало можливості таких інтерпретацій у мину­лому.

У самій назві принципу суб'єктної активності та в його інтерпретації присутні елементи, що зумовлюють включення до системи принципів практичної психології принципу ро­звитку. Механізми детермінації, які ми спостерігаємо в активності людини, вже говорять про те, що ця система розви­вається, перебуває у процесі вдосконалення. Детермінація поведінки, зв'язок свідомості й діяльності об'єктивно вияв-ляються і реалізуються у процесі розвитку психічних явищ.

Якщо системно розглянути зв'язок принципів суб'єктної активності й розвитку, то усувається протиріччя між підхода­ми щодо детермінації психічного (концепції С. Рубінштейна й 0. Леонтьєва). Справді, розвиток психіки в онто- й філоге­незі відбувається у напрямку від максимальної залежності від середовища до максимальної незалежності від його впливів. Порівняймо новонародженого, який практично не має авто­номії ні в біологічному, ні в психосоціальному плані, і до­рослу людину, котра іноді діє не лише всупереч законам при­роди й суспільства, а й усупереч власній біологічній природі, виявляючи тим самим свою соціальну активність (П. Блон-ський, Л. Виготський, В. Давидов, Г. Костюк, О. Потебня, Г. Челпанов). Іноді чим більше відрізняється поведінка лю­дини від ситуативно зумовленої, тим вища цінність її резуль­татів. ;

Отже, принцип розвитку у практичній психології вимагає розглядати особистість і ситуацію, в якій, вона діє, як систе­ми, що розвиваються, та враховувати ступінь розвинугості (самостійності, активності) людини й соціальної групи.

Розвиток індивіда за конкретних умов його життєдіяль­ності шляхом пристосування — через адаптацію й твор­чість — до цих мінливих умов має результатом не тільки не­повторний життєвий шлях (біографію), а й неповторну осо­бистість — індивідуальність. Для наукової психології важливі типологія, статистична, значущість, для практичної — інди­відуальність, унікальність. Тому наступним принципом, що має бути тут сформульований, є принцип індивідуальнісного підходу.

Суттю індивідуальнісного підходу є наголос на неповтор­ності кожної особи, кожного індивіда (Б. Ананьєв, В. Роменець, В. Мерлін). У цьому випадку всі типології, що існу­ють у психологічній науці, мають лише орієнтовний характер, тобто лише деякою мірою можуть бути застосовані до харак­теристики окремої людини.

Індивідуальнісний підхід є основою, на якій побудовані етичні принципи роботи з клієнтом або групою (див. попе­редні підрозділи). Найбільш яскраво представлений цей принцип у роботах основоположника гуманістичної психо­логії К. Роджерса та його послідовників. Цей принцип покладено в основу цілої низки методик та технологій практичної психології.

Розвиток індивідуальності суб'єкта активності відбувається стохастично, непрямолінійно. Тому для адекватного його ро­зуміння необхідно: уявити структуру його особистості не тільки як взаємозв'язки окремих статичних елементів, а як структуру функціонуючу, синтетичну, як елементи, що не лише пов'язані один з одним, а й переходять (перетво­рюються) один в одного; залучити наявні психологічні знання не розірвано, не дотримуючись суворих меж теорій, а синте­тично, переплавляючи їх відповідно до конкретного випадку, конкретної особистості. Усі ці міркування зумовлюють не­обхідність запровадження принципу синтетичного підходу до предмета практичної психології.

Синтетичний підхід до предмета практичної психології по­лягає у розумінні структури особистості, індивідуальності як функціонуючої, як такої, що розвивається. Крім того, синтез структури індивідуальних рис людини приводить до вичлену-вання системоутворюючих факторів, які застосовуються у практичній психосоціальній роботі.

Розвиток будь-якої галузі знань спонукає й розвиток си­стеми принципів, уточнюючи зміст одних і відхиляючи інші Практична психологія — для нашої країни досить молода га­лузь, тому побудова її системи принципів ще попереду.

Запитання й завдання

1. Яка роль принципів у науці? Що таке система принципів?

2. У чому різниця між принципами наукової та практичної психології?

3. Наведіть та поясніть зміст відомих вам принципів ака­демічної психології.

4. Поясніть специфіку принципу суб'єктної активності.

5. Розкрийте зв'язок принципу суб'єктної активності з прин­ципами детермінізму, розвитку та єдності психіки й свідо­мості.

6. Розкрийте сутність принципу розвитку у практичній пси­хології.

7. Які особливості та зв'язок принципу індивідуальнісного підходу з іншими принципами практичної психології? 8. Поясніть сутність принципу синтетичного підходу.

9. Простежте взаємозв'язки принципів у практичній психо-

логи.

10. Порівняйте принципи практичної психології з положення­ми Етичного кодексу психолога.

Література

Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания // Избр. пси-хол. труди. Москва, 1980. Т. 1.

Давьідов В. В. Проблеми развивающего обучения. Москва 1986.

Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний ро­звиток особистості. Київ, 1989.

Немов Р. С. Психологая: В 2 кн. Москва, 1994.

Общая психологая // Под ред. А. В. Петровского. Москва, 1986.

Роменець В. А. Історія психології. Київ, 1990.

Роджерс К. Взгляд на психотерапию: Становление челове-ка. Москва, 1994.

Ткаченко О. М. Принципи і категорії психології. Київ, 1979.

Ярошевский М. Г. История психологии. Москва, 1976.