Доба Троєцарства й спроба об’єднання держави у Західній Цзінь.

Доба Троєцарства отримала свою назву завдяки появі на теренах колишньої імперії Хань трьох царств – Вей, Шу та У, боротьба між якими визначила характер часу, а героїка цього часу була втілена кількома століттями пізніше у хрестоматійному романі «Троєцарство». Лідерство політичних змагань одразу захопило царство Вей, засноване 220 р. Цао Пеєм, сином Цао Цао – політика, який фактично перебрав на себе функції правителя у переддень краху імперії Хань. Після смерті батька, проголосивши себе засновником династії Вей, Цао Пей захопив найрозвинутіший регіон колишньої єдиної держави. Практично одночасно утворилися ще два царства – на південному заході та південному сході Китаю. На чолі сформованого на південному заході, у верхів’ях Янцзи, царства Шу, опинився один із нащадків ханьського дому Лю Бей. Його вдалим продовжувачем став талановитий військовий та політик Чжуге Лян, який сприяв військовій міці та розвитку сільського господарства держави.

За рівнем розвитку царство У значно поступалося своїм суперникам – царствам Вей та Шу, засноване Сунь Цюанем на південному сході верхів’їв Янцзи. Особливістю існування цього царства стала поява тут населення північнокитайських земель, яке у пошуках соціального та економічного спокою колонізувало віддалені від колишніх центрів регіони. Це сприяло їх господарському освоєнню, привносячи досконаліші економічні форми.

Попри мілітаризацію життя Китаю у добу Троєцарства, конфуціанська традиція державного будівництва не була втрачена: ханьські правителі змогли зробити її органічною частиною інститутів влади та забезпечили авторитет у суспільстві носіїв цієї традиції – знавців конфуціанства, вчених, книжників – шень-ши. Певну роль у розвитку китайської держави відіграло превалювання у ієрархії цінностей китайців цивільних засад над військовими. Саме це стало підґрунтям об’єднання Китаю Симою Янем, який, оволодівши троном Вей у 265 р., назвав свою династію Цзінь. На цей час під його владою знаходилось царство Шу, підкорене батьком. Із захопленням У 280 р. завершується доба Троєцарства та настає період Західної Цзінь (265–316).

Значення діяльності Сими Яня полягає у об’єднанні китайських земель, що дозволило на деякий час затримати дестабілізацію у державі та провести заходи із централізації влади. Попереднє століття постійних воєн, стихійних лих, насамперед повеней, зумовили загальний занепад господарства та рівня життя китайців, чисельність яких скоротилася з 50-60 млн осіб до 16-17. Політичний хаос призвів до втрати державою контролю за земельним фондом – основою її економічної могутності: саме сільське господарство, насамперед землеробство, було головним постійним джерелом поповнення державної скарбниці. Крім того, цей фонд суттєво скоротився внаслідок запустіння значних площ і захоплення його частини сильними домами, які фактично були великими землевласниками та уособлювали приватний сегмент економічної картини Китаю. У зв’язку з цим Сима Янь видав наказ про впровадження надільної системи, покликаної врегулювати землекористування та сприяти утворенню селянських господарств, здатних забезпечити і себе, і державу. Основну частину земель для розподілу складали покинуті та цілинні землі, з яких кожен працездатний мав право отримати наділ на умовах виконання повинностей на користь скарбниці. Працездатний чоловік отримував ділянку у 70 му (1 му – 0,05 га), з них 50 – оподатковували на користь держави, а з 20 утримувався сам селянин. Працездатними вважали чоловіків та жінок віком від 16 до 60 років, які отримували повний наділ, селяни віком 13-15 років та 60-65 років могли отримати половину. Крім зернового податку щорічно з кожного двору, де головою був чоловік, стягували 3 штуки шовкової тканини, 3 вагові міри шовкової вати (сировина для виробництва шовку), та встановлювали відробіткову повинність на користь держави (будівництво доріг, міст, відновлення дамб тощо). Податок з наділу, промисловий та відробітковий податки складали тріаду повинностей, яка варіювалась протягом наступних століть.

Джерела свідчать, що вищезгаданий наказ залишився фактично нереалізований, але він став у нагоді наступникам Сими Яня, яким вдалося втілити його в життя на нових умовах та зробити оптимальним зразком урегулювання аграрних проблем у державі на кілька століть поспіль. З одного боку, причинами невдачі Сими Яня вважають двоїстість його політики, спрямованої на вирішення загальнодержавних питань шляхом централізації влади імператора. З іншого боку, намагаючись забезпечити підтримку своєї влади, імператор наділив значними угіддями та повноваженнями родичів у провінції, що суперечило його централізаторським заходам. Після смерті правителя на тлі внутрішніх воєн за участі тих же родичів (заколот восьми ванів 291–306 рр.) та народних бунтів, аграрна реформа не знайшла продовжувача. Міжусобиці ослабили Західну Цзінь, не здатну захистити себе від нападів кочовиків на початку IV ст.

В історії середньовічного Китаю кочові народи та їх державні утворення на північних кордонах Китаю, відігравали неоднозначну роль – доволі тривалі завоювання (IV–VI ст. та монгольське завоювання 1271–1368 рр.) призводили до занепаду традиційної культури та водночас стимулювали об’єднавчі тенденції, випробовуючи її на міцність. Взаємини Китаю з кочовиками варто розглядати у контексті проблеми взаємин кочових (номадних) та осілих землеробських народів, яка передбачає розуміння специфіки існування цих цивілізацій без упередженої оцінки їх розвитку. Так, відсутність власного досвіду державного будівництва та управління сталою державою у кочовиків об’єктивно зумовлювало сприйняття та запозичення китайських зразків, але без глибокого розуміння їх сутності, що, у свою чергу, поєднувало два зустрічні процеси – варваризації та китаїзації, з яких останній превалював, але на поверховому рівні.

На початковому етапі кочівницького панування IV–VI ст., відомого в традиційній історіографії як період Нань бей чао («доба північних та південних династій»), відбувається хвилеподібна експансія кочовиків на північний Китай. Спочатку гуни захопили у 311 р. Лоян, у 316 – Чан’ань. Останній імператор династії Цзінь був схоплений та страчений. Залишки придворної знаті, яка втекла до Нанкіну, проголосили родича дому Сима імператором династії Східна Цзінь (316–419).

За гунами активізувалися численні кочові племена, серед яких найбільш могутніми були сяньбі (китайці стримували їх подарунками та намагались використати у боротьбі з гунами). Головними племінними об’єднаннями сяньбі, які вторглися до Китаю, були муюни і тоба. Крім них західні кордони перейшли племена тибетської групи, що утворили свою державу, з якою почали боротьбу північні загарбники (сяньбі). Ватажку одного з сяньбійських племен Тоба Гую врешті вдалося припинити війни та об’єднати землі у басейні р. Хуанхе, заснувавши династію Північна Вей (386–534). Показово, що для зміцнення своєї влади він поновив надільну систему та сприяв інтенсивній китаїзації загарбників-сяньбійців, яким було заборонено розмовляти рідною мовою та носити традиційний одяг. Унаслідок розгорнутої китаїзації сяньбійці перенесли свою столицю на північній околиці Китаю до давньої китайської столиці Лояну. Тобійські правителі оголосили себе спадкоємцями легендарного імператора Цінь- Шихуанді, активно впроваджуючи усі норми життя китайського суспільства і держави, навіть відмовились від своєї традиційної релігії – шаманізму. Але за кілька років неможливо було сприйняти досвід тисячоліть. Зрештою північновейська держава розпалась на західну та східну, а у середині VI ст. до влади у них прийшли китайці.