Географічне розташування і природні умови

Відомо, що чим історично старша цивілізація, тим більше вона залежить від природних умов. Кліматичні умови Китаю (особливо в районі р. Хуанхе – місці виникнення культури Яншао – першої протокитайської культури) були несприятливими для землеробства. Історики вважають, що саме природний фактор істотно затримав появу цивілізації в цьому регіоні. Так само як і в Єгипті, Стародавній Китай мав своєрідний природний захисний бар’єр, який протягом усього періоду існування цивілізації сприяв збереженню його культурної самобутності.

Близько 80% території країни становлять гори. З доісторичних часів гори у Китаї шанували як місця проживання божеств, а сама гірська система була вміщена у систему релігійних уявлень. Населення Китаю сформувало свою географію священних гір, де головну роль відводили п’ятьом вершинам, що символізували чотири сторони світу (Хуашань, Суншань, Хеншань, Тайшань) і центр світобудови.

Східна частина Китаю являє собою плоскогір’я з більш м’яким кліматом, що забезпечило більш сприятливі природні умови, багатшу флору і фауну. Через цю територію протікають ріки Хуанхе («жовта ріка») і Янцзи («блакитна ріка»). Головні ріки Китаю спрямовують свої води із заходу на схід. Це явище лягло в основу міфу про те, що Земля має похиле положення. Сталося це начебто тоді, коли стовпи, що підтримують небесне склепіння, одного разу нахилилися. Разом з ними нахилилася і Земля. Відтоді, як вважали стародавні китайці, усі води на Землі течуть на схід.

Хуанхе – головна водна артерія Північного Китаю. Ґрунт біля неї був льосовим і родючим. Він легко оброблявся найпростішими знаряддями праці. Води р. Хуанхе, багаті на алювій, мали жовтий колір, що обумовило її специфічну назву. Іноді Хуанхе називали «рікою, що розриває серця», адже вона неодноразово змінювала своє русло, затоплюючи величезні території. Щоб уникнути цього лиха, китайці з давніх часів вимушені були будувати дамби по її берегах.

До середини I тис. до н. е. басейн р. Хуанхе являв собою вологі тропіки із бамбуковими хащами. Бамбук у Китаї активно використовували у господарстві. Але насамперед зарості цієї рослини були чудовим місцем проживання тварин. Південь Китаю – від долини р. Янцзи до Південно-китайського моря – був укритий пишною тропічною та субтропічною рослинністю.

Господарство стародавнього населення. Головним заняттям населення було землеробство. Китайці досягли успіхів у вирощуванні заливного рису. Ця культура вимагала багато вологи, і вже з найдавніших часів селяни навчилися будувати зрошувальні канали. До наших днів збереглася, наприклад, іригаційна система Сичуаньської улоговини, побудована ще в середині III ст. до н. е. правителем Чи Баном.

Найвідомішими технічними культурами Китаю були шовковиці, листя яких слугують їжею для шовковичних черв’яків. Секрет виробництва шовку китайці приховували аж до І тис. до н. е. Китайський шовк славився у стародавньому світі, й саме він надав назву торговельному шляху, що з’єднував Китай із країнами Близького Сходу. Стародавні римляни називали китайців «seres», тобто «люди шовку». Крім шовку в Китаї також використовували інші дешевші тканини, виготовлені з рослинних волокон – джуту, рамі (китайської крапиви).

Традиційним і навіть почесним видом землеробства у Стародавньому Китаї було городництво. До раціону входили капуста, морква, редька, огірки. Тваринництво мало другорядне значення. Здавна китайці визначили шість видів домашніх тварин, чиє м’ясо традиційно вживалось в їжу: корова, кінь, баран, свиня, собака та курка. Орних буйволів тримали лише для польових робіт. В їжу їх не вживали і ставилися до них з великою повагою. Буйвіл – герой багатьох китайських казок і приносити його в жертву богам дозволялося лише імператорові.

Важливість землеробства як головного виду господарської діяльності знайшла своє віддзеркалення в приказках китайських селян: «Поле, що близько, та родичі, які далеко, – ось, що є цінним»; «Бог заможності приходить туди, де троє землеробів діють разом»; «Навчитися торгувати можна за три роки, але щоб навчитися хазяйнувати на землі, не вистачить усього життя».

У середині I тис. до н. е. кліматична ситуація у регіоні докорінно змінилася. З появою залізних знарядь праці дія антропологічного фактора на навколишнє середовище посилився. Температура у Китаї понизилась на 2⁰ С. Кліматичні умови стали більш посушливими, що суттєво ускладнило процес ведення сільськогосподарських робіт не лише для стародавнього населення, але й для подальших поколінь.

Етнічні характеристики населення. Населення Китаю з давнини було гетерогенним. Переважним расовим типом були монголоїди. Здавна на території Китайської рівнини знаходилася велика кількість різноманітних етнічних спільнот, ханьців (у долині р. Хуанхе), а також племен – носіїв сино-тибетських і тунгусо-маньчжурських мов. У самому факті густонаселеності Китаю та тісному сусідстві великих мас людей криється ключ до розуміння багатьох важливих особливостей китайської цивілізації в найрізноманітніших її проявах. Окремі етнічні групи створювали самобутні культури, утворювали етнокультурні арени, які за своїм масштабом відповідали цілим країнам. Лише синтез цих культур сформував протягом століть той дивний культурно-історичний феномен, який ми називаємо «китайською цивілізацією». Лише у пізній період стародавності з’явилася загальна самоназва «ханьжень».

Країну, нині відому як Китай, аборигенне населення називало або Чжун Го («Серединне царство»), або Чжун Хуа («Серединна квітуча держава»). Інколи країну називали іменами окремих династій, наприклад Цінь. Ця назва з деякими фонетичними змінами була запозичена європейцями: «Хіна» – у німців, «Шин» – французів, «Чайна» – у англійців. Китай – це назва країни, заснованої за часів середньовіччя киданями – народом, який сформував власну імперію, у тому числі, і на території сучасного Китаю. Давнє населення вважало, що в їх «Серединному царстві» «усього є в достатку», а природні стихії знаходяться в рівновазі, від чого жителі країни розумні від народження, талановиті та мають добру вдачу. Інші народи, що жили на кордонах з їх країною, китайці називали «варварами», вважаючи, що ті «мають зовнішність людини, але серце звіра».

Такі переконання визначали менталітет населення та дипломатичну політику держави аж до XVIII ст. н. е.