Розділ ііі

КИТАЙ У ХУІІІ – НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Соціально-економічний розвиток Китаю за часів маньчжурської династії. – Проникнення у країну іноземного капіталу. – Перша опіумна війна (1840–1842). –Тайпінське повстання. – Друга опіумна війна (1857–1860). – Початок перетворення Китаю на напівколонію. – Китай у системі міжнародних відносин кінця ХІХ ст. – Етапи реформування Китаю і їх результати. – Повстання іхетуанів. – Криза маньчжурського режиму на початку ХХ ст. – Виникнення лівої ліберальної опозиції. – Сіньхайська революція. – Китай в роки Першої світової війни.

Соціально-економічний розвиток Китаю за часів маньчжурської династії

У період середньовіччя Китай був одною з найбільш передових країн тодішнього світу. Але за правління династії Мін у країні відбулись серйозні зміни: розквіт сільського господарства, ремесла і торгівлі увійшли у протиріччя з феодальними суспільними відносинами. Для збереження своєї влади представники династії посилили тиск на всі прошарки населення: монополізували найбільш доходні галузі ремесла і торгівлі; відкрили «імператорські» лавки, які мали виключне право на продаж певних товарів; заборонили заморську торгівлю; постійно збільшували податковий тиск.

З кінця 20-х рр. ХVІІ ст. в країні розпочалася селянська війна, повстанське військо на чолі з Лі Цзиченом 25 квітня 1644 р. скинуло з трону династію Мін. Намагаючись зберегти владу китайська верхівка покликала в країну маньчжурів. Головнокомандувач однієї з урядових армій У Саньгуй направив до цинського принца Доргуня (регента при малолітньому князі Шицзу) листа, у якому просив допомоги для боротьби з повсталими. Цей факт маньчжури використали як привід для захоплення Китаю. Розбивши повстанців, вони разом із військом У Саньгуя 6 червня 1644 р. захопили Пекін і встановили нову монархію (династія Цін, 1644–1912), проголосивши імператором Шицзу (Шуньчжи). Китай, таким чином, став імперією Дай Цин – Великих Цинів. Хоча завойовники і правили з урахуванням інтересів місцевої знаті, ключові посади в державі могли займати лише маньчжури. На території країни розміщувалася маньчжурська армія Восьми прапорів (вісім корпусів), яка була гарантом утвердження нової влади.

Період з кінця ХVІІ по ХVІІІ ст. став часом поступового відродження Китаю, що зазнав тяжких втрат у період внутрішніх смут та повстань проти маньчжурів, які точилися до 1681 р.

Сільське господарство. Захопивши владу, маньчжури провели ряд заходів для стабілізації сільського господарства і зменшення незадоволення селян: пустуючи землі селяни могли орендувати; зорані цілинні землі ставали наслідними держаннями, власники яких звільнялись від податку на 3 роки; були введені загальні податки на 30-50 % нижчі, ніж за часів династії Мінь. Ці заходи сприяли відновленню сільського господарства. Площа оброблених земель збільшилася з 5,5 млн до 7,5 млн цінів (цінь – 1 га). Наслідком поліпшення умов життя став демографічний вибух, який не мав аналогів: до кінця ХVІІІ ст. населення країни збільшилось втричі.

Проте вже з 1650-х рр. почалося прикріплення селян до землі, був відновлений адміністративно-поліцейський розподіл на «десятки», «сотні» і «тисячі». Десять дворів складали общину, члени якої були пов’язані круговою порукою. Посилився податковий тиск: прямі (подушний та поземельний) податки доповнювалися додатковими (соляний, на чай, на горілку тощо). Селяни мусили віддавати власникам землі половину, а іноді і дві третини врожаю. Складовою частиною сільського життя стало лихварство. Феодали та чиновники надавали гроші селянам під заставу землі, що призвело до її перерозподілу. На середину 1750-х рр. 60 % орної землі було у власності маньчжурської знаті, китайських феодалів та чиновництва.

На середину ХVІІІ ст. становище селян погіршилось: податки становили 70 % доходів родини, селяни втрачали землю, стрімко зростали ціни на продовольчі товари і на селі панував голодомор. Селяни тікали до міст, створюючи цим вільний ринок робочої сили.

Ремісництво та торгівля. За часи селянської війни та маньчжурського нашестя постраждала більша частина міст. Їх відновлення сприяло зростанню виробництва товарів і поширенню торгівлі. Маньчжури відновили старовинні торговельно-ремісницькі об’єднання (хан), використовуючи їх для обліку населення та обкладення його податками. Найбільш сильним в економічному плані прошарком міського населення були власники майстерень і мануфактур, голови ремісницьких організацій. У другій половини ХVІІ ст. виробництво почало набувати мануфактурного характеру. Певна частина ремісничих об’єднань та мануфактур працювала на зовнішній ринок. Протягом ХVІІІ ст. поряд з державними з’явилось декілька приватних мануфактур. Так, центрами порцелянового виробництва стали підприємства в Цзяньсі (провінція Цзіндечжень), Дехуа (провінція Фуцзянь), Лунцюані (провінція Чжецзян).

Великими торгівельними центрами Китаю були міста: Нанкін, Учан, Кантон. Після підписання Нерчинської (1689) і Кяхтинської (1727) угод здійснювалася регулярна торгівля з Росією. Китайські товари (шовк, чай, порцеляна) мали широку популярність не тільки в Російській імперії, але й в Європі. Торгівля з іноземцями дозволялась лише великим компаніям, які були пов’язані з урядом. На Півночі це було об’єднання шаньсійських купців, на Півдні – кантонських (Гунхан), європейці називали їх Кохонг.

Збільшився товарообіг між окремими частинами країни. Але докорінного зрушення в суспільних стосунках у цинський період не відбулося. В країні господарювали місцеві ринки і єдиний національний ринок так і не сформувався.

Таким чином, економічний прогрес в Китаї був явищем тимчасовим і суттєво відрізнявся від процесів, які характеризували розвиток господарства в європейських державах.

Зовнішня політика. З середини ХVІІІ ст. цинський уряд проводив політику ізоляції, яка була своєрідною реакцією на експансію європейських держав щодо країн Далекого Сходу. Поступове обмеження політичних і культурних контактів Китаю, заборона торгівлі іноземними товарами на території країни (з 1757 р. для зовнішньої торгівлі був відкритий лише один порт – Кантон, а монопольне право на торгівлю за кордоном зберегла компанія Гунхан) негативно вплинуло на економіку країни і призвело до зменшення виробництва шовку, порцеляни та чаю.

Підкоривши Китай, маньчжурська династія почала завойовувати сусідні народи для зміцнення свого становища, створення сприятливої геополітичної ситуації, а також для ліквідації багатовікової небезпеки, яка загрожувала китайській землевласницькій цивілізації з боку кочової периферії. Маньчжури, які самі донедавна були кочовиками, добре розуміли важливість цих заходів. Вплив Китаю поширився на Корею, Східну Монголію, а далі і на Джунгарію (північно-західна територія, яку населяли племена, споріднені з монголами) і Кашгарію (східнотуркестанська держава). На початку XVІІІ ст. маньчжури захопили Тибет. Менше китайцям пощастило в Індокитаї та В’єтнамі. У 1789 р. вони зазнали поразки від загонів повстанців. Пізніше В’єтнам визнав сюзеренітет Китаю, але його залежність мала формальний характер.

Війни велися протягом усього XVІІІ ст. Їх наслідком стало формування в Східній і Центральній Азії нового геополітичного простору, підконтрольного цинській державі. Військові успіхи сприяли закріпленню у свідомості маньчжурських правителів традиційного для китайців уявлення про свою країну як центр Всесвіту. Це справило вирішальний вплив на дії китайських дипломатів у нову епоху, в період контактування з Заходом.

Державний устрій. Маньчжурські завойовники зберегли та активно використовували державну організацію Мінської імперії. Процес адаптації системи державного устрою до нової династії зайняв півстоліття. Апарат адміністративної влади як і раніше складався з Державної канцелярії, шістьох приказів, Палати цензорів і суду. Формально на посади призначали і маньчжурів, і китайців. Фактичними ж керівниками були завойовники. Верховним органом влади стала Державна рада, до складу якої входили виключно маньчжури. Державна канцелярія зберегла лише виконавчі функції. У 20 – 30-ті рр. ХVІІІ ст. виникла нова установа – Військова рада (Цзюнь цзичу), яка поступово зайняла ключову позицію в управлінні державою. Адміністративний апарат у провінціях залишився практично без змін, лише додатково був введений інститут імператорських намісників і військових губернаторів, які мали всю повноту влади на місцях.

Нова династія зберегла і традиційне законодавство. У 1645 – 1647 рр. було переглянуто мінські закони і створено новий кодекс, який мав феодальний характер. Цинське законодавство затверджувало панівне становище маньчжурів, передбачаючи для них більше прав, ніж для китайців (вони не були підсудні звичайним судам, для них передбачалися менш суворі покарання тощо).

Маньчжурські правителі визнали за конфуціанством його давню роль у китайському суспільстві як засобу впливу на народні маси. Особистість в конфуціанстві була включена в незмінний і великий порядок, де найвищою соціальною цінністю проголошувалась держава. Людину визнавали лише як частину великого суспільного механізму, якому вона повинна служити. Догматизм конфуціанства визначив інтелектуальний застій суспільства. Думка людини була спрямована назад, у безмірно ідеалізоване минуле, оберталася в традиційному колі конфуціанських ідей, була неспроможна давати щось нове. Китайсько-конфуціанська цивілізація мала виключно оборонний, навіть ізоляційний характер. За правління маньчжурів же утвердились ідея самодостатності та переконання в тому, що чужі досвід та знання не потрібні країні. Китайці вважали себе центром світу, серединним царством, вершиною та світочем світової цивілізації. Про це яскраво свідчить фрагмент з листа імператора Цянь Луна до англійського короля Георга III, який намагався налагодити торгові стосунки з Китаєм: «Великі подвиги нашої династії проникли в усі країни Піднебесної, і правителі всіх націй, суходолу та морів підносять нам свої дари... Я не ціную чудернацькі або хитро зроблені речі і мені не потрібні вироби вашої країни. Трімтить, підкоряйтесь і не показуйте зневаги». Така позиція цинської династії багато в чому визначила негативний для Китаю перебіг подій у ХІХ ст.

Династична криза. Економічний розквіт та стабільність у державі зберігались до останньої чверті XVІІІ ст., коли почали з’являтися прикмети кризи та наростання соціальної напруженості. Причинами цих явищ були: зовнішні війни, які вимагали великих витрат; посилення податкового тиску; стагнація народного господарства. Кризові явища призвели до ряду повстань, у процесі придушення яких були вбиті сотні тисяч селян. У 1800 – 1809 рр. у Китаї почав поширюватися рух «піратів» (хайкоу) – безземельних селян; у 1812 р. таємна організація «Білий лотос» здійснила спробу повстання в Пекіні. Народ не хотів миритися з посиленням гніту.