Східне (Пізнє) Чжоу (VII – III ст. До н. Е.)

Західне Чжоу було епохою занепаду влади чжоуських ванів. Послаблені сепаратизмом, правителі ледве стримували натиск племен на північно-західному та південно-східному напрямках. Напередодні перенесення столиці на території Китаю існувало близько 200 царств. Але їх не відносять до протокитайських. Ці держави консолідували різні етнічні спільноти, розташовані із заходу на схід – від долини р. Вейхе до півострова Шаньдун. Жителі деяких з царств вважали себе нащадками чжоусців, інші – шаньців, але усі вони визнавали духовну владу чжоуського вана – сина Неба, а також називали себе «Серединними царствами» – осередками Всесвіту. На території «Серединних царств» відбувався процес формування етнокультурної спільності хуася. Дослідники вважають, що саме на цьому етапі виникло уявлення про «винятковість» та «культурну перевагу» хуася над іншими культурними осередками, що розвивались поряд. Цей елемент етнічної самосвідомості стародавніх китайців був їх відмітною рисою: взаємини між «Серединними царствами» були родинними, братерськими, але одночасно вони мали відтінок презирства щодо чужинців – «варварів чотирьох сторін світу».

Характерно, що Східночжоуське царство не було найдужчим і найбагатшим. Воно втратило лідерські позиції, але залишалося своєрідною об’єднувальною ланкою «чжоуського світу». Певний вплив на геополітичний клімат регіону здійснювали також деякі інші царства: Чу, У, Ює.

Чжоуська цивілізація сприйняла і розвинула важливі досягнення шан-іньської культури: ієрогліфічне письмо, техніку бронзоплавильного виробництва. Чжоусьці також опанували й удосконалили тактику колісничного війська – одного з видів мистецтва аристократії. Винайдення та становлення залізної металургії зумовили якісні зміни господарської традиції (поливне землеробство та орання за допомогою тяглової худоби) та соціальні новації. Крім того були здійснені найважливіши винаходи у сфері раціональних знань: освоєна технологія плавлення чавуну та сталі, започатковане використання у господарстві нафтопродуктів та природного газу. Система колективної обробки общинної частини полів на користь влади була замінена зерновим податком, що мало інноваційний на той час характер. Правителі царств поширили практику розподілення землі за службу, стимулювали розвиток приватної власності. Розшарування інституту громади призвело до появи боргового рабства. У суспільно-політичному житті цього періоду активно виявила себе соціальна група «гожень» – вільних людей, громадян міста-держави. Інколи вони виступали на боці правителя у боротьбі зі знаттю.

У середині I тис. до н. е. політична карта Стародавнього Китаю кардинально змінюється. Замість 200 царств внаслідок конкуренції та боротьби за владу у регіоні залишається лише 30. Серед них: Цінь, Ян, Чу, Вей, Хань, Ці. З V ст. до н. е. до ІІІ ст. до н. е. відбувалась майже безперервна боротьба між цими політичними суб`єктами. Як наслідок – період до 221 р. в історіографії отримав назву Чжаньго – період царств, що борються.

Чжаньго – етап важливих зрушень у всіх сферах життя Китаю. У той час остаточно сформувалася та модель суспільства і держави, яка зберігала свій універсальний характер і надалі. За часів Чжаньго у більшості царств було проведено реформи легістського типу. Найбільш радикального характеру вони набули у державі Цінь (IV ст. до н. е.). Автором реформ був міністр Шан Ян, один із засновників легізму – ідейної системи, складеної у IV ст. до н. е. Легізм (фацзя) – учення «прихильників закону», яке було спрямоване на вирішення проблем суспільного розвитку. Шляхи виконання соціальних завдань у легізмі були цілком підпорядковані адміністративним завданням держави. Легісти висунули ідею державного управління на основі єдиного писаного юридичного закону «фа». Проголошуючи верховенство закону і рівність усіх перед ним, вони вимагали найжорстокішого покарання за будь-які, навіть незначні, правопорушення. Легісти виступали проти привілеїв знаті, були прихильниками централізації держави, вимагали утворення окремого суду для чиновництва. Саме легізм в умовах чжоуського Китаю найбільш послідовно віддзеркалював інтереси централізованої держави. Найвідомішими представниками легізму були Хань Фей та Шан Ян. Їх ідеї викладені в трактатах ІІІ ст. до н. е. «Ханьфей-цзи» та «Шан цзюнь шу».

У царстві Цінь, розташованому на окраїні Чжоу, традиції централізованої влади були порівняно слабкими. За легендою санкцію на реалізацію реформ Шан Ян отримав від правителя держави Сяо Гуна, який вислухав філософа-мандрівника, пройнявся його ідеями та вирішив здійснити спробу впровадження легістської теорії. Легіст Шан Ян провів два тури ефективних реформ: у 356 та 350-му рр. до н. е.

На першому етапі реформування були запроваджені такі заходи: а) проведена регламентація общинного землекористування. Родини розподіляли на менші, кожна з яких отримала господарство. Запроваджена система кругової поруки. Для освоєння пустельних земель залучали емігрантів; б) запроваджена військова реформа, яка істотно підвищила престиж військової справи; в) розроблена система соціальних рангів, скасовані привілеї, пов’язані зі шляхетним походженням. З цього часу ранги надавались за заслуги та здібності.

Через п’ять років, у 350 р. до н. е., була запропонована низка додаткових реформ, серед яких найбільш важливими були: а) адміністративна реформа, відповідно до якої царство було поділене на повіти, які очолювались чиновниками; б) уніфікація системи мір та вагів; в) земельна реформа (селянам дозволялось володіти земельними ділянками). Це створювало умови для соціального розшарування, проте влада строго контролювала економічне становище своїх підданих. Залишковий продукт підлягав експропріації до державної скарбниці.

Таким чином, піздньочжоуська епоха була визначальним етапом історії формування китайської державності та цивілізації. Соціально-економічні та культурні процеси цього періоду мали підкреслено новаторський характер. Реформи легістського типу були оптимальними для вирішення складних проблем. Очевидно, що держава зуміла досягти успіху у сфері економіки, соціальних відносин, військової справи. Сусідні держави, стурбовані зміцненням царства Цінь, вирішили створити коаліцію, спрямовану проти супротивника, що набирав потужність. Але вміла політика Цінь-Шихуанді, нового вольового правителя, дозволила йому не лише зберегти силу та престиж держави, але й до 221 р. до н. е. завершити об’єднання всього Китаю під своєю владою.