Внутрішня боротьба у Комуністичній партії Китаю. «Велика культурна революція» (1965–1976)

Економічні прорахунки та загострення на початку 60-х рр. радянсько-китайських відносин викликали невдоволення у суспільстві. Велика кількість китайців, які здобули освіту чи підвищували кваліфікацію в СРСР, були обурені антирадянським курсом Мао Цзедуна. Багато з них розуміли, що в країні утверджується культ Мао, і, обіймаючи доволі високі посади в партії, державному апараті, народному господарстві, освіті та культурі, могли формувати антимаоїстські погляди серед різних прошарків населення. Посилення опозиції змусило Мао Цзедуна та його найближче оточення здійснити масштабну чистку партії і держапарату під назвою «Велика пролетарська культурна революція» (далі – «культурна революція»).

Хронологічні рамки «культурної революції» в історичній літературі визначають у межах 1966–1969 рр., але фактично вона охоплювала більш тривалий період: 1965–1976 рр. У вересні 1965 р. на черговому пленумі ЦК КПК Мао Цзедун висунув пропозицію про посилення боротьби партії проти «реакційної ідеології». У листопаді того ж року почалися репресії проти творчої інтелігенції і викладачів вищої школи, у грудні – «культурна революція» дійшла до керівників пекінського міськкому КПК, співробітників відділу пропаганди ЦК КПК, деяких вищих чинів армії. Звинувачення у відхиленні від ідей Мао Цзедуна стали підґрунтям для репресій проти інакомислячих по всій країні. Ідейними натхненниками «культурної революції» стали міністр оборони Лінь Бяо, член політбюро, дружина Мао – Цзянь Цин та ін.

У серпні 1966 р. було оголошено про створення організації хунвейбінів («червоні охоронці», або «гвардійці Мао Цзедуна»), до якої входила в основному учнівська та студентська молодь. Хунвейбіни, які були організовані за типом військових структур, громили державні установи, заклади культури, нищили історичні пам’ятки, спалювали книги, вишукували ворогів ідей Мао. Репресії зачепили керівних діячів Китаю – Голову КНР (з 1959) Лю Шаоці, генерального секретаря ЦК КПК Ден Сяопіна та багатьох інших. Для поширення ідей «Великого стернового» вирішили видати тиражем 35 млн примірників його твори. По всій країні вивчалися вислови Мао з будь яких питань, оскільки теоретичним підґрунтям діяльності КПК були проголошені ідеї «Великого Мао».

У грудні 1966 р. у містах почали формувати з робітничої молоді загони цзяофанів («бунтарів»), які мусили розширити «культурну революцію» на підприємства та установи.

До початку 1967 р. у країні склалася специфічна ситуація: прихильники Мао контролювали вищі партійні органи, але на регіональному рівні опір курсу Мао Цзедуна посилився. На місцях створювали загони «червоної гвардії», що протистояли хунвейбінам і цзяофаням.

З початку 1967 р. реальна влада у країні почала переходити до військових. Вони сприяли створенню нових органів партійної та адміністративної влади за типом Паризької комуни, які мали назву ревкомів і мусили замінити попередні конституційні органи на всіх рівнях. Восени того ж року Мао Цзедун вирішив, що опозиція знищена і влада в партії та країні знаходиться під його контролем. Слід зазначити, що режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, яка налічувала близько 30 млн осіб.

Політична ситуація різко загострилася влітку 1968 р., коли хунвейбіни виступили проти керівництва Народно-визвольної Армії Китаю. Стало зрозуміло, що «ліві революційні організації» виходять з-під контролю і Мао Цзедун, заявивши про «припинення боротьби зі застосуванням сили», розпочав широку акцію по ліквідації формувань хунвейбінів. Мільйони їх було вислано на «перевиховання» у віддалені села. У результаті кампанії по створенню ревкомів, завершеної восени 1968 р., було встановлено безпосередній контроль збройних сил над усіма адміністративно-територіальними одиницями Китаю. У їх руках знаходилось керівництво 20 з 29 провінціальних ревкомів і 80 % ревкомів столиць провінцій, автономних районів та уїздів.

Зміни у політичному режимі закріпив IX з’їзд КПК (квітень 1969), що проголосив про перемогу «культурної революції». Делегати з’їзду прийняли новий статут партії, що констатував встановлення в Китаї «диктатури пролетаріату», і до якого було включено пункт про спадковість посади голови КПК. Спадкоємцем Мао мав стати Лінь Бяо, але невдовзі міністра оборони оголосили ворогом народу і він зник з політичної арени. Пізніше китайська преса повідомила про загибель Лінь Бяо під час аварії літака, на якому він нібито намагався втекти до СРСР.

Репресії проти військових діячів, що підтримували Лінь Бяо, ослабили цю фракцію. Після вересня 1971 р. суперництво військових, «лівих» (висуванці «культурної революції», серед яких найбільш впливовими були члени так званої «четвірки»: Цзянь Цин, Ван Хунвєнь, Чжан Чунцяо, Яо Веньюань) і «прагматиків» (старі кадри, у тому числі Чжоу Еньлай, Ден Сяопін та ін.) посилилося.

9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Відразу ж розпочалась гостра боротьба за владу, у результаті якої значну кількість осіб із найближчого оточення вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цин та її трьох соратників по фракції оголосили «угрупуванням (або бандою) чотирьох», звинувативши їх у проведенні «антипартійної» лінії та руйнівної «культурної революції». Судовий процес над ними (осінь 1980 – зима 1981) засвідчив причетність Мао Цзедуна до масових репресій, які, за даними китайських дослідників, торкнулися близько 100 млн осіб і призвели до загибелі 20 млн осіб. Необхідно зауважити, що за часів «культурної революції» життєвий рівень населення Китаю значно понизився. На політичні кампанії було витрачено біля 800 млрд юанів. Країна знаходилась у глибокій економічній, політичній, духовній та культурній кризі.

У результаті гострої боротьби за владу спадкоємцем Мао став Хуа Гофен, який заклав підвалини широкомасштабної політичної та економічної реформи. На 1-й сесії ВРНП п’ятого скликання (1978) була закріплена нова лінія урядового політичного курсу. У червні 1981 р. Головою КПК став Ху Яобан, але центральною фігурою у керівних колах Китаю до своєї смерті залишався Ден Сяопін.