Остання китайська імперія Мін і її падіння

У відносно тривалому правлінні Мінів (1368–1644), порівняно з іншими династіями, тільки початковий етап її існування можна вважати вдалим з погляду державного розвитку. Цей етап пов’язують з діяльністю засновника династії Чжу Юаньчжана (1368–1400 ) та сина-спадкоємця Чжу Ді (1403–1424), якого іноді називають за проголошеним ним принципом політики – «Юн Ле» («Вічна радість»).

Не зрадивши традиції, імператор скористався досвідом попередників, розгорнувши реформаторську діяльність, метою якої було відновити потужну центральну владу, забезпечену добробутом підданих. В економіці головні заходи були зосереджені в аграрній сфері, яка потребувала негайного відновлення. Були збільшені площі земель під селянські наділи та посилено контроль за фондом чиновницьких наділів, малоземельні, безземельні селяни отримали певні пільги, як і ті з них, хто освоював спустілі регіони. Скасовували надмірні податки, впроваджували державні поселення. Влада приватних орендарів землі на цьому етапі не загрожувала аграрній реформі. Основним обтяжувальним чинником для імператорської владі стали з часом родинні клани, яких зазвичай правителі щедро наділяли землями та повноваженнями, що провокувало їх амбіції. Так сталося після смерті Чжу Юаньчжана, коли розгорілася жорстока боротьба за владу між нащадками, яку зрештою виграв четвертий син імператора – Чжу Ді. Опинившись на троні, він продовжив внутрішню централізаторську політику батька, яка виявилася успішною. У 1421 р. він наказав перенести столицю із Нанкіна у Пекін, який з того часу не втрачає цього статусу. Нагадаємо, що поява Пекіна на політичній арені відбувається під час чжурчженського завоювання північно-західного Китаю.

Правління Чжу Ді супроводжує вдала зовнішня політика. У 1410 р. було розбите монгольське військо на р. Онон, трохи пізніше – ойрати (західні монголи), що поклало край монгольській загрозі для Китаю. У результаті походів на північний захід була приєднана Маньчжурія та район нижньої течії Амуру, до складу імперії увійшли землі Наньчжао. З 1405 по 1433 рр. були здійснені перші далекі морські експедиції китайців під керівництвом Чжен Хе – до Індії, Перської затоки, африканського узбережжя, які були радше демонстративними, а не перспективними у політичному та економічному сенсах. Після їх завершення кораблі було демонтовано. Нагадаємо, що з середини століття розпочинаються подорожі європейців, набагато бідніше оснащених, які, однак, стали початком потужної морської експансії та Великих географічних відкриттів. Крім того, у 1446 р. з Китаю були вислані посли усіх далеких держав, а у 1552 р. було прийнято рішення відкликати весь китайський флот до берегів та припинити будівництво багатотоннажних кораблів.

Протягом XVI ст. розвиваються контакти з європейцями, першими з яких стали португальці, які прибули до Гуанчжоу в 1516 р. Саме їм вдалося налагодити постійні торгові зв’язки з китайцями, які, однак, не стали тривалими – на середину століття португальцям залишили невеликий порт поблизу Гуанчжоу, що утворив відому колонію Макао. Пізніше, у 1624 р. прибули голландці, у 1637 р. –англійці. Відомим католицьким місіонером, який, прибувши до Китаю, залишився там назавжди, був Маттео Річчі.

Стримане ставлення до європейців у Китаї пояснюється його складним внутрішнім та зовнішнім становищем, небезпекою остаточно втратити контроль у державі. Після Чжу Ді, Китай не мав гідного правителя, здатного підтримати його поступальний розвиток. Поступово, за відсутності авторитетної та сильної постаті «Сина Неба», посилюється двірцева боротьба за владу за активної участі рідні, євнухів та наложниць. У державній історії Китаю інститут євнухів – наглядачів численних імператорських гаремів, які повинні були обслуговувати та забезпечувати сакральний характер імператорської влади, – відігравав іноді не останню роль. Часто євнухи та наложниці ставали своєрідними «сірими кардиналами» у політичній грі, маючи близький доступ до двору та його життя. Нагадаємо події періоду падіння династії Хань. Іноді євнухи робили вдалу кар’єру, як наприклад згадуваний флотоводець Чжен Хе.

Перша половина XVII ст., останній етап мінського правління та китайського середньовіччя, відзначені двома зустрічними процесами, які і призвели до падіння династії – іноземним захопленням та внутрішньою кризою. З 1618 р. розпочинається війна з маньчжурами, які утворили свою державу наприкінці XVI ст., пізніше назвавши її Цзінь – «Золота», потім перейменувавши на Цин – «Чиста». Напівосідлий спосіб життя цього народу з низьким рівнем розвитку землеробства не забезпечував амбітних володарів, а наявність поряд китайських багатств спровокувала вторгнення на територію Китаю. Його успіх забезпечили легендарний очільник маньчжурів Нурхаци, пізніше – його син Абахай.

Експансія маньчжурів відбувалася паралельно із розвитком внутрішньої кризи, пов’язаної із занепадом системи землекористування, збіднінням населення, свавіллям чиновництва. У різних регіонах Китаю почали формуватися повстанські загони, які часто ставали розбійницькими. Соціальне напруження у державі ускладнилось великим землетрусом у середині XVI ст. У цій ситуації частина конфуціанців запропонувала провести реформи, що дозволило б покращити становище у державі, яка втрачала свої управлінські функції. Ініціатива проведення реформ зустріла на спротив двірцевих груп, зокрема очолюваних євнухами. Ступінь впливу останніх на державні справи був надзвичайним. Мінські правителі розглядали євнухів як найбільш лояльну групу наближених до двору, розраховуючи використати їх для управлінських справ. У 1420 р. при дворі була заснована спеціальна школа для навчання євнухів державному управлінню. На другу половину XVI ст. кількість євнухів досягла 100 тис. осіб. Не без їх участі у 1624 р. був ліквідований інтелектуальний центр реформаторів – академія «Дуаньлінь» у м. Усі. Певним чином імператори зрадили традиції, дозволивши відсторонити від реформування тих, хто був носієм цієї традиції. Ослаблена боротьбою з опозицією, мінська влада не могла втримати своїх територій.

Натомість серед повстанців з’явився талановитий лідер Лі Цзичень, який завдяки політиці підтримки знедолених зібрав велику кількість прихильників, на початок 40-х рр. створив доволі боєздатну армію. У 1644 р. він захопив Пекін, скинув останнього імператора династії Мін та проголосив себе новим правителем. Намагаючись дати відсіч маньчжурам, він здійснив спробу заручитись підтримкою видатного воєначальника У Сань-гуя та очолюваної ним армії, та останній вирішує об’єднатися із загарбниками для захоплення влади у Пекіні. Драматичним наслідком цієї невдалої змови стало вигнання Лі Цзичена, проголошення у столиці нової правлячої династії Цин і подальше підкорення імперії, яку військо У Сань-гуя вже нездатне було захистити. Подальше завоювання Китаю маньчжурами, на бік яких перейшов У Сань-гуй, тривало до 1683 р. Маньчжурське нашестя призвело до занепаду і до того ослабленого Китаю: сільськогосподарські угіддя спустошувались, розорювались міста, кількість населення скоротилась на кілька мільйонів осіб. Крім того, панування загарбників супроводжувалось національним гнобленням. Тільки наприкінці XVII ст. помітно поступове піднесення.

Аналізуючи причини падіння китайської династії внаслідок внутрішніх політичних негараздів та зовнішнього вторгнення, не можна однозначно стверджувати про тотальний занепад усієї державної структури та ідеології, господарської системи, культурного розвитку, оскільки ці складники продовжували функціонувати протягом наступних десятиліть, зберігаючи високий рівень витривалості.