Імперія Хань

Чотирьохсотрічне царювання ханьської династії було епохою компромісів у політиці та синкретизму в ідеології, коли склалися непорушні й донині основи імперського правління, а також стала очевидною роль культури у справі об’єднання китайських етнічних спільнот.

У 206 р. до н. е., після падіння династії Цінь, між лідерами численних загонів повстанців розгорнулася боротьба за владу. Переможцем з цього політичного змагання вийшов Лю Бан. У 202 р. до н.е. його проголосили імператором, головою нової династії і держави зі столицею у місті Чаньань.

Перша імперія Китаю, що проіснувала близько двох десятків років, об’єктивно заклала міцну соціально-економічну та адміністративно-політичну основу для виникнення і розвитку імперії Хань. Але Лю Бан як керівник опозиції, намагаючись продемонструвати інший характер свого режиму, повідомив про зниження податків та зменшення повинностей, а також про скасування жорстоких законів Цінь. Незмінними залишилися традиції адміністративного розподілу, бюрократичний апарат. Лю Бан нагородив шість найближчих соратників, подарувавши їм титули ванів та землі, чим уперше порушив принцип централізації. Це нововведення надалі призвело до появи тенденції до сепаратизму, з якою вимушені були боротися спадкоємці Лю Бана. Найбільш успішним у цій боротьбі був У-Ді (140–87 рр. до н. е.), який остаточно подолав силу ванів. Він також залишився у історичній пам’яті як один із щасливих реформаторів.

Першим законодавчим документом Лю Бана був «Договір про три статті» – угода правителя з головами міського самоврядування. Мета цього акта – сформувати місцеву адміністративну еліту, соціальну базу нового режиму та забезпечити сприятливі умови розвитку економіки. Серед економічних заходів, запропонованих Лю Баном у документі, найважливішими були: 1) узаконення продажу вільних людей у рабство; 2) дозвіл на продаж та оренду земель; з) заохочення підприємництва. Багато в чому завдяки вищеназваному указові період правління династії Хань став періодом розквіту економіки. Збільшилась кількість торгово-ремісничих центрів (міста Чан’ань, Ліньцзи), кількість населення в яких досягла 50 тис. осіб. Усього на території імперії нараховувалось більше 5 тис. міст. Місто було осередком господарського та громадського життя. Швидкими темпами розвивалась металургія, збільшилась кількість копалень, де використовували рабський труд. В епоху ранньої Хань работоргівля процвітала, і в умовах товарно-грошових відносин навіть траплялися випадки самопродажу в рабство за борги.

За соціальним становищем населення розподілялось на «великі», «середні» та «малі» родини. Існували також заможні родини, які давали гроші у борг навіть самому імператорові.

Важливою складовою частиною соціальної структури імперії було формування особливої чиновницької страти «ши». Починаючи з ханських часів і упродовж всієї подальшої історії, «ши» були головними носіями традиційної освіти, творцями національних духовних цінностей, вони займались інтелектуально-творчою діяльністю. Підвищення соціального статусу цієї страти було пов’язано із розвитком адміністративно-бюрократичного апарату імперії. «Ши» походили із знатних родів китайського суспільства, що, отже, зумовило збіг контурів соціальної та інтелектуальної еліти китайського суспільства. Представники страти намагались своєю творчістю сприяти укріпленню керівного режиму, що надавало владі додаткової стійкості.

Соціальна страта хліборобів-общинників працювала у аграрному виробництві. Вони сплачували поземельний, грошовий, подвірний податки. Чоловіки виконували трудову та військову повинність. Як запевняють дослідники, ці роботи та податки не були непосильними для селян.

Важливим зовнішньополітичним завданням династії була охорона кордонів. Здавна найбільше загрожував державі Сюннський союз. У 200 р. до н. е. сюнни перейшли кордони, завоювали великі території, нав’язали китайцям принизливий договір. Умови договору, ганебні та важкі для династії, усе ж таки мали певні позитивні наслідки: влада сюннів забезпечила спокій прикордонним землям. Васальні відносини із сюннами були скасовані лише у 133 р. до н.е. за часів правління У-Ді – імператора, який для цього здійснив ефективне реформування армії.

Важливе значення для прогресивного розвитку держави мали військові акції, спрямовані на захоплення торговельних шляхів між імперією та сусідніми країнами. Об’єктом нападу стали держави, розташовані уздовж Великого шовкового шляху, що обумовило подальший розвиток зовнішньої торгівлі. Китайські каравани відвідували Фергану і Бактрію, Індію і Парфію, Туркестан і Середземномор’я. З Китаю везли залізо (найкраще у світі), нікель, золото, срібло, дзеркала, шовк. Оскільки шовк-сирець називався «сі», у античному світі Китай іменували «країною сінів». До Китаю імпортували рідкісних тварин, птахів, рослини, деревину, хутро, ліки, прянощі, косметику. У народів Середньої Азії Китай запозичив культуру виноградарства, навчився вирощувати квасолю, люцерну, шафран, горіх.

Імператор У-ді, чиє ім’я перекладається як «імператор-воїн», мав на меті розширення кордонів імперії «на десять тисяч лі» і поширення влади «сина Неба» в усьому світі. Походи, спрямовані проти «непокірних», китайці розглядали як справедливі, каральні. У-ді намагався завоювати південні держави, а також країну Чаосянь, що знаходилась на території Північної Кореї. Загарбницькі війни призвели до виснаження скарбниці. Це сприяло різкому погіршенню становища народних мас. З кінця I ст. до н. е. до початку I ст. н. е. імперія перебувала у кризовому становищі, що вплинуло на характер зовнішньої політики, яка стала більш стриманою та пасивною.

Дехто з державних діячів того часу вбачав причину занепаду у збільшенні приватного земельного сектора та рабовласництва. За часів імператора Ай-ді (6–1 рр. до н. е.) обговорювали указ щодо обмеження землеволодіння та рабовласництва. Подібні закони намагався реалізувати Ван Ман, який правив країною з 9 р. н. е. Він проголосив усі землі власністю імператора, скасував работоргівлю, заборонив купівлю-продаж земель. Але у державі з розвиненою на той час приватною власністю такі законопроекти не підтримали.

У період кризи в країні відбувалися повстання та голодні бунти. Численні об’єднання селян, батраків, рабів, мали звучні назви: загони «Зеленого лісу», «Мідних коней», «Чорних телят». Особливу роль в історії імперії відіграв рух «Червонобрових», який активно діяв у 18 р. н. е. на Шаньдуні. У той рік економічні негаразди ускладнились сильною повінню: р. Хуанхе різко змінила своє русло, прийнявши напрямок, який зберігається до теперішнього часу. Мета повстанців полягала у скасуванні влади імператора Ван Мана. Селяни вбивали чиновників, а на захоплених землях скасовували податки. У 23 р. н. е. загони «Зеленого лісу» захопили столицю та стратили Ван Мана. Подальші дії повстанців мали хаотичний характер. Кожен із загонів проголошував свого претендента на імператорство. Перемогу отримав Гуан У-ді (25–57 рр. н. е.). Захопивши владу, він проголосив нову столицю – місто Лоян, а також видав закон, який звільняв усіх державних рабів та частину тих, хто знаходився у приватному володінні.

Ці закони певною мірою сприяли зміні характеру землеробських господарств. Хоча рабовласництво зберігало своє значення, усе більшого поширення набували господарства, де використовували працю «ке», тобто «гостей» – вільних робітників, які не мали своєї землі. Характерним явищем у поземельних відносинах стали акти купівлі-продажу землі – торговельні угоди «переходу під заступництво». Ця операція не призводила до поневолення боржника, але спричиняла відчуження його землі. Водночас особи, які переходили під «заступництво», опинялись поза системою «фіску» (податкового контролю). Для держави це означало втрату частини доходу. Поступове зниження кількості платників податків призвело до посилення податкового гніту. За деякими, трохи перебільшеними, даними він збільшився у 10 разів порівняно із законними нормами. Господарства «сильних домів» (заможних землевласників), намагаючись звільнитись від податкового тягаря, ставали більш замкненими, самодостатніми, набували ознак натурального господарства. Міське життя завмирало. Селянство було позбавлене прав участі у торгово-грошових відносинах. Але імперія поступово повернула собі міць «світової держави», відродила економіку. У I ст. н. е. на території країни проживало близько 50 млн. осіб (1/5 частина людства планети). Регулярного характеру набула торгівля з Великою Римською імперією, проте «вічного міста» китайське посольство не відвідало.

В умовах затяжної політичної та соціально-економічної кризи у країні спалахнув новий соціальний конфлікт, який отримав назву «Повстання шовкових пов'язок». Цей повстанський рух очолила релігійна секта даоського типу Тайпіндао («Шлях великого благоденства»). Голова релігійного об’єднання – Чжан Цзюе – був харизматичною особою і називав себе «учителем найвищої чесноти». Виступ готувався протягом 10 років. У своїх проповідях Чжан Цзюе назвав конкретний день події, коли на землю зійде «благоденство». За його пророцтвом 4 квітня 184 р. н. е. «синє небо» (династія Хань) загине, і запанує справедливість – «жовте небо». Змовники створили 36 релігійних центрів по всій країні, розіслали агітаторів у різні райони держави. До того ж опозиція сформувала армію, яка нараховувала 310 тис. бійців. Влада знала про підготовку масштабного повстання, але, будучи впевненою у повному контролюванні ситуації, не вважала за потрібне заарештувати керівника.

Спалах народного гніву виявився таким сильним, що спричинив загибель Ханьської імперії. У 220 р. Китай розпався на три держави: Вей (північ), Шу (захід), У (схід), і епоху Середньовіччя Китай зустрів роздробленим.

Період Ханьської імперії був важливою віхою цивілізаційного розвитку регіону. Хоча ця епоха і не запропонувала культурних новацій, дослідники оцінюють її як період остаточного затвердження та найвищого розквіту давньокитайської імперської державності. На початку ІІ ст. н. е. культурні процеси ханського суспільства перебували на стадії стагнації. Не зважаючи на те, що імперія Хань не зуміла уникнути серйозних соціально-політичних потрясінь, в очах наступних поколінь вона була уособленням національної величі, політичної та духовної могутності.