Джерела

Сучасні дослідники називають Китай «країною історії». «Виклад історії повинен починатися з Китайської держави, тому що вона є найдавнішою», – писав німецький філософ Фрідріх Гегель. Його припущення ґрунтувалося на тому, що китайці залишили історикам чималу, практично неосяжну кількість джерел. Історичні дослідження останнього століття підтвердили здогади вчених періоду нового часу. Сучасна історична синологія має у своєму розпорядженні великий комплекс різноманітних джерел, які можна умовно поділити на дві головні групи: письмові пам’ятки та матеріали археологічних досліджень.

Письмові джерела з історії Стародавнього Китаю поділяються: на пам’ятки епіграфіки, класичну літературу, історичні твори (нотатки), юридичні тексти і матеріали офіційного діловодства.

Найдавніша китайська епіграфіка датована XIII – XI ст. до н. е. Вона являє собою написи на кістках мертвих тварин та панцирах черепах. Зміст цих джерел – різноманітні питання до оракула з численних проблем, які хвилювали сучасників тієї далекої епохи. Ворожіння здійснювалося відповідно до характеру тріщин, які виникали після обпалювання кісток. На сьогодні кількість таких джерел досягла 150 000 одиниць. Серед інших видів епіграфічних здобутків варто назвати написи на бронзових посудинах, які датують серединою I тис. до н. е.

До джерел класичної літератури належать пам’ятки конфуціанського канону: «П’ятиканоння» («У цзін») та «Чотирикнижжя» («Си шу»). «П’ятиканоння» складається з таких книг: 1) літопис «Чуньцю» («Весна та осінь») та коментар до нього «Чзочжуань»; 2) «Шуцзін» – запис промов правителів та наближених до них осіб; 3) збірка китайського фольклору, переважно пісень, «Шицзін»; 4) «Лі Цзи» (книга про ритуали, обряди, норми поведінки); 5) «І цзин» («Книга змін»).

До «Чотирикнижжя» належать: 1) «Луньюй» – головна книга раннього конфуціанства; 2) трактат «Да сюе» («Велике вчення») – конфуціанський катехізис, складений у V – III cт. до н. е.; 3) трактат «Чжун юн» (ІІІ ст. до н. е.), автором якого вважають Цзи Си – одного із учнів Конфуція; 4) трактат «Мен Цзи».

Серед історичних творів слід назвати: а) «Історичні нотатки» Сима Цяня (ІІ – І ст. до н. е.), які перший китайський історик доповнив «Життєписами» (біографіями видатних діячів), «Таблицями» та «Трактатами». Історичні події простежено до III ст. до н. е.; б) «Ханьська історія» Бань Гу (І ст. н. е.); в) історичні оповідання «Гоюй» («Промови царств»).

До юридичних пам’яток належать: закони царства Цінь, а також тисячі ділових паперів ханської епохи (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.).

Не всі джерела і далеко не в усьому заслуговують повної довіри. Одне безсумнівно: усі стародавні китайські тексти ретельно зберігалися і відіграли величезну роль у подальшій політичній та культурній орієнтації країни і народу, цивілізації в цілому.

Перші результати археологічних досліджень, які вплинули на сучасні інтерпретації китайської історії, були отримані в 1921 р. шведським вченим І. Г. Андерсеном, який знайшов у середній течії р. Хуанхе сліди неолітичної культури Яншао. Важливими були дослідження столиці Шань-Інь, які було розпочато у 1928 р. Інтенсивні археологічні роботи здійснювали упродовж 1950 –1980-х рр. на території стародавнього м. Ерлітоу, поблизу Чанша, де було знайдене поховання ІІІ ст. до н. е.

Важливою подією було вивчення пам’яток, пов’язаних із діяльністю імператора Цінь-Шихуанді. Серед останніх найважливіших знахідок – гробниця імператора царства Хань (1990 р., провінція Шенсі).

Результати археологічних досліджень підірвали позиції прихильників гіперкритичної школи історіографії, які ставили під сумнів деякі твердження давньокитайських істориків стосовно виникнення перших осередків цивілізації, однак багато в чому підтвердили теорію існування династії Ся, запропоновану Сима Цянем.